Правознавство – Кунченко-Харченко В. І. – 4.7. Поняття зобов’язального права України
Зобов’язальне право – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини між боржником та кредитором на засадах юридичної рівності та взаємної відповідальності один перед одним.
Зобов’язальне право є підгалуззю цивільного права, норми якої об’єднані в окрему книгу Цивільного кодексу України (Книга 5 ст. 509-1215 ЦКУ), яка регулює загальні засади встановлення, виконання та припинення зобов’язань, правові наслідки їх порушення, а також окремі види зобов’язань (договорів).
Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦКУ і мають грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості. У зобов’язальному праві сторони є контрагентами.
Правомірні та неправомірні дії контрагентів є підставами виникнення зобов’язань. До правомірних дій відносять: адміністративні акти, правочини, та ін.. До неправомірних відносять – пошкодження, привласнення, знищення чужого майна, заподіяння шкоди здоров’ю фізичної особи, якщо це спричинить втрату цією особою заробітку, спричинення моральної шкоди та ін.
Зобов’язання включає в себе наступні елементи:
1) суб’єктів зобов’язань, тобто його учасників (кредитора і боржника), якими можуть бути як фізичні так і юридичні особи;
2) об’єкти зобов’язань – це все те на що спрямовані права і обов’язки суб’єктів (певні дії, щодо речей, грошей, послуг);
3) зміст зобов’язання, під яким розуміють сукупність суб’єктивних прав та юридичних обов’язків контрагентів, в тому числі в переважній більшості майнового характеру.
За підставами виникнення зобов’язання можуть бути:
– договірними;
– позадоговірними;
– односторонньо-вольовими, які виникають із односторонніх правочинів.
Окремими видами зобов’язань є цивільно-правові договори, тобто домовленість між двома або більше сторонами, спрямована на встановлення, зміну, або припинення цивільних прав та обов’язків між ними.
Цивільні договори залежно від різних критеріїв розподіляються на різні групи. Залежно від кількості контрагентів вони можуть бути:
А) простими, в яких приймають участь два контрагенти;
Б) складними, в яких приймають участь три і більше контрагентів.
Залежно від розподілу прав та обов’язків між контрагентами, договори розподіляються на:
– односторонні, в яких одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони (договір позики, в якому позикодавець має право вимагати повернення боргу, а позичальник має тільки обов’язок його повернути);
– взаємні (двосторонні ), в яких права і обов’язки виникають у обох сторін договору (договір купівлі-продажу, підряду, перевезення та інші);
Залежно від майнового зобов’язання сторін договори можуть бути:
А) оплатними (договір купівлі-продажу);
Б) безоплатними (договір дарування).
Залежно від того на чию користь укладається договір розрізняють:
– договори укладені на користь контрагентів (договір підряду);
– договір, укладений на користь третьої особи (договір страхування життя дитини до досягнення нею повноліття, укладений батьками).
Залежно від набуття договором чинності розрізняють:
– реальні договори, які набувають чинність з певної дії, передбаченої законом (договір позики є чинним з моменту передачі грошей позичальнику);
– консенсуальні договори, які набувають чинності з моменту досягнення згоди між контрагентами (договір купівлі-продажу).
Залежно від предмету договору розрізняють:
– договір купівлі-продажу;
– договір поставки;
– договір контрактації сільськогосподарської продукції;
– договір постачання енергетичними та іншими ресурсами;
– договір обміну;
– договір дарування та інші, перелік яких визначений в главах 54-77 ЦКУ.
Цивільний кодекс України визначає також інші види договорів, серед яких слід видалити: публічний договір, договір приєднання та попередній договір.
Публічним є договір, в якому одна сторона – підприємець взяла на себе обов’язок здійснювати продаж товарів, виконання робіт або надання послуг кожному, хто до неї звернеться (роздрібна торгівля, перевезення транспортом загального користування, послуги зв’язку, медичне, готельне, банківське обслуговування тощо). Умови публічного договору встановлюються однаковими для всіх споживачів, крім тих, кому за законом надані відповідні пільги. Підприємець не має права надавати переваги одному споживачеві перед іншим щодо укладення публічного договору, якщо інше не встановлено законом. Підприємець не має права відмовитися від укладення публічного договору за наявності у нього можливостей надання споживачеві відповідних товарів (робіт, послуг) (ст. 633 ЦКУ).
У разі необгрунтованої відмови підприємця від укладення публічного договору він має відшкодувати збитки, завдані споживачеві такою відмовою. Актами цивільного законодавства можуть бути встановлені правила, обов’язкові для сторін при укладенні і виконанні такого договору. Умови публічного договору, які суперечать правилам, встановленим законом і обов’язковим для сторін при укладенні і виконанні такого договору, є нікчемними.
Договором приєднання є договір, умови якого встановлені однією зі сторін у формулярах або інших стандартних формах, який може бути укладений лише шляхом приєднання другої сторони до запропонованого договору в цілому. Друга сторона не може запропонувати свої умови договору.
Договір приєднання може бути змінений або розірваний на вимогу сторони, яка приєдналася, якщо вона позбавляється прав, які звичайно мала, а також якщо договір виключає чи обмежує відповідальність другої сторони за порушення зобов’язання або містить інші умови, явно обтяжливі для сторони, яка приєдналася. Сторона, яка приєдналася, має довести, що вона, виходячи зі своїх інтересів, не прийняла б цих умов за наявності у неї можливості брати участь у визначенні умов договору.
