Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – 7.8. Право на звернення
“Усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов’язані розглянути звернення і дати обгрунтовану відповідь у встановлений законом строк”, зазначено у ст. 40 Конституції України.
Право на звернення забезпечує громадянам можливість відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення, участі в управлінні державними і громадськими справами, впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, установ, підприємств, організацій.
Змістом права на звернення є право громадян:
1) клопотати про сприяння реалізації, закріплених Конституцією та чинним законодавством, їх прав та законних інтересів;
2) оскаржувати дії (або бездіяльність) та рішення державних органів, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, посадових осіб, якими порушено його права і законні інтереси, і вимагати їх поновлення;
3) повідомляти про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловити думку щодо поліпшення їх діяльності;
4) висловлювати поради і рекомендації тощо.
Законом України “Про звернення громадян” прямо забороняється:
O направляти скарги громадян для розгляду тим органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються;
O відмовляти в прийнятті та розгляді звернень, поданих у встановленому порядку і належним чином оформлених;
O відмовляти в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення.
Для об’єктивного і вчасного розгляду звернень цей Закон надає громадянам певні права (ст. 18), покладає на органи державної влади, установи, підприємства, організації, посадових осіб відповідні обов’язки (статті 19, 29), передбачає заходи юридичної відповідальності, які можуть застосовуватися до суб’єктів, на яких покладено розгляд звернень громадян, у разі порушення ними законодавства про звернення (ст. ст. 24, 25). Ці права, обов’язки і заходи юридичної відповідальності є елементами механізму, що створює правові гарантії права на звернення.
Так, громадянин, який звернувся із заявою чи скаргою до органів державної влади, місцевого самоврядування, установ, організацій, об’єднань громадян, підприємств, засобів масової інформації, посадових осіб, має право:
O особисто викласти аргументи особі, що перевіряла заяву чи скаргу, та брати участь у перевірці поданої скарги чи заяви;
O знайомитися з матеріалами перевірки;
O подавати додаткові матеріали;
O користуватися послугами захисника;
O отримати письмову відповідь про результати розгляду заяви чи скарги;
O вимагати відшкодування збитків, якщо вони стали результатом порушень встановленого порядку розгляду звернень.
Органи державної влади і місцевого самоврядування, установи, організації незалежно від форм власності, об’єднання громадян, підприємства, засоби масової інформації, їх керівники та інші посадові особи, у свою чергу, мають відповідні обов’язки, визначені Законом України “Про звернення громадян”, зокрема: об’єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги; скасовувати або змінювати оскаржувані незаконні рішення, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій; забезпечувати поновлення порушених прав; письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення; вживати заходів щодо відшкодування матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянинові в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів.
Для певних категорій громадян закон передбачає відповідні обмеження щодо подання звернень, що нібито обумовлюється специфікою їхньої службової діяльності. Так, згідно із Законом України “Про звернення громадян”, військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ і державної безпеки мають право подавати лише такі звернення, які не стосуються їхньої службової діяльності. Інші звернення (тобто ті, які стосуються їхньої службової діяльності) подаються такими особами відповідному командуванню (начальникові) у порядку, встановленому дисциплінарними статутами. Таким чином, вказані особи у певних випадках позбавлені права на звернення до суду, прокуратури, інших державних органів. Напевно, ці норми Закону суперечать ст. 40 Конституції України.
На нашу думку, будь-які подібні (за критерієм суб’єкта) обмеження права на звернення взагалі суперечать Конституції України. Грунтується така думка на тому, що:
O кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб незалежно від того, стосується це службових чи особистих інтересів особи (ст. 55 Конституції України);
O громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом (статті 21 і 24 Конституції України);
O право на звернення надається усім і не може бути обмежене в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. ст. 40 і 64 Конституції України).
Попри усі позитивні якості Закону України “Про звернення громадян”, реалізація конституційного права людини на звернення залишається сьогодні справою не завжди простою й не завжди результативною. Пояснити це можна принаймні двома групами причин.
