Приватне життя і поліція – Римаренко Ю. І. – 2.4. Політика внутрішньодержавної безпеки та оцінка політичної безпеки в Україні
Забезпечити захист суспільства й індивіда від проявів насилля може лише сильна і ефективна державна машина. Цей універсальний політичний аргумент завжди присутній при обгрунтуванні процесу створення, функціонування і модернізації систем безпеки. Посилюючи свій вплив на різні сфери соціального життя, держава в тій чи тій мірі апелює до потреби безпеки, пропонуючи її суб’єкту модель, механізм найповнішого її задоволення. Таке апелювання зумовлено обов’язковістю існування в будь-якій системі, у тому числі і соціально-політичній, прямого і зворотного зв’язку між суб’єктом і об’єктом управління. Від суб’єкта управління держави вимагається декларувати мету безпеки і заходи щодо її досягнення, а від об’єкта управління, людини – прийняти політичне рішення про довіру чи недовіру цим заходам. Механізми, закладені в основу державної системи, включають подальшу схему соціально-політичних, соціально-економічних, соціально-правових та інших відношень із забезпечення потреби безпеки. При прийнятті рішення щодо механізму забезпечення безпеки потрібно враховувати, що кожна система, незважаючи на розмір, специфіку діяльності та інші фактори може мати у своєму функціонуванні небезпечні та надто шкідливі прояви як для внутрішнього, так і для зовнішнього її середовища. Система, яка є засобом боротьби з насиллям у всіх його проявах, безумовно, має бути настільки сильною, щоб ефективно протистояти злу. Однак цей фактор має зворотній бік – це загроза її деформації в негативних напрямах. Першою макросистемою, яка виконує функцію забезпечення соціальної безпеки для людини, є держава. Вона виступає системою, що конструюється і підтримується у функціональному стані суспільством, конкретним членом цього суспільства, приймаючи за вищу мету забезпечення безпеки. її особливістю є багатоаспектний, соціально-управлінський, примусовий характер.
Примус як засіб соціального управління, який прийняв гіпертрофовану форму, стає таким же небезпечним явищем, як і неприхована агресія. За цією ознакою надається визначення і самому державному механізму як єдиному законному суб’єкту силової функції в системі управління суспільством у зовнішній і внутрішній сферах життя. Гіпертрофована форма примусової функції передбачає створення в державній політиці “образу ворога” як одного з компонентів державної ідеологічної будови, на якому грунтується принцип виправдання застосування насилля заради забезпечення потреби безпеки. Ворожість стає основним засобом, на якому базується система державного управління. Концепція “ворога взагалі” виконує функцію державної політичної доктрини. Експлуатація ворожості в обгрунтуванні дії із забезпечення безпеки стає повсякденною і необхідною передумовою дії механізму примусу. Ідея “ворожості” в системі безпеки, побудованої на підгрунті виправдання застосування насилля заради досягнення мети загальної безпеки, виявляється у різних сферах суспільного життя: економічній, культурній, науковій. Ворог у такому разі втрачає свої чіткі риси, його шукають у всіх галузях суспільного життя. Внаслідок визнання наявності в суспільстві образу внутрішнього ворога застосовується поділ суспільства на дві антагоністичні частини: тих, хто підтримує встановлену систему запропонованих цінностей (кон’юнктурна підтримка) і тих, до яких припустиме застосування насилля “ворогів”. Механізм досягнення загальної безпеки, який набирає гіпертрофованих розмірів у своїх організаційно-функціональних, правових, карних підсистемах, за рахунок зменшення і нехтування морально-етичними, правовими нормами щодо права людини на життя, набуває антигуманного характеру. Звертаючись до категорії “об’єктивного ворога”, цей механізм передбачає масові злочини. Образ “об’єктивного ворога” має конструкцію, в якій відсутні чіткі риси ворога, його потрібно просто знищити. Культ насилля визнається публічною владою держави і партією влади, а війна вважається панацеєю у справі забезпечення національної безпеки.
