Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Проблеми та недоліки поділу наукового знання на окремі галузі. Значення поняття “предмет науки” для поділу наукового знання на окремі галузі
Наука постає перед нами в декількох іпостасях у вигляді діяльності, матеріальних носіїв (зокрема – книг, текстів дисертацій), сукупностей теорій (концепцій, ідей) і т. д.
У контексті питання, що розглядається (питання про предмет і об’єкт юридичних наук) наука нас цікавить як сукупність гіпотез, теорій, ідей наукових фактів тощо.
Зрозуміло, що у міру накопичення емпіричного матеріалу і його пояснення за допомогою певних теоретичних конструкцій об’єктивно виникає питання про внутрішню структуризацію всього масиву знань, якими володіє наука (відповідно – і людство) на тому чи іншому етапі свого розвитку. Ця структуризація призводить до виділення відносно відокремлених секторів знань – окремих галузей науки.
Необхідно враховувати, що вказане вище виділення багато в чому обумовлене суб’єктивними факторами і є в певному сенсі формою класифікації, а будь-яка класифікація, власне, – це суб’єктивна дія, оскільки проведення класифікації, як мінімум, передбачає вибір критерію класифікації, його обгрунтування та встановлення послідовності її застосування, а все це залежить перш за все (якщо не виключно) від підходу конкретного суб’єкта пізнання до цього процесу.
При цьому якщо процес поділу науки на галузі взяти в статиці, тобто поза контекстом зростання наукового знання, то на етапі поділу цього знання на структурні елементи очевидно проявляться філософські, ідеологічні, етичні, наукові та ін. установки, погляди, підходи тощо суб’єкта пізнання, його особисті інтереси та емпіричний досвід.
Якщо ж цей же процес розглянути в динаміці, то він має бути охарактеризований як уточнення і постійна корекція наявного поділу в контексті постійної трансформації об’єкта, що класифікується (поява нового знання, втрата статусу істинності окремими існуючими теоріями і т. п.). Як правило, результати і значення вищезгаданих трансформаційних змін важко оцінити і зрозуміти в момент їх виникнення, у зв’язку з цим отримане нове знання дуже важко вписати в систему існуючих знань, яка вже певним чином упорядкована, структуризована. З одного боку це обумовлено взаємодією, а точніше боротьбою між філософськими, ідеологічними, політичними, науковими, моральними та іншими установками різних суб’єктів пізнання, а з другого – боротьбою, яка відбувається у свідомості самого окремо взятого суб’єкта пізнання. Все це разом обов’язково визначає мега-вплив суб’єктивного фактору на оцінку, сприйняття і визнання (чи невизнання) того чи іншого наукового знання в якості істинного і наукового, і, як наслідок, впливає на визначення місця цього знання в загальній системі наук.
Безспірним є те, що поділ наукового знання (у тому числі юридичного) на окремі галузі має певні недоліки та стримує розвиток науки.
Тим не менш процес поділу наукового знання на окремі сектори реально існує і представляється, що він в певному сенсі виправданий.
Юридичні науки в цьому відношенні не є винятком, вони також поділяються на окремі галузі знання. Так, А. Сурілов зауважував: “Найважливішою закономірністю розвитку знання про державу і право слід визнати його диференціацію”.
Тому проблема предмета правознавства загалом та його окремих галузей має величезне значення і для юридичних наук У зв’язку з цим ця проблема дуже активно обговорюється як в теоретичних, так і у галузевих, а також у спеціальних юридичних науках, хоча, як було зазначено вище, системних всебічних загальнотеоретичних досліджень, що стосуються цього питання, на сьогодні явно недостатньо.
При постановці проблеми про предмет конкретної науки вже фактично присутнє вирішення питання про право на існування цієї науки взагалі. Визначивши свій предмет, конкретна наука начебто здійснює свою власну самої ідентифікацію, а визнання її самостійного характеру з боку наукового співтовариства, у тому числі науковців, які представляють інші наукові сфери, надає їй офіційного статусу (все це нагадує визнання держави з боку світового співтовариства). Саме тому проблема визначення предмета конкретної науки може розглядатися як одна з центральних проблем будь-якої науки.
Вищезазначене дає можливість зрозуміти, чому доволі часто зовні чисто теоретична проблема – якою є проблема предмета окремо взятої науки – набуває практичного, ідеологічного, політичного, побутового та іншого забарвлення.
