Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Субстанціонально-просторові ознаки держави
Розгляд ознак держави, на наш погляд, слід починати з населення. Це пов’язано з тим, що держава як соціальний інститут не уявляється поза контекстом людей, які формують суспільство як таке.
Населення як ознаку держави виділяє переважна більшість авторів. Наприклад, Г. Еллінек писав: “Люди, що входять до складу держави, утворюють у своїй сукупності її населення. Подібно до території населення має в державі двояку функцію”: з одного боку населення – суб’єкт державної влади (більш точний юридичний термін – “народ”), а з другого – об’єкт здійснення функції державної влади. В цьому, власне, й полягає, на думку Г. Еллінека, двояка функція, точніше, роль населення (народу) в будь-якій державі.
При цьому не всі автори виокремлюють населення як основну ознаку держави, аргументуючи це тим, що дана ознака не відображає специфіки держави як інституту та організації. Оскільки населення є “складовою частиною” не лише державної, а й додержавної організації, то можна сказати, що воно (населення) виступає як основна ознака як державного, так і первіснообщинного ладу. У даному випадку, слід підкреслити, що навіть у межах наведених розумінь питання про населення як ознаки держави, воно (населення) безспірно залишається однією з визначальних ознак держави, однак воно є не відмінною, а властивою ознакою держави як певного соціального явища.
Крім цього, в контексті питання, що розглядається, слід розуміти, що під терміном “населення” йдеться не просто про людей, як певних фізіологічних особин, зв’язки між якими реалізуються у межах кровно-родинних відносин.
Мова йде про упорядковану спільноту соціальних суб’єктів, що мешкають на певній території, та перебувають у певному зв’язку з державою, яка розміщується на цій території. Тобто в якомусь сенсі населення, про яке йдеться у контексті розуміння держави, це явище, яке не мислиться поза межами державності. В іншому випадку населення держави – одна з ознак держави, що є обов’язковою властивій останній, але не є відмінною особливістю держави. І навпаки, якщо населенню, як ознаці держави, надається специфічний соціально-політичний зміст та підтекст, воно стає відмінною особливістю (ознакою) держави.
Саме тому можна розглядати, як досить точну позицію, згідно з якою з утворенням держави жителі “в політичному відношенні перетворювалися на просту приналежність території”. Ця приналежність пов’язана з поняттям суверенітету. Незалежно від кровно-родинних зв’язків вони виступають на території держави або як громадяни (в умовах республіки), або як піддані (в умовах монархії), або особи без громадянства чи іноземці, що підпадають під юрисдикцію держави, під дію її законів.
Говорячи про територію, як ознаку держави, слід відзначити, що на відміну від первіснообщинного ладу, де суспільна влада поширювалась на людей за кровно-родинною ознакою, залежно від їх приналежності до того чи іншого роду, фратрії, племені чи союзу племен, за державного ладу державна влада розповсюджується на них залежно від території їх проживання. Тому територію і розглядають як одну з ознак держави.
Територія держави – свого роду матеріальна база, без якої вона не може існувати. Це природна (а не будь-яка інша, зокрема суспільна) умова існування та функціонування держави.
Під територією держави слід розуміти як простір, у межах якого здійснюється державна влада, реалізується державний суверенітет, так і інші пов’язані з територією об’єкти. У зв’язку з цим складовими частинами території держави є:
– по-перше, земля та її надра (сухопутна територія);
– по-друге, річки, озера, штучні водоймища, а також морські внутрішні та територіальні води, що омивають територію даної держави (водна територія);
– по-третє, атмосфера чи повітряний простір над сухопутною та водною територією (повітряна територія);
– по-четверте, об’єкти, що прирівняні до територій держави (морські та повітряні судна, космічні кораблі та станції, що діють під прапором даної держави, та інші об’єкти, що належать державі).
Кожна держава володіє на своїй території усією повнотою влади, та виключає будь-яке втручання у справи “свого” суспільства іноземних держав. У правових системах різних країн, а також у міжнародному праві загальновизнаними є принципи територіального верховенства, територіальної цілісності та недоторканності як складові аспекти державності.
Вітчизняні та закордонні автори, визнаючи та розвиваючи дані принципи, тим не менш, іноді по-різному розуміють та інтерпретують їхній зміст, так само як і зміст самого поняття “територія”. Ці розбіжності багато в чому зумовлені концептуальними (теоретичними), ідеологічними та/або соціально-політичними аспектами, що формують світогляд та переконання (а відповідно і побудови) певних мислителів та політичних діячів.
