Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Класифікація методів пізнання. Найпоширеніші методи пізнання державно-правової дійсності

Наступним етапом конкретизації методології дослідження і практичної діяльності є залучення (визначення) на основі методологічних принципів пізнання, які визнані як такі у процесі формування методології, тих методів (прийомів, способів тощо), що, з одного боку, відповідають характеру і змісту прийнятих методологічних принципів, а з другого, які необхідні для отримання певної достовірної інформації про відповідний об’єкт та/або предмет.

Зрозуміло, що залежно від того, які методологічні принципи будуть вибрані суб’єктом пізнання як базові, будуть використовуватися і відповідні методи, методики та прийоми, а отже, і засоби та способи дослідження, форми їх конкретизації.

А. Кравець, коли пише про методологічні принципи фізики: “характерною рисою цих принципів є те, що вони виникають не у сфері “чистої” філософії, тобто не в рамках розвитку власного предмета філософії, а їх формування відбувається в руслі досліджень основ фізики”.

При цьому слід брати до уваги, що деякі автори саме поняття “методологічні принципи” ідентифікують з методологічними принципами, що входять саме до цієї групи, хоча це уявляється неправильним.

– II група – методологічні принципи, які притаманні окремим мета теоретичним напрямам, які були передумовою виникнення тієї чи іншої метатеорії, що кооптуються останньою. Тобто їх наявність є передумовою формування теоретичного підходу, на базі якого відбувається дослідження. В них уже конкретніше виявляється певна галузева специфіка сфери дослідницького пошуку та/або практичної діяльності, однак це ще не “стратегія” дослідження об’єкта (предмета) дослідження;

– III група – методологічні принципи, які безпосередньо відрізняють конкретну метатеоретичну систему, яка є основою для дослідження, від інших метатеорій, які претендують виступити в якості наукових парадигм дослідження конкретного об’єкта (предмета, явища, тощо).

Скажімо, обрання принципу системності буде вимагати від дослідника використання методів системного аналізу, структуризації, моделювання тощо. Або, мова йтиме про принцип історизму, то тоді в дослідження можуть залучатись порівняльно-історичний метод, метод хронології, метод синхронізації та ін.

Проблема конкретизації системи методологічних принципів у систему методів, способів, прийомів, тощо є доволі складною. Це зумовлено тим, що сучасна наука у ході свого розвитку виробила значну кількість методів, прийомів тощо за допомогою яких відбувається як процес отримання інформації про об’єкти та предмети наук, так і процес її переробки, аналізу. Юридичні науки у вказаному аспекті також не є винятком – їм притаманна величезна кількість методів пізнання. При цьому юридичні науки не лише активно використовують загальні методи, вироблені суспільними і природничими науками, а й розробляють власні методи дослідження державно-правових явищ.

Саме з метою орієнтації в цій багатоманітності, без втрати внутрішньої методологічної єдності, необхідно керуватися певними класифікаціями методів, прийомів, способів тощо.

На сьогодні існує велика кількість підходів до класифікацій методів пізнання залежно від різних критеріїв.

Юридична наука також не залишила без уваги питання класифікації методів, прийомів, способів тощо дослідження. Це й зрозуміло, оскільки юридичні науки використовують для дослідження своїх предметів багатий та різноманітний арсенал методів, методик, способів та прийомів, які за своїм походженням, спрямованням тощо є дуже різнорідними. Серед них зустрічаються як методи, що притаманні науковій діяльності загалом (наприклад, формально-логічні методи), так і такі, що використовуються виключно в юридичних науках (метод дактилоскопії, тлумачення юридичної норми тощо).

Зазвичай у науковій літературі, що присвячена методологічним аспектам пізнання, виділяють такі групи методів:

– філософські;

– загальнонаукові;

– приватноправові;

– дисциплінарні;

– міждисциплінарні.

