Психологія – Русинка Іван – 6.2. Емоції і почуття
Усю розмаїтість людських переживань можна поділити на дві групи:
– відображення ситуаційного ставлення людини до певних об’єктів – це емоції;
– стійке й узагальнене ставлення до об’єктів – це почуття. Згідно з інформаційною теорією емоцій відомого психолога
П. В. Симонова, емоція виникає у зв’язку з браком інформації для задоволення потреб. Емоція ніби компенсує цю нестачу, спонукаючи тварину і людину до дії, до пошуку тієї самої інформації, якої їм бракує. В цьому випадку повна відсутність інформації про невідомий об’єкт означає, що немає інформації про те, як задовольнити потреби, що виникли. Це призводить до того, що кожна з потреб породжує свою емоцію: перша – страх, друга – допитливість. Раптове й одночасне виникнення цих емоцій породжує більш складну емоцію – переляк і, можливо, заціпеніння.
І незадоволена допитливість, і страх – стійкі негативні емоції. Жити під їх гнітом не можливо, тому що це може призвести до руйнування психіки, стресів, нервових зривів. На щастя, природа нагородила людину своєрідним захисним механізмом – потребою в поясненні. Дія цього механізму відбувається так.
Зіткнувшись із незвичним явищем, після того, як минає заціпеніння, а згодом і сам страх, людина намагається зрозуміти, що ж відбулося. Так уже облаштована людина, що не може стерпіти відсутність логічного зв’язку у тому, з чим вона стикається. Відсутність логічного зв’язку породжує збентеження і спроби абсолютно неймовірних пояснень. Коли матеріал, що потрапляє в поле зору особистості, не дає можливості побудувати скільки-небудь логічної версії того, що відбувається навколо, вона губиться і взагалі починає сумніватися у власній здатності тверезо мислити.
Доведено: людина тоді впевнена у собі, тоді задоволена собою і перебігом подій, коли впевнена, що контролює їх. Прекрасно усвідомлюючи, що події не залежать від неї, а розвиваються за своїми законами, людина, прагнучи контролювали ці події, намагається їх передбачити, тобто знати, що і як буде відбуватися у певний час і у певний момент, щоб синхрозувати свої дії відповідно до цієї конкретної ситуації, яка вимагатиме адекватних реакцій і дій, інакше їй може загрожувати невдача, а то і крах. І навпаки, коли індивід раптом усвідомлює, що жодного контролю немає і бути не може, і починає відчувати сильне занепокоєння, в його повсякденній поведінці виявляються зриви.
В ситуації, що склалася, першочерговим завданням для особистості є пошук єдино правильного розкладу, за якого з розрізнених шматочків мозаїки, наявних у її розпорядженні, можна заново скласти чітку і точну картину того, що відбувається. І ось коли пояснення нарешті знайдено, – за допомогою нових фактів, або нової інформації, які представляють ситуацію в іншому світлі, або в результаті змін ставлення до об’єкта чи знецінення значення самого об’єкта, – дискомфорт і пов’язані з ним негативні емоції зникають; зникає також і нервове напруження. Зрештою, негативні емоції виникають передусім тому, що ми не встигли підготуватися до раптової події, не змогли зібрати всю інформацію, необхідну для адекватної реакції на цю подію. Саме брак необхідної інформації і примушує нас хвилюватися та активізує інтелектуальну пошукову діяльність. Після успішного завершення такої операції, коли, на думку людини, необхідно єдино правильне рішення знайдено, на неї “звалюються така радість і психологічне звільнення, що важко утриматися від того, аби не висловити свого тріумфу. І у подальшому робота над кожним новим завданням стає для людини не тортурами, а постійною радістю, а знайдене правильне рішення перетворюється на справжнє щастя. Усвідомлення того, що причиною цього щастя є ні хто інший, як ми самі, і гарантія його на майбутнє теж залежать від нас, наповнює наші серця гордістю і впевненістю у власних силах.
