Профілактика злочинів – Джужа О. М. – 5.4. Напрями розвитку віктимологічного потенціалу України

За останні тридцять – сорок років у країнах Західної Європи і Північної Америки під впливом ідей провідних учених-віктимологів і громадських діячів сформувалася складна багатосуб’єктна система управління соціальними процесами віктимізації як населення загалом, так й окремих соціальних груп. Ця система є комплексом практичних заходів із перетворення соціальних відносин відповідно до мети девіктимізації особи, зниження для соціуму негативних наслідків кримінальних ексцесів, забезпечення законності та принципу справедливості. Ці заходи реалізуються за допомогою різноманітних форм і методів дії на соціальні чинники віктимізації, а також за допомогою проведення комплексної поствіктимізаційної профілактики з метою запобігання вторинній і рецидивній віктимізації осіб. Водночас віктимологічна профілактика на Заході – це один з елементів механізму саморегуляції суспільства, то забезпечує підпорядкування дій різноманітних суб’єктів нормам права і моралі.

Не можна не визнати, що рівень розроблення питань віктимологічної профілактики в українському законодавстві, на жаль, істотно відстає від зарубіжного, зокрема європейського і американського.

У нашій країні відсутнє єдине законодавство про віктимологічну профілактику і реабілітацію жертв злочинів, в якому визначалися б засади державної віктимологічної політики. Вважаємо, що розроблення й ухвалення закону про віктимологічну профілактику або хоча б включення відповідного розділу у загальний закон про запобігання злочинам (який, до речі, також поки не прийнятий у нашій державі) є необхідною правовою передумовою формування єдиної системи віктимологічної профілактики в Україні. У цьому законі має бути визначено й закріплено основні поняття, що характеризують діяльність з віктимологічної профілактики; визначено суб’єкти профілактичної роботи з вказівкою їх компетенції, відповідальності, нормативно-правових засад взаємодії, закріплено найважливіші напрями віктимологічної політики.

Серед головних напрямів віктимологічної політики має бути визначено такі:

– прагнення до максимально ефективного використання суспільного потенціалу, можливостей інститутів громадянського суспільства, релігійних об’єднань, соціальних фундацій, органів місцевого самоврядування для зниження рівня кримінальних загроз населенню, для пропагандистської роботи, для надання моральної, організаційної і, за можливості, матеріальної допомоги жертві злочину;

– створення передумов для співпраці всіх зацікавлених суб’єктів віктимологічної профілактики країни з державними органами і громадськими організаціями, що здійснюють віктимологічну профілактику у різних державах світу, з мстою координації діяльності щодо захисту особи від кримінальних загроз в епоху глобалізації, вивчення досвіду зарубіжних держав і рішень ООН з прав людини, розробленні спільних програм з девіктимізації соціуму;

– забезпечення пріоритету у захисті прав жертви правопорушення і суспільних інтересів перед захистом прав правопорушника за неухильного дотримання загальних прав людини;

– неухильне дотримання принципу справедливості щодо злочинця і його жертви;

– прагнення до диференціації принципів і методів роботи з найбільш віктимогенними верствами (діти, особи похилого віку, жінки, молоді чоловіки та ін.);

– координація віктимологічної і міграційної політики держави;

– забезпечення врахування кримінально-правового значення особи і поведінки потерпілого у процесі кваліфікації злочинів;

– забезпечення врахування особистісних якостей потерпілого при вирішенні судом питання про кримінальне покарання;

– створення фінансових, законодавчих й організаційних передумов для формування єдиної системи матеріальних компенсацій і реституцій жертві злочину для її соціальної реабілітації1. Вважати першочерговим завданням відшкодування збитку жертвам насильницьких злочинів, які повністю або частково втратили працездатність, а також особам, які перебували у них на утриманні або утриманні загиблих унаслідок злочину;

– визнання пріоритетом при здійсненні віктимологічної профілактики правоохоронними органами роботу з прямими і непрямими жертвами терористичних актів, а також із представниками найбільш віктимогенних прошарків і верств населення.