Це так звана “багаторівнева концепція методологічного знання”. У ній методи наукового пізнання розділяються залежно від ступеня спільності і сфери дії на п’ять основних груп:

– перша група – це філософські методи, серед який виділяють діалектичний і метафізичний методи, а також аналітичний, інтуїтивний, феноменологічний, гермененевтичний тощо. “Філософські методи не є суворими приписами. Вони мають універсальний характер, відносяться до вищих рівнів абстрагування. Вони не піддаються формалізації і математизації, не описуються в суворих термінах логіки і експерименту, а лише задають найзагальніші регулятиви дослідження, його генеральну стратегію, але не замінюють собою спеціальні методи і не визначають остаточний результат пізнання. Умовно кажучи, вони подібні до компасу, який допомагає визначити правильний напрямок, але не до карти, на якій заздалегідь накреслений шлях до кінцевої мети”.

До філософських методів також відносять: всебічність, конкретність, історизм тощо.

Неважко помітити, що в даному випадку відбувається змішування методів і методологічних принципів, які переважно нами вище були віднесені до методологічних принципів першої групи;

– друга група – загальнонаукові методи, які розуміються як проміжні методи “між методами філософії і фундаментальними положеннями наук. Ці методи пов’язані з такими поняттями, як: інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо. Ці поняття, на відміну від філософських категорій, допускають формалізацію і уточнення засобами математичної теорії.

На основі загальнонаукових понять формулюються методи і принципи, які забезпечують зв’язок філософської методології із спеціально науковим знанням і його методами. Загальнонауковими є системний, структурно-функціональний, кібернетичний, ймовірнісний принципи і підходи, методи моделювання, формалізації і ін.”88.

Тут теж є помітним змішування методологічних принципів з методами. При цьому із складу загальнонаукових методів випадають, як мінімум, загально логічні методи;

– третя група – приватно-наукові методи, тобто “методи, що застосовуються в тій чи іншій галузі науки (методи механіки, фізики, хімії, біології і гуманітарних) наук”;

– четверта група – дисциплінарні методи, які трактуються як “методи, що застосовуються в тій чи іншій дисципліні”.

З огляду на це виникає питання про співвідношення методів третьої і четвертої групи, чи не співпадуть вони повністю або в значній своїй частині?

– і нарешті, п’ята група – міждисциплінарні методи, які розуміються як “синтетичні, інтегративні методи, які використовуються на стику наукових дисциплін”91.

Щодо цієї групи виникають все ті ж питання, які вказувалися вище.

Як бачимо, наведеному підходу притаманні значні недоліки.

У літературі зустрічаються Й інші класифікації. Скажімо, А. Демідов відзначає, що “серед наукових методів розрізняють методи природних і методи гуманітарних або історичних наук. Можна виділити також методи формальні І змістовні, якісні і кількісні, емпіричні і теоретичні і т. п.”92. У наведеної класифікацій є свої суттєві недоліки. Зокрема:

– коли методи поділяють на методи природних і гуманітарних або історичних наук виникає, як мінімум, три проблеми, які ставлять під сумнів правильність такої постановки питання:

(1) значна кількість методів одночасно може бути віднесена до методів як природничих, так і гуманітарних наук (зокрема, методи аналізу і синтезу, індукції і дедукції і т. п.);

(2) з часом деякі методи, притаманні природничим наукам, стають методами гуманітарних наук (зокрема, математичні методи);

(3) сьогодні межі між природничим і гуманітарним знанням стираються, відбувається “перетікання” теорій, категоріально-понятійного апарату тощо. Тому іноді дуже важко сказати з яким знанням ми маємо справу з гуманітарним чи природничим;

– поділ методів на емпіричні і теоретичні, пов’язаний з розрізненням емпіричного і теоретичного рівнів пізнання93. Вважається, що на емпіричному рівні за допомогою таких методів, як: спостереження, порівняння, вимірювання, опис, експеримент вивчається зовнішня сторона явищ. Таке пізнання здійснюється за допомогою органів чуття людини. На теоретичному ж рівні дослідження здійснюється за допомогою проникнення в сутність явищ. У цьому випадку вчений вже має справу з науковими абстракціями. Таке пізнання можливе, наприклад, завдяки такому методу, як метод системного аналізу. Відповідно в даній класифікації виділяється емпіричне і теоретичне пізнання.