Іншою суттєвою причиною наших емоційних страждань є ситуація невизначеності, невідомості. З усіх лих людських тривога перед невідомим, мабуть, найболючіша; невизначеність набридає, невідомість вивертає душу. “Миритись легше нам з відомим лихом, аніж до невідомого поспішати”, – писав В. Шекспір. Прагнення людини до визначення ситуації знижує дискомфорт від відчуття невідомості, відповідаючи потребі людини в зменшенні складності навколишнього світу. Наприклад, небезпека поруч, але ми не знаємо, в чому вона полягає, що вона становить, і це страшно. Внаслідок невизначеності ситуації у нашій свідомості зростають підозри, страхи, сумніви, неспокій. Стривожена свідомість немічна. Страх і нерішучість призводять свідомість до розладу, паралізують роботу розуму і підкормлюють думку про небезпеку, загрозу і можливу поразку.
Та коли відомо, в чому для нас полягає небезпека, коли пояснення нарешті знайдено, кризи більше не існує, жах втрачає свою гостроту і потихеньку сходить нанівець. Тобто небезпека, яка на нас чатує, страшна тільки доти, доки вона не пізнана. Як писав Плутарх, і зухвалість, і боязкість мають одне джерело – необізнаність. І страх, і невігластво, і незнання того, що насправді відбувається і в чому істинні причини подій, можуть бути для нас жорстокими рабовласниками. Ми і не підозрюємо, що залишаємося у них у рабстві до тих пір, поки надаємо їм у своєму серці і своїх думках притулок. Та коли ситуація стає ясною, усвідомленою, коли ми пізнали ті приховані важелі, що насправді керують ситуацією, коли чітко знаємо, як на неї впливати, ми мобілізуємо всі свої сили на боротьбу з нею. Тут уже не до переживань. Перед справжньою небезпекою людина набагато спокійніша, ніж раніше, коли перебувала у владі уявних жахів, можна навіть сказати, що людина не стільки боїться вірогідної небезпеки, скільки страху перед цією небезпекою, позаяк цей страх є вигаданим, а вигаданий страх набагато сильніший за справжній; він тому і сильний, що ми неусвідомлено його підгодовуємо, весь час думаючи про нього. Великою мірою і страх, і розпач найчастіше існують тільки в нашій уяві. З усіх видів тиранії найнестерпнішою є тиранія думок, спровокованих саме вигаданим страхом, а відтак ще не безпечніших, про що ми вже писали у попередньому розділі.
Сучасні страхи – всього лише жахливі фантазії.
В. Шекспір
Водночас слід зазначити, що страх – це нормальне явище, один із виявів інстинкту самозбереження. На короткий час він може справляти на людину навіть паралізуючий вплив. “Іноді від страху серце холоне, нічого не боїться тільки дурень”, – писав німецький поет Г. Гейне. Та коли людина оговтується, страх швидко трансформується і втілюється в інтенсивну діяльність. У людини напружено починає працювати мозок, різко збільшуються фізичні сили, підвищуються чіткість і ясність мислення; у мить найбільшої небезпеки людина починає діяти з граничною холоднокровністю. В такій інтенсивній роботі забувається все, емоції відходять. В стані страху людина може видумати те, до чого без страху не здатна додуматися; у неї можуть виникнути креативні здібності, які за нормальних умов ніяк не проявилися.
Коли ми говоримо про необхідність боротьби зі страхом, то маємо на увазі протидію насамперед абсурдним, вигаданим страхам, породженими нашою хворобливою уявою, нашими неусвідомленими комплексами, які сягають витоками далекого дитинства, а також нашими очікуваннями, які є наслідком виробленої схильності до прогнозування можливого, зазвичай негативного розвитку подій.
Отже, якщо взятися за справу з усією серйозністю і рішучістю, то радикальний крок у боротьбі зі страхом перед невідомим полягатиме в тому, щоб здатися своєму страху, віддатися йому, посилити свою капітуляцію; і коли він, тобто страх, досягне апогею, посилити його уявою і йти до кінця. Необхідність такої парадоксальної моделі поведінки пояснюється просто: поки ти не пройдеш до кінця, то не дізнаєшся, що є після кінця; як кажуть у такому випадку, краще жахливий кінець, аніж жах без кінця.
У чому тут сенс? Якщо всі функції “від голови”, то “голова” може все що завгодно, як в негативному, так і позитивному значенні. Людині властиво боятися всього невідомого, цей інстинкт успадкований від тварин. Ми, наприклад, не знаємо, що з нами буде, а тому боїмося, відтягуємо наближення цього, невідомого. Ми боїмося закінчення того, що відомо, оскільки не знаємо, що буде після нього. Майбутнє невідоме, а тому ми його і боїмося. Щоб воно нас менше лякало, ми його вигадуємо. А потім починаємо вірити у свою вигадку, як в істину. Благо, на “допомогу” нам завжди готова прийти та сама уява, за сприяння якої ми створюємо як минуле, так і майбутнє.
