Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Об’єкт і предмет юридичної науки. Система юридичних наук
Юридичні науки, будучи складовою і невід’ємною частиною соціальних наук, виступають в рамках поділу наукового поля як окремий блок та відносно самостійна підсистема. Цю підсистему прийнято називати системою юридичних наук. Вважається, що основою для об’єднання юридичних наук у самостійну систему виступає специфіка їх предмета, яка полягає в тому, що предметом юридичних наук є “не все суспільство в цілому, а тільки окремі його структурні елементи або сторони”. Для виділення цього блоку наук “характерним є прийом вичленення із всієї суми суспільних відносин яких-небудь визначених сторін і вивчення їх… у відносній… ізоляції від інших сторін суспільства, які в даному випадку виявляються або несуттєвими, або беруться лише тоді, коли вони перебувають стосовно виділених сторін суспільними відносинами”.
Зазначений вище підхід, з точки зору його повноти та істинності, виявляється в деякій мірі недосконалим: тут взагалі не визначений ні об’єкт дослідження юридичних наук, ні їх предмет. А специфіка юридичних наук, як і будь-яких інших, багато в чому зумовлена саме об’єктом і предметом дослідження. Крім того, в рамках такого підходу втрачається практична спрямованість юридичних наук.
Що стосується описаної технології виділення юридичного знання через підхід, пов’язаний з визначенням суттєвого – несуттєвого, необхідно відмітити:
А) те, що ми розуміємо як несуттєве, насправді може виявитись найбільш суттєвим;
Б) суттєво чи несуттєво дуже залежить від конкретної ситуації, точки зору в межах якої розглядається той чи інший феномен (явище, річ, предмет і т. п.);
В) можливо, й немає нічого такого, що можна розглядати як несуттєве?! Коли ми, спостерігаємо соціальний феномен (і не тільки), абстрагуємось від яких-небудь його проявів, взаємозв’язків тощо, то фактично відбувається викривлення наших уявлень про цей феномен, оскільки він – система абсолютно всіх взаємозв’язків (як зовнішнього, так і внутрішнього характеру).
Наприклад: наявність у монарха Великобританії т. зв. “сплячих повноважень” (іноді їх ще називають “конституційними фікціями”) – неіснуючий чи існуючий момент у процесі аналізу державно-правової системи цієї країни? Це питання чисто риторичне. Все залежить від багатьох аспектів вказаного аналізу, зокрема, від того:
– на яких підходах базується дослідження (носить воно характер суто теоретичного чи виключно емпіричного і т. п.). Якщо спиратись на практику реалізації згаданого інституту в англійській історії, то, звісно, його наявність можна ігнорувати, але з точки зору теорії це навряд чи правильно;
– у якій конкретно історичній ситуації проводиться аналіз: одна справа розглядати можливість реалізації монархом своїх повноважень в умовах, коли країна бере участь в глобальній війні, а інша – в ситуації, коли більше 50 років ця країна не бере участь у великих військових конфліктах;
– яка ступінь вірогідності закладається в якості основи аналізу. Якщо мова йде про високу ступінь вірогідності, то зрозуміло що в нинішніх умовах можливість реалізації цих повноважень близька до нуля, а значить, від неї можна абстрагуватись, але якщо ми хочемо здійснити системний, всебічний аналіз, тоді таке абстрагування вже недопустиме. Намагаючись визначити об’єкт ТДП слід виходити з того, що, розглядаючи державу і право поза контекстом певних їх зв’язків з іншими соціальними явищами (наприклад, партійною системою, характером і практикою її функціонування), вірогідність отримання адекватного уявлення про державу і право конкретної країни, ми ризикуємо отримати незадовільні результати, тому що дуже багато моментів у розуміння, скажімо, механізмів функціонування держави і реалізації права можуть викривитись.
Як приклад може бути Радянський Союз. Без дослідження та розуміння місця і значення Комуністичної партії в державно-правовому механізмі СРСР дуже багато явищ стають не зрозумілими і не пояснюваними з точки зору юридичної науки і не тільки (наприклад, чому Радянську державу у зовнішніх відносинах представляє Генеральний секретар ЦК КПРС? Який характер, з юридичної точки зору, носили спільні постанови ЦК КПРС, РМ СРСР і ВЦРПС? і т. д.).
Нині ми стикаємось з аналогічними проблемами при аналізі державно-правової дійсності Лівійської Джамахірії, Китайської Народної Республіки тощо.