Визнання наявності тієї чи іншої сукупності знань як самостійної науки забезпечує вченим, які відстоюють позицію про існування тієї чи іншої науки в системі наукового знання, крім іншого отримання цілої низки цілком земних благ, перш за все матеріальних (кафедри – оклади, публікації – гонорари і т. д.) і соціальних (звання, визнання, слава і т. д.). А навішування ярлика “псевдо науковості” тій чи іншій галузі знань може призвести – в кращому випадку – до злиденності і висміюванню з боку “корифеїв науки” та/або натовпу, а у гіршому – до фізичного знищення. Досить згадати Дж. Бруно, Г. Гелея, історію розвитку генетики тощо.
На жаль, “пригноблення” в науці, пов’язані з намаганнями запропонувати неординарний погляд на реальність і т. п., – це не минуле, з цим ми зустрічаємося і нині і, мабуть, у майбутньому. Сьогодні політичні, ідеологічні, моральні, наукові і т. п. упередження та установки можуть призвести до заборони цілих сфер наукового пошуку, скажімо, клонування.
Тому уявляється доцільним при розгляді питань, пов’язаних із визначенням предмета тієї чи іншої окремо взятої науки (тобто в процесі розгляду питання про саму можливість існування тієї чи іншої науки) враховувати згадані фактори як такі, що впливають на процес поділу наукового знання на окремі галузі.
Особливо слід відзначити, що при постановці питання про предмет окремо взятої науки і виділення її в відносно самостійну галузь знання присутній редукціонізм з усіма характерними для нього протиріччями9. Це пов’язано з тим, що з одного боку поділ науки на галузі знання певною мірою суперечить самій складній природі навколишнього середовища людського буття, яка за своїм характером єдина і неподільна, а з другого, вивчати все і відразу неможливо (як об’єктивно, так і суб’єктивно), особливо при накопиченні великого емпіричного матеріалу. Загальновідомо, що “окрема людина не завжди в стані охопити єдиний процес пізнання, і в силу цього розвиток системи знання може уявлятися йому як розвиток одного з його компонентів, начебто непреднамеренно виділеного з усієї системи”. Деякі автори називають це “безпорадністю людини перед лицем накопиченого…. знання”.
Ось чому у науці з моменту самої її появи як самостійного феномена людського буття присутні дві суперечливі тенденції в формуванні внутрішньої структури наукового знання:
1) перша – поглиблення диференціації і спеціалізації наукового дослідження, сукупного наукового знання, що проявляється в розділенні в інтересах процесу пізнання єдиного оточуючого людину світу на окремо взяті, відокремлені сектори, і – відповідно – в посиленні і деталізації структури наукового знання на все більш віддалені один від іншого блоки (галузі наук);
2) друга – прагнення забезпечити єдність знання; намагання подолати межі між окремими галузями.
І якщо до кінця XIX ст. домінувала перша тенденція і це домінування загалом мало позитивний вплив на розвиток науки: поділ наукового поля на сектори сприяв найбільш інтенсивному, поглибленому і активному отриманню знань про оточуючий людину світ і про неї саму, то поступово диференціація і спеціалізація стали гальмувати науковий процес, перетворилися в перепону для пізнання.
Серед основних недоліків, які виникають при розриві єдиного знання на галузі (тобто при домінуванні першої тенденції), що пов’язано з диференціацією і спеціалізацією знання та суб’єктів пізнання, можна назвати: – втрату розуміння єдності, взаємообумовленості всіх елементів оточуючого нас середовища, у тому числі взаємозалежності людини і середовища її існування (як екологічного, так і соціально-політичного);
– деформації наукового поля (несистемність, диспропорції в співвідношеннях знань в окремих галузях науки і т. д.), що зумовлено перш за все суб’єктивно визначеними пріоритетами в пізнанні, які грунтувалися на базі існуючої системи наук;
– формування паралельних категорійно-понятійних апаратів, що проявляється перепоною циркуляції інформації в рамках наукового поля і обміну цією інформацією між науковцями;
– неефективність дослідницької роботи, яка призводить або до “винайдення велосипеда” або до невикористування уже відомих у рамках інших/ої наук/и результатів/а, даних і т. п. Названі вище недоліки дають підставу стверджувати, що абсолютизація поділу наукового знання на окремі галузі – це дуже суттєвий недолік сучасної науки.