Тебе гнітить не майбутнє і не минуле, але тільки завжди теперішнє, від якого ти тікаєш.
Марк Аврелій
Отже, сутність прийому полягає в тому, щоб не відтягувати те, що неминуче повинно статися, а щоб, – навпаки, наважитися на найгірше: пройти крізь “вогонь, воду і мідні труби”, віддатися тому, що лякає, і в такий спосіб пізнати його зсередини. Тільки це відкриває нам шлях з глухого кута. Наважившись прийняти страх, а не тікати від нього, ми стаємо сильніші за нього, у нас прибуває відвага.
Кожного разу, коли життя погрожує нам чимось невідомим і ми відчуваємо у собі страх, треба повернутися до нього обличчям і проаналізувати його. Незабаром ми побачимо, як цей страх почне відступати. Подивитися в очі небезпеці сміливо і холоднокровно – найкращий спосіб убезпечитися від неї. Ця болюча операція називається “зіскочити з леза бритви”, що означає наважитися на сміливий і радикальний крок у боротьбі з проблемою.
Стрибок з леза не гірший за безкінечне балансування на його вістрі. Хто наважиться з нього зіскочити? Тільки той, хто подолає свій страх, заперечить всесильний і деспотичний прогноз. Тим, хто не захоче зіскочити з леза бритви, судилося мучитися і страждати від страху перед стрибком і від болю, який завдає життя “на лезі бритви”, позбавлене радості та надії. Що може бути страшніше за життя без надії?
Надія – це сила, яка приводить у рух цей світ.
М. Лютер
Отже, треба наважитися, не треба надто довго думати: усвідомити, зважити і стрибнути. Найбільшої помилки припускаються люди, коли діють після зрілого міркування, тому що за цим зразу йдуть прогнози, які здебільшого породжують негативні очікування, чи паралізують волю до дії.
Отже, слід позбутися прогнозу; розгледіти ціль і стрибати, вам нема чого втрачати, крім своїх пут. Такі ситуації, як тривога, депресія, зневіра, остогидлий шлюб, робота, що не приносить задоволення і радості, яку ви терпите лише через гроші, – ми називаємо безвихідними. Однак глухий кут означає і, що на попередньому шляху ви себе вичерпали повністю і час переключатися на щось нове, радикальне, наважитися на щось ризиковане, яке породжує азарт, кураж і приносить такі необхідні й довгоочікувані зміни.
Наскільки ефективна методика “стрибка з леза бритви” можна переконатися (хоча це і зовсім нелегко зробити), спостерігаючи, як людина, наприклад, намагається упоратися з напруженням, яке стало невід’ємною частиною її внутрішнього світу, чимось таким, з чим вона вже “зрослася”. Сучасна людина так звикла напружуватися, що всі ці напруження перетворилися для неї на звичний фон, що заступає собою реальність, в якій людина намагається облаштуватися.
Спробуємо пояснити детальніше, в чому тут суть питання. Протягом життя в людині існує і “процвітає” безліч напружень, які спричинюються травмами, особливо психологічними, страхами різного походження – страхами, як успадкованими, так і набутими, і тими бажаннями, що імпульсивно виникають у людини, періодично змінюються і майже ніколи не задовольняються так, якби вона цього хотіла. І що зазвичай робить людина у такій ситуації? Звісна річ, намагається позбутися цих напружень, щоб уникнути дискомфорту. Однак із цього моменту і починається найцікавіше; з’ясовується, що коли ми докладаємо зусилля у цьому напрямі, то це тільки посилює наявні у нас напруження. В міру нашого просування до омріяної мети, тобто розслаблення, – ми не помічаємо, що, насправді рухаємося у протилежному напрямі, оскільки сам рух до мети створює ще більше напруження, адже з будь-якою метою пов’язані певні очікування, а очікування – це завжди насамперед напруження, і ми відчуваємо, що коло замикається.