Здійснення комплексної віктимологічної політики припускає закріплення на законодавчому рівні повноважень (бажано у рамках єдиного Закону про віктимологічну профілактику і реабілітацію жертви злочину), меж компетенції, форм і предмета взаємодії різних суб’єктів віктимологічної профілактики. Оскільки система мети і завдань програм профілактики злочинності охоплює як віктимологічні, так і соціально-економічні, організаційні, нормативно-правові й наукові дослідження, то саме вони визначатимуть коло суб’єктів, які беруть участь у розробленні й подальшому виконанні програм. Адже тією чи іншою мірою віктимне все суспільство, усі його прошарки, тому і реалізація заходів віктимологічної профілактики повинна стати спільним завданням і держави, і суспільства, й особи. На відміну від кримінологічної профілактики, основними суб’єктами якої (передусім спеціальної профілактики) є органи державної влади і, насамперед, правоохоронні органи, головним суб’єктом віктимологічної профілактики є громадянське суспільство і його інститути, й основними методами – методи переконання, при тому, що методи примусу мінімізуються.

Центральні органи державної влади у питаннях віктимологічної профілактики повинні зосередити свою увагу на завданнях вироблення віктимологічної політики, своєчасному забезпеченні нормативно-правової бази її проведення, питаннях захисту прав потерпілого у суді, на проблемах компенсацій жертвам злочинів. Серед спеціально-запобіжних засобів віктимологічного характеру пріоритетним напрямом має стати антитерористична профілактика. Оскільки саме тероризм є тим злочином, який віктимізує все суспільство, протистояти йому повинна насамперед держава, яка несе відповідальність за становище у суспільстві загалом.

До суб’єктів віктимологічної профілактики слід віднести також регіональні органи, органи місцевого самоврядування, виконавчої влади, правоохоронні органи, різнопрофільні галузеві і регіональні академічні, а також науково-дослідні і установи вищих навчальних закладів. Ця діяльність вимагає об’єднання і координації їх зусиль, і таку роль, мабуть, повинна відігравати координаційна рада або міжвідомча робоча група з питань віктимологічної профілактики, створенні при управлінні адміністративних органів. Реалізація процесів програмного забезпечення віктимологічної профілактики злочинності мусить посісти постійне місце у загальній системі програм розвитку міста, області й регіону загалом. Предметом виключної компетенції регіональних органів влади повинні стати питання віктимологічного коректування архітектурних і ландшафтних проектів.

Центральною ланкою системи організації віктимологічної профілактики мають бути, як уже наголошувалося, інститути громадянського суспільства – громадські й релігійні організації, органи місцевого самоврядування. Вони покликані:

– проводити систематичну роботу щодо віктимологічної пропаганди;

– розробляти і доводити до кожної аудиторії (передусім дитячої) навчальні курси прикладної віктимології, з урахуванням регіональної і верствової специфіки готувати інформацію віктимологічного характеру для висвітлення у ЗМІ;

– здійснювати діяльність із захисту і представництва в органах влади, страхових компаніях, у адвокатурі інтересів жертв кримінальних злочинів, особливо у тому разі, якщо вони нездатні це зробити самі (хворі, неадаптовані мігранти, діти, люди похилого віку та ін.);

– надавати моральну і матеріальну підтримку жертвам злочинів;

– здійснювати корекцію міжособистісних і групових відносин, що складаються серед різних верств населення або на певній території;

– у межах своєї компетенції здійснювати заходи щодо соціального захисту, соціальної реабілітації і ресоціалізації жертви.

Разом зі стимулюванням освіти й розвитку організацій, покликаних спеціально вирішувати проблеми жертв злочинів, важливо залучати до цієї роботи й інші громадські організації, що не є віктимологічними за своїм профілем. Оскільки ці організації можуть представляти різні прошарки суспільства, робота з ними дасть змогу реалізувати установки диференційованої девіктимізації соціальних груп.

Нарешті, самостійним суб’єктом віктимологічної профілактики слід визнати особу. Нашому суспільству властива думка про необхідність посилення покарання як головного напряму й основного засобу боротьби зі злочинністю. Сподіваючись на те, що злочинці будуть боятися більшої кари й ізоляції, громадяни тим самим применшують роль інших заходів і засобів. При цьому знижується особиста активність, виявляється суто споглядальна позиція. Проте досвід, накопичений багатьма країнами у запобіганні злочинам, дозволяє дійти висновку про те, що активність усього населення, виявлена у різноманітних формах – від активної самооборони до передбачливості й обережності у щоденній діяльності, дасть змогу уникнути віктимізації. Саме тому конкретизація заходів віктимологічної профілактики здійснюється, насамперед, на індивідуальному рівні. Індивідуальний аспект віктимологічної профілактики дозволяє диференційовано і раціонально обирати ефективніші заходи щодо усунення вірогідності вчинення злочину відносно тих чи інших видів потерпілих. Політика девіктимізації населення має супроводжуватися спеціалізацією і конкретизацією віктимологічної профілактики, орієнтованої на різні соціальні прошарки, етнічні й територіальні групи населення.

