Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Висновки щодо аналізу найбільш поширених напрямів праворозуміння

Підбиваючи певний підсумок розгляду питання про напрями праворозуміння, які мають місце в юридичній науці слід зазначити, що:

– кожний підхід до праворозуміння має свої сильні й слабкі сторони. У зв’язку з цим домінування того чи іншого праворозуміння в суспільному середовищі й науці залежить від тих конкретних завдань, які стоять і вирішуються юридичною наукою та практикою на певному етапі розвитку суспільства;

– у сучасній пострадянській юридичній науці наявний певний плюралізм праворозуміння, що своїм корінням йде в історію розвитку СРСР і радянської науки, а також світової юридичної науки;

– вплив радянського періоду на сучасний стан вітчизняної юридичної науки та практики є визначальним;

– існують реальні труднощі формування універсального підходу до праворозуміння, що зумовлено, крім іншого, але не виключно, тим на сприйняття та/чи аналіз якої саме правової системи, якої державно-правової дійсності спирається те чи інше праворозуміння. При цьому викликає сумнів позиція, що є можливе єдине праворозуміння в масштабі людства. Не можна погодитись з Г. Мальцевим, який вважає, що: “якщо загальносвітове розуміння й визначення права практично неможливе, то в межах окремої держави й контрольованого їм єдиного правового простору пошуки загального для усіх учасників правовідносин розуміння права мають певний упорядковуючий зміст”;

– вузькі школи праворозуміння домінують в соціальних системах, що характеризуються відносною стабільністю й стійкістю соціальних відносин;

– школи широкого праворозуміння є загалом витребуваними в періоди трансформацій або в дуже соціально-динамічних суспільствах. Центральними проблемами праворозуміння,

Як наукової проблеми, є:

– визначення самого поняття праворозуміння, його ознак та форм;

– проблема віднесення тієї чи іншої теорії до конкретного підходу праворозуміння, особливо у контексті інтегративних тенденцій сучасної юридичної науки;

– проблема визначення сильних та слабких сторін відповідного підходу до праворозуміння. Окремі моменти того чи іншого праворозуміння можна розглядати, як його слабкість, і як його силу;

– проблема принципової можливості та шляхів поєднання різних підходів до праворозуміння у конкретній державно-правовій реальності;

– формування наукового визначення права (а відповідно, наділення права певними ознаками);

– проблема впливу праворозуміння на окремі блоки (питання) юридичної теорії, зокрема, на тлумачення питань розуміння джерел

І форм прав, механізмів його формування та реалізації, співвідношення держави і права тощо;

– проблема випливу праворозуміння на юридичну практику та юридичні процеси тощо.

Тлумачення сутності права, його соціального призначення та цінність в юридичних науках

Важливою проблемою ТДП та філософії права є проблема розуміння соціальної сутності, соціального призначення та соціальної цінності права.

Досить часто вважають, що з філософського погляду сутність будь-якого явища є сукупністю найбільш важливих та стійких якостей, відносин або властивостей, які становлять їхню основу, визначають глибинну природу та зв’язки, що впливають на всі інші характеристики. Виходячи з цього, при визначенні сутності права слід брати до уваги багатогранність способу та форм вияву права в соціальному житті, які відображають його універсальність та всі аспекти регулятивного впливу.

Уявляється, що у даному випадку відбувається підміна поняття “сутність права” поняттям “ознака права”. Крім того, слід зауважити, що коли у науці йдеться про поняття “сутність” відносно суспільних явищ, більш точним було б використання терміна “соціальна сутність”.

Для того, щоб визначитися з тим, якою є соціальна сутність права, необхідно встановити сам зміст поняття “сутність”, але це питання уже розглядалося вище (див. лекцію “Державорозуміння”), тому тут не будемо повторюватися.

До речі, запропонований у згаданій лекції підхід багато в чому дає змогу зрозуміти та пояснити, чому ті автори, які намагаються використовувати поняття “сутність” у своїх дослідженнях соціального, але виходять з позитивістсько-матеріалістичних посилок (хоча при цьому називають себе діалектичними матеріалістами або матеріалістичними діалектиками тощо), підміняють поняття “сутність” іншими поняттями. При цьому іноді навіть сутність права змішують з праворозумінням87.