Зокрема, Г. Кельзен визначає територію держави як “територіальну сферу розповсюдження національного правового порядку” та розглядає її у двох розуміннях – вузькому та широкому. Під територією у вузькому розумінні автор розуміє “простір, у межах якого лише одна держава, а саме та, якій належить ця територія, уповноважується видавати загальнообов’язкові акти”. У той же час схожа діяльність інших держав на цій території повністю виключається. Територія держави в широкому розумінні включає в себе поряд з територією у вузькому розумінні також простір, де на рівних підставах можуть діяти водночас декілька держав. До такої відноситься, зокрема, водний простір, що має статус відкритого моря. На цьому просторі кожна держава має право на вільне плавання своїх суден під національним прапором. На кожному з суден діють закони “своєї” держави. До території держави в широкому розумінні відносяться також території, що не належать жодній з держав. їхній правовий статус аналогічний статусу відкритого моря.
Неважко побачити, що погляди Г. Кельзена значно розбігаються з пануючим у вітчизняній науці тлумаченню поняття “територія”.
У кожної держави є право та обов’язок на захист своєї території та своїх громадян, що проживають на даній території. Територіальний поділ населення та розповсюдження державної влади лише на населення певної території неминуче призведе до адміністративно-територіального поділу. Вся територія держав поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. їхнє призначення та функції – організація державної влади та управління на території, яку вони займають. Тому адміністративно-територіальний поділ як території, так і населення також можна віднести до ознак держави.
Про адміністративно-територіальний поділ, як ознаку держави, одним із перших визначив
Ф. Енгельс у своїй праці “Происхождение семьи, частной собственности и государства”. Говорячи про поділ населення на адміністративно-територіальні одиниці, він зазначав, що ця ознака відрізняє державу від додержавних форм організації суспільного життя, яким притаманна родова або племінна організація населення країни.
Зі всього вищесказаного, зрозуміло, що поняття “територія держави” тісно пов’язане з межовими аспектами території, тобто з кордонами (точніше – державними кордонами1). Під останніми, як правило, розуміють “офіційно визначену межу, що окреслює територію, на яку тільки й поширюється влада конкретної держави”26.
Державні кордони – це ще одна субстанціонально-просторова ознака держави, яка пов’язана безпосередньо з територіальною ознакою і без останньої не уявляється. При цьому державні кордони як ознака держави пов’язані з іншими (зокрема, змістовно-публічними) ознаками держави. У першу чергу сказане стосується державного суверенітету. Невипадково в багатьох виданнях знаходимо таке визначення державних кордонів: “Кордон державний – лінія поділу між територіями, територіями держав, межа. Державний кордон є чітка лінія та вертикальна площина, що проходить по цій лінії, які визначають межі державної території (суші, вод, надр та повітряного простору), тобто просторову межу дії державного суверенітету”27.
Деякі автори, для того щоб сформулювати поняття “державний кордон”, залучають для цього поняття “зовнішня політика та право”.
Так, даючи визначення поняттю “державний кордон”, автори малої енциклопедії етнодержавознавства зазначали, що це “лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі державної території – суші, вод, надр, повітряного простору, які встановлюються за взаємною згодою між державами шляхом делімітації і демаркації, що юридично закріплюється в системі міжнародних договорів про державний кордон”28, тобто вказані автори чітко пов’язують державні кордони з юридичними нормами, що містяться у міжнародних договорах, які з’являються у ході реалізації державою своєї зовнішньополітичної функції.
Неважко помітити, що для того щоб дати якесь більш менш чітке розуміння будь-якій субстанціонально-просторовій характеристиці держави ми так чи інакше вимушені звертатись (прямо чи опосередковано) до поняття суверенітет (державний суверенітет).
Таким чином, до субстанціонально-просторових ознак держави можна віднести, в першу чергу:
– територію;
– населення;
– адміністративно-територіальний поділ;
– кордони.
Утім, слід враховувати, що субстанціонально-просторові ознаки держави мають історичний характер, що проявляється, зокрема, в тому, що вони формуються поступово та конкретний їх прояв змінюється з часом (кордони можуть розширюватись або звужуватись; персональний склад населення природнім шляхом постійно змінюється тощо). Однак, незважаючи на відповідні зміни у змісті зазначених ознак, як явище державницьке, вони є в якомусь сенсі атрактором, який існує у певних межах, незважаючи на певні зміни, що відбуваються у ньому у конкретний момент часу. Саме ця якість (зміни у межах певного атрактору) і дають змогу ідентифікувати ту чи іншу спільність території та населення (при наявності інших ознак) саме як державу. При цьому населення і територія є основою (субстанцією) для формування держави.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)