Тому ще з початку XX ст. перша тенденція поступово замінюється другою, основними відмінними рисами якої є:
– розмивання меж між природознавством і гуманітарними науками;
– формування нових універсальних (тобто прийнятних як для природознавства, так і для гуманітарного знання) метатеорій (наприклад, теорія систем, синергетична теорія та ін.);
– виникнення нових інтегрованих галузей наукового знання (соціобіологія, біофізика, інженерна біомеханіка і т. д.);
– проведення комплексних (таких, що не стосуються якоїсь однієї чи навіть декількох наук) досліджень (наприклад, досліджень впливу права на економіку, екологічних проблем на соціальну сферу) і т. д.
Така тенденція призводить до визнання умовності (відносності) поділу єдиного знання на галузі, до визнання суб’єктивності самого процесу такого поділу, його обумовленості обмеженістю людської природи (матеріальної, інтелектуальної, морально-етичної і т. п.).
Серед прибічників концепції єдності науки можна назвати таких видатних науковців (мислителів) сучасності, як: В. Вернадський, О. Нейрит, Р. Корнан, І. Пригожий та ін.
Водночас слід визнати, що домінування другої зі вищезгаданих тенденцій не вирішує проблем, пов’язаних з поділом наукового знання на окремі сектори (науки) (у тому числі стосовно їх предмета), воно призводить навпаки лише до їх загострення, відтіняє їх складність та актуальність.
Як уже зазначалося, поряд з суб’єктивними причинами поділу наукового знання на окремі галузі науки, є і багато об’єктивних причин. До останніх можна віднести:
– багатогранність, безмежність й неосяжність об’єкта наукового дослідження, яким виступає зовнішнє і внутрішнє середовище людського буття;
– величезний обсяг емпіричного матеріалу, який людство накопичило за свою історію і котрий вимагає свого теоретичного осмислення в рамках науки;
– обмеженість пізнавального і інтелектуального ресурсу окремо взятого суб’єкта пізнання, яким виступають науковці та їх об’єднання;
– історичні аспекти формування структури наукового знання як форми соціальної дійсності;
– стереотипи суспільної свідомості стосовно розуміння структури і змісту науки загалом, її окремих секторів.
Все це призводить не лише до існування поділу наукового знання на окремі науки, а й до структуризації останніх на окремі підгалузі (під-науки). Ось чому – подобається це нам чи ні – на сьогодні існують окремі науки, при цьому головним критерієм їх поділу виступає предмет їх дослідження.
Якщо поглянути на досліджувану проблему з точки зору пізнавальної природи самого поділу наукового поля на сектори (окремі науки), визнаючи при цьому таке ділення формою класифікації, то за такого розуміння цього питання багато гострих моментів диференціації наукового знання на окремі галузі знімаються. А саме:
– оскільки будь-яка класифікація в рамках пізнавального процесу відіграє лише допоміжну роль, то, відповідно, взагалі неправильно висувати тезу про абсолютне значення предмета науки для розмежування сфер наукового пошуку;
– оскільки будь-яка класифікація можлива лише за наявності єдиного об’єкта, що класифікується (визнання його неподільної єдності), то можна намагатися позбавитись тих негативних моментів, які пов’язані з використанням редукції у науці;
* природним шляхом приходимо до розуміння того, що не існує ніякого “водонепроникного” бар’єра між окремими галузями наукового знання, і що виділення відокремлених галузей має умовний характер.
На підставі всього вищевикладеного можна стверджувати, що на сучасному етапі не можна уникнути поділу наукового поля на галузі знання розвитку науки. Однак такий поділ має лише допоміжне (саме допоміжне) значення для процесу пізнання і не може розглядатися як підстава для обмеження суб’єкта в його дослідницько-продуктивній діяльності, яка направлена на вивчення чого-небудь. Як буде показано далі, такі намагання мали і мають місце у вітчизняній, у тому числі юридичній, науці.
З огляду на це можна виділити такі основні проблеми поділу наукового знання на окремі науки:
– проблема об’єктивності (чи суб’єктивності) процесу поділу наукового знання на окремі галузі;
– проблема абсолютності (чи відносності) меж, які проводяться між науками;
– проблема критеріїв і принципів здійснення поділу наукового знання на окремі науки;
– проблема доцільності і можливості “виходу за межі тієї чи іншої науки” в ході конкретного дослідження.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)