Державна система, рухаючись шляхом непропорційного збільшення механізму примусу, проходить стадії зміцнення влади за рахунок своєрідного комбінування законності та застосування грубого насилля. Важливим моментом є прийняття надзвичайних законів і надання надзвичайних повноважень уряду, ліквідація або обмеження прав парламенту (Німеччина – закон про надзвичайні повноваження від 23 березня 1933 р.). З цього моменту в Німеччині підривається демократія, звільняючи місце виконавчій владі, керованої фашистською партією. Фашизм – введення спеціальної системи залякування. Суспільство повинно було мати загальні уявлення про засоби репресій, але були приховані деталі і створені прості й водночас незрозумілі принципи відповідальності.
Наявність у державній політиці стратегічної мети, яка має агресивний характер і сфера реалізації якої виходить за межі кордонів держави, набуває ознаки фашиїзованої геополітики. З 20-х років XX ст. геополітика була офіційною доктриною німецького фашизму, яка включала в себе стратегічну мету агресії: територія – необхідний життєвий простір; чистота арійської раси нордичного типу – підстава для геноциду; новий світовий порядок – ліквідація інших держав в ім’я “встановлення тисячолітнього рейху”. Війна визначалася єдиним ефективним засобом такої геополітики, стратегічною метою якої було світове панування. Із середини 40-х років XX ст. основні положення геополітики використовувалися правлячими колами окремих країн для обгрунтування переваги західної, зокрема європейської, цивілізації над народами Азії, Африки, Латинської Америки, а також для обгрунтування боротьби між морськими і континентальними країнами. Північчю та Півднем. У цей період спостерігається стрімке зростання населення Землі, прискорюються темпи науково-технічного прогресу, різко підвищується взаємозалежність різних країн, з’являються геополітичні концепції глобального, тобто всесвітнього масштабу. Однією з найвідоміших концепцій такого порядку є так звана перша геополітична модель, що базується на теорії X. Маккіндера (Англія). “Військовим” регіоном світової політики він вважає Євразію, панування над якою може створити передумови для претензій на світове панування. Звідси небезпека може загрожувати всьому світові. (Дійсно, теорія Маккіндера підтверджується світовими війнами, а також сучасною геополітичною ситуацією. Євразія і на сьогодні залишається найбільш важливою частиною Землі, де схрещуються інтереси, практично, всіх країн світу). Теорія Маккіндера в сучасній геополітиці має назву “Хартленд” або “військовий регіон”. Друга глобальна концепція має назву “Римленд” і виступає другою геополітичною моделлю. її автор – американський політолог Н. Спайкмен.
Суть концепції полягає у тому, що ключем для контролю над світом є Євразійський пояс узбережних територій або “маргінальний півмісяць” (“маргінальний” означає знаходження на кінці чогось, на межі), що охоплює морські країни Європи, Близький та Середній Схід, Індію, Південно-Східну Азію та Китай. Як бачимо “маргінальний півмісяць” включає смугу країн, що мають сприятливий клімат, родючі землі та зручні морські і наземні комунікації світового значення. До речі, Україна відноситься саме до таких країн. На думку Н. Спайкмена, Сполучені Штати Америки, виходячи своїми атлантичним та тихоокеанським узбережжям на обидва кінці Римленду, здатні повністю контролювати ситуацію, бо займають центральне положення щодо Римленду і Хартленду. У концепції Н. Спайкмена окреслюється мета не тільки захисту Західної півкулі, а й підтримання стійкого балансу сил в Європі, Азії та Америці. Щоб оцінити ефективність теорії Н. Спайкмена (тобто другої геополітичної моделі), досить подивитися на глобус, та проаналізувати сучасну зовнішню політику США.