Як уже відзначалось у науці традиційно склалися два підходи до розуміння соціальної сутності права:

1. Класовий, де право визначається як система гарантованих державою юридичних норм, що висловлюють волю економічно пануючого класу.

2. Загально-соціальний, при якому право розглядається як загальновизнаний компроміс між різними класами, групами та соціальними станами для забезпечення потреб та інтересів як громадянського суспільства в цілому, так і окремих його суб’єктів.

На наш погляд, такий поділ є не зовсім точним та правильним.

По-перше, точніше було б вести мову, як і у випадку з державою, про стратний підхід до сутності права, а не про класовий. Класовий, як вбачається, є лише окремим випадком стратного підходу, хоча й найбільш дослідженим. До стратного підходу також слід віднести етнічний підхід до визначення сутності права (див., зокрема, історичну школу права).

По-друге, є велика група підходів до розуміння права відповідно до яких право водночас у своїй соціальній сутності має два компоненти – загально-соціальний та стратний, тобто теорії, які виходять з дуалістичного розуміння соціальної сутності права.

Якщо розглянути концепції, які виходять із загально-соціальної сутності права, то слід зазначити, що їх прихильники намагаються обгрунтувати право таким чином, щоб воно не було б знаряддям підкорення та примусу, а виступало як засіб координації різноманітних суспільних інтересів, соціальних компромісів, інструмент вирішення загально-соціальних завдань, питань, проблем тощо. При цьому кожна така теорія дає своє обгрунтування загально-соціальній сутності права, при цьому визначальним тут виступає саме праворозуміння. Так, як уже визначалось вище з точки зору більшості шкіл вузького розуміння (зокрема, юридичного позитивізму, “чистої” теорії права тощо), в основі якого лежить ототожнення права і закону, право має бути чистим від ідеологічних оцінок. Справжня наука про право визнає можливість існування у суспільстві плюралізму систем ідеології, жодна з яких не є провідною. Як відзначає В. Четверній: “Чисте” вчення про право – це вчення про безпартійне, надкласове право. Водночас воно має бути відокремлене від інших суміжних явищ, зокрема справедливості, соціального аналізу, а досліджувати право лише з самого права. Таким чином, може показатися, що нормативізм взагалі виключає з поняття права питання про його зміст та сутність.

Нормативна теорія права, яка склалася на базі марксистської теорії, і яка може бути віднесена до вузького розуміння права виходить з стратного тлумачення соціальної сутності права, а саме класового тлумачення. “Сутність права виражається в його класовості. Право – класовий регулятор суспільних відносин, що володіє потужною класовою силою91. Виникнувши у результаті розпаду первіснообщинного ладу, появи приватної власності і зумовлених нею класових протиріч право є найважливішою частиною надбудови над економічним базисом класового суспільства”92. При цьому вважається, що класовий підхід до розуміння сутності права випливав із знаменитої формули “Маніфесту Комуністичної партії”, де автори, звертаючись до класових супротивників стверджують: “Ваші ідеї самі є продуктом буржуазних виробничих відносин і буржуазних відносин власності, так само, як ваше право є лише зведена в закон воля вашого класу, воля, зміст якої визначається матеріальними умовами життя вашого класу”.

Це так би мовити офіційно, широко поширена точка зору.

Однак, якщо уважно вчитатись у праці К. Маркса та Ф. Енгельса, то можливо дійти дещо інших висновків, а саме, що право (як і держава) мають подвійну соціальну сутність – класову та загально-соціальну. На це, зокрема, звернув увагу А. Сурілов (правда, стосовно держави). Ця дуалістичність обумовлена тим, що право – це інструмент держави, який породжується державою для реалізації своїх функцій, а особливістю функціонування держави є необхідність охорони всього суспільства, про що зазначив К. Маркс, посилаючись на “необхідність діяльності будь-якої держави в інтересах реалізації загальних справ”. Загально-соціальна діяльність держави проявляється в її функціях, таких як, зокрема, підтримання екологічної рівноваги і охорона навколишнього природного середовища, боротьба із хворобами тощо. Отже, оскільки право невіддільне від держави, то, очевидно, і його функції нерозривно пов’язані з функціями держави. Право не може існувати, впливаючи на суспільні відносини у протиріччі з функціями держави.