Цей поділ також не є вдалим, оскільки в основі будь-якого емпіричного методу лежить відповідна теоретична побудова. Тому будь-який емпіричний метод повною мірою може бути розглянутий як теоретичний тощо.

Плюралізм поглядів на класифікацію методів притаманний також і юридичній науці. Це пов’язано з тим, що всі методи, які використовуються для дослідження державно-правової дійсності можна класифікувати за багатьма критеріями. Як пише А. Петрушєв “відомі різні класифікації методів загальної теорії права. Причому між вченими існують серйозні розбіжності в розумінні тих або інших видів її методів. Це, звичайно, ускладнює їх використання в наукових дослідженнях з загальної теорії права і в юридичній практиці”.

Розглянемо деякі з них.

Так, М. Абдулаєв та С. Комаров пишуть, що: “методологія вивчення права включає три елементи: 1) філософське усвідомлення явищ, що вивчаються; 2) загальнонаукові методи, способи дослідження; 3) приватноправові методи дослідження, специфічні лише для юридичних дисциплін”95. Схожу позицію знаходимо в М. Марченка, який поділяє методи в контексті розгляду питання про методологію юридичних наук на “1) загальні методи. Вони використовуються не тільки в теорії держави і права, але і в інших науках… 2) спеціальні методи. Вони розробляються в рамках окремих спеціальних наук… до спеціальних методів звичайно відносять математичні, статистичні, психологічні, кібернетичні, конкретно-соціологічні та багато інших методів… 3) приватні методи. Головна їх особливість полягає в тому, що вони виробляються самою теорією держави та права й іншими юридичними науками та використовуються лише в межах цих наук. До цієї групи методів слід віднести порівняльно-правовий метод, методи вироблення правових рішень, методи тлумачення права та ін.” Аналогічну позицію знаходимо у В. Корецького.

Наведений підхід навряд чи можна оцінити як вдалий, тому що як пише В. Ільїн, “будь-який метод, взятий відособлено, сам по собі філософським не є. Разом з тим він може інтерпретуватися як філософський у контексті специфічних припущень, прийнятих у конкретних системах. Все залежить від розуміння сутності філософських занять a priori не обмежених нічим, а тому у відомому сенсі довільних. Чи існують межі цього свавілля. Мабуть, рішення тут повинне бути пов’язане з аналізом окремих систем, виходячи з осмислення історико-філософського процесу загалом. Річ у тім, щоб, утримуючись від випадкових “припущень і від особливих думок, які постійно прагнуть виявити себе” (Г. Гегель) спробувати виділити щось тотожне в історичній еволюції філософії. Це тотожне – не змістовне; зважаючи на ідейну неспівставність філософських систем, виділити його змістовно неможливо. Воно є лише стислим описом того, що відбувається при здійсненні філософських занять. Воно не є фактом, а схемою, поняттям філософії, що вбирає ознаки притаманні реальним філософським формам”.

М. Байтін класифікує методи на: 1) загальні, що “поширюються на безліч наук і всі розділи та аспекти даної науки”, та 2) приватні, які “використовуються для вивчення окремих наук або деяких розділів чи аспектів науки, що нас цікавить”100.

Схожі класифікації також можна знайти і в працях інших вчених-юристів, наприклад, у М. Марченка, який залежно від сфери (або широти) їх застосування виділяє загальний діалектико-матеріалістичний метод, загальні, спеціальні і приватні методи101.

