Правознавство – Кунченко-Харченко В. І. – 7.2. Суб’єкти трудового права
Суб’єктами трудового права є учасники суспільних відносин, визначені трудовим законодавством, які можуть володіти трудовими правами й обов’язками та реалізувати їх.
Для того щоб стати суб’єктом трудового права, особа повинна володіти трудовою правосуб’єктністю, тобто трудовою правоздатністю та трудовою дієздатністю. У трудовому праві працівник володіє єдиною правосуб’єктністю в повному обсязі – з досягненням 16-річного віку, а в окремих передбачених законом випадках – з 15- і 14-річного віку (ст. 188 КЗпП України).
В основному, суб’єкти трудового права поділяються на два види: фізичні особи та юридичні особи.
Кожний із цих видів має як спільні, так і особливі риси. Фізичні особи можуть бути суб’єктами трудового права лише з досягненням встановленого законом віку або, крім того, ще й за наявності певної професійної підготовки (це стосується лікарів, водіїв тощо) чи складного юридичного факту (для виборних працівників, працівників, котрі призначаються або затверджуються на відповідну посаду).
Особливими рисами юридичних осіб як суб’єктів трудового права є такі:
> організаційна єдність;
> відокремленість майна;
> наявність фонду оплати праці та права ним розпоряджатися;
> самостійна відповідальність перед другою стороною трудового договору.
Спільність правового положення фізичних і юридичних осіб як суб’єктів трудового права виявляється в обов’язковому додержанні норм трудового законодавства, діяльності сторін в межах передбачених законом та в деяких випадках можливості фізичних осіб виступати в якості роботодавців.
До суб’єктів трудового права належать:
1) працівники (робітники і службовці);
2) роботодавці (підприємства, установи, організації будь-якої форми власності і фізичні особи);
3) трудові колективи;
4) професійні спілки;
5) окремі постійно діючі чи тимчасово діючі органи (примирна комісія, трудовий арбітраж органи Нагляду і контролю за додержанням норм з охорони праці й трудового законодавства).
Усі названі суб’єкти трудового права мають певний правовий статус (правове положення), визначений трудовим законодавством:
1) наявність трудової правосуб’єктності;
2) визначеність основних прав і обов’язків;
3) юридичні гарантії трудових прав і обов’язків;
4) відповідальність у разі порушення трудових обов’язків. Головними суб’єктами трудового права є працівники (робітники та службовці). Вони мають практично однакові трудові права та обов’язки. Винятком є лише три категорії працівників: жінки, неповнолітні та працівники з пониженою працездатністю (інваліди, пенсіонери, ветерани праці). Тому, їх правовий статус відображає підвищені гарантії права на працю, правового захисту їх організму від шкідливих факторів, пов’язаних з виробництвом (забороні застосування їх праці на шкідливих, важких і підземних роботах), збільшення часу відпочинку та інше.
Ст. 43 Конституції України та ст. 2, 2-1 КЗпП України визначають найголовніші трудові права працівників, такі як
– право на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру;
– право на вільний вибір професії, роду занять і роботи;
– право на відпочинок, тощо.
В Україні законодавчо заборонено використання примусової праці. Лише взаємна домовленість працівника і власника засобів виробництва (роботодавця) сприяє вільному й рівноправному вступу в трудові відносини.
Важливим суб’єктом трудового права є власник або уповноважений ним орган чи фізична особа – роботодавець будь-якої форми власності, дозволеної чинним законодавством України. Ним може бути підприємство, установа, організація – державна, колективна чи приватна, що наділена спеціальною трудовою правосуб’єктністю відповідно до завдань, визначених статутом чи положенням юридичної особи.
Трудова правосуб’єктність підприємства як суб’єкта трудового права – роботодавця, характеризується тим, що, як правило, підприємство повинно мати статус юридичної особи, фонд оплати праці та визначати чисельність і штат працівників. Правовий статус підприємств регулюється Господарським законодавством України.
Правове положення державних підприємств, як суб’єктів трудового права, дає певні права адміністрації, до складу якої входить керівник і всі посадові особи (головні спеціалісти, керівники структурних підрозділів і служб тощо), вона є посередником в організаційно-управлінських відносинах з трудовим колективом, профспілковим комітетом та іншими громадськими формуваннями.
Правовий статус роботодавця включає не лише його правосуб’єктність щодо надання роботи, а й основні трудові права й обов’язки стосовно кожного працівника і трудового колективу в цілому.