Очевидно, що ефективність діяльності кожного із суб’єктів віктимологічної профілактики і скоординованість роботи всієї системи залежатиме від факту існування і можливостей єдиної організації (Асоціації) віктимологічного профілю, що регулює профілактичну роботу у масштабах усього суспільства і здійснює самостійні програми прямої дії. Це повинна бути громадська організація, можливо за англійським (Національна Асоціація підтримки жертви злочинів), французьким (Національний інститут допомоги жертвам злочинів) або голландським (Національна Організація підтримки жертви) зразком. Проте в українському варіанті її можливості мають бути посилені підтримкою на державному рівні. При цьому не виключається і передача такій організації частини державних повноважень у сфері запобіжної діяльності, законодавчо закріплене право виходити із законодавчими ініціативами на всіх рівнях влади, координувати свою діяльність з органами виконавчої влади на рівні місцевого самоврядування.

У разі створення такої організації, що координує спільно з органами державної влади і місцевого самоврядування процес віктимологічної профілактики та здійснює профілактичні програми прямої дії, доцільно, з урахуванням значення цього виду діяльності, закріпити в особливому законі статус цієї організації, основні принципи її самодіяльності та взаємодії з державою і місцевим самоврядуванням, пріоритети профілактичної роботи, шляхи її фінансування, форми відповідальності перед державою і суспільством за ефективність своєї роботи й цільове витрачання коштів, що надходять до її бюджету.

Ефективно здійснювати координацію взаємодії такої організації з органами державної влади як на державному, так і на реї зональному рівнях, міг би інститут омбудсмана (Уповноваженого з прав людини). Адже його особлива роль якраз у тому, що він перебуває між суспільством і владою як своєрідний “міст” між ними, як канал зворотного зв’язку: з одного боку, це орган держави, а з іншою – це агент громадянського суспільства, покликаний реагувати на порушення прав людини з боку державних структур й урядовців і застосовувати надані йому тією ж державою запобіжні заходи і дії. І петитуціоналізована і закріплена на законодавчому рівні взаємодія омбудсмана і загальної державної віктимологічної організації, створеної з урахуванням західного досвіду, могла би, з одного боку, додати необхідний статус цій організації, відкрити додаткові можливості діяльності, з іншого – озброїти Уповноваженого з прав людини ефективним засобом позитивної дії на державу і суспільство з мстою реального і превентивного захисту прав особи.

При розробленні заходів віктимологічної профілактики окремо слід звернути увагу на проблему забезпечення безпеки осіб, які володіють підвищеною професійною віктимністю, тобто працівників міліції, охоронних відомств, інкасаторів та ін. Проте, на відміну від цих фахівців, які обов’язково мають відповідну фізичну і психологічну підготовку, професійно володіють прийомами боротьби і навичками застосування зброї, право на носіння і зберігання якої вони мають, набагато більш уразливими виявляються представники інших професій. Так, відомі випадки розправи з працівниками правоохоронних органів і судів. Злочинним посяганням піддаються і члени їх сімей. Почастішали зухвалі напади на медичних працівників, як правило, з мстою розкрадання медикаментів, передусім наркотиків. Зростає віктимність представників й інших професій. Усе це переконливо свідчить про необхідність створення системи захисту і забезпечення безпеки тим, хто вимушено спілкується з криміногенним контингентом, психічно хворими й іншими потенційно небезпечними особами.

У зв’язку з цим, у рамках підготовки комплексу законопроектів із віктимологічної профілактики необхідним є розроблення проекту спеціального закону про забезпечення безпеки і державний захист суддів, посадовців правоохоронних і контролюючих органів, у якому передбачався б комплекс заходів організаційного, правового і соціального характеру. З мстою захисту життя і здоров’я таких працівників можуть застосовуватися заходи забезпечення їх особистої безпеки: особиста охорона, охорона житла і майна, видача зброї, спеціальних засобів індивідуального захисту і сповіщення про небезпеку, переведення на іншу роботу, тимчасове або постійне переселення до іншого місця проживання, заміна документів, зміна зовнішності тощо.

