Психологія – Русинка Іван – 8.4. Мова і комунікація
Люди і не підозрюють, що обмежений набір певних слів контролює їх внутрішній психологічний простір, з тієї причини, що вони їх не усвідомлюють, а відтак слова ці набувають особливого значення, оскільки через самонавіювання ми самі надаємо їм ще більшої ваги і сили. Власне кажучи, слова це єдина справжня й абсолютна тиранія, якій мимоволі підкоряється людина; саме вони диктують нам реальність, в якій ми живемо, і форму свідомості, якою ми змушені користуватися.
Але найбільша прикрість полягає в тому, що не тільки про навколишній світ, а й про самих себе ми дізнаємося з чужих слів. При цьому слід зауважити, що для свідомості кожної людини слова є тим, що вони суб’єктивно означають особисто для неї, хоча насправді справжнім чарівником є не слова, а мозок – орган, в якому закарбовуються всі слова нашої мови. Саме він, мозок, не тільки запам’ятовує значення тих чи інших слів, а й надійно кодує будь-який тілесний і душевний досвід, якого ми набули у зв’язку зі словом, і зберігає його у своєму потаємному сховищі. Отже, слово, яке було вимовлено в голос або про себе, завдяки повторюванню і схожістю актуальної події із ситуацією з минулого (особливо незавершеною ситуацією), відновлює в пам’яті переживання минулого, пов’язані з цим словом, які мали для нас на той час виняткове значення і тому міцно закарбувалися у нашій пам’яті. Причому слово відновлює ці переживання з тієї самою силою емоцій і тілесних реакцій, як і колись у минулому.
Наприклад, візьмемо слово “бар’єр”. Як тільки ви говорите “бар’єр”, у підсвідомості спрацьовує значення цього слова, піднімаються асоціативні ланцюжки, пов’язані з ним, після чого починає діяти накопичений цілими поколіннями “банк інформації”, що в пам’яті, який поєднується з даними вашого особистого досвіду і тоді вже людина воює не з бар’єром як таким, а з вітряним млином.
Постає питання, чому так відбувається. Можливо, тому, що наш мозок працює за принципом єдиної електричної мережі, приблизно так, як запалюється гірлянда: вставляєш вилку в розетку і відразу загоряються всі лампочки. Такі “гірлянди” називаються модулями. Модуль – це коли ми, наприклад, називаємо якесь слово й одночасно оживають усі спогади про реальні речі, які це слово позначає: образи, почуття, смак, запах і т. ін.
У такий спосіб у мозку людини активізується комплексна модульна програма, яка включає відповідні імпульси для створення певного фізіологічного і психологічного стану. Різні ділянки мозку, пов’язані з цим словом, саме і є тієї “гірляндою”, яку ми називаємо модулем: вони реагують одночасно і не віддільні одна від одної, як голограма. Керовані єдиним центром управління, вони відповідають за виконання певних функцій психологічного і фізіологічного спрямування, покладених на них нашим психологічним апаратом, тобто мозком.
З огляду на сказане, можна припустити, що кожне ключове слово можна так запрограмувати (або перепрограмувати), що його потенційна сила буде пов’язуватися, скажімо, тільки зі здоровими, активними реакціями тіла, тобто з позитивною модульною програмою і позитивною психологічною установкою. Треба зазначити, що в мозку кожної людини, завдяки її досвіду, вже закладена величезна кількість позитивних модулів, але вона використовує їх украй мало (або взагалі не використовує), оскільки у неї немає до них доступу, вона не знає, як їх відшукати у своєму складно структурованому внутрішньому досвіді, а потім запустити цей складний механізм, спрямувавши його роботу у потрібне русло, і так обернути його потенціал собі на користь. Йдеться насамперед про думки і слова, які пробуджують у людини її внутрішню силу і розчищають дорогу до її прихованих ресурсів.
