Профілактика злочинів – Джужа О. М. – 2.3. Особа злочинця та жертва злочину як об’єкт профілактики
Ефективність запобігання злочинності можлива лише у тому випадку, коли увага буде сконцентрована на особі злочинця, оскільки саме особа є носієм причин вчинення злочину. Особа злочинця – основний та важливий елемент всього механізму злочинної поведінки. Ті її особливості, які породжували таку поведінку, повинні бути безпосереднім об’єктом запобіжного впливу. Тому проблема особи злочинця належить до числа основних і водночас складних проблем.
Наукове уявлення про особу злочинця складалося з різноманітних теоретичних джерел: філософії, соціології, психології, криміналістики і особливо кримінального права, практично реалізуючись у діяльності із запобігання та розслідування злочинів, розгляду кримінальних справ у судах, виправлення злочинців. Потреби суспільної практики, необхідність підвищення ефективної боротьби зі злочинністю сприяли дослідженню особи злочинця.
Особа злочинця є різновидом особистості взагалі. Особистість – соціальна характеристика людини, яка свідчить про наявність свідомості, мови, здатності до діяльності. Людина не народжується особистістю, але стає такою у результаті спілкування, тому поза суспільством формування особи неможливо. Людина не народжується злочинцем, але стає ним у результаті несприятливого морального формування його особистості.
У злочині людина діє як суспільна істота, тому необхідно її сприймати як носія різних форм суспільної психології, моральних, правових, етичних та інших поглядів та цінностей, індивідуально-психологічних особливостей. Особа злочинця виступає як сукупність соціально значимих негативних якостей, що утворюються у процесі різноманітної та систематичної взаємодії з іншими людьми. Особа, яка є суб’єктом діяльності, пізнання та спілкування, не обмежується тільки зазначеними якостями, які, до того ж, не піддаються корекції.
Вчення про особу злочинця становить наукову теорію, по-перше, тому, що це не просто сукупність або сума знань про певне соціальне явище, а складно організована, систематизована, внутрішньо-замкнена та логічно побудована теорія, що має свої принципи, ідеї, судження, факти та понятійний апарат.
По-друге, на основі емпіричних даних можна описати та пояснити особу злочинця, його основні риси, механізм формування.
По-третє, є можливість прогнозування індивідуальної злочинної поведінки та розробки методики такого прогнозування.
По-четверте, знання про особу злочинця є основою для практичних рекомендацій, що широко використовуються при здійсненні індивідуальної профілактики та виправлення злочинців.
Дослідження особи злочинця має надзвичайно важливе значення, особливо для профілактики злочинів. Втім, поняття особи злочинця досить умовне і формальне, оскільки віднесення певних дій до числа злочинних залежить від законодавця. Він, як відомо, може скасувати кримінальну відповідальність за дії, що раніше розглядалися як злочинні.
У цілому особу злочинця можна визначити як певну модель, соціальну та психологічну, якій притаманні специфічні риси, це: антисуспільні погляди, негативне ставлення до моральних цінностей, схильність до вибору суспільно небезпечного шляху для задоволення власних потреб або прояву необхідної активності при недопущенні негативного результату. Це визначення охоплює і тих, хто вчинив злочин умисно, і тих, хто винен у злочинній необережності.
Наявність рис, що характеризують злочинця, не потрібно розуміти так, що ці риси притаманні всім без винятку особам, що вчинили злочин. Втім, відсутність їх у деякої частини злочинців не знімає питання про необхідність вивчення особи як носія причин злочинної поведінки. Традиційно це поняття об’єднує осіб, винних у злочинному діянні.