Однак із зазначеного вище не випливає, що юридичні науки повинні розглядати державно-правову дійсність як політичний, соціальний, філософський чи інший феномен. Юридичні науки досліджують цю дійсність як правовий феномен. Тому використання понять “об’єкт науки” і “предмет науки” для розмежування юридичних наук від неюридичних уявляється дуже результативним. Більше того, можна стверджувати, що для системи юридичних наук об’єктом дослідження виступає державно-правова дійсність, взята в контексті всієї системи суспільних відносин, які формують суспільство, як феномен, а предметом окремої юридичної науки – окрема складова об’єкта юридичних наук (яка раніше була визначена, як державно-правова дійсність), досліджувана крізь призму цілей і завдань юриспруденції. Очевидно, що державно-правова дійсність включає передусім державу і право. Що таке державно-правова дійсність ми розглянемо нижче.
Із сказаного вище випливає, що юридичні науки не можуть при такому визначенні об’єкта дослідження обмежуватися тільки правом, навіть таким правом, яке включало б в себе “правове визначення держави”. У такому випадку (тобто коли право відмежовується від держави) ми не зможемо в необхідному обсязі описати, дослідити й пояснити величезну кількість явищ, які, безперечно, є правовими (наприклад, право-реалізацію, законодавчу діяльність тощо). Право органічно й неподільно пов’язане з державою. Тому, якщо ми вирішуємо будь-яке завдання практичної юриспруденції, ми зобов’язані брати до уваги не тільки правові інститути, а й враховувати державну складову правових процесів. Оскільки, як вже не одноразово підкреслювалось, всі юридичні науки мають практичне спрямування, звідси випливає, що всі вони повинні в якійсь мірі вивчати державу.
Закономірно виникає питання про те, чи не надто широко тут розтлумачений об’єкт юридичної науки (держава і право)? Вважаємо, що ні. Це випливає з іманентного зв’язку державних (які є водночас і правовими), а також правових (які одночасно є проявами держави) явищ.
Оскільки для того, щоб виділити частину деякого об’єкта як предмет науки, потрібно бачити цілісний об’єкт, який включає ці явища, таким об’єктом стосовно держави і права для нас виступає суспільство в цілому.
Щоправда, можна спробувати обгрунтувати, що об’єктом, який включає державу і право, є політична система суспільства, як деяка відокремлена система інститутів, що включає державу і право в якості складових частин. Однак тут варто звернути увагу, що держава і право є не тільки політичними явищами – вони в певних випадках можуть бути розглянуті і в поза політичних системах відносин (якщо все соціальне не розглядати як прояв політики).
Держава іноді виступає і як суб’єкт політичних відносин, і як учасник не політичних відносин (наприклад, як господарюючий суб’єкт в рамках плюралістичної ринкової економіки, як суб’єкт цивільно – (господарсько-) правових відносин), а право регулює не тільки політичні відносини, а й поза політичні (наприклад, сімейні, приватно-економічні і т. п.)
Ось чому уявляється можливим стверджувати, що об’єктом юридичних наук (у першому наближенні)є суспільство в цілому. Цей висновок узгоджується з позиціями деяких як вітчизняних радянських вчених-юристів: В. Янчук, О. Красавчіков та ін., так і сучасних: В. Котюк, М. Кельман, О. Мурашин, Н. Хома, Н. Матузов, А. Малько та ін.
Водночас юридичні науки вивчають суспільство не як цілісну систему, в усіх формах його прояву. Суспільство цікавить юридичні науки лише тому, що воно породжує і в включає державу і право. При цьому і суспільство, і держава, і право вивчаються в юридичних науках під певним кутом зору, з конкретними цілями і завданнями.
Погляд на суспільство в юридичних науках завжди направлений на створення умов втілення (оптимізації) практичної юридичної діяльності, тобто діяльності, спрямованої на вирішення правових проблем. Отже, на перший погляд в якості об’єкта юридичних наук слід розглядати суспільство, то при більш глибокому дослідженні їх об’єкт слід визначити як державно-правову дійсність.
Тут слід враховувати, що поняття “державно-правова дійсність” ширше понять “держава” і “право” узятих разом. У зміст цього поняття входять також соціальні явища, які безпосередньо не можуть бути віднесені ні до держави, ні до права, але тісно пов’язані з ними. Більше того, поза контекстом існування держави і права не може йти мови про їх появу, існування та/або реалізацію в соціальному середовищі (наприклад, правосвідомість, правова культура, правове виховання тощо). Отже, коли йдеться про функціонування держави і права у сенсі визначення об’єкта і предмета юридичних наук, ми фактично виходимо за межі держави і права (як соціальних феноменів). Судячи з усього, ми повинні залучати в дослідження соціальні явища, які, власне, не можуть бути віднесені до держави та/або права, але тісно з ними пов’язані.