Водночас, слід зауважити, що у марксизмі, а відповідно в нормативному підході до права, який сформувався на його базі, існує чітко сформульована теза про те, що у випадку колізії загально-соціального та класового у праві, перевагу завжди одержить класове.

Саме визнання загально-соціальної складової у сутності права дає нам можливість розглядати нормативну теорію як дуалістичну, але при цьому визнавати факт її тяжіння до стратного підходу розуміння сутності права.

Дещо по-іншому до питання загально-соціальної сутності права підходять представники природно-правової школи. На відміну від шкіл вузького розуміння права в концепціях природно-правової школи ставиться за мету з’ясування сутності правових явищ, необхідність встановлення того, що лежить за зовнішніми, формальними властивостями позитивного права, пояснення і оцінка правових явищ з точки зору нормативних ціннісних ідеалів.

При цьому зміст основної ідеї природного права полягає у тому, що природні права людини висуваються в якості певного орієнтиру, свого роду критерію для оцінки правового змісту закону (писаного права). Ще знаменитий оратор і державний діяч Стародавнього Риму Марк Тулій Цицерон говорив: “Несправедливий закон не створює право”. Відповідно цей підхід до розуміння права є аксіологічним (оціночним) та прескрептивним, що визначає, яким має бути зміст позитивного права. При цьому, оскільки з точки зору природно-правової школи природне право притаманне всім людям і не залежить від держави і позитивного права, за своєю сутністю право є загально-соціальним, у той час як закон, що не відповідає основам природного права, може бути втіленням класових інтересів, але у цьому випадку він не є правовим. Тобто, право – завжди має загально-соціальну сутність.

Однак природно-правову теорію можна спробувати протлумачити і в стратному ключі, якщо надати статус носіїв права не всім без винятку особам, а лише якійсь їх частині, певній страті (наприклад, певній расі, певному етносу тощо). На це нас наштовхують окремі висловлювання А. Гітлера та його прихильників, деякі окремі праці сучасних авторів.

З позиції психологічної школи правом, як це зазначалось вище, є правосвідомість. Отже, ця теорія (точніше група теорій, що утворюють цей напрям праворозуміння), так само як і певні школи вузького розуміння права (юридичний позитивізм, “чиста” теорія права Г. Кельзена) фактично виключає дослідження сутності та аксіологічних аспектів права. На їх місце, як вважає В. Четверній, ставиться описання психічних переживань, що містяться в області емоційного, Імпульсивного, а не в області розуму. Таким чином, питання про соціальну сутність права начебто є таким питанням, не може ставитись взагалі. Це пов’язано з тим, що “існує стільки систем інтуїтивного права, скільки самих індивідів. У результаті втрачається різниця між правом та індивідуальною правосвідомістю. У цій теорії правом являються і такі імперативно-атрибутивні хвилювання, які властиві лише одному індивіду, який перебуває поза межами усякого спілкування з іншими людьми і навіть який залишився єдиною людиною на землі. Зрештою Л. І. Петражицький дійшов до правового соліпсизму”.

Однак окремі напрями психологічного підходу до права допускають постановку питання про сутність права причому у стратному ключі, згадаємо теорію М. Рейснера про “пролетарське”, “буржуазне” тощо право.

На це акцентує свою увагу на дослідженні поняття сутності права і соціологічна школа. Це пов’язано з тим, що в її основі лежить прагнення розкрити не сутність права, а його соціальне призначення. Так, за висловом одного із основоположників цієї школи Р. Паунди, “дискусії про природу права сьогодні поступаються місцем розгляду її мети або призначення”.

Однак якщо проаналізувати систему поглядів на право, яку обгрунтовує соціологічна школа, то побачимо, що в її межах в більшості випадків визнається загально-соціальна сутність права. Так, соціологічна школа виходить з того, що метою права є врегулювання соціальних конфліктів і досягнення цивілізованих відносин між людьми. Право повинно слугувати не роз’єднанню членів суспільства, а, навпаки, зміцненню згоди і кооперації між ними. На даний час, писав Р. Паунда, “намітилася тенденція до того, щоб усвідомлено спрямувати правові і політичні інститути на затвердження загальнолюдської мети”. Що це, як невизнання загально-соціальної сутності права.

