Home ⇒ 👍Проблеми теорії держави і права - Машков А ⇒ Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Інституціональні ознаки держави

Проблеми теорії держави і права – Машков А. – Інституціональні ознаки держави

Виділення цієї групи ознак держави пов’язано з тим, що держава насправді виступає як сукупність інститутів, які мають певну внутрішню структуру, а разом виступають зовнішньою матеріальною формою прояву держави. Не випадково довгий час у вітчизняній літературі держава розумілась як “політична організація економічно панівного класу, апарат влади, через який цей клас здійснює свою диктатуру”.

Перш за все, це наявність виділеного з суспільства та такого, що нерідко стоїть над ним, апарату державної влади та управління. Останній складається з особливого прошарку людей, основним заняттям яких є виконання владних та управлінських функцій. Люди, які складають апарат державної влади та управління не виробляють безпосередньо ані матеріальних, ані духовних благ, а лише управляють. Свої посади ці люди обіймають шляхом обрання, призначення, успадкування чи заступництва. Основними складовими апарату державної влади та управління, тобто апарату державної влади, є органи законодавчої та виконавчої влади, суду, прокуратури тощо.

Деякі автори, скажімо, зводять поняття держави саме до апарату державної влади та управління (включаючи в останній судові органи та органи примусу). Це пов’язано з тим, що з зовнішнього боку держава виступає як механізм здійснення державної влади та управління суспільством, як апарат державної влади. Однак розгляд держави через безпосереднє втілення політичної влади в апараті, системі органів є неправильним, оскільки такий підхід не розкриває повністю поняття держави, більше того, цей підхід стосується лише одного боку прояву держави.

Апарат держави – важлива, але лише одна з ознак останньої. При цьому це така ознака, якої явно недостатньо, щоб сформувати не тільки поняття держави, а й навіть охопити механізм держави (поняття механізм держави вочевидь є більш вузьким, ніж поняття держава, однак воно є більш широким, ніж апарат державної влади та управління).

Ознака, яка тут розглядається, тісно пов’язана з іншими ознаками держави, зокрема, з публічною владою, державним суверенітетом. Вона є результатом розгорнення та реалізації у дійсності публічно владних та суверенних якостей держави.

Важливість цієї ознаки держави очевидна, зокрема, з того, що як вважають багато вчених, існування держави як політичної організації в суспільстві пов’язано, перш за все, з тим, що вона є особливою організацією політичної влади43. При цьому влада, як правило, розуміється як здатність і можливість керувати поведінкою третіх осіб, впливати на їхню поведінку, нав’язувати свою волю, у тому числі і примусово. Тому державна влада характеризується публічністю, оскільки реалізує державну владу державний апарат як особлива система органів і організацій, у яких працюють службовці-професіонали – чиновники то вочевидь, їхня функція – керування визначеною сферою громадського життя. Для цього чиновники наділені державно-владними повноваженнями, за допомогою яких вони здійснюють свої управлінські функції. Цими функціями в ідеалі є:

– забезпечення погодженості індивідуальних дій членів співтовариства;

– виявлення і реалізація їхніх загальних інтересів;

– врегулювання соціальних конфліктів і підтримка суспільного порядку.

Однак державна влада виражає потреби, інтереси, волю не просто різних груп суспільства, а таких соціальних груп, які займають домінуюче положення у певному суспільстві (те, що у марксизмі називається класовим підходом). Тому в діяльності держави, а відповідно державного апарату влади та управління, можна знайти вираження саме стратних інтересів, що надавало та й надає нині державній владі, а поряд з тим і державі, з одного боку політичний, а з другого, стратний характер. Тому зазначені вище функції необхідно доповнити також функціями:

– забезпечення просування у суспільну свідомість та реалізацію у життя настанов пануючої ідеології;

– захист пануючої у суспільстві політичної волі тощо.

Із співвідношення стратного та загально-соціального в державі багато в чому залежить конкретна форма організації апарату державної влади та управління, а також конкретні функції (відповідно і повноваження), які він відправляє (реалізує).

До того ж, ще однією ознакою держави є апарат державного примусу. Держава, будучи монополістом у сфері легального (заснованому на законі) примусу, не може допускати приватного насилля, самоуправства. Відповідно лише державні органи наділені правом на окремі форми та методи примусу.

Примус як такий може застосовуватись й іншими соціальними суб’єктами, наприклад, покарання (чи загроза) в родині, виключення (загроза виключення) зі складу колективу (наприклад, з політичної партії) тощо. Але тільки держава має право на позбавлення суб’єкта права власності на майно, що перебуває в його власності, обмеження певних свобод конкретними способами (наприклад, направлення до виправних закладів), позбавлення людини життя (у деяких країнах смертна кара не заборонена) тощо. Такі можливості державного впливу зумовлені тим, що держава – це орган легалізованого та, як правило, легітимного примусу.