Метою дослідження особи злочинця насамперед є недопущення такої поведінки у майбутньому. У цьому передбачається вивчення трьох складових – особи злочинця, причин та механізму злочинної поведінки, запобігання злочинам. Втім, це аж ніяк не обмежує дослідження впливу соціальних факторів. Криміногенні якості особи формуються та реалізуються під впливом зовнішніх обставин або їх можуть спровокувати ситуаційні обставини. Відомо: одна й та ж ситуація сприймається та оцінюється різними людьми по-різному. У механізмі індивідуальної злочинної поведінки особа злочинця відіграє керівну роль щодо зовнішніх факторів. Тому вчинення злочину необхідно розглядати не тільки як результат простої взаємодії особи з конкретною життєвою ситуацією, а як наслідок, реалізацію криміногенних особливостей особи, яка взаємодіє з ситуативними факторами. Чи неминучою є злочинна поведінка? її може і не бути, це залежить як від самої особи, так і від зовнішніх обставин, що здатні зашкодити такій поведінці, навіть виключити її.
Вивчення особи злочинця має будуватися на правовій основі – повинна вивчатися особа, яка визнається суб’єктом злочину. Тому категорія має часові межі – з моменту вчинення злочину і до відбуття покарання. Після відбуття покарання особа вже – не злочинець, а тому не може досліджуватися як особа злочинця. Людина звільняється від покарання не тому, що виправилася, а тому, що сплинув визначений законом строк покарання. Але потрібно вивчати не тільки тих, хто вчинив злочин, а й тих, чий спосіб життя, спілкування, погляди та орієнтації свідчать про таку можливість, яка реальністю може і не стати. У сфері досліджуваних інтересів: алкоголізм, наркоманія, проституція та інші антисуспільні явища і, відповідно, ті, хто вчиняє такі дії. Це повинно слугувати базою для науково обгрунтованої системи профілактики злочинів, у тому числі і ранньої.
Вивчення соціально значущих негативних якостей особи злочинця сприятиме визначенню найбільш ефективних заходів, зокрема, серед тих груп населення, представники яких частіше вчиняють злочини.
Дослідження особи злочинця необхідно здійснювати за певний період часу, який включає: 1) формування особи злочинця, взаємодію її з конкретною життєвою ситуацією до і під час вчинення злочину, а також дослідження; 2) особи злочинця в процесі здійснення правосуддя у зв’язку із вчиненим злочином; 3) особи злочинця у період відбування покарання, у тому числі і в місцях позбавлення волі; 4) в період адаптації до нових умов після звільнення у зв’язку з можливістю вчинення нового злочину.
Кожного року у країні виявляються близько 200 тисяч осіб (2009 – 212 090 осіб), що вчиняють злочини. Вибіркові дослідження та статистичні дані свідчать про те, що серед злочинців переважають чоловіки (86%), жінки (14%). Але у деяких видах злочинів частка жінок вища, ніж у злочинності в цілому (наприклад, при вчиненні розкрадання шляхом розтрати або зловживанням службовим становищем).
Щодо криміногенної активності вікових груп населення, то, відомо, що особи молодого віку частіше вчиняють злочини агресивного, імпульсивного характеру. Протиправна поведінка осіб дорослого віку менш імпульсивна. Вік у багатьох випадках визначає потреби, життєві цілі людей, коло їх інтересів, спосіб життя.
Щороку виявляються сотні тисяч осіб, що вчиняють злочини. За даними Державного Департаменту інформаційних технологій, у 2009 р. було виявлено 212 090 осіб, які вчинили злочини, що на 2,1% більше, ніж у минулому році (порівняно з 2008 р.~ 207 740 осіб).
Жінки вчиняють до 14% злочинів (протягом 2008 р – 27 419 злочинів) (питома вага – 13,2%), у 2009 році – 29 065 (питома вага -13,7%).
Особи, які вчиняли злочини
Дані про соціальне становище, про рід занять осіб, що вчинили злочини, свідчать: майже половина злочинців до моменту вчинення злочину не перебували у шлюбі, що вдвічі більше, ніж частка осіб, що не перебувають у шлюбі серед всього населення. При цьому коефіцієнт злочинності серед осіб, що не перебувають у шлюбі, майже удвічі вищий, ніж серед тих, хто перебуває у шлюбі.
Неповнолітні вчинили 21 209 злочинів (2009 р.), у порівнянні з 2008 р. відбулось зростання кількості на 2,1% (у 2008 р. було вчинено 207 740 злочинів). Майже половина цих злочинів була вчинена у складі групи – 44,7% (2009 р – 5786 осіб).