Визнання державою правових і демократичних засад свого конституційного устрою означає, що держава бере на себе обов’язок забезпечувати потребу безпеки, визнаючи і забезпечуючи при цьому право індивіда на захист. Політична система у сфері безпеки може бути розглянута як механізм забезпечення потреби безпеки окремої особистості та суспільства в цілому. Фактором, який визначає політику у сфері безпеки, а також обмежує сферу її реалізації, має бути інститут основних прав людини. Гіпертрофована система забезпечення безпеки суспільства відображається в такій соціально-політичній формі, як фашизм, який може приймати форму практичного втілення у вигляді геополітики і геостратегії. Відповідно, геостратегія, виходячи із засад фашистської геополітики, має агресивний характер, несе в собі небезпеку як для суспільства, в якому вона зароджується, так і для оточуючих соціальних спільнот. Політика безпеки виступає соціально-політичною системою, яка має в собі загальну інформацію про основні засади досягнення стратегічної мети безпеки. У ній знаходять своє відображення можливі образи суспільної небезпеки, визнані на державному рівні найбільш загрозливими, а також шляхи і механізми їх усунення. Забезпечення пропорційності елементів такої складної системи, як безпека є одним з важливих принципів управління нею.
Принципи внутрішньодержавної політики безпеки. Політика як система управління суспільством, безумовно, має своє відображення і в такій галузі соціального управління, як внутрішньодержавна безпека. Виходячи з того, що політика може бути розглянута в аспекті системи принципів, відповідно до яких здійснюється соціальне управління, правомірно прийняти політику у сфері внутрішньодержавної безпеки як підсистему принципів, що їх специфіка визначається відповідною сферою соціальної діяльності. Це дозволяє найповніше відобразити природу впливу політики на стратегію внутрішньодержавної безпеки, у зв’язку з тим, що стратегія не може існувати окремо від політики, ці два поняття необхідно сприймати як єдине ціле. Вони є двома аспектами проблеми забезпечення ефективного функціонування механізму внутрішньодержавної безпеки, доповнюють один одне як на теоретичному, так і практичному рівнях. Завданням теоретико-управлінських досліджень у сфері процесу створення поліцейської стратегії є досягнення положення, коли політика безпеки визначає і безперервно спрямовує поліцейську стратегію, тобто щоб стратегія мала підпорядкований характер щодо політики. Таким чином, система політичних принципів у сфері безпеки повинна виступати регулюючою системою щодо стратегії. Грунтуючись на ізоморфізмі визначених принципів соціального управління у сфері безпеки, зокрема, принципів причинності, розвитку, вірного розвитку, періодичності, різнорідності, доцільності, тотожності сил, процесів, паралелізму, стає можливим їх застосування для визначення системи принципів політики внутрішньодержавної безпеки і створення стратегії у відповідній сфері соціальної діяльності. Розглянемо наведену систему принципів у політичному аспекті внутрішньодержавної безпеки.
Принцип причинності. Специфіка дії цього принципу в аспекті досліджуваної проблеми полягає в тому, що політика як розгалужена система соціального управління, насамперед, сприймає найнебезпечніші для суспільства процеси, визначаючи при цьому підстави і умови їх походження, даючи їм соціально-політичну оцінку. Політика внутрішньодержавної безпеки повинна передбачати соціально-політичну оцінку форм насилля, проти яких спрямовується державна діяльність у вигляді управлінського впливу макросистем безпеки. Визначаючи причини і умови виникнення в суспільстві проявів насилля, політика на практиці реалізує умову, коли заходи, які пропонуються суспільству, повинні грунтуватися на детальному аналізі соціальних процесів, які передують заходам. Політичне рішення, що приймається без грунтовного і методично вірного розгляду причин, які передують виникненню насилля, не відповідатиме умові встановлення прямого зв’язку між першопричиною і похідним явищем. Політика внутрішньодержавної безпеки повинна розкривати ті форми загроз, характер соціальної небезпеки яких вимагає застосування заходів безпеки. Таким чином, заходи безпеки застосовуються лише в тих випадках, коли першопричиною виступають формально визначені форми насилля. Така закономірність відповідає принципу причинності в частині соціально-політично визначених форм насилля, як першопричини застосування заходів безпеки.