У випадку з М. Байтіним можна сказати, що класифікація методів вказаним способом викликає певні складнощі, які, перш за все, пов’язані з тим, що загальні (за визначенням М. Байтіна) методи фактично використовуються усіма науками (наприклад, методи формальної логіки), а інші у більшості наук, але не у всіх (наприклад, конкретно-соціологічні методи), у той же час вони не підпадають під запропоноване М. Байтіним визначення приватних методів. Є в цього підходу й інші недоліки.

Позиція М. Марченко уявляється більш вивіреною, і якби він не виділяв діалектично-матеріалістичний метод в окрему групу (нагадаємо: що швидше за все мова в даному випадку йде не про метод, а про методологічний/і принцип/и) з нею можна було б погодитися.

При цьому слід враховувати, що діалектико-матеріалістичний (або просто діалектичний) метод трактується тими авторами, які його виділяють в окрему групу, як універсальний метод, який “поширюється на всі без винятку конкретні науки і на всі етапи або стадії процесу пізнання”.

Щоправда, деякі дослідники, не вважають діалектико-матеріалістичний метод якимось особливим методом і відносять його до розряду загальних методів.

Стосовно ж загальних (або загальнонаукових) методів, то це ті методи, які використовуються, на думку прихильників виділення їх в окрему групу, в усіх науках або в більшості з них. Ці методи зводяться, як правило, переважно до методів формальної логіки. Тоді, як для цих авторів, спеціальні методи – це методи, які розробляються окремими науками і використовуються в інших науках, у тому числі і в правознавстві, а приватні (або приватно наукові) – є вже методами, що виробляються юридичною наукою.

Однак окремі автори розуміють спеціальні і приватні методи інакше. А. Ф. Черданцев, наприклад, вважає, що приватноправові методи притаманні деякій групі наук, а спеціальні методи – одній конкретній науці104.

В іншій класифікації методів наукового пізнання, яка виходить з поділу останніх за їх рівнем, розрізняють: методи вищого, середнього і нижчого рівнів пізнання.

Методи, що належать до вищого рівня пізнання в межах цієї класифікації, відображають загальні принципи пізнання задають науковим дослідженням певну спрямованість, забезпечують їх концептуальну визначеність. їх сукупність іменується парадигмою. Ті ж методи, які включаються в середній рівень пізнання, носять міждисциплінарний характер і використовуються усіма науками для вивчення однотипних об’єктів. Вони формують групу загальнонаукових методів. Нарешті, методи, що належать до нижчого рівня, є приватно науковими методами, що безпосередньо ведуть до отримання конкретних знань. Фактично в якійсь мірі це різновид розглянутої дещо вище класифікації.

Дещо іншу позицію щодо класифікації методів, що використовуються у пізнанні, і в першу чергу у юридичних науках, займає А. Сурілов, який вважає, що “залежно від визначеності предмета пізнання юристів, методи цього пізнання поділяються на загальні і приватні. Тут необхідно окремо зазначити, що поняття загального і приватного/окремого є співвідносними категоріями. Якщо нами стверджується приватність/ окремість певного методу, то ця приватність/ окремість виступає як співвідносність його з іншим, більш загальним методом. Так, метод характеристики – це приватний/окремий метод щодо формально-логічного методу і загальний стосовно методів розрізнення і ототожнення, які також широко практикуються в юридичній діяльності, наприклад, при ідентифікації осіб і предметів…. Більш загальний метод юридичного пізнання в менш загальний або приватний метод цього пізнання зазвичай входить лише деякими своїми сторонами і рисами. Співвідношення між цими методами носить характер конкретизації менш загальними методами більш загальних. Ця конкретизація в дійсності виступає як спеціалізація методів, показник якої є одним з критеріїв їх досконалості. У вжитку юридичної науки, разом з поняттям “спеціальні” методи, присутнє… і поняття “приватні” методи. Вказані поняття нерідко ототожнюються. Річ у тім, що спеціальний метод юридичного пізнання може бути загальним і приватним. Якщо порівняльний метол в юридичній науці є спеціальним методом загального призначення, то метод, заснований на операціях порівняння, ідентифікації в криміналістиці, виступає як спеціальний метод приватного, криміналістичного призначення”,.