Легалізація (від латинського слова “закон”) державного примусу здійснюється, наряду з конституцією, також численними нормативно-юридичними актами меншої юридичної сили (наприклад, матеріальна відповідальність встановлюється цивільним кодексом, кримінальна – кримінальним тощо).

Легітимація (також узаконення, але цьому терміну надається дещо інший зміст) – це визнання населенням державного примусу, що здійснюється в необхідних випадках, обгрунтованим, справедливим, доцільним, необхідним. При цьому важливо встановити, наскільки державний примус, його заходи, що відносяться до суспільства в цілому чи до окремих соціальних суб’єктів, відповідає загальним та невідкладним завданням суспільства (причому не тільки з позиції його більшості, а й точки зору охорони прав меншості), наскільки такі заходи поєднуються з загальнолюдськими цінностями тощо.

Державний апарат примусу складається з особливих загонів озброєних людей у вигляді поліції, розвідки, контррозвідки, всіляких примусових закладів (в’язниці, табору тощо). Його діяльність спрямована на забезпечення внутрішньої політики держави, забезпечення реалізації волі держави всередині суспільства.

Державний апарат примусу є частиною інституціоналізації публічного характеру держави (публічної влади, як характеристики держави).

Від апарату примусу слід відрізняти наявність у держави примусової влади.

Деякі автори вважають, що самостійною інституціональною ознакою держави може виступати сама наявність примусової влади. Усі інші союзи, якими б вони не були самостійними в інших відносинах, функцію примусу здійснюють лише за уповноваженням та під контролем держави. Дана думка щодо наявності “самостійної примусової влади” у держави як її основної ознаки викликає сумнів із таких причин:

– по-перше, у силу того, що вона характеризує державу виключно як примусовий інструмент, не беручи до уваги, що держава у своїй діяльності використовує не лише примус, а й переконання. При цьому реальний примус – це другорядний аспект діяльності держави. Це екстраординарна форма прояву держави в суспільних відносинах. Окремі форми державного примусу можуть тривалий час реально не впроваджуватись у життя;

– по-друге, ігнорується той момент, що примусова влада держави є складовою частиною публічно-політичної влади, якою є державна влада. Тобто вона є похідним, а не самостійним явищем;

– по-третє, думка, що розглядається, ігнорує той факт, що “самостійна примусова влада” властива не лише державі, ай у певних межах кожній недержавній організації. Політичній партії, галузевій або іншій профспілці, молодіжній асоціації чи будь-якій іншій недержавній організації немає потреби випрошувати у держави дозвіл на застосування примусових заходів (виключення зі своїх рядів тощо) стосовно своїх членів, що порушують статутний порядок. Примусові заходи в даному випадку здійснюються недержавними організаціями самостійно, без будь-якого “державного уповноваження”, та поза будь-яким державним контролем. При цьому примусові дії цих організацій спираються на закон (тобто є легальними) безпосередньо, або опосередковано за рахунок делегування або легалізації цих дій у встановленому порядку (наприклад, реєстрація у встановленому порядку статуту громадської організації (політичної партії), який передбачає можливість виключення особи, яка порушила певні корпоративні правила цієї організації тощо);

– по-четверте, примусовий бік влади – це одна з характеристик будь-якої влади, а не лише державної.

Все це багато в чому ставить під сумнів спроби виділення особливої характеристики держави – примусову владу.

При цьому слід звернути увагу на те, що с форми примусу, коли він (примус) може бути здійснений поза та навіть всупереч офіційним юридичним приписам (наприклад, примусово, примус який здійснюють політичні рухи (наприклад, національно-визвольних), які є не визнаними, але які претендують на визнання тощо.

Отже, як бачимо, застосування примусових заходів не є лише прерогативою держави. Вони широко застосовуються і недержавними об’єднаннями. А тому розглядати “узаконений примус” чи “самостійну примусову владу” як специфічну, до того ж основну, ознаку держави, представляється неправомірним.

Крім того, слід звернути увагу, що якщо визнати примусову владу як ознаку держави, то її слід було б віднести до змістовно-публічних ознак права, а не до інституційних.

До інституційних ознак держави також можна віднести армію, яка забезпечує зовнішній захист та експансію тієї чи іншої держави.

Таким чином, до інституційних ознак права відносять:

– апарат державної влади та управління;

– апарат державного примусу;

– армію тощо.