Якщо говорити про призначення мови та її роль у житті людини в концептуальному розумінні, то ця проблема розкривається у двох аспектах. З одного боку, мова – це лише одна із символічних активностей, що формується в загальному руслі розвитку пізнавальних здібностей дитини і надає їй можливість документувати досягнуті успіхи; тобто це інструмент, що оформлює самі думки і є засобом комунікації для передання сформованих й усвідомлених думок, настроїв, повідомлень партнерові по спілкуванні. Сама мова як така не успадковується, успадковується лише здатність до мови, її акумулятивна (накопичувальна) і операційна функції, а також пізнавальні здібності.
З іншого боку, мова в житті кожної людини відіграє й набагато важливішу функцію. Проведені у XX ст. дослідження показали, що від мови, якою говорить людина, як з’ясувалося, залежить, що і як вона побачить у навколишньому світі, що вважатиме очевидним, про що буде думати, як буде сприймати і тлумачити світ, у якому живе. Згідно з теорією лінгвістичної відносності саме мовні навички і норми, мовні структури визначають картину світу (наше уявлення про навколишній світ), властиву носіям тієї чи іншої мови.
Після проведених досліджень залежність поведінки та інтелектуальних можливостей людини від мови і звичних форм оперування нею була доведена на різноманітному матеріалі. Як з’ясувалося, інтелектуальні звички і стереотипи, які заважають людині в новій обстановці, – це здебільшого ні що інше, як звички використання мови. Зазвичай люди не помічають того, що навіть їх буденна поведінка програмується тими словами, які вони використовують. Це також стосується здатності як усвідомлювати і розуміти себе, так і взаємодіяти з оточенням.
Досвід надто часто навчає нас, що люди ні над чим так мало не владні, як над своєю мовою.
В. Спіноза
Взагалі можливості слова майже не обмежені. В кожному з них прихована свого роду інструкція: що і як можна і необхідно робити з тим, що цим словом позначено.
Позначаючи свої стани, почуття, ми робимо їх стійкими. Ми потрапляємо під владу психологічних штампів переживання, мислення, сприйняття і поведінки. Залежно від того, якими характеристиками ми нагороджуємо життя (подію, явище, людину), таким воно і буде нам уявлятися. Таким чином, на світ ми починаємо дивитись крізь призму уявлень, які зумовлені нашою мовою (“слова, знаки, символи керують світом”, вважав Конфуцій). За таких умов світ, який ми бачимо, – це не те, що об’єктивно існує, а те, що ми про нього думаємо, точніше уявляємо; він може стати свідком стану нашого розуму, зумовленого мовними структурами, проекцією нашого “Я”; іншими словами, світ є таким, якими є ми самі, про що ми вже писали у розд. 5. У кінцевому підсумку, не усвідомлюючи цього, ми ловимо себе на тому, що мимоволі опинилися в мовних тенетах, які замкнули нас у певні межі і так закрили перспективу. Саме під впливом сформованих і добре “відстояних” мовних стереотипів, які перетворилися на психічні автоматизми і глибоко вкорінилися в нашій підсвідомості, ми переважно і формуємо відповідне, зазвичай неадекватне, ставлення як до самих себе, так і до тих, хто поруч із нами. Знову-таки наголосимо: ми бачимо їх не такими, якими вони є, а такими, якими їх звикли бачити, або, з огляду на ті чи інші причини, хотіли б бачити. Це і є причиною того, що ми, не усвідомлюючи цього, висуваємо до людей, з якими взаємодіємо, масу необгрунтованих вимог і претензій які, цілком природно, сприймаються ними негативно. І чим складніша ситуація взаємодії, в якій перебуває людина, тим беззахисніша остання перед своїми психологічними автоматизмами. Тому що почуття і стани, коли вони висловлені та закріплені в мові, діють уже відокремлено, ніби поза волею людини, підпорядковуючись власній логіці: не людина керує ними, а вони виникають, переповнюють, захоплюють її і поволі керують нею.