Отже, в даному випадку, А. Сурілов змішує різні критерії поділу: якщо у випадку з М. Марченко і М. Байтіним мова йде про ступінь вживаності того чи іншого конкретного методу в окремих науках, тобто про кількісні моменти, то А. Сурілов веде мову водночас і про кількісні, і якісні (ступені конкретизації, пристосування загального підходу до конкретного об’єкта (предмета) аспекти дослідження, і в цьому відношенні його позиція нам уявляється достатньо суперечливою.

С. Сливка пропонує розглядати структуру методології в дворівневому вигляді. Він виділяє горизонтальний і вертикальний рівні. При цьому горизонтальну структуру складають види методів певного рівня, наприклад, до загальнонаукових належать: структурний, функціональний, системний історичний, логічний і т. д., а до конкретно-наукових – конкретно-соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня. Внутрішню структуру кожного методу складають: його принципи, правила, прийоми, способи, засоби, а вертикальну структуру методів утворюють загальні методи, які є вищим (філософським) рівнем, загальнонаукові методи, тобто наукові методи, що використовуються усіма науками та які поділяються на теоретичні та емпіричні; конкретно-наукові методі, які використовуються окремими групами наук та спеціальні методи, що використовуються окремою наукою.

Позиція С. Сливки, як і позиція А. Сурілова видається не досить цілісною та системною.

У науковій юридичній літературі існують спроби класифікації методів пізнання залежно від об’єкта дослідження, наприклад, (а) методи природничих наук і методи суспільних наук; або (б) методи юридичних наук, методи філософських наук; методи філологічних наук і т. д.

Вище вже згадувалась ця точка зору, але у контексті загальнонаукових та методологічних, а не юридичних досліджень. Такий підхід, як вже зазначалось вище, не має позитивного практичного значення для дослідження, більше того, при його використанні виникають доволі складні проблеми, частина яких, зокрема, пов’язана з проблемою поділу знання на окремі галузі та використання поняття предмет науки.

Найбільш правильною та продуктивною, на наш погляд, уявляється класифікація методів пізнання за “якісним” та “кількісним” критеріями.

За кількісним критерієм, тобто з точки зору поширеності того чи іншого методу серед наук, усі методи можна поділити на три групи, залежно від ступеня їх використання в науці загалом та окремих науках, а саме на:

– загальні, тобто ті, які використовуються в більшості наук, виходячи з конкретних методологічних принципів першої групи (метод структурно-функціонального аналізу, системного аналізу, індукція та дедукція тощо);

– приватно наукові, тобто ті, які використовуються в деяких науках з урахуванням вимог, що випливають із конкретизації методологічних принципів другої та третьої груп відповідно до об’єкта дослідження (група методів соціологічного дослідження, метод моделювання тощо);

– приватні, тобто ті, які використовуються в одній якійсь науці (метод умовних рефлексів, за допомогою якого вивчають діяльність нервово? системи), і які, як і приватно наукові методи, зумовлені методологічними принципами другої та третьої групи, але у контексті вже предмета дослідження. Якщо дану класифікацію розглянути крізь призму юридичних наук, то перш за все, необхідно зазначити, що загальні методи юридичних наук ті ж, що і для інших наук гуманітарного блоку – аналіз, синтез, дедукція, індукція, структуризація, класифікація і т. д.

Упродовж свого розвитку юридичні науки сформували також певну групу приватно наукових методів. До них можна віднести метод порівняльного правознавства, формально-юридичний метод тощо.

