Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Змістовно-публічні ознаки держави

До змістовно-публічних ознак держави слід віднести ознаки, що за своєю природою пов’язані з діяльністю держави як певного організаційно керівного явища в системі соціально-політичних відносин. Це перш за все публічність державної влади, державний суверенітет, а також зовнішня політика держави.

Однією з найважливіших ознак держави є публічність державної влади та її політичний характер. Значення цієї ознаки для формування поняття “держава” стає зрозумілим виходячи навіть з поверхового аналізу стосовно цього деяких висловлювань вчених-теоретиків. Так, Л. Спірідонов зауважує: “Першою та найважливішою ознакою держави є запровадження такої влади, яка безпосередньо не співпадає з населенням… Вона персоніфікується у вигляді особливого прошарку людей, що професійно займаються управлінням – організацією вирішення спільних справ. Підставою для виділення такої професійною групи є суспільний поділ праці, тобто діяльність, спрямована на вирішення спільних справ, є різновидом суспільної праці. Це – праця з управління”.

Аналогічну точку зору знаходимо і в інших авторів.

Уявляється, що навряд чи правильно, незважаючи на всю важливість цієї ознаки, розглядати її як “найважливішу” чи “найосновнішу” тощо. У цьому розумінні можна погодитись з 0. Скакун, яка пише, що політична влада, яку вона розглядає як ознаку синонім публічної влади при визначенні поняття “держава” – “одна з ознак держави. Тому недоцільно зводити до неї поняття держави”. Як зауважувалось О. Скакун під ознакою “політична влада” говорить про публічну владу, а це уявляється не зовсім правильним тому, що політична влада може бути як публічною, так і не публічною.

Водночас необхідно визнати, що наявність публічної влади як ознаки, обов’язкова для того, аби ми могли вести мову про державу як таку. Саме ця ознака багато в чому є визначальною для формування держави як певної соціальної реальності. Ця ознака природнім шляхом є передумовою для виникнення таких ознак держави, як “державний апарат”, “зовнішня політика”, а також цілої низки специфічних повноважень держави, повноважень, яких немає в розпорядженні жодного іншого соціального інституту (зокрема, право на легальний примус). На це, зокрема, звертає увагу Г. Манов та інші, коли зауважують “для держави характерним є наявність особливої публічної влади, яка виділена з суспільства та не співпадає з населенням країни. Інакше кажучи, держава обов’язково повинна володіти апаратом управління та примусу”.

Розглядаючи дану ознаку, слід зазначити, що в літературі при її визначенні вживаються різні поняття: публічна влада, політична влада; публічна політична влада, державна влада, іноді, як це вже зазначалось, навіть її розглядають як синонім поняття “держава”.

Якщо провести аналіз публічної влади як ознаки держави, то можна дійти висновку, що державі властива саме політико-публічна влада. При цьому публічність державної влади полягає в тому, що пануючий суб’єкт у системі владо-відносин повністю не збігається з суб’єктивним складом владо відносин. Більше того, пануючий суб’єкт у публічних владо відносинах практично завжди є персоніфікованим.

Зазвичай, говорячи про політичний характер влади, мають на увазі, що ця влада здійснює управління суспільством в інтересах добробуту суспільства в цілому і регулює відносини між соціальними групами – класами, територіальними, релігійними групами і т. д. – з метою досягнення або підтримання стабільності та порядку32. З тим, що вона завжди має на меті інтереси та добробут суспільства в цілому з цим звичайно можемо посперечатись, а в іншому погодитись.

При цьому, як правильно підкреслюється у літературі, політична влада визначається (точніше може бути розглянута) як сукупність механізмів та засобів визначального виливу політичних суб’єктів, насамперед держави, на поведінку соціальних спільнот, організацій з метою управління, координації, узгодження, підпорядкування інтересів усіх членів суспільства (чи їх більшості) єдиній політичній волі шляхом переконання чи примусу.

Однак політичну владу не слід змішувати з державною владою, як це роблять деякі автори, зокрема юридичної енциклопедії, А. Венгєров, який вважає, що політична влада отримує матеріальне втілення в системі органів та установ, які утворюють її механізм. Таким чином, будучи втіленою в державно-правові інститути, політична влада стає державною владою. Саме тому ці два поняття, власне, є ідентичними і як такі використовуються в юридичній літературі.

Вважаємо, що слід погодитись з цього приводу з В. Чиркіним, який зауважує, що державна влада тісно пов’язана з політичною владою, але при цьому їх необхідно відрізняти одну від одної: будь-яка державна влада має політичний характер, але не будь-яка політична влада є державною.

