Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Співвідношення методології та об’єкта (предмета) дослідження

Для з’ясування статусу і місця методології як специфічної системи знання дуже важливим є питання про співвідношення об’єкта (предмета) та методології дослідження.

У науковій літературі ми зустрічаємо два найбільш поширені підходи щодо вирішення цього питання:

– предмет визначає методологію і метод дослідження (її прихильниками є, наприклад, А. Кравець, серед вчених-юристів – Р. Лукач, А. Сурілов та ін.);

– методологія є певною самостійною, незалежною від об’єкта чи предмета дослідження або, іншими словами, логіка будь-якого дослідження тотожна сама собі (її прихильниками є Г. П. Щедровицький, А. Новіков і Д. Новіков, а серед учених-юристів – А. Ушаков та ін).

Прихильники як першого, так і другого підходів висувають певні аргументи в обгрунтування своєї позиції.

Зокрема, точку зору в межах першого підходу можна викласти так: “На підставі об’єктивних закономірностей про право та інших юридичних явищ, що були пізнані, формуються правила, принципи пізнання – пише В. Сирих, – виходячи з закономірностей розвитку держави і права, вчені-юристи, розробляючи метод теорії держави і права, вирішують такі завдання:

А) визначають систему конкретних методів пізнання права;

Б) систематизують методи, з’ясовують їх гносеологічну природу та сферу застосування;

В) конкретизують загальні і спеціальні прийоми відповідно до специфіки предмета пізнання, розробляють приватноправові методи”.

І далі він продовжує: “…будь-який метод, що використовується в теорії держави і права, містить вимоги, правила, що враховують специфіку держави і права”. Більше того, “розробка загальних і спеціальних методів стосовно специфіки політично-правової матерії є необхідною умовою (курсив наш – А. М.) їх успішного використання в теорії держави і права та інших юридичних науках.

У цьому аспекті В. Сирих фактично підтримує і А. Сурілов, який вважає, що “переважна більшість авторів, у працях яких так чи інакше порушувались методологічні проблеми юридичної науки загалом, збігаються в тому, що:

А) для процесів пізнання держави і права характерними є специфічні (виділення наше – А. М.) форми прояву матеріалістичної діалектики;

Б) юридична наука повинна виробити спеціальні прийоми наукового пізнання, які дозволять розкрити закономірності становлення і розвитку державно-правових явищ в їх динаміці і співвідношенні;

В) всі спеціальні методи пізнання держави і права є конкретизацією загального методу матеріалістичної діалектики”, а відповідно в спеціалізованих та спеціальних юридичних науках є “своя галузева теорія пізнання. Ця теорія також є конкретизацією філософської теорії безпосередньо або через загальну теорію юридичного пізнання”.

Аналогічні твердження знаходимо і в інших авторів, позиції яких можуть бути віднесені до першого підходу.

Опоненти вказаної позиції, визнають, що “метод суттєво визначається природою об’єкта, для дослідження якого він призначений. Тому, залежно від предметної спрямованості, розрізняють фізичні, хімічні, біологічні, соціологічні і т. п. методи наукового дослідження”.

У той же час, як правило, вважають, що “методологія… є теорією людської діяльності. Саме тому методологічні знання можуть виступати як керівні під час пошуку і виробленні нових засобів наукового дослідження: адже саме вони описують і навіть наперед проектують ту діяльність, яку для цього необхідно здійснити”.

Тому представники другого підходу займають позицію, згідно з якою методологія науки є самостійною наукою. При цьому, відповідаючи на питання про те, “якою повинна бути сама методологія науки, її знання, з метою забезпечення схожої роботи із створення засобів наукового дослідження?”, вони пишуть, що “існує дві основні точки зору з цього приводу. Представник першої точки зору (її можна назвати “натурфілософською”) вважає, що предметом методології є природа, світ як такі. З цього боку методолог, на його погляд, нічим не відрізняється від спеціаліста – галузевика. Наприклад, фізик аналізує фізичні процеси в об’єктах, і вчений, що працює в сфері методології фізики, також повинен вивчати ці ж фізичні процеси. Різниця між ними полягає лише в тому, що фізик буде вивчати фізичні процеси конкретно, спираючись, з одного боку, на експериментальні методи, а з другого – на апарат математики, а методолог вивчатиме фізичні процеси “взагалі”, виділяючи їх “загальні” сторони і властивості. За переконанням натурфілософа, поняття, що виробляються при такому “загальному підході” до фізичних процесів, можуть слугувати методами для конкретного фізичного дослідження.