Водночас, слід підкреслити, що в межах соціологічного підходу до права можна вести мову про стратну соціальну сутність права, як це, зокрема, робить П. Стучка.

Таким чином, можна зробити такі висновки щодо розуміння соціальної сутності права:

– тлумачення соціальної сутності права не залежить від праворозуміння;

– існує три варіанта визначення соціальної сутності права:

– стратний підхід;

– загально-соціальний підхід;

– дуалістичний підхід;

– зазначені вище підходи до розуміння соціальної сутності права можуть існувати фактично у межах будь-якої школи праворозуміння. Що стосується соціального призначення та

Цінності права тут слід зауважити, що розкриття змісту цих двох категорій максимально тісно пов’язано з підходом до праворозуміння, однак певне значення тут відіграє і тлумачення соціальної сутності права. При цьому, якщо питання про соціальну цінність права більшою мірою залежить від розуміння соціальної сутності права ніж від праворозуміння, тоді як питання про соціальне призначення права і більшою мірою залежить від підходу до праворозуміння, ніж до соціальної сутності права.

Як правило, у юридичній літературі вважається, що “в загально-соціологічному розумінні поняття “соціальна цінність” характеризує ті явища об’єктивної дійсності, які здатні задовольнити певні потреби соціального суб’єкта необхідні, корисні для його існування та розвитку. Значить поняття цінності права покликано розкрити його позитивну роль для суспільства, для окремої особистості. Звідси випливає, що цінність права – це його здатність слугувати ціллю і засобом для задоволення соціально справедливих, прогресивних потреб та інтересів громадян, суспільства в цілому”104.

З точки зору вузького розуміння права соціальне призначення останнього полягає у тому, що воно є:

(а) регулятором суспільних відносин;

(б) виразником волі суверенної влади (державної, або певного класу, або народу в цілому тощо).

С. Алексєєв у той період, коли він був прихильником нормативного розуміння права, надавав праву таку дефініцію, яка повністю підтверджує сказане абзацом вище: “право – це система загальнообов’язкових, гарантованих державою норм, які виражають зведену у закон волю пануючого класу… і виступаючих в якості класового регулятора суспільних відносин”105.

У той же час погляд на соціальну цінність права в межах шкіл вузького розуміння права буде залежати, як вже це підкреслювалось вище, від визначення сутності останнього:

– для стратних точок зору – головною цінністю права буде те, що воно спрямоване на захист інтересів певних груп населення;

– для загально-соціальних точок зору – головною цінністю права буде те, що воно забезпечує (узгоджує) інтереси різних суспільних груп та окремих осіб.

Крім цієї головної соціальної цінності права у межах вузького розуміння права можуть виділятись також і інші аксіологічні аспекти права, наприклад, протидія свавіллю та беззаконню, спрямованість на соціальне впорядкування, нормалізацію умов життя суспільства та особи106.

Соціологічна школа намагається не торкатися сутності права, а сконцентрувати свою увагу на його призначенні. Так, за висловом одного із основоположників цієї школи Р. Паунди, “дискусії про природу права на сьогодні поступаються місцем розгляду її мети або призначення”.

Мету (а відповідно і призначення) права, у свою чергу, вони вбачають у врегулюванні соціальних конфліктів та досягненні стабільних та доцільних суспільних відносин. Право повинне слугувати не роз’єднанню членів суспільства, а, навпаки, зміцненню згоди і кооперації між ними.

Що стосується цінності права, то, оскільки соціологічний підхід, як це було показано вище, має (інше питання відкрито або латентне) схильність до обгрунтування загально-соціальної сутності права, то і відповідним чином тлумачиться основний ціннісний аспект права – вираз та захист загально-соціальних цінностей, прав та свобод особи. Вже згаданий вище Р. Паунд визначає її так:

“намітилася тенденція до того, щоб усвідомлено направити правові і політичні інститути на ствердження загальнолюдської мети”.