Аналогічні рекомендації можуть бути враховані при створенні правових засад забезпечення безпеки працівникам охорони здоров’я. Зважаючи на досвід багатьох країн, цілком успішною може стати система заходів, що включає використання технічних засобів захисту (у тому числі відлякування і створення перешкод злочинцю) і сигналізації; регулярні інструктажі медичного персоналу, що проводяться працівниками, відповідальними за безпеку; персональне виділення і закріплення за співробітниками служби безпеки зон й об’єктів ризику; регулярне проведення занять і тренувань із заходів безпеки; спеціальна навчальна підготовка персоналу, який становить групу ризику1.

На щастя, на відміну від перспективного для держави завдання розроблення єдиної комплексної нормативно-правової бази віктимологічної політики, сучасне кримінальне законодавство України відображає і, частково, вирішує деякі із загальних питань кримінально-правового віктимологічного запобігання злочинам.

Найбільш рельєфно у процесі криміналізації виявилося врахування законодавцем особливостей поведінки потерпілого, кримінально-правове значення якого полягає у впливі на ступінь суспільної небезпеки вчинюваного злочину і кримінальну відповідальність. Водночас при врахуванні віктимологічного чинника у рамках кримінологічного аналізу генезису злочину і розробленні методів його запобігання мають місце і невирішені питання, а саме:

1) штучний розрив між кримінологічною оцінкою поведінки злочинця і віктимологічною оцінкою поведінки потерпілого, ЩО призводить до гіперболізування ролі поведінки останнього і приниження значення вчинків злочинця;

2) використання при оцінюванні поведінки потерпілого і злочинця ненаукових буденних уявлень;

3) надання кримінологічного (віктимологічного) значення таким аспектам поведінки потерпілого, що фактично не можуть сприяти вчиненню злочинів;

4) необгрунтована оцінка деяких сторін поведінки потерпілого як обставини, що пом’якшують вину злочинця.

Враховуючи зв’язок між поведінкою потерпілого і реакцією винного, що набула суспільно небезпечних форм, держава по-різному оцінює суспільну небезпеку вчиненого винним у Кримінальному законі. Вирішення питання про відповідальність злочинця залежно від ступеня суспільної небезпеки злочину відповідає справедливості. Справедливим є і різний ступінь захисту державою інтересів потерпілого, міра якого залежить як від характеру заподіяного її благам й інтересам шкоди, так і характеру його власної поведінки.

Як приклад, віддзеркалення у нормах КК Російської Федерації принципу взаємозв’язку посягання на особу і порушення суспільних відносин виявили Д. В. Рівман і В. С. Устінов, які зазначили, що ознаки особи потерпілого, включені до складів злочинів, нерозривно пов’язані з об’єктом злочину і характеризують його. Тому посягання на особу – це форма порушення відповідних суспільних відносин, учасником яких є потерпілий, а заподіяний йому збиток – одночасно і шкода суспільству. Суспільна небезпека злочину, таким чином, значною мірою характеризується ознаками особи потерпілого. Ці ознаки належать і до основних, і до кваліфікованих складів злочинів.

Ознаки, що характеризують поведінку потерпілого, розрізняються позитивною чи правомірною, негативною чи неправомірною, аморальною поведінкою; згодою потерпілого, знаходять свій вираз як в об’єктивній, так і в суб’єктивній стороні злочину. Поведінка потерпілого, особливо з урахуванням його провокуючого потенціалу, впливає на індивідуалізацію відповідальності злочинця.

Діяльність жертви злочину, спрямована на завдання шкоди особі, яка вчинила злочин, може бути зумовлена різними інтересами потерпілого: 1) інтерес щодо засобів і способів усунення, відшкодування шкоди; 2) інтерес щодо захищеності від спричинення шкоди в подальшому; 3) інтерес щодо реакції держави на діяння особи, яка завдала шкоди; 4) інтерес вирішення конфліктів і т. ін. Фактична реалізація вказаних інтересів у поведінкових актах цього суб’єкта становить матеріальний зміст правових відносин, спричиняє завдання шкоди. У рамках кримінально-правових відносин інтереси потерпілого набувають правового характеру, виражаючись у суб’єктивних правах; у рамках цих самих правових відносин вони упорядковуються і певною мірою обмежуються, виражаючись у накладенні юридичних обов’язків, що загалом характеризують його правосуб’єктність.