Принцип розвитку. Політична система внутрішньодержавної безпеки, виконуючи свою соціально-управлінську функцію, повинна враховувати еволюцію, стадії розвитку процесів, що відбуваються у сфері безпеки, шляхом фіксації стану системи, яка управляє (макросистема безпеки) і якою управляють (групи суспільних відносин). Кожному дається відповідна політична оцінка. Виходячи з тимчасового характеру насилля в процесі розвитку суспільства, політика безпеки будується на засадах поетапності боротьби з ним. Це вимагає, щоб механізм застосування заходів безпеки не був спрощеним, він повинен мати в собі постійно діючі етапи: прогнозування, профілактику, локалізацію і ліквідацію проявів насилля в суспільстві. Наявність етапів боротьби з насиллям надає системі безпеки політичної гнучкості. Поетапність у політиці безпеки дозволяє дотримуватися правила “пропорційності використання сили”. Кожний етап повинен мати свою політичну оцінку, оскільки заходи, застосовані державними структурами, мають силовий (примусовий) характер, особливо на останніх двох етапах. Політика дає обгрунтування силовим діям в аспекті отримання державою довіри до своїх дій із боку індивіда та громадськості. Необхідність стабільного розвитку суспільства є одним з аргументів для застосування силових заходів, виправдання можливих негативних наслідків для об’єкта їх впливу.
Принцип вірного розвитку. Значення цього принципу в політичному аспекті посилюється, залежно від сфери соціальної діяльності, щодо якої здійснюється управлінський вплив. Сфера безпеки вимагає впевненості суб’єкта і об’єкта управління в тому, що система безпеки розвивається за правильно визначеними напрямами, без відхилень від стратегічної мети і загрозливих тенденцій у застосуванні системою сили і перебільшення своїх повноважень. Політичний механізм контролю за функціонуванням макросистем безпеки розрахований саме на те, щоб своєчасно виявити негативні тенденції і здійснити ефективне коригування процесу розвитку системи. Оцінка правильності розвитку за історичним критеріями надає можливість найповнішого використання прикладів систем безпеки в історії людства. Науковий підхід до визначення правильності розвитку систем безпеки дозволяє використовувати в політиці весь потенціал, який містять у собі знання в різних наукових галузях. Перспективним є кібернетичний напрям оцінки розвитку соціальних процесів у сфері безпеки. Юридичний аспект оцінки функціонування об’єкта управлінського впливу дозволяє надати формально структурованого характеру внутрішньодержавній політиці безпеки.
Принцип періодичності. Одним із актуальних політичних питань є визнання на політичному рівні наявності в насиллі, як соціальному явищі, ознак періодичності. Такий крок у політиці має, безумовно, важливе значення для характеристики процесу функціонування макросистем безпеки. На політичному рівні необхідно визначити, насамперед, наскільки суспільство піддається циклічності насилля в різних його формах. Існування політики внутрішньодержавної безпеки є непрямим підтвердженням того, що загроза насилля існує постійно, а це визначає потребу в постійно діючому механізмі боротьби з ним. Внаслідок неможливості визначення циклічності насилля, суспільство змушено підтримувати систему безпеки в постійній максимальній готовності, щоб вона була здатна протидіяти крайнім проявам насилля. Саме на пізнанні закономірностей періодичності процесів насилля, які проходить суспільство у своєму розвитку, грунтується технологія прогнозу у відповідній сфері. Політика внутрішньодержавної безпеки як система соціального управління виконує функцію передбачення можливих варіантів проявів насилля, запобігаючи, попереджуючи його. Завдяки специфічності політики стає можливим, при недостатній визначеності періодичності насилля в соціальних процесах, розробити гнучку систему реагування на Нього.