Торкаючись концепції природно-правової школи у контексті питання про соціальну сутність, призначення та цінність права треба сказати, що, оскільки з точки зору природно-правової школи природне право (якщо не брати окремі спроби протлумачити його стратно) притаманне всім людям і не залежить від держави і позитивного права та виражає загальнолюдські цінності, тобто за своєю соціальною сутністю право є загально-соціальним. Зрозуміло, що в такому випадку його соціальне призначення права полягає:

(а) у захисті індивіда від свавілля з боку держави;

(б) та оцінці позитивного права на предмет його (позитивного права) відповідності загальнолюдським цінностям.

При цьому, оскільки:

– цей підхід до розуміння права фактично є аксіологічним (оціночним);

– сутність природного права є загально-соціальною, то зрозуміло, що соціальна цінність природного права (в даному випадку – права) полягає в тому, що воно є бар’єром, захисником особи від інших осіб (включаючи державу).

Для представників психологічної школи права (в його класичній трактовці Л. Петражицького) навряд чи є сенс вести мову про соціальну сутність права.

Водночас соціальне призначення права – це сформувати певну форму поведінки соціального суб’єкта у певній юридично значущій ситуації.

Основні аспекти соціальної цінності права, яка повинна розглядатись у контексті правових емоцій, хвилювань, внутрішніх настанов відповідного суб’єкта, буде полягати:

– у формуванні позитивно соціальної поведінки. Це відбувається завдяки “етичним емоціям”, які відіграють одну з центральних ролей у сукупності емоцій, що лежать в основі вчинків особи і “які мають характер головного хвилювання, тобто самому уявленню про відповідну поведінку в них безпосередньо присутня репульсивна (негативна) або апульсивна (позитивна) реакція. Етичні емоції по формі є внутрішніми імперативами, вони надають поведінці людини характеру обов’язку, які суперечать егоїстичним поривам”;

– у формуванні системи нормативного регулювання, яка відповідає вимогам права (читай: інтуїтивного права). “Офіційне право повинно вбирати в себе т. зв. аксіоми інтуїтивного права… в протилежному випадку офіційне право втрачає справедливий характер та підлягає скасуванню”108. Відповідно інтуїтивне право робить законодавство справедливим. У межах інтегральних підходів до праворозуміння соціальна цінність визначається залежно від того, які саме праворозуміння поєднуються. Наприклад, у В. Гоймана при розгляді питання про соціальну цінність права можна побачити як нормативне (у даному випадку допустимо використовувати термін “вузьке”), соціологічне та природно-правове розуміння права. Він вважає, що “можна визначити такі основні прояви соціальної цінності права;

1. Право володіє насамперед інструментальною цінністю. Воно надає діям людей організованість, стійкість, погодженість, забезпечує їхню контрольність. Право тим самим вносить елементи впорядкування й порядку в суспільні відносини, робить їх цивілізованими. Державно-організоване суспільство не може без права налагодити виробництво матеріальних благ, організувати їх більш-менш справедливий розподіл. Право закріплює й розвиває ті форми власності, які іманентно властиві природі даного ладу. Воно виступає потужним засобом державного керування.

2. Цінність права полягає в тім, що воно, втілюючи загальну (погоджену) волю учасників суспільних відносин, сприяє розвитку тих відносин, у яких зацікавлені як окремі індивіди, так і суспільство в цілому. Вища суспільна цінність права полягає в тім, що воно впливає на поводження й діяльність людей за допомогою узгодження їхніх специфічних інтересів. Право не нівелює приватний інтерес, не придушує його, а погоджується зі спільним інтересом. Цінність права буде тим вище, чим повніше воно буде відображати своїм змістом ці специфічні або приватні інтереси.

