Психологія – Русинка Іван – 1.3. Розвиток психологічних знань у межах вчення про свідомість
Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало XVII ст. Новий етап в еволюції психологічних знань пов’язаний з ім’ям Р. Декарта (1596-1650), родоначальника нової науки, який виступив з вимогою перегляду всієї минулої традиції, ввів критерій для виокремлення психіки з арістотелівського вчення про душу, що існувало доти. Психіку почали розуміти як внутрішній світ людини, відкритий самоспостереженню, який має особливе – духовне буття, на противагу тілу і всьому зовнішньому матеріальному світові. їх абсолютна різнорідність – головний пункт учення Декарта.
Переконавшись у тому, що у філософії та інших науках немає якогось надійного підгрунтя, Декарт вибирає як перший крок на шляху до істини сумнів у всьому, з приводу чого можна виявити щонайменшу підозру в недостовірності.
За висновком про існування суб’єкта, що пізнає, Декарт приступає до визначення сутності “Я”.
Якщо відокремити все сумнівне, що характеризує людину, то не залишиться нічого, крім самого сумніву. Але сумнів – акт мислення. Отже, від сутності “Я” невіддільне тільки мислення.
Очевидність цього положення не потребує доказу: воно випливає з безпосередності нашого переживання. Бо навіть якщо погодитися, що всі наші уявлення про речі хибні і не містять доказів їх існування, то тим паче з більшою очевидністю з них випливає, що я сам існую (тобто той, хто мислить). Таким чином Декарт вибирає новий спосіб дослідження “Я” і звертається тільки до своїх думок (сумнівів), тобто суб’єктивних станів. Єдиним засобом пізнання душі, за Декартом, є внутрішня свідомість. Декарт накреслює безпосередній шлях пізнання свідомості: свідомість є те, як вона виступає в самоспостереженні.
У цілому про доктрину Декарта можна сказати, що це вчення апелювало перш за все до розуму і самосвідомості людини. Звичаю і прикладу – традиційним формам передання знання – Декарт протиставляв знання достовірне. Принцип суб’єктивної достовірності означав установку не на засвоєння чужих думок, а на створення власних; сумнів повинен розчистити підгрунтя для побудови культури раціональної, котрій повинна поступитися місцем культура традиційного типу.
Психологія Б. Спінози (1632-1677) – новий важливий етап після Декарта у становленні проблем свідомості як об’єкта психологічного вивчення. Разом вони утворюють раціональну лінію у трактуванні свідомості.
Згідно з ученням Спінози, людина – цілісна природна істота, у якої душа і тіло нероздільні, визначаються Богом. Воля, як і всі інші психічні процеси, строго детермінована, а ілюзія її свободи виникає внаслідок незнання причин людських дій.
Оскільки свобода у Спінози ототожнюється з пізнанням, прагнення до самопізнання стає найсильнішим із людських прагнень. Але стати вільною, на думку Спінози, людині заважають афекти і пристрасті.
Людське безсилля щодо приборкання та обмеження афектів я називаю рабством. Бо людина, підпорядкована афектам, уже не володіє собою і перебуває в руках фортуни, причому такою мірою, що вона, хоч і бачить перед собою краще, однак змушена наслідувати гірше.
Б. Спіноза
На думку Спінози, людське рабство не в могутності пристрастей, а в тому, що їх могутність більша, ніж сила пізнання. Так, афекти є перепонами для життя згідно з розумом, від них необхідно позбавлятися, як необхідно звільнитися від будь-якого рабства.
Свобода, на думку Спінози, полягає не в тому, щоб іти за своїми афектами, як зазвичай думають, а в пізнанні необхідності та підкоренні цій необхідності. Свобода як ідеал людського життя – плід пізнання.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)