Представник другої точки зору (її можна назвати “теоретико-пізнавальною”) вважає, що предмет методології як науки принципово відмінний від предмета всіх інших конкретних наук, – це діяльність пізнання, мислення або, якщо говорити точніше, вся діяльність людства, в яку включається не лише власне пізнання, а й виробництво…

Вбачається, що лише теоретико-пізнавальна точка зору на методологію виправдовує її виділення в якості дійсної науки”.

А. Кравець, розмірковуючи з цього приводу, відзначає, що “наука – досить багатопланове суспільне явище і нині можна говорити про виникнення і розвиток цілого комплексу дослідницьких напрямів, предметом яких є ті чи інші аспекти науки. Власне, виникла система наук, в яку входять методологія науки, соціологія науки, економіка науки, психологія наукової творчості і т. д.”.

Таким чином, як бачимо, методологія науки виникає як природно-наукове прагнення до поглиблення пізнання світу. Спочатку людину цікавить сам оточуючий світ, а потім виникає природна потреба в питанні: наскільки адекватні поставленому завданню ті засоби, які людина використовує для пізнання істини? З найбільшою гостротою поставив ці питання великий І. Кант. “Що я можу знати про світ? – запитує видатний філософ. І якщо я можу щось знати про світ, то “як саме виникає знання?”. Ці два питання завжди були в центрі уваги методології.

Як бачимо, аргументація, наведена в межах обох підходів, достатньо вагома і переконлива.

У контексті юридичної науки перший підхід, зокрема, означає те, що існують виключно методології конкретних юридичних наук, обумовлені їх предметом дослідження. Таким чином, доволі виправданими є спроби сформувати локальну методологію, спираючись виключно на знання, накопичене в межах даної науки, з вкрапленнями найбільш суттєвих загальнонаукових уявлень (без них все ж нікуди).

Другий підхід формує в юридичних науках тезу про те, що методологія конкретної юридичної науки є формою прояву більш абстрактного знання в сфері пізнання, а, відповідно, провести формування галузевої (приватної) методології не спираючись на загальнометодологічні знання взагалі неможливо, тобто методологія певної окремої сфери знання (науки) – це форма конкретизації загальнометодологічного знання. При цьому, це загальне є фактично однорідним конкретному: і те, і інше – знання, пов’язане з пізнавальною процедурою, а не є, як в першому випадку, різнорідним (наприклад, одне – загальне і філософське, інше – конкретне і методологічне знання). А. Кравець відзначає, що “найбільш окремим і спеціалізованим рівнем методології є теорія методів та форм пізнання певних конкретних (фізичних, хімічних і т. д.) властивостей об’єктів, що базується на відповідній теорії даного класу об’єктів. Такі теоретичні розробки відповідних (як теоретичних, так і емпіричних) методів дослідження об’єктів існують на сьогодні майже в кожній досить розвинутій спеціалізованій сфері пізнання. У фізиці, наприклад, це теоретичні розробки емпіричних методів дослідження механічних, теплових, кінетичних, оптичних, метафізичних властивостей об’єктів”.

Тобто неважко побачити, що наведена аргументація стосовно самостійного статусу методології науки, як окремої науки, може бути екстрапольована у систему юридичних наук, і відповідно, може виступити основою для обгрунтування існування самостійної юридичної науки – методології права.