3. Цінність права визначається й тим, що воно є виразником і визначником (масштабом) свободи особи в суспільстві. При цьому цінність права полягає в тому, що воно не позначає взагалі свободу, а визначає межі, міру цієї свободи. Правильно помічено, що право повніше проявляє себе як уособлення й носій соціальної волі, соціальної активності, єдиних із соціальною відповідальністю, і разом з тим такого порядку в суспільних відносинах, що спрямований на виключення з життя людей свавілля, безконтрольності окремих індивідів і груп. Право й свобода невіддільні один від одного. Тому справедливим є твердження про те, що право за своєю сутністю й, отже, за своїм поняттям – це історично певна й об’єктивно зумовлена форма свободи в реальних відносинах, міра цієї свободи, форма буття свободи, формальна свобода.

4. Цінність права складається також у його здатності бути виразником ідеї справедливості. Право виступає критерієм правильного (справедливого) розподілу матеріальних благ, воно стверджує рівність всіх громадян перед законом незалежно від їхнього походження, матеріального становища, соціального статусу й ін. Значимість права для ствердження справедливості очевидна. Це дає підставу для висновку про те, що право є нормативно закріплена й реалізована справедливість. Зауважимо, що справедливість в уявленнях людей завжди погоджувалася із правом. Загальновідомо, що в перекладі з латинського, право (jus) і справедливість (justitia) звучать майже синонімічно. Глибинний зв’язок права й справедливості зумовлений правовою природою останньої. Право за своїм призначенням протистоїть несправедливості, воно захищає погоджений інтерес і тим самим затверджує справедливе рішення. Затверджуючи ідеї свободи й справедливості, право здобуває глибокий особистісний зміст, стає дійсною цінністю для окремої людини й людського суспільства в цілому.

5. Цінність права, таким чином, полягає в тім, що воно пронизано гуманними початками. Протагорова формула “Людина є міра всіх речей…” є максимальною у праві. Гуманістичний характер права проявляється не тільки в тім, що воно відкриває особистості доступ до благ, але також й у тім, що воно виступає діючим засобом її соціальної захищеності. У нинішніх умовах, саме від права багато верств населення чекають надійних гарантій від непродуманих економічних реформ, волюнтаристичних рішень.

6. Цінність права полягає й у тім, що воно виступає потужним фактором прогресу, джерелом відновлення суспільства відповідно до історичного ходу суспільного розвитку. Його роль особливо зростає в умовах катастрофи тоталітарних режимів, ствердження нових ринкових механізмів. Право в таких ситуаціях відіграє помітну роль у створенні якісно нової сфери, у якій тільки й здатні затвердитися нові форми спілкування та діяльності.

7. Безсумнівно, що в нинішніх умовах право здобуває, власне, планетарне значення. Правові підходи є основою і єдино можливим цивілізованим засобом вирішення проблем міжнародного та міжнаціонального характеру. Маючи якості загально-соціального регулятора, право є ефективним інструментом досягнення соціального миру й згоди, зняття напруженості в суспільстві. Право – діючий важіль рішення екологічних проблем як всередині окремо взятої держави, так й у рамках світового співтовариства”.

Неважко побачити, що з наведених аспектів розуміння соціальної цінності права у межах інтегративної школи:

П. 1 відповідає точці зору на це питання, яку займає вузьке розуміння права, та якоюсь мірою соціологічна школа;

П. 2 – соціологічній школі, хоча може і визнаватися окремими напрямами вузького праворозуміння;

П. З – природно-правової школи;

П. 4. природно-правової школи (але може і в повній мірі віднесено до психологічної);

П. 5 – природно-правової школи;

П. п. 6,7 – соціологічній школі.

Таким чином, на підставі всього вищевикладеного можна стверджувати, що: – розуміння соціальної сутності права безпосередньо не визначається характером праворозуміння, але певний взаємовплив підходів до тлумачення цих категорій (“праворозуміння” та “сутність права”) має місце; – визначення соціального призначення та соціальної цінності права безпосередньо і в першу чергу залежить від підходу до праворозуміння.

Відповідно проблемами ТДП є не так визначення понять “соціальна сутність права”, “соціальне призначення права”, “соціальна цінність права”, як категорії юридичної науки, а й насичення їх певним змістом, що як вказано вище, багато в чому зумовлено характером праворозуміння. Особливою тут проблемою ТДП буде розгляд цієї проблематики у контексті реальної соціально-політичної та державно-правової практики конкретних країн та народів.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)