Характеризуючи приватні методи, тобто методи, які використовуються в окремій науці або декількох, як правило, споріднених науках, насамперед слід зауважити, що приватний характер цих методів пов’язаний зі специфікою самого предмета дослідження. Його “несхожістю” порівняно з іншими юридичними предметами пізнання.

Окремо слід зауважити, що теоретичні, у тому числі юридичні, науки не мають приватних методів у своєму розпорядженні. Всі методи, що використовуються теоретичними науками є або загальнонауковими, або приватно науковими.

Найбільшого поширення приватні методи у юридичних науках отримали у спеціально-юридичному блоці, при цьому досить часто в останніх науках ці методи формалізуються у специфічних методиках дослідження.

Прикладами приватних методів можуть слугувати у криміналістиці метод дактилоскопії, метод консервації запахів у межах одорології, методи гістологічний та хроматографічний у судовій медицині тощо.

Такий підхід до класифікації дозволяє, як мінімум,

– сформувати цілісне уявлення про методологію дослідження, як систему методологічних принципів, методів, прийомів, засобів, способів, методик. І не тільки сформулювати уявлення, а й вибудувати відповідним чином цілісну та всебічну методологію дослідження (або практичну діяльність);

– чітко побачити та уяснити/усвідомити вирішальне значення методологічних принципів для формування методології дослідження;

– реалізувати на практиці зв’язок між визначеними, як правильні методологічними принципами та введеними у дослідження методами, прийомами, засобами, способами, методиками;

– сформулювати одну з основних ознак відмінності теоретичних юридичних наук від базових галузевих і спеціалізованих юридичних наук, а також спеціально-юридичних наук тощо. Якщо розглянути всю сукупність методів

Юридичних наук з точки зору їх походження, точніше механізму формування, то тут ми вийдемо, якщо так можна сказати, на “якісний” критерій класифікації. Відповідно до якого, всі методи можна поділити на;

– загальні;

– конкретно-наукові. Фактично конкретно-наукові методи – це є результат пристосування загального методу лід дослідження конкретного об’єкта (предмета, явища тощо) або до специфіки техніки цього використання (наприклад, комп’ютерне моделювання). Очевидно, що за такого розуміння поняття конкретно-наукового методу, кількість форм конкретизації загального методу є досить значною.

Такий підхід до класифікації методів може привести до постановки дуже серйозної проблеми, а саме: “Яка евристична роль загальних методів пізнання? Чи не є рівною нулю ця цінність?” Вважаємо, що відповідь на це питання є негативною і ось з яких міркувань. Загальні методи пов’язані безпосередньо зі спрямованістю пізнання, яка, як правило, безвідносна до об’єкта дослідження. Вони зумовлюють характер кожної дослідницької процедури. Тоді як конкретно-наукові методи пристосовують метод у рамках цієї спрямованості і характеру процедури до конкретного об’єкта (явища, речі тощо) дослідження у рамках конкретного предмета. Як для того, щоб виникло конкретне, необхідно щоб було загальне, так і загальні методи наукового пізнання необхідні для того, щоб сформувалися конкретні методи.

До загальних методів можна віднести методи аналізу, структуризації, порівняння, моделювання, спостереження, вимірювання, експерименту, опису та ін. До конкретно-наукових можна відповідно віднести метод структурного аналізу, порівняльно-правовий метод, метод слідчого експерименту тощо.

Класифікація методів пізнання за ступенем їх пристосування до об’єкта дослідження (“якісним” критерієм) дає змогу, крім іншого:

– оформитись галузевому дослідженню у межах відповідного методологічного напряму;

– враховувати у процесі дослідження особливості об’єкта та предмета дослідження;

– провести адаптування загальнометодологічного знання на рівень конкретно наукового дослідження тощо.

На підставі всього викладеного вище уявляється доцільним саме за допомогою зазначених двох підходів до класифікації методів наукового дослідження провести аналіз методів, прийомів, способів тощо, які залучаються у процес наукового пошуку.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)