Що необхідно робити в ситуації, коли у нас ніяк не виходить те, чого ми так довго і так наполегливо домагаємося? Відповідь буде настільки ж проста, наскільки й парадоксальна: треба мислити і діяти у незвичайний спосіб, а саме робити все навпаки, навіть коли це суперечить здоровому глузду і загальноприйнятим правилам. Радикальний вихід із зачарованого кола полягає у тому, що коли ви відчули у вашому тілі і внутрішньому світі уже знайоме напруження і пов’язаний з ним неспокій, то вам треба дозволити напруженню бути. Нехай воно існує стільки, скільки “вважає за потрібне”, ви не обмежуєте його, не заганяйте у певні, звичні рамки, щоб контролювати його перебіг.
Відпустіть контроль, “дозвольте” напруженню посилитися, якщо “воно того хоче”. Відчувайте його на повну силу, не стримуйте. Кожне напруження і страх володіють мають власну свідомість. У певний момент, коли вони – напруження або страх – досягнуть максимуму, так би мовити, постануть перед вами “на повний зріст”, вони “перевернуться” і ви потрапите в якийсь інший зі станів, протилежний тому, в якому тривалий час перебували.
Аналогічно можна працювати із болем, страхами, нав’язливими думками і станами та іншими проблемами.
Описаний прийом так само ефективно можна застосувати в ситуації, коли людина, внаслідок життєвої кризи, яка, доречно зазначити, відображає чергову віху в її поступовому розвиткові, втрачає віру, яку плекала все своє життя, віру – неважливо в кого: у людину, справедливість, життя, Бога, нарешті. Що робить людина в такій ситуації? Намагається протистояти краху і безглуздості існування, що невблаганно насуваються на неї і затискують її в лещатах хворобливих думок, які не віщують оптимізму. А що насправді треба робити? Не боротися! Дозволити собі свідомо рухнути вниз, падати у провалля, але усвідомлювати, що відбувається, відчувати порожнечу, покинутість, самотність, зраду і всі інші почуття, які супроводжують цей процес.
Дозвольте собі переживати почуття, відповідні цьому процесові, довіртеся собі, як радить стародавня китайська філософія, надайте можливість процесу відбутися, переживаючи ці почуття і відпускаючи їх, не прив’язуючись до них. Не стежте за висновками вашого розуму, який буде наполегливо радити, що треба робити насамперед, а потім з’ясується, що це було неефективно.
Що ми отримаємо натомість? Те, що доторкнувшись до дна безодні, спливемо по інший бік нашої хибної істини, але вийдемо звідти очищеними й оновленими. Людина і не підозрює, що така мить містить у собі великий цілющий зміст, адже коли втрачається віра, то це означає ні що інше, як руйнацію хибної опори, яка підтримувала тривалий час. Саме з цього моменту, власне, і починається справжня робота над собою. Фігурально висловлюючись, у таку мить ми помираємо, щоб воскреснути, точніше помирає наше хибне я, щоб воскреснути в іншій іпостасі, яка допомагає нам міцно укорінитися в бутті.
Належну увагу необхідно приділити також нашим негативним емоційним станам, які час від часу виникають, багаторазово повторюючись, перетворюються на звички. Ми звикаємо реагувати на якісь події, явища, факти певним, досить неприємним чином, і згодом ця реакція стає відлагодженою: ми боїмося, тривожимося, сердимося, дратуємося, впадаємо в меланхолію. Такі звички, повторюючись з певною періодичністю і закономірністю, укорінюються в підсвідомості і звідти керують нашою поведінкою. Якщо ми виявимо стійкість і будемо дотримуватися нових способів реагування, про які детально йшлося у четвертому розділі, то це стане іншою, позитивною звичкою і нам не доведеться відчувати на собі наслідки цих негативних емоцій.
За силою, характером вияву і стійкістю серед емоцій виокремлюють афекти і настрої.
До того, що вже було сказано про афект, варто додати, що нерідко в стані афекту, тобто у нестямі, люди скоюють такі вчинки, які в нормальному стані здаються неприпустимими; вони вважають, що на таке не здатні. Це добре відомо юристам, які, встановлюючи вину підсудного, зважають на те, чи злочин був скоєний свідомо, чи в стані афекту.
Настрій – це загальний емоційний стан, який “забарвлює” протягом значного часу окремі психічні процеси й поведінку людини.
Настрій відбивається на поведінці, забарвлює діяльність людини, стимулює або пригнічує активність особистості. Якщо людина в бадьорому настрої, то крізь призму цього настрою труднощі здаються незначними, робота цікавою, люди – привітними. І навпаки.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)