Принцип складності. Політика безпеки має бути розрахована на регулювання складних динамічних соціальних процесів у зв’язку з тим, що наявність у соціальних відносинах ознак насилля є ускладнюючою обставиною. Жодна зі складних соціальних проблем не вирішується виключно раціональним шляхом. Тому розрізнені елементарні заходи для досягнення вищої мети, зазвичай, стають неефективними. Неефективність управління у сфері безпеки посилюється відсутністю політики, стратегії, програми безпеки. Політика у сфері безпеки буде ефективною, якщо вона розроблятиметься на базі багато-мірного кількісного аналізу соціальних процесів, потреб, інтересів, передбачатиме комплексне застосування різноманітних форм, засобів боротьби. Це дозволяє уникнути ускладнень у процесах реагування на загрози внутрішньодержавній безпеці, які вимагають швидкого розв’язання на теоретичному і практичному рівнях.
Принцип різнорідності. Процеси розвитку суспільства, пов’язані з існуванням діаметрально протилежних явищ у сфері безпеки. Такими явищами є насилля і безпека. Політика безпеки виступає системою, в якій на Засадах Безкомпромісності встановлюється контакт між цими явищами. Такий контакт має форму боротьби з різними варіаціями.
Принцип доцільності. Ведення боротьби з проявами насилля різних форм у сучасних умовах – справа надто проблемна, вона ускладнюється за наявності вузьковідомчих інтересів інстанцій, які визначають політику і стратегію. Встановити необхідний баланс у цій сфері дозволяє застосування принципу доцільності, тобто спрощеного варіанта механізму досягнення поставленої мети як засобу планування і прийняття рішення цими органами.
Принцип тотожності сил, процесів, а також їх паралелізму. На цьому принципі в політиці внутрішньодержавної безпеки базується визнання залежності стану взаємодії елементів системи від фактора сили, якою володіє кожен із них. Це зумовлює виникнення потреби дотримуватися в політиці рівноваги між цими елементами на основі виключно правового врегулювання. Таким чином, у політиці не може діяти правило обмеження в правах за ознакою сили – що дозволено системі в цілому, має бути дозволено і окремому її елементу. Дотримання балансу сил, спрямування діяльності різних систем для досягнення єдиної вищої мети – безпеки, є основною функцією політики внутрішньодержавної безпеки.
Підхід до розгляду політики внутрішньодержавної безпеки як до системи принципів надає можливість поглибленого дослідження даної проблеми, створює наукову основу практичної реалізації цілей, які декларуються як стратегічні. Кожен із відповідних принципів виконує специфічну роль у загальній системі, тому суб’єкт політичного управління має можливість використовувати у своїй діяльності їх у різній комбінації, яка більшою мірою відповідатиме змісту політичного рішення, яке він компетентний приймати.
Політика безпеки у політичній сфері визначається як функція держави щодо забезпечення захищеності життєво важливих політичних інтересів суспільства (особистості, соціальних верств, спільноти в цілому) від внутрішніх та зовнішніх загроз, а також як сукупність необхідних для цього заходів.
На основі експертного опитування, проведеного в Національному інституті стратегічних досліджень із залученням фахівців центральних органів державної влади та інститутів HAH України, було здійснено оцінку системи національних політичних інтересів України та визначено їх пріоритетний ряд.
Аналіз результатів опитування показав, що пріоритетний ряд політичних національних інтересів є таким:
1) забезпечення суспільної стабільності та злагоди, ненасильницького розв’язання внутрішніх суспільних конфліктів;
2) законодавче та організаційне забезпечення ефективного функціонування механізму державної влади;
3) реалізація політичних інтересів особи та соціальних груп, у тому числі опозиції, через формування демократичної системи політичних інститутів, підвищення політичної культури народу;
4) підвищення авторитету всіх гілок влади, забезпечення високого рівня довіри населення до владних структур;
5) забезпечення демократичної спадкоємності системи правління та політичного режиму, внутрішньої та зовнішньої політики;
6) поширення в суспільній свідомості ідей патріотизму, солідарності, спільної історичної мети та історичної долі;
7) зміцнення політичної волі владних структур, культивування державницької ідеології.