З хронологічної точки зору, як правило, спочатку виникає політична влада, яка потім набуває, крім інших, форму державної влади.

Більше того, політична (у формах відмінних від державної) та державна влада мають різні механізми реалізації: державна влада формалізована, вона реалізується спеціалізованим державним апаратом (парламент, уряд, суди тощо) та передбачає спеціальні методи примусу.

Таким чином, як бачимо, державна влада – це соціальне вольове відношення, яке виникає на основі соціальної асиметрії в суспільстві та зумовлене потребами управління ним, у якому однією із сторін є особливий політичний суб’єкт – держава, її орган, посадова особа. Суть даного відношення полягає в тому, що пануючий суб’єкт (етнос, клас, народ тощо), робить свою волю загальнообов’язковою для усього населення держави за допомогою специфічних механізмів (у тому числі державного примусу). Зовні саме від державних органів, а не від інших ланок політичної системи, походить державна влада.

Однак політичну та державну владу не слід протиставляти одну одній. За звичайних умов їх соціальний характер однаковий, а державна влада є основним напрямом реалізації політичної влади певного етносу, класу/і в, народу в державних формах, специфічними державними засобами та методами.

Крім того, в процесі аналізу державної влади як специфічної форми прояву політичної та публічної влади, необхідно враховувати, що вона (державна влада) завжди є різновидом суспільної влади.

З огляду на це зупинимось на двох питаннях, а саме:

– в чому полягає специфіка державної влади як форми політичної влади?

– яке співвідношення між поняттями “держава ” та “державна влада”?

Специфічними особливостями державної влади як особливої форми політичної влади є те, що вона

– як панівний суб’єкт у процесі реалізації державних владо відносин завжди виступає як держава в цілому, або уповноважений державний орган або уповноважений державою недержавний орган;

– державна влада виражає свою панівну волю специфічним чином – через владні припіки, які мають юридичну форму;

– державна влада для забезпечення реалізації своєї волі може легально застосувати примус

Стосовно питання про співвідношення понять “держава” та “державна влада”, то тут слід зауважити, що дуже часто їх використовують як синоніми. При цьому таке зміщення з практичної точки зору, як правило, не несе в собі якоїсь шкоди, а є просто формою некоректного використання категоріально-понятійного апарату суспільних наук. Однак, з точки зору наукового аналізу держави та практики її діяльності, таке зміщення є помилковим та шкідливим. Необхідно пам’ятати, державна влада – лише одна з ознак держави, яка розкривається через публічний та політичний характер цієї влади, тобто поняття держава (власне, як і явище) є більш широким, ніж державна влада. Тому ці поняття слід розмежовувати.

Наступною ознакою, яку можна віднести до цієї групи, є державний суверенітет. І тут, перш за все, необхідно зауважити, що термін “суверенітет” розуміли по-різному залежно від історичних умов, етапу розвитку суспільно-політичної та державно-правової думки.

Розуміння суверенітету, наприклад, у середні віки мало дещо інше тлумачення, ніж нині, що безсумнівно знайшло своє відображення і у практиці державного будівництва. Зокрема, Ж. Боден, вчений, який ввів у науковий обіг це поняття, визнавав за державним суверенітетом такі риси, як: безстроковість, абсолютність. Сьогодні такий підхід навряд чи визнають правильним та достатнім.

Значення суверенітету для формування поняття держави та відповідно самого цього явища важко перебільшити. Не випадково в Енциклопедії політичної думки зазначається, що “твердження стосовно того, що держава є суто сучасним поняттям… спирається на ту ідею, що держава виникає в той самий час, що й поняття суверенності, і що несуверена держава не є власне державою”.

Державний суверенітет слід розглядати як комплекс політико-правових явищ. З точки зору соціально-політичного аспекту прояву державного суверенітету, він включає в себе:

– верховенство державної влади, тобто це формально найголовніша влада у системі соціальної влади того чи іншого суспільства;

– локалізацію державної влади певною територією, тобто поширення державної влади в межах конкретної території, яка окреслена кордонами, що мають офіційний статус меж держави;

– дієвість державної влади, тобто реалізацію або наявність реальної можливості у держави впливати на події, що відбуваються у суспільстві;

– автономію (незалежність) державної влади, тобто реальна або потенційна можливість держави самостійно визначати напрямки та форми впливу на суспільні відносини у межах своєї території.