Особливу небезпеку викликає тенденція збільшення кількості осіб, що раніше вчиняли злочини. Кожного року спостерігається їх збільшення. У порівнянні з 2008 р. у 2009 р. відбулося зростання на 7%.
Структура злочинів, скоєних особами, які їх раніше вчиняли
Існує й інша закономірність: зі зростанням числа судимостей збільшується кількість осіб, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі.
Серед осіб, що вчиняють злочини, 95% місцеві жителі. На поведінку особи, сферу її інтересів, коло спілкування, вибір способів реалізації життєвих цілей, безумовно, здійснює вплив освіта. Дані свідчать: рівень освіти осіб, що вчинили злочини, нижчий, ніж у інших громадян, особливо низькою є частка осіб, що мають вищу і середню спеціальну освіту.
Одна з проблем вивчення особи злочинця – співвідношення соціального і біологічного. Ця проблема має наукове, практичне та правове значення. Від її вирішення у багатьох випадках залежить пояснення причин злочинності та основні напрями боротьби з нею. Людина має суспільну природу, а особистість може формуватися тільки за умови включення індивіда в систему суспільних відносин. Але це не означає ігнорування біологічних факторів, оскільки вони можуть мати лише характер умови, яка сприяє злочинній поведінці, але не її причини. У цілому ж цю проблему не можна визначити як достатньо вивчену, оскільки спроби вирішити її з позиції філософії, психології хоча й важливі, але цього недостатньо. Необхідні масштабні біологічні дослідження злочинців, порівняння отриманих даних з результатами обстежень законослухняних людей з допомогою тих самих прийомів та методів. При розгляді такої складної проблеми, як співвідношення соціального та біологічного в особі злочинця, необхідно мати на увазі, що роль цих факторів реалізується на особистісному, психологічному рівнях1.
Вибіркові дослідження переконують: більшість злочинців були повністю працездатними, лише 8-10% мали обмежену працездатність. Важливо знати не тільки про наявність інвалідності, а й про те, на які захворювання або розлади страждає та чи інша особа, що потрапила в орбіту запобіжної діяльності. Слід зауважити: розлади психічної діяльності, викликані саме соматичними захворюваннями, здійснюють значний вплив на поведінку людини, у тому числі на протиправну. За спеціальними дослідженнями, серед злочинців майже 50% осіб, що страждають на алкоголізм, психопатію, олігофренію, мають травми черепа, органічні захворювання центральної нервової системи та ін.
Наявність психічних аномалій допомагає зрозуміти вчинення лише окремих видів злочинів – зокрема, деяких насильницьких та хуліганських дій, що пов’язані зі значною деградацією особи злочинця, з її постійним антисуспільним способом життя (неодноразово засуджені, бродяжництво тощо). Основна маса злочинів (насильницькі, крадіжки, економічні злочини, злочини, що посягають на порядок управління, на суспільний порядок та інше) вчиняються, як правило, психічно здоровими людьми.
Аномалії психіки не є причиною злочинів, оскільки серед усієї маси злочинців суб’єктів з такими аномаліями не так багато (не більш як 20%), це – по-перше; по-друге, навіть наявність аномалій у конкретної особи не свідчить про те, що саме вони відігравали криміногенну роль у його протиправній поведінці; по-третє, не аномалія психіки визначає вчинення злочину, а те виховання, що породжує криміногенні особистісні риси. Звичайно, подібні аномалії можуть спричиняти протиправну поведінку, але лише як умова, не визначаючи змісту цих рис, а також аномалії можуть бути й соціального походження (наприклад, наслідки травм виробничої аварії або злочинної агресії”).