Якщо вимога про зміну або розірвання договору пред’явлена стороною, яка приєдналася до нього у зв’язку зі здійсненням нею підприємницької діяльності, сторона, що надала договір для приєднання, може відмовити у задоволенні цих вимог, якщо доведе, що сторона, яка приєдналася, знала або могла знати, на яких умовах вона приєдналася до договору (ст. 634 ЦКУ).
Попереднім є договір, сторони якого зобов’язуються протягом певного строку (у певний термін) укласти договір в майбутньому (основний договір) на умовах, встановлених попереднім договором. Законом може бути встановлено обмеження щодо строку (терміну), в який має бути укладений основний договір на підставі попереднього договору.
Істотні умови основного договору, що не встановлені попереднім договором, погоджуються у порядку, встановленому сторонами у попередньому договорі, якщо такий порядок не встановлений актами цивільного законодавства. Попередній договір укладається у формі, встановленій для основного договору, а якщо форма основного договору не встановлена, – у письмовій формі.
Сторона, яка необгрунтовано ухиляється від укладення договору, передбаченого попереднім договором, повинна відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства. Зобов’язання, встановлене попереднім договором, припиняється, якщо основний договір не укладений протягом строку (у термін), встановленого попереднім договором, або якщо жодна із сторін не направить другій стороні пропозицію про його укладення. Договір про наміри (протокол про наміри тощо), якщо в ньому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ст. 635 ЦКУ).
Кожний цивільний договір має відповідати умовам, визначеним законом та обумовленим сторонами. Ці умови можуть бути:
А) істотними – без погодження яких договір не може вважатися укладеним. Такими умовами є ті, що передбачені законом або на включенні яких до договору наполягає одна із сторін (істотними умовами договору купівлі – продажу є: предмет, ціна, якість і кількість товару);
Б) звичайними, які включаються до договору традиційно. Якщо навіть вони відсутні, то все одно піддягають виконанню (так, якщо в договорі купівлі-продажу не встановлено відповідальність сторін за ризик випадкового знищення або пошкодження товару, то за загальним правилом відповідальність покладається на сторону, яка допустила прострочення виконання договору);
С) випадковими, які законом не передбачені, але можуть бути встановлені, якщо сторони згодні на це.
Для полегшення укладання договору в Україні створені збірники зразків цивільно-правових документів:
– Зразки юридичних документів / За ред. Є. О. Харитонова. – X.: TOB “Одіссей”, 2005;
– Зразки цивільно-правових документів: Науково-практичний посібник” / За ред. В. О. Кузнецова. – К.: Істина, 2006 та інші збірники (зразок укладання договору див. у додатку А).
Законом встановлено порядок укладення цивільних договорів (ст. 638-650 ЦКУ). Так, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Процедура укладення договору складається з двох етапів:
1) пропозиції укласти договір (оферти), яку може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Оферта має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов’язаною у разі ЇЇ прийняття. Реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях;
2) прийняття пропозиції (акцепту) іншою стороною, якій адресована пропозиція укласти договір, при цьому таке прийняття повинно бути повним і безумовним. Якщо особа, яка одержала пропозицію укласти договір, у межах строку для відповіді вчинила дію відповідно до вказаних у пропозиції умов договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказане в пропозиції укласти договір або не встановлено законом.
Договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо ж сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалася. Як правило письмова форма договору необхідна у випадках визначених законом, такий договір вважається укладеним з моменту його підписання сторонами.
Якщо сторони домовилися про нотаріальне посвідчення договору, щодо якого законом не вимагається нотаріальне посвідчення, такий договір є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення. Нотаріальна форма обов’язкова для договорів купівлі-продажу нерухомості, оренди земельних ділянок та інших, згідно закону.
Окремі види договорів, крім нотаріального посвідчення також вимагають державної реєстрації.
Місцем укладення договору є місце проживання фізичної особи або місцезнаходження юридичної особи, яка зробила пропозицію укласти договір, якщо інше не встановлено договором.
Юридичні особи застосовують при укладанні угод “договори гарантії”. Гарантом виступає третя юридична особа, яка зобов’язується перед кредитором погасити заборгованість боржника, якщо останній не виконує його.
Підставами для припинення зобов’язань є:
– неналежне виконання;
– при виконанні зустрічної однорідної вимоги;
– домовленість сторін;
– неможливість виконання;
– зміна плану;
– передання відпускного і прощення боргу;
– смерть фізичної особи чи ліквідація юридичної особи;
– об’єднання боржника і кредитора в одній особі.
Законодавець передбачає певні можливості для забезпечення виконання договорів та інших зобов’язань. Методами забезпечення виконання зобов’язань є сукупність засобів, за допомогою яких сторони впливають одна на одну з метою належного виконання передбачених договором економічних завдань під загрозою вчинення певних дій, пов’язаних з настанням негативних наслідків майнового характеру для боржника, незалежно від того, чи понесе кредитор фактично збитки.
В статті 546 ЦКУ передбачені наступні види забезпечення виконання зобов’язань:
– неустойка (ст. 549-552 ЦКУ);
– порука (ст. 553-559 ЦКУ);
– гарантія (ст.560-569 ЦКУ);
– завдаток (ст. 570-571ЦКУ);
– застава (ст. 572-593 ЦКУ);
– притримання (ст. 594-597 ЦКУ).
(2 votes, average: 3,50 out of 5)