Юридичний зміст поняття “державний суверенітет” можна розкрити через поняття універсальності та прерогативи. При цьому:

– універсальність – це можливість поширення публічної влади на всій території держави;

– прерогатива – це можливість державної влади скасовувати будь-яке рішення іншої влади, що існує на території держави.

Деякі автори, говорячи про юридичний бік поняття “державний суверенітет”, трактують його як верховенство державної влади всередині країни та незалежність на міжнародній арені, однак цей підхід представляється неправильним.

У світі завжди існували та існують держави з формальним чи обмеженим суверенітетом. Відзначимо, що під –

– Формальним суверенітетом держави розуміють ситуацію, коли юридично та політично суверенітет проголошується, а фактично, в силу певних обставин, наприклад, через поширення на державну владу впливу інших держав, що диктують їй свою волю, не здійснюється.

– Обмеженим державним суверенітетом слід розуміти неможливість чи небажання державної влади повною мірою реалізовувати свої суверенні права на всій та/або частині території держави.

Обмеженість ця може виникати з незалежних від тієї чи іншої держави причин, наприклад, у силу примусового обмеження суверенітету (особливий статус органів державної влади держави, яку перемогли у війні, з боку країн-переможців тощо), повної фінансово-економічної залежності однієї держави від іншої тощо. А може носити й добровільний характер самообмеження. Наприклад, М. Оріу вбачав також факт обмеження державного суверенітету в тому, що державна влада повинна підпорядковуватись праву та діяти в межах права. Добровільне обмеження суверенітету може здійснюватись самою державою за взаємною домовленістю з іншими державами, наприклад, заради досягнення певних спільних цілей. Добровільність обмеження суверенітету має місце також тоді, коли держави об’єднуються у федерацію та передають частину своїх суверенних прав федерації.

Особливістю сучасного розуміння поняття “державний суверенітет” є те, що наявність державного суверенітету тісно пов’язана з визнанням держави міжнародною спільнотою. Фактично на сучасному етапі розвитку людства вважається, що та чи інша держава володіє державним суверенітетом, точніше держава існує, тоді і тільки тоді, коли інші держави визнають за нею право самостійно розвивати політичну, економічну, військову, екологічну тощо системи того чи іншого суспільства, забезпечувати внутрішню самоорганізацію та управління відповідними суспільними відносинами тощо.

Слід зауважити, що такий підхід сформувався десь на початку XIX ст. Однак вбачається, що було б неправильним ставити наявність або відсутність державного суверенітету (а відповідно державність) в залежність від міжнародного визнання, хоча не можна не брати до уваги цей фактор.

Поняття “державний суверенітет” необхідно відмежовувати від таких понять, як: “суверенітет нації”, “суверенітет народу” та інших аналогічних понять.

Суверенітет народу означає повновладдя або верховенство в прийнятті рішення з важливих питань організації свого життя – суспільного та державного, загальних напрямів розвитку зовнішньої та внутрішньої політики, економіки та здійснення повного та всебічного контролю за діяльністю певних державних органів.

У більшості конституцій сучасних держав, у тому числі і в Україні, зазначено, що влада повинна належати народу. Так, теоретично влада повинна належати народу. Але практично державна влада та суверенітет не збігаються з народною владою та народним суверенітетом. Народний суверенітет у державо вираженні (закріплені в нормативно-юридичних документах тощо) – це швидше декларація державного ідеалу, який нині визнається необхідним у більшості сучасних суспільств.

Під суверенітетом нації розуміють повновладдя нації, її можливість визначати характер свого життя, здійснювати своє право на самовизначення навіть до виділення із самостійної держави. При цьому суверенітет нації як поняття, може збігатися, а може й не збігатись з поняттям “народний суверенітет”. Інколи за поняттям “суверенітет нації” можуть приховуватися певні расистські, авторитарні та крайні націоналістичні концептуальні побудови та конструкції.

Неправильно буде вважати, що розглянуті суверенітети є складовими поняття “державний суверенітет”. Ці поняття є складовою частиною відповідних суспільно-політичних, а не державницьких конструкцій, хоча як правові категорії поняття і “суверенітет нації” і “суверенітет народу” мають місце. (Зокрема, іноді їх закріплюють у законодавстві), але це результат впливу політичної доктрини на правові процеси, а не результат саморозвитку державно-правової теорії.