Сьогодні в науковій літературі розвивається тема досліджень генетики людини, генома людини та генетичних закономірностей. Це пов’язано з тим, що без їх пізнання навряд чи можна пояснити індивідуальні особливості психіки і, тим самим, зрозуміти особливості поведінки, яка спостерігається в однаковому мікро – та макросередовищі. Цікавими є дані медичної генетики, що простежує взаємодію генетичних факторів та умов зовнішнього середовища на спадкових захворюваннях та патології розвитку. Для генетиків злочинна поведінка – одна з моделей вивчення проблеми “спадковість – середовище”, за допомогою якої виявляється вплив середовища та спадковості на формування програми поведінки, що виявляються і в антисуспільній поведінці. Підходи до визначення ролі генетичних факторів у злочинній поведінці пов’язані зі схильністю людини до тих або інших станів. Учені зазначають, що рівень людської активності, схильність до ризику визначається тим, в якій конкретно формі перебувають окремі рецептори до речовин, які заспокоюють людину або, навпаки, збуджують. Ці особливості рецепторів задані генетичним текстом. Є такі люди, в яких цей ген перебуває у стані, коли людина легко збуджена, їй потрібні нові враження, їй потрібен ризик. Буде при цьому він рятівником чи злочинцем (один той самий стан наслідкової інформації), залежить від середовища (але це не означає, що середовищу потрібно віддавати роль причини, а генам – умов).
Тому на сьогодні одним із завдань є виявлення осіб, що вчинили конкретні злочини (осудні особи), та осіб, стосовно яких можна прогнозувати вчинення ними злочинів. Важливо виявляти біологічні фактори, що сприяють протиправній поведінці, з метою їх корегування соціальними та медичними засобами (при встановлених захворювань центральної нервової системи, наркоманії, алкоголізму). Але, зрозуміло, що ніякі досягнення у вивченні генома людини не дають однозначної відповіді на питання: що конкретно штовхає людину на злочин – генетичні особливості чи сукупність соціальних факторів.
Незважаючи на те, що сьогодні науковці мають інформацію про особу злочинця та його поведінку, існує потреба в інформації про тих осіб, хто стає жертвами посягань. Знання таких осіб, аналіз їхньої поведінки, узагальнення даних, спільно з вивченням особи злочинця може допомогти у визначенні профілактичних заходів, виокремити групи людей (групи ризику), що найбільш часто піддаються тому або іншому небезпечному посяганню.
Дії злочинця інколи залежать не тільки від його особистісних особливостей, нахилів та прагнень, а й від поведінки потерпілого, який своїми необережними, аморальними та протиправними вчинками може сприяти створенню криміногенної обстановки, полегшити наслідок злочинного результату. Тому при аналізі ролі конкретної життєвої ситуації у вчиненні злочину необхідна всебічна оцінка поведінки потерпілого.
У системі “особа – ситуація” потерпілий має розглядатися як один з обов’язкових елементів ситуації. Дії потерпілого – як протиправні, так і необережні – належать до числа обставин, що сприяють досягненню злочинного результату. Поряд з іншими елементами ситуації потерпілий, взаємодіючи зі злочинцем, сприяє вольовому акту – вчинити злочин. Поведінка потерпілого, безперечно, здійснює вплив на розуміння особою наслідків своїх передбачуваних дій. Перед або під час вчинення злочину відбувається зіткнення двох особистостей або груп особистостей зі всіма притаманними їм особливостями. І якщо під причинами конкретного злочину розуміти деякі психологічні особливості, антисуспільні погляди, прагнення, нахили та інші негативні риси особи злочинця, породжені шкідливими соціальними процесами, то і поведінка потерпілого детермінована, головним чином, її соціальним буттям, особистісними психологічними особливостями. Як і майбутній злочинець, так і майбутня жертва оцінює ситуацію, що склалася, і чинить залежно від результатів оцінки, а також залежно від своїх поглядів, нахилів, психологічних та інших можливостей. Вона взаємодіє не тільки з майбутнім злочинцем, але і з іншими елементами ситуації.
Все, що можна сказати про поведінку майбутніх злочинців у дозлочинній життєвій ситуації, про їх вплив на ситуацію з метою створення для себе найбільш сприятливої обстановки, повністю стосується тих потерпілих, які створили криміногенну ситуацію своїми “провокуючими”, а інколи і навіть злочинними діями. Протиправній або необережній поведінці, вчинкам передує їх взаємодія з різноманітними елементами ситуації, що породжує нову криміногенну ситуацію, а це впливає на майбутнього злочинця і певною мірою зумовлює вчинення злочинів.