Специфіка проблеми політичної безпеки на вітчизняних теренах полягає в тому, що йдеться про безпеку в умовах перехідного суспільства. У політичній сфері сучасної України відбувається апробація (як дискурсивна, так і практична) різних, іноді протилежних, моделей подальшого розвитку суспільства і держави. Ось чому установки системи національної безпеки, що зорієнтовані на збереження стабільності, часто вступають у протиріччя з динамікою ідеологічного й політичного життя.
Протягом останніх років у політичній сфері українського суспільства неодноразово виникали загрози його стабільності. Чинниками, що становили реальну загрозу виникнення політичної кризи, є:
1. Низка проблем, пов’язаних з прийняттям нової Конституції. Формулювання конкретних положень Основного Закону, затвердження процедури його ухвалення стали причиною загострення політичних суперечностей між Верховною Радою та Президентом України, законодавчою та виконавчою гілками влади, “правими” та “лівими”, окремими угрупованнями всередині політичних “таборів”. Дестабілізуюча загроза виникала через те, що конституційний процес неприпустимим чином перетворився на арену ідеологічної боротьби, партійно-політичних змагань за владу.
2. Надто часті відставки уряду.
3. Шахтарські страйки, що стали своєрідною формою політичного шантажу. Вищезазначені обставини були серйозним іспитом як для політиків, так і
Для широкого загалу населення, що впливало на громадську думку в Україні.
Загальною загрозою політичній стабільності залишається ситуація, що склалася в економіці України. Тривале падіння обсягів виробництва, хронічні борги з виплати зарплати, зниження рівня життя населення провокують радикальні настрої, страйки, зростання популярності ультралівих політичних сил. Це призводить до накопичення нерозв’язаних проблем і незадоволення в масах політикою центральних органів влади, ностальгії за колишнім “добробутом “. Неабиякий дестабілізуючий вплив має сила інерції попередніх по-літико-ідеологічних настанов, неприхована заклопотаність деяких “публічних політиків”, передусім, власним збагаченням.
Існують також інші дестабілізуючі чинники, зокрема:
1. Напруженість між різними гілками державної влади, передусім між законодавчою і виконавчою, відверто антипрезидентська лінія значної частини депутатського корпусу майже з усіх принципових питань внутрішньої і зовнішньої політики, що проявляється в блокуванні законопроектів, спекуляціях на негараздах реформування економіки, провокаційних заявах у ЗМІ про “антинародний” курс Президента. Однак їх позиція не супроводжується альтернативними пропозиціями щодо професійного і зваженого вирішення існуючих соціально-економічних проблем, а зводиться тільки до “розкручування” власного політичного іміджу.
2. Протистояння між “лівими” та “правими”, тобто між політичними силами прокомуністичного і проросійського спрямування (КПУ, СПУ, інші політичні організації) та національної орієнтації (НРУ, організації націоналістичного спрямування). Це призводить до різноспрямованих політичних та ідеологічних симпатій електоральних груп, що підтримують ці політичні сили, до регіональної структуризації українського суспільства за ідеологічними ознаками, що негативно впливає на роботу Верховної Ради України й може спричинити блокування її роботи.
3. Напруженість по лінії “регіон – центр – регіон”, боротьба регіональних політичних і фінансово-промислових еліт за вплив на прийняття рішень у центрі (насамперед це стосується АР Крим). Формування центрів регіонального впливу (виділяють Дніпропетровський, Донецький та Кримський центри, на стадії формування перебувають Західний і Південний) зумовлено економічною, демографічною, культурною та історичною специфікою розвитку України.
4. Низький рівень легітимності влади, який, за свідченням соціологів, пов’язаний з проблемами розподілу фінансових і матеріальних ресурсів, бюджетною політикою центру, рівнем впливу тіньової економіки й криміна-літету на прийняття політичних рішень, низькою ефективністю роботи органів виконавчої влади. Так, у нинішніх умовах показниками неефективної роботи органів самоврядування, на думку респондентів, є зростання злочинності (вважає 86,4% опитаних), зниження соціального захисту малозабезпечених верств населення (84,1%), поширення наркоманії (81,2% ), поглиблення економічної кризи (81,1%), зростання корупції (80,2%).