Ми боїмося речей, як вони є, чи ми боїмося того, що ми думаємо, що вони с. Це моя думка, ідея, досвід, знання про факти створюють страх, це розум створює страх. Ми не можемо думати без слів, символів, образів. Ці образи, які є упередженнями, набутими раніше знаннями, уявленнями розуму проектуються на факт, і з цього з’являється страх. У той момент, коли ви даєте ім’я тому, що ви називаєте страхами, ви посилюєте його, але якщо ви можете дивитися на це почуття, не визначаючи його, ви побачите, що воно звітрюється.
Д. Крішнамурті
Мова як система понять, слів (імен), за допомогою яких людина сприймає світ і суспільство, виконує також іншу функцію: є найголовнішим засобом підкорення. “Ми – раби слів”, сказав К. Маркс, а потім це буквально повторив Ф. Ніцше. Цей висновок доведений більшістю досліджень як теорема. До культурного багажу сучасної людини ввійшло уявлення, ніби підкорення починається з пізнання, яке є основою переконання. Однак в останні роки все більше вчених схиляються до думки, що початковою функцією слова на світанку людства був її сугестивний вплив – навіювання, підкорення не через розум, а через почуття.
У своїх вчинках нам годиться узгоджуватися з волею Небес, а в наших словах – із серцями людськими.
Китайське прислів’я
Навіювання за допомогою слова – глибинна властивість психіки, яка виникла набагато раніше, ніж здатність до аналітичного мислення. Якраз від цього непрошеного проникнення в наш внутрішній світ інших людей ми і прагнемо підсвідомо захиститися і давно вже навчилися не довіряти й убезпечувати себе від того, що нам говорять, адже не є секретом той факт, що істинна мета нашого співбесідника – не стільки повідомити інформацію, скільки так вплинути на нас через певним чином задану й організовану інформацію, щоб урешті-решт схилити до певних дій і вчинків, істинна мета яких нам невідома.
На іншому рівні мова є для нас засобом виправдовування неадекватної поведінки. Щоб зрозуміти те, що мається на увазі, давайте запитаємо себе: як поводиться людина, яка скоїла поганий вчинок? Звісно насамперед вона починає себе виправдовувати. Для чого вона це робить? Для того щоб розмежуватися зі своїм вчинком, зняти з себе відповідальність, виправдати свою ірраціональність, неприпустиму халатність, або свідомий вчинок, справжню мету якого було викрито всупереч впевненості у тому, що все зійде з рук або станеться так, як планувалось. Отже, як бачимо, мова потрібна нам не тільки для того, щоб, як говорив Талейран, приховувати наші думки, а насамперед для того, щоб свідомо вводити людей в оману, і передусім самих себе, коли ми не хочемо дивитися на реалії об’єктивно.
Мова використовується нами також як засіб витіснення й девальвації істинних почуттів. Слова девальвували цінність істинних почуттів, тоді як наші істинні почуття – – це наша сутність.
Істинне в людині – це відчуття, переживання, незвичайні, дивовижні стани, цим вона і живе, точніше, мала б жити, якби не заважала мова. Людина повинна вибрати почуття та істинні бажання, а не слова і словесно оформлені закономірності, норми і правила1.
Мова не може виконувати функцій і завдань, які покладені природою на почуття. Вона не може їх підмінити, хоча м намагається. Світ набагато складніший, ніж наші уявлення про нього, тому що вони зумовлені нашими мовними штампами, які, зрештою, поглинають нас самих, аж доти, доки від нас нічого не залишиться, крім поширених стереотипів. Тому ми не повинні допустити не тільки того, щоб мова наша виправдовувала нас, а й того, щоб наші органічні почуття, переживання, стани витіснялися і девальвувалися мовою, хоча ця її дія і виконує функцію захисного механізму, своєрідного щита, яким ми хочемо захиститися від світу зовнішнього, “ворожого”, і світу внутрішнього, непізнаного, що водночас приховує в собі величезні перспективи, про які ми навіть не здогадуємося. Цей світ хоче бути проявленим і подарувати нам масу нових, незвіданих, багатих переживань, здатних змінити нас зсередини.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)