Історичне заперечення самостійного статусу методології для сучасної науки (не до науки, не перед науки, а саме науки) пов’язане, зокрема з тим, що:

– процес диференціації наукового знання на окремі галузі і проведення доволі жорстких водорозділів між цими галузями (згадаємо В. Дильтея) призвів до того, що для кожної галузі знайшлись цілі групи методів, які не застосовувались в інших галузях знання, що, звичайно ж, ніби підтверджувало відсутність єдиної методології науки, а, відповідно, сприяло запереченню її самостійного статусу;

– певне змішування методологічної функції теорії з методологією;

– відносна нерозвинутість знання про методологію дослідницької та практичної діяльності” і т. д.

У свою чергу, позиція, що обгрунтовує самостійний статус методології, виникла (і, здається, виправдана) у зв’язку з тим, що:

– тенденція розвитку науки в напрямі єднання наштовхує на думку, що оскільки світ, як об’єкт пізнання, є цілісним, а відповідно знання про цей світ також в ідеалі має єдиний характер, то і методологія пізнання об’єкта і знання про цей об’єкт має бути єдиною;

– емпірично досить просто побачити, що значна кількість проблем окремих методологій є загальними фактично для всіх них, що логічно наштовхує на думку про існування галузі знання, яка повинна вивчати це загальне;

– як правильно пише А. Кравець, “на теоретичному рівні також виникають проблеми методологічного характеру, пов’язані з дослідженням методів побудови теорій, логічної та математичної структури теорії, можливостей і меж коректного застосування методів вирішення різноманітних завдань, що випливають з теорії”;

– прийоми, способи, засоби, методи і методики, які раніше фактично застосовувалися лише в окремій групі наук (наприклад, математичні методи) отримали таке широке поширення, що набули з часом статусу універсальних. А це потребує осмислення таких універсальних методів поза контекстом сфери їх первинного виникнення, а також обгрунтування можливості їх застосування до необмеженого кола об’єктів (предметів) дослідження і т. д. Звичайно, можна заперечувати те, що в логіці пізнання будь-якого об’єкта присутні загальні закономірності й окремі методи використовуються фактично більшістю наук. Важко уявити сучасне дослідження в якому б не застосовувались методи аналізу та синтезу, дедукції та індукції і т. п. Саме загальні методологічні засади і дають можливість формуватися глобальним т. зв. універсальним системам уявлення про світ, а також можливість говорити про методологію як про самостійну систему знань, а не частину конкретної науки (історії, математики, фізики і т. д.).

Однак не можна заперечувати тієї обставини, що незважаючи на все більше поширення в науці тенденції до єдності знання, тим не менш, “для сучасного етапу розвитку науки характерним є розвиток внутрішньо наукової рефлексії. Суть… (якої – А. М.), полягає в тому, що в межах конкретних наукових напрямів відбувається осмислення і вивчення методів і форм наукового пізнання”.

Крім того, не можна не помітити, що вибір методу багато в чому залежить від предмета дослідження. Це зумовлено тим, що предмет дослідження, як вважає А. Сурілов, “є основним, вихідним положенням логіки будь-якого дослідження. Небезпека відходу від зазначеного положення полягає в тому, що він неухильно призводить до схоластики і догматизму. Кожне дослідження, кожна конкретна справа в провадженні юриста-практика має власну логіку руху на шляху до опанування істиною, і ця логіка, перш за все, відповідає предмету дослідження, так само як і предметній визначеності, наприклад, судової справи”. Зазначена автором небезпека не є гіпотетичною, вона дійсно існує, більше того, вона має реальні приклади, якими може бути проілюстрована.

Як бачимо, обидві точки зору не позбавлені певного сенсу.