При цьому потрібно мати на увазі, що негативна поведінка потерпілого не завжди впливає на відповідальність злочинця як обставина, що пом’якшує впну: наприклад, поведінка корисливого, жадібного потерпілого від шахрайства жодним чином не зменшить відповідальності злочинця.

Розглядаючи необхідність ресоціалізації злочинця і жертви, слід підкреслити важливість надання їм можливості особистих контактів. Установлений сьогодні ритуал судочинства утворює між сторонами непереборний бар’єр, ставить їх у становище антагоністів, унеможливлює досягнення будь-якого миру або нормалізації стосунків. Не нав’язуючи взаємне спілкування ні злочинцю, ні тим більше жертві, закон повинен у необхідних обом сторонам випадках надавати цю можливість. Це, зокрема, відкриє шлях поступовому вирішенню неприязних стосунків між жертвою і злочинцем. Особливо це стосується учасників тих злочинів, які вчинюють на грунті сімейних, побутових конфліктів (подружжя, родичі, сусіди). Відзначимо, що передбачена у нових кримінальному та кримінально-процесуальному кодексах можливість примирення між сторонами як підстави звільнення від кримінальної відповідальності може стати успішною передумовою.

Здійснюючи порівняльний аналіз міжнародного і українського законодавства, вітчизняні вчені неодноразово звертали увагу на те, що, на відміну від західних країн, в законодавстві України абсолютно недостатньо розроблено питання щодо компенсації жертві злочину. При цьому чинне законодавство, що містить відповідні норми (наприклад, про компенсацію жертвам терористичних актів), недосконале і припускає різні тлумачення, що спричиняє тривалі судові процеси. Вивчення зарубіжного досвіду свідчить, що у багатьох країнах існує порядок гарантованого відшкодування шкоди або за рахунок держави, або за рахунок системи страхування, заснованої на приватному підприємництві. Звичайно, вибір найбільш соціально й економічно прийнятних способів відшкодування жертві заподіяного збитку залежить від загальної спрямованості правової і соціальної політики держави.

Проте в будь-якому разі, якщо держава бере на себе конституційний і міжнародно-правовий обов’язок захищати своїх громадян, їй неодмінно слід вирішувати питання про міру відповідальності перед тими, чий захист їй не вдалося забезпечити.

Втім, принципово вирішити це питання на законодавчому рівні неможливо доти, доки не буде створена державна система матеріального забезпечення, здатна оперативно надавати потерпілому допомогу і хоча б частково відшкодовувати заподіяний йому збиток. Ця система могла би включати як безпосередньо державні, так і громадські фундації, створення яких може бути простимульовано у рамках державної податкової політики. Без цього багато положень законодавства про віктимологічну політику, насамперед у частині, що стосується відшкодування збитку, заподіяного жертві, залишаться загальними деклараціями.

Віктимологічний потенціал реалізується через діяльність системи державних органів, громадських організацій при здійсненні віктимологічної політики, віктимологічної профілактики, віктимологічної безпеки, удосконаленні вітчизняного законодавства.

Сьогодні стає очевидним, що соціально-правовий контроль за злочинністю не може бути достатньо ефективним, якщо не враховувати всі її соціальні наслідки, серед яких важливе місце посідають узагальнені соціальні характеристики потерпших і заподіяної їм шкоди. Зрозуміло, при цьому дуже важливим і перспективним є досвід зарубіжної кримінологічної науки, включаючи її віктимологічний сегмент. Проте його адаптація є не такою простою справою, як це може здатися на перший погляд. Ефективним такий контроль може бути лише на основі попереднього соціологічного, кримінологічного і віктимологічного аналізу соціально-верствової структури суспільства. Водночас, лише грунтуючись на розробленнях вітчизняних учених-кримінологів, осмислюючи і узагальнюючи отримані ними результати, можна починати конструктивний науковий діалог із західними країнами про співпрацю у сфері віктимологічного запобігання злочинності, що враховує стан криміногенної віктимізації соціальних груп у країні і за кордоном.

Маючи на увазі багаторівневість об’єкта віктимологічної профілактики, а також її специфічні запобіжні заходи діяльності, що характеризуються своєю масштабністю, слід відзначити, що правоохоронні органи не в змозі впливати на всі його аспекти, тим більш своїми силами. Необхідна інтеграція зусиль усіх суб’єктів діяльності.

(2 votes, average: 3,00 out of 5)