Утім, як бачимо, державний суверенітет як ознака держави, дуже тісно пов’язаний з ознаками держави, які розглядались раніше, а саме з територією, населенням, кордоном тощо. Більше того, надання зазначеним ознакам певного “одержавленого” змісту можливо лише через залучення поняття державний суверенітет. Це ще раз свідчить про те, що виділення ознак держави як чогось окремого, є результатом абстрагування від єдності та неподільності держави як суспільно-політичного феномену, саме в такому вигляді, як єдність та неподільність усіх проявів, ознак тощо існує у дійсності.

Деякі автори як ознаку держави пропонують розглядати зовнішню політику, під якою в юридичній літературі та науці міжнародного права розуміється комплекс дій політичного, економічного та військового характеру у взаємовідносинах з іншими державами, спрямованих на всебічну реалізацію інтересів даної держави.

На наш погляд, надання зовнішній політиці статусу ознаки держави не є доцільним, оскільки вона, скоріш за все, є проявом державного суверенітету.

Специфічною підгрупою змістовно-публічних ознак держави є її економічні ознаки. До яких відносять: податки, збори, державні фінанси тощо.

Уявляється, що ця група ознак явно недооцінена в контексті тлумачення поняття держави. Особливо це викликає здивування у зв’язку з тим, що у вітчизняній літературі 20-90-х років XX ст. панувала марксистська доктрина, яка розглядала економічну сферу як визначальну для соціально-політичної організації суспільства.

Для того щоб держава могла виникнути та існувати їй необхідно мати у розпорядженні і певні блага (у першу чергу кошти), а це вона може досягнути лише за рахунок упровадження податків та зборів (iгa, данини тощо).

У сучасній науці під податками та зборами розуміють обов’язкові платежі грошима та вклади майном (продуктами харчування, зброєю, хутрами тощо), які стягуються державою. Податки і збори сформують державну казну, з якої фінансується держава та ті дії, які вона (держава) здійснює.

Якщо спочатку податки і збори були призначені фактично лише для покриття видатків та потреб (утримання державного апарату, армії тощо, фінансування та забезпечення військових компаній тощо), то нині ситуація змінилась: держава за рахунок податків і зборів, а також позик, фінансує виконання державою певних соціальних функцій (освітніх, медичних тощо), надає матеріальну підтримку в межах міжнародного співробітництва економічно слаборозвинутим країнам чи країнам, які постраждали від природних катаклізмі в тощо.

Зауважимо, що за способом стягування податків (зборів) з населення прийнято виділяти прямі та непрямі податки. Прямі податки – податки, що стягуються з доходів фізичних та юридичних осіб безпосередньо, тобто шляхом утримання певного відсотка з цих доходів. Непрямі податки – податки, що стягуються з фізичних та юридичних осіб опосередковано, тобто шляхом включення їх (податків) у вартість продукції, що виробляється, та/або додання їх до ціни товару.

Щодо поняття державних фінансів, як ознаки держави, то тут, очевидно, що вони безпосередньо пов’язані з податками, зборами, митами, позиками та доходами від функціонування державних підприємств тощо. У літературі в основному поняття “фінанси” вживається у двох розуміннях – в економічному та матеріальному. “В економічному аспекті – це економічні відносини, пов’язані зі створенням, поширенням та використанням централізованих та децентралізованих фондів грошових коштів найрізноманітніших суб’єктів (держави, муніципальних утворень, підприємств тощо). У матеріальному аспекті фінанси – це грошові фонди держави, державно-територіальних та муніципальних утворень, підприємств, установ, організацій, що використовуються для матеріального забезпечення потреб суспільства та розвитку виробництва”.

Фінанси необхідні нині державі перш за все для “забезпечення виконання нею публічних функцій”.

Ще однією економічною ознакою держави є державний сектор економіки, тобто сукупність належних державі підприємств, установ, організацій, товариств тощо, що безпосередньо виробляють частину сукупного суспільного продукту конкретної країни.

Для різних держав економічні ознаки можуть мати певні кількісні показники (кількість належних державі підприємств, сфери, де вони функціонують тощо, розміри податків та зборів, що стягуються тощо). Наповнення цих кількісних характеристик залежить, в першу чергу, від ідеологічних та історичних особливостей розвитку конкретних країн та народів. Саме з цією ознакою пов’язана проблема втручання держави в економічну сферу, розуміння доцільності, необхідності та утримання соціальної держави тощо.

Таким чином, до змістовно-публічних ознак держави можна віднести, в першу чергу:

– державну владу як специфічну форму політико-публічної влади;

– державний суверенітет;

– податки та збори;

– державний сектор економіки тощо.

(2 votes, average: 4,00 out of 5)