Трудовий колектив як суб’єкт трудового права має реальний вплив на державних і колективних підприємствах. Його правовий статус визначений спеціальними Законами України:
– “Про колективні договори і угоди” від 01.07.1993 року;
– “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” від 03.03.1998 року;
– “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15.09.1999 року та інші.
Трудовий колектив підприємства утворюють усі працівники, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством.
Розрізняють:
А) єдиний трудовий колектив підприємства;
Б) трудовий колектив цеху, відділу, дільниці, бригади та інших підрозділів.
Вказані колективи мають самоврядні повноваження, що дає можливість їх класифікувати на:
А) трудовий колектив підприємства з правом наймання робочої сили;
Б) трудовий колектив, у якому частка державного майна перевищує 50 відсотків (повноваженнями такого колективу є внесення змін чи доповнень до статуту підприємства, визначення умов наймання керівника, виокремлення зі складу підприємства структурних підрозділів для створення нового підприємства тощо);
В) трудовий колектив на правах співвласника за умови часткового викупу майна підприємства;
Г) трудовий колектив як колективний власник після повного викупу майна підприємства.
До органів трудового колективу належать:
А) загальні збори (конференція);
Б) рада трудового колективу, як постійно діючий орган. Трудовий колектив виконує такі основні функції:
А) економічну (організація сумісної праці, поліпшення її умов);
Б) соціальну;
В) політичну;
Г) виховну.
Важлива роль у регулюванні трудових відносин належить також профспілкам як суб’єктам трудового права.
Профспілка – добровільна громадська організація, що об’єднує працівників за їх суспільними інтересами згідно з родом їхньої діяльності у виробничій і невиробничій сфері з метою захисту трудових і соціально-економічних прав і законних інтересів своїх членів.
Правовий статус профспілок в Україні визначається Конституцією України (ст. 36), КЗпП України (ст. 243-252) та іншими нормативними актами, зокрема Законом України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності” від 15 вересня 1999 року, Статутами профспілок, тощо, в яких визначаються їх головні завдання – захист прав і законних інтересів працівників.
Професійні спілки виконують свою основну функцію щодо захисту трудових прав і законних інтересів працівників, поновлення їхніх порушених прав, встановлення високого рівня умов праці, побуту тощо.
Повноваження профспілок здійснюють постійно діючі органи:
1) Федерація профспілок України;
2) обласні ради профспілок;
3) профспілка Автономної Республіки Крим;
4) міські ради профспілок (міст Києва і Севастополя);
5) центральні комітети профспілок міністерств і відомств;
6) незалежні профспілки окремих галузей виробництва (металургів, гірників, науковців тощо);
7) районні комітети профспілок (комунального господарства, вчителів та ін.);
8) первинні профспілкові комітети (профкоми). Профспілки як суб’єкти трудового права регулюють трудові права громадян на трьох етапах, а саме:
1) виникнення трудових відносин (прийняття на роботу неповнолітніх лише за згодою профкому, встановлення випробувального строку до 6 місяців згідно зі ст. 27 КЗпП України);
2) існування трудових відносин;
3) припинення трудових відносин.
За обсягом умовно розрізняють такі права профкому:
1) на захист права на працю (участь у формуванні державної політики зайнятості населення, контроль за станом зайнятості тощо);
2) на соціальний захист працюючих у галузі оплати пращ, охорони праці, побутових умов тощо;
3) на нагляд і контроль за охороною праці й дотриманням норм трудового законодавства (розслідування нещасних випадків на виробництві, зміщення з посади керівних працівників (ст. 45 КЗпП України);
4) на участь в управлінні державним соціальним страхуванням (ст. 224 КЗпП України) – надання путівок, визначення допомоги з приводу тимчасової непрацездатності, призначення пенсій тощо (гл. XVII КЗпП України).
Професійні спілки здійснюють повноваження, поєднуючи свої права з правами власника підприємства, трудового колективу чи конкретного працівника.
Професійні спілки як суб’єкти трудового права мають також відповідні гарантії своїх прав. Вони стосуються:
1) сфери виробництва, праці, побуту, культури, участі в управлінні підприємством тощо (ст. 244-251 КЗпП України);
2) конкретних виборних профспілкових працівників (керівників профспілкових комітетів, членів профкому, ради підприємства чи ради трудового колективу) згідно ст. 252 КЗпП України.
Зазначені гарантії сприяють активізації виборних профспілкових лідерів у захисті прав працівників, оскільки закон зобов’язує роботодавця погоджувати свої дії щодо переведення чи звільнення профспілкових лідерів з їх колективним органом – профкомом чи профспілковим об’єднанням.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)