У дозлочинній ситуації, в якій майбутній злочинець “зіштовхується” з майбутнім потерпілим, створюється своєрідна система “злочинець – потерпілий”, яка є складовою більш великої підсистеми – “злочинець – ситуація”. Жертва – елемент ситуації. Сторони підсистеми взаємодіють між собою, у зв’язку з чим злочини, що “вийшли” з таких ситуацій, умовно називають “злочини відносин”. Саме перед і при вчиненні злочину відбувається формування кожним учасником власного уявлення про “протилежну” сторону і про ситуацію в цілому.
У багатьох випадках жертва – активний елемент у дозлочинній ситуації і в динаміці злочинного діяння. Інколи лише випадок вирішує, хто буде потерпілим, а хто – злочинцем, інколи можливо і поєднання в одній особі і злочинця, і жертви, а деколи одна й та сама особа в одному і тому ж епізоді може виступати поперемінно і злочинцем, і жертвою. Активно впливаючи на ситуацію, потерпілий своєю поведінкою може привести злочинця у стан афекту, страху, ненависті, люті, який можуть супроводжувати раптові і навіть небажані для злочинця психомоторні реакції. Цим нерідко пояснюється, що крадій, грабіжник або насильник перетворюється на вбивцю, хоча перед вчиненням злочину він зовсім не сподівався вбивати жертву. В інших випадках майбутня жертва приниженням або образами сприяє тому, що майбутній злочинець приходить у афект-ний стан і тим самим провокує його на насилля.
Тому потерпілі можуть бути: зовсім не винні у виникненні криміногенної ситуації; винні у ній так само, як і злочинець; винні більше, ніж злочинець, наприклад, коли вони своїми кримінально караними діяннями провокують іншу особу на вчинення злочину. У цих випадках можна умовно говорити про “вину” потерпілого, оскільки йде мова лише про ту поведінку потерпілого, яка сприяє виникненню злочинного задуму та його реалізації.
У науковій літературі використовується термін “віктимізація”, який означає можливість стати жертвою злочину. Поряд з цим застосовується поняття “віктимна поведінка”, під яким розуміють “поведінку жертви”. Це поняття найчастіше вживається для визначення неправильної, необережної, аморальної, провокуючої та іншої поведінки. Використання цього терміна не зовсім вдале, оскільки віктимною називають і саму особу, маючи на увазі, що через свої психологічні та соціальні характеристики вона може стати жертвою злочинця.
В Україні віктимність у другому, більш широкому, значенні спала однією з найбільш хворобливих соціальних проблем. Життя, здоров’я, честь, гідність та майно громадян залишаються вразливими. Від злочинних посягань не захищений практично ніхто, навіть багаті та ті, хто володіє владою. Про це свідчить і високий рівень вбивств на замовлення, розповсюдження крадіжок, нанесення тілесних ушкоджень, шахрайств. Стан віктимності у цьому плані відображає стан законності.
Об’єктивна та адекватна оцінка особи та поведінки потерпілого дають можливість пояснити ту чи іншу злочинну дію. При розгляді більшості злочинів правоохоронні органи мають справу з невідомим злочинцем та відомою жертвою. Подібне знання жертви та ситуації дає велику кількість інформації, що сприяє розумінню механізму вчинення злочину, здійснення профілактики злочинів, визначення можливих жертв, потенційно загрозливих ситуацій та факторів, що спричиняють розвиток небезпечних взаємовідносин між злочинцем і жертвою. І тому вивчення поведінки та особи потерпілого має на меті:
1) поглиблене розуміння природи та причин злочинної поведінки, ситуацій, які передували злочинам, супроводжували їх та були після їх закінчення;
2) визначення тієї шкоди (матеріальної, духовної, моральної, психологічної та ін.), яка була завдана окремими злочинами та злочинністю в цілому;
3) підвищення ефективності профілактики (недопущення, припинення) злочинів.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)