Тим не менш, слід визнати достатню самостійність методології щодо предмета дослідження. Це, перш за все, пов’язано з тим, що дослідження будь-якого об’єкта (предмета) є пізнавальною процедурою, якій притаманні певні загальні принципи, закономірності, правила і т. п. Особливу роль при цьому відіграють методологічні принципи, мова про які йшла вище. Вони надають можливість оформитись сукупності розрізнених різнопланових методів, прийомів і методик у певну впорядковану єдність, причому ця єдність залежить не від того, що досліджується, а від тих принципів і оціночних критеріїв, за допомогою яких було вирішене питання про відносність, допустимість і істинність того чи іншого методу. І коли ми стикаємось з різноманіттям методологічних підходів, то це пов’язано не так із відмінностями в об’єктах (предметах), а з не збіганням системи, яку ми іменуємо методологією науки (або школи, або напряму, або окремого дослідження тощо), і яка утворюється певним чином за рахунок поєднання прийомів, способів, засобів, методів, методик в єдину систему за допомогою конкретних методологічних принципів.

У будь-якому іншому варіанті не існували 6 різні методологічні підходи до дослідження одних і тих же об’єктів (предметів) дослідження, універсальних (а точніше, таких, що претендують на універсальність) методологій, наприклад, таких, як: позитивізм, діалектичний матеріалізм, синергетика тощо.

Таким чином, можна говорити про наявність певної діалектики загального і окремого у розумінні статусу методології у контексті її співвідношення з об’єктом (предметом) дослідження.

Згадана вище діалектика загального і окремого в методології призвела до того, що прихильники самостійного статусу методології почали говорити про існування різних рівнів методологічного дослідження: загального та окремого (спеціалізованого) або конкретного.

Об’єкт (предмет) дослідження методології ніби конкретизує методологію в кожному конкретному випадку її реалізації.

Об’єкт (предмет) дослідження виступає на перший план під час вирішення питання про відносність того чи іншого метода до дослідницької діяльності в конкретному випадку, але навіть при цьому він не повністю визначає і вирішення проблеми відносності, оскільки відносність багатьох методів фактично безвідносна (незалежна) від об’єкта (предмета), оскільки, як вже було зазначено:

А) сам пізнавальний процес має певну логіку і систему (саме тому важко уявити який предмет ми можемо дослідити, ігноруючи методи формальної логіки і т. п.);

Б) об’єкти (предмети), що досліджуються, мають цілу низку притаманних їм загальних ознак, що дає можливість визначити їх як об’єкт (предмет) науки.

До однієї з таких основних ознак можна віднести явленість і виокремленість об’єкта (предмета) дослідження. Це й зрозуміло: можемо вивчати тільки те, що визнаємо в якості існуючого, а також те, що відмежовуємо від інших об’єктів (предметів). Ненаукове пізнання усього водночас взагалі можна уявити, тоді як наукове дослідження всього і водночас уявити, мабуть, неможливо. Науково пізнавати можна лише те, що виокремлено.

Зовсім інше питання: чи дійсно феномен, який ми виділили та виокремили як об’єкт (предмет) дослідження, існує насправді. Але він повинен бути явленим для нас. Адже не можна пізнавати те, що не існує, хоча б в нашій уяві. Той чи інший феномен, який стає об’єктом пізнавального процесу (безвідносно до її галузей) вже може бути класифікований в одну групу – об’єкти пізнання (дослідження), а, відповідно, йому мають бути притаманні загальні стосовно інших аналогічних об’єктів ознаки. Отже, в процесі роботи з усіма цими об’єктами буде присутнє щось загальне. Так як в даному випадку об’єднання різнопланових і різнопорядкових феноменів в одну групу – об’єкти пізнання – буде проведено на максимально загальному рівні, то й загальне в методології їх пізнання повинно бути максимально широким. Це будуть, перш за все, принципи методології і найбільш загальні (а в силу цього максимально поширені) методи пізнання.

Тому, на наш погляд, незважаючи на певний зв’язок з об’єктом (предметом) дослідження, методологія дослідження має певну самостійність і незалежність від нього. Більше того, багато в чому виділення і визначення об’єкта (предмета) дослідження (науки) буде відбуватися саме на підставі методології, її характеру, принципів тощо.