Як згадувалось вище, не викликає сумнівів, що правова поведінка не належить ні до держави, ні до права. Те ж саме можна сказати і про правову культуру, правове виховання тощо. Але щоб пояснити певні моменти щодо функціонування держави і права, необхідне спеціальне юридичне дослідження вищезгаданих явищ. Саме тому, на наш погляд, як об’єкт юридичних наук у другому наближені правильним буде розглядати державно-правову дійсність.
Виділення як об’єкт юридичних наук у першому наближенні суспільства, як системи відносин, що складаються між соціальними суб’єктами в процесі їх життєдіяльності, дає можливість, крім усього іншого, розглядати юридичні науки як складову частину соціальних, яка є відносно самостійною їх підсистемою науки із самостійним об’єктом (об’єкт юридичних наук у другому наближенні) і предметом дослідження. Вказана підсистема має свою внутрішню структуру, яка сформована на базі логічно і практично обгрунтованих критеріїв.
Крім того, виділення як об’єкт юридичних наук у першому наближенні суспільства дає можливість більш чітко розмежувати юридичні науки між собою, зокрема провести межу між ТДП і спеціалізованими юридичними науками.
Водночас слід відмітити, що, говорячи про державно-правову дійсність, як об’єкт юридичних наук у другому наближенні, необхідно враховувати, що для кожної конкретної окремо взятої юридичної науки цей об’єкт певним чином уточнюється, а точніше доповнюється.
У той же час не можна не погодитись з думкою, коли в якості об’єкта юридичної науки пропонується розглядати державу і право, а її предметом – “об’єктивні властивості права і держави в їх понятійно-юридичному осягненні й вираженні, загальні й приватні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права в їх структурній різноманітності”, тому що при такому підході, як мінімум:
– відбувається явне звуження об’єкта дослідження юридичних наук;
– втрачається можливість, а значить відсутнє пояснення того, що юридичні науки пояснюють цілі блоки юридичного знання, а також наявність у структурі юридичних наук таких наук, як: криміналістика, юридична психологія і т. п.;
– те, що слід віднайти або доказати його існування “закономірності виникнення і розвитку держави і суспільства” – визначається як предмет вивчення, коли мова йде про емпіричний матеріал, досліджуючи його, ці закономірності мають бути встановлені і т. п.
Вище було зазначено, що виділений предмет дослідження – це один з основних критеріїв поділу системи юридичного знання на окремі науки. У той же час, виходячи із узагальнюючих характеристик виділених об’єктів і предметів їх дослідження, усі юридичні науки можуть бути згруповані у відповідні блоки. У які саме – це питання в юридичній літературі дискусійне.
Існує багато підходів до визначення структури юридичного знання. Найбільш простою класифікацією юридичних наук, і водночас оптимальною та доцільною є чотирьох ланкова класифікація юридичних наук. А саме, коли всі юридичні науки поділяються на:
– теоретико-історичні (теорія держави і права, історія політичних і правових вчень, історія держави і права і т. п.);
– базові галузеві (конституційне право, цивільне право, кримінальне право і т. п.);
– спеціалізовані, у тому числі міжгалузеві (господарське право, екологічне право, будівельне право і т. д.);
– спеціальні або спеціально-юридичні науки (криміналістика, кримінологія39, судова медицина і т. д.). Особливість спеціальних юридичних наук полягає в тому, що вони за своєю природою є науками, які не містять юридичного знання. Вони містять лише знання, яке адаптоване до рішення відповідних завдань у рамках юриспруденції, і за своєю природою є неюридичним. Скажімо, судова психологія – психологічна наука, яка містить знання, опрацьоване в межах психологічних наук, однак, яке пристосоване до застосування у юридичній практиці; кримінологія містить знання із сфери соціологічних наук, яке можна використовувати в юриспруденції тощо.
До зазначеного вище слід додати, що ця класифікація носить відносно наукову цінність і ніяким чином не повинна абсолютизуватись.
Отже, можна виділити такі основні проблеми, які виникають у разі розгляду питань, пов’язаних із системою юридичних наук у контексті розуміння їх об’єкта та предмета:
– проблема критеріїв виділення юридичних наук, як особливого специфічного блоку наукового знання (або проблема об’єкта і предмета юридичних наук);
– проблема відносної (абсолютної) відокремленості юридичного знання від інших областей науки;
– проблема співвідношення об’єктів і предметів юридичних наук з об’єктами і предметами інших соціально-гуманітарних наук;
– проблема виділення в рамках юридичного знання окремих самостійних наук (їх груп);
– проблема співвідношення об’єктів і предметів юридичних наук тощо.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)