Державна влада та населення перебувають у стані латентного конфлікту. Сучасна влада в очах громадської думки позбавлена сили й авторитету, які могли б стати запорукою подолання кризових тенденцій у суспільстві, його консолідації навколо ідей державотворення.
5. Низький рівень розвитку громадянського суспільства – чинник, який провокує конфліктогенність політичної сфери. Загрозу національній безпеці й стабільності держави, яка знаходиться на шляху трансформації від тоталітарного до демократичного стану, становлять відсутність традицій шанування прав людини й готовності цивілізовано домагатися їх дотримання. Процеси визнання і запровадження політичних та економічних свобод зазвичай перетворюються на їх гіперболізовану лібералізацію. Україні загрожує послаблення системи легального регламентування держави, що зумовлюється її руйнуванням, витісненням тіньовими структурами влади (криптократією), а фактично – роздержавленням суспільного життя. Наслідком цих процесів може бути подальше зниження життєзабезпечення суспільства, відсутність узгоджуючого та координуючого впливів центральної влади на перебіг подій.
Не виконують роль посередника між державою й населенням політичні партії. На запитання: “З якими політичними силами Ви пов’язуєте свої надії на краще майбутнє?” близько 60% відповіли: “з жодними”, або не визначилися у цьому питанні. Тобто, для більшості населення такий важливий елемент громадянського суспільства, як політичні партії не є легітимним представником їх інтересів.
Крім внутрішніх загроз політичній безпеці України, існують і зовнішні. Серед зовнішніх загроз у політичній сфері експерти виділяють такі:
O стратегічну невизначеність можливостей багатовекторної зовнішньої політики;
O неврегульованість міжнародно-правових відносин України з деякими сусідніми державами та експансіоністські зазіхання деяких політичних сил у них;
O економічна залежність від міжнародних фінансових інституцій та монополізм у постачанні паливно-енергетичних ресурсів в Україну;
O відсутність чіткої стратегічної програми інтегрованості в існуючі міжнародні системи колективної безпеки;
O поширення закордонних деструктивних антидержавних ідеологічно-пропагандистських матеріалів тощо.
Результати експертного опитування показали, що найнебезпечнішими в політичній сфері є;
1) корупція та протекціонізм у державних структурах;
2) низька ефективність державного контролю за виконанням прийнятих рішень;
3) експансіоністські зазіхання частини політичних кіл Російської Федерації;
4) економічна залежність від інших країн;
5) соціальна нестабільність у суспільстві;
6) економічна залежність від міжнародних фінансових кіл;
7) недосконалість законодавства, протиріччя між різними законодавчими актами та гілками влади;
8) відсутність чіткого розподілу прав і функцій центральної та місцевої влади, державних органів на місцях та органів місцевого самоврядування;
9) некомпетентність та безвідповідальність державних службовців;
10) недостатня кваліфікація професійних політиків;
11) відсутність системного аналізу управлінських рішень з погляду їх обгрунтованості, способу реалізації та суспільних наслідків;
12) недосконалість виявлення політичних інтересів різних соціальних груп внаслідок невизначеності соціальної бази політичних партій;
13) невизначеність правового статусу політичної опозиції, її стосунків з владою;
14) ускладнення з реалізацією громадянських прав етнічних меншин (у тому числі культурних, релігійних, освітніх, мовних тощо);
15) недостатня розробленість ідеології “політичної нації”, відсутність ефек тивних ідеологічно-пропагандистських моделей суспільної солідарності та спільної історичної мети;
16) низький рівень правової культури, правовий нігілізм населення України. Загрожує політичній безпеці України все те, що ускладнює або унеможливлює реалізацію національних політичних інтересів і утискає суверенітет держави, обмежує права та свободи особистості.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)