Таким чином, зв’язок між предметом (об’єктом) науки і методологією має характер взаємозалежності і взаємозумовленості. Це однак, жодним чином не заперечує методологічних особливостей певних сфер (галузей знань), наприклад, методології юридичних, філософських і т. д. наук. Він тільки підкреслює, що методологія – це достатньо самостійна багаторівнева галузь знань, що має самостійний характер в силу того, що можна виділити тільки їй притаманний предмет дослідження – прийоми, методи і т. д., а також принципи пізнання.

З огляду на це методологія не перебуває у повній залежності від предмета окремих галузей знань (що з нею не співпадають) І що формування методології конкретного (у тому числі юридичного) дослідження взагалі не можливе без врахування загальнометодологічного знання.

У той же час, безсумнівно, що при формуванні конкретної методології дослідження певного об’єкта будуть відбуватися і адекватні зміни в розумінні змісту і характеру дослідницького процесу стосовно цього об’єкта. Іншими словами, методологія достатньо органічно корелює з об’єктом (предметом) дослідження, не тільки визначає його, а й визначається ним. Таким чином, зв’язок між методологією і предметом (об’єктом) дослідження не можна розглядати як просту, лінійну і односпрямовану, вона носить доволі складний багатовекторний характер.

У контексті сказаного, виправданим буде виділення різних рівнів конкретизації методології, а саме: загальнонаукова методологія, приватно-наукова (наприклад, методологія криміналістики) та предметно-тематичні (методологія (методика) одорології).

При цьому необхідно підкреслити, що загальнонаукова методологія (бажаємо ми того чи ні) буде досить тісно пов’язана з певними метатеоріями, точніше вона буде розгортатися на їх базі. А сама метатеорія, у свою чергу, буде дуже залежати від світосприйняття конкретного суб’єкта пізнання, від тих методологічних принципів, які він визнає як істині. Це зумовлено тим, що “орієнтуючи свідомість людини в системі суспільних відносин і природних взаємозв’язків, світогляд закладає сукупність вихідних цінностей і установок, які впливають на поведінку і спосіб життя соціальних класів, груп, індивідів. Уявлення та ідеї, що входять у склад світогляду, стають переконаннями людини, беруть активну участь в формуванні його позиції стосовно всіх життєво важливих явищ і подій в світі”.

Приватнонаукові і предметно-тематичні методології будуть конкретизуватись, виходячи з уявлень про конкретний виділений об’єкт і/чи предмет дослідження.

Таким чином, як бачимо, що проблема співвідношення методології і об’єкта (предмета) дослідження існує, і вона є досить важливою та актуальною як для науки загалом, так і юридичної науки зокрема.

Від вирішення питання про співвідношення методології і об’єкта (предмета) дослідження, крім іншого, залежить:

– визначення місця методології в структурі науки (чи є методологія самостійною наукою);

– розуміння її рівнів та співвідношення цих рівнів між собою;

– форма усвідомлення методологічної проблематики як одна з проблем конкретної (наприклад, юридичної) науки, чи як процес узгодження вертикальних (загальнометодологічних) і горизонтальних (галузевих) рівнів у процесі формування методології конкретно-наукового дослідження тощо. Тому основними проблемами, що потребують

Вирішення в контексті співвідношення об’єкта (предмета) дослідження з його методологією, будуть:

– обгрунтування чи заперечення самостійного статусу загальнонаукової, приватно-наукової та/або предметно-тематичної методології (у тому числі методології права як різновиду приватно наукової методології);

– визначення ступенів пливу об’єкта(предмета) дослідження на його методологію;

– з’ясування та обгрунтування механізмів трансформації загальнометодологічних аспектів на приватно-науковий та/або предметно-тематичний рівень методології;

– з’ясування характеру та значення впливу загально-світоглядних і загально-філософських установок суб’єкта дослідження на формування приватно-наукової чи предметно-тематичної методології;

– вирішення питання про ступінь впливу специфіки предмета дослідження на його методологію і т. д.

Вищезазначене повною мірою стосується методології юридичних наук і предметно-тематичних методологій юридичних досліджень, які проводяться в межах цих наук.

(2 votes, average: 3,00 out of 5)