Право Європейського Союзу – Муравйов В. І. – Зловживання домінуючим становищем
Стаття 102 ДФЄС забороняє будь-яке зловживання одним або кількома суб’єктами підприємницької діяльності їхнім домінуючим становищем на спільному ринку або на значній його частині через те, що такі дії можуть негативно позначитись на торгівлі між державами-членами. Суб’єкти підприємницької діяльності, які мають більшу порівняно з іншими частку ринку й значний обіг капіталу, можуть набагато краще використовувати своє становище для послаблення конкуренції та посилення власних позицій на ринку.
Поняття домінуючого становища в установчому договорі не витлумачено. Визначення, що його дав Суд ЄС у справі 27/76 United Brands v. Commission [1978], наводиться у більшості рішень Комісії ЄС та Суду ЄС щодо застосування ст. 102 ДФЄС: положення, яке дозволяє підприємству використовувати свій економічний потенціал для того, щоб перешкоджати ефективній конкуренції на ринку відповідних товарів та послуг і діяти значною мірою незалежно від конкурентів, клієнтів і, нарешті, від споживачів.
Саме здатність діяти незалежно від конкурентів, клієнтів та споживачів є характерною рисою цього поняття. Крім того, і Комісія ЄС, і Суд ЄС при визначенні домінуючого становища звертають особливу увагу на те, наскільки ефективно