Перша – і основна з них – перебуває у сфері правозастосувальної та правореалізаційної діяльності адресатів звернень. Тут слід назвати передусім такі причини, що “лежать на поверхні”, а саме: незнання (або недостатнє знання) цього, відносно нескладного Закону всіма посадовими та службовими особами – адресатами звернень; професійні дефекти виконавців Закону – їхня необ’єктивність, упередженість при розгляді звернень, недостатня відповідальність, байдуже ставлення до людей, до їхніх запитів, інтересів, прав; деколи службова перевантаженість та інші “виробничі” проблеми.
Причини, що належать до другої групи, містяться у сфері індивідуальної та соціальної правової психології. До найбільш впливових серед них слід віднести: необізнаність, неосвіченість значної частини громадян щодо конкретних приписів Закону України “Про звернення громадян” (а то й взагалі про його існування); поширеність стереотипу безрезультатності, марності звертання зі скаргами та іншими зверненнями до відповідних посадових, службових осіб – своєрідний, так би мовити, скаргопесимізм.
Крім зазначених факторів, що істотно знижують ефективність інституту звернень громадян, такий же вплив на нього здатні вчиняти й деякі недоліки самого Закону України “Про звернення громадян”.
Так, ст. 9 Закону встановлює заборону переслідування громадян за вміщену у зверненні критику діяльності та рішень органів державної влади, органів місцевого самоврядування, установ, організацій, підприємств, об’єднань громадян, посадових осіб. А у ст. 26 вважаються протиправними і тягнуть юридичну відповідальність такі звернення, які містять, зокрема, дискредитацію зазначених суб’єктів. Розрізнення таких оціночних понять, як “критика” і “дискредитація”, як правило, не буде однозначним.
Вміщений у ст. 1 Закону перелік прав громадян, щодо реалізації яких вони можуть звертатися із заявою чи клопотанням (права соціально-економічні, політичні та особисті), не є повним, оскільки не включає екологічних, культурних та деяких інших прав.
Закон встановлює, що витрати, зроблені відповідним органом, організацією у зв’язку з перевіркою звернень, які містять завідомо неправдиві відомості, можуть бути стягнуті з громадянина за рішенням суду (ст. 27). І це цілком слушно. Однак у Законі відсутнє правило про те, що у разі, коли скарга виявиться підставною, такі ж витрати можуть бути стягнені на користь держави з винної службової (посадової) особи, яка усвідомлено порушила права громадянина.
Нарешті, ще про одне. Згідно зі ст. 24 Закону України “Про звернення громадян” особи, винні у порушенні цього Закону несуть цивільну, адміністративну або кримінальну відповідальність, передбачену законодавством України.
Проте, до сьогоднішнього дня адміністративна відповідальність за порушення законодавства України про звернення громадян взагалі не передбачена, що в багатьох випадках дозволяє посадовим і службовим особам безкарно порушувати конституційне право громадян на звернення. Доручення ж, дане ще 2 жовтня 1996 р. Верховною Радою України Кабінету Міністрів України щодо підготовки і внесення пропозицій про приведення законодавчих актів у відповідність до Закону України “Про звернення громадян”, до сьогодні не виконане. Що стосується кримінальної та цивільно-правової відповідальності за порушення законодавства про звернення громадян, то перша може наставати лише у разі спричинення діями або бездіяльністю відповідних службових осіб істотної шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам громадян, а друга, як правило, у разі завдання такими діями або бездіяльністю матеріальної чи моральної шкоди.
Водночас, суттєвим фактором удосконалення механізму реалізації права громадян на звернення могло б стати встановлення адміністративної відповідальності за такі, зокрема, діяння, як: незаконна відмова в прийнятті або розгляді звернення громадянина; незаконна відмова у здійсненні громадянином його прав щодо особистого викладення аргументів особі, що перевіряє звернення, подання додаткових матеріалів до звернення, запиту таких матеріалів органом, який розглядає звернення, або ознайомлення з матеріалами перевірки щодо звернення; направлення скарги громадянина для розгляду органам або посадовим особам, дії чи рішення яких оскаржуються; грубе порушення встановлених законодавством строків повідомлення громадянина про результати розгляду звернення або неповідомлення громадянина про них; прийняття завідомо незаконного рішення за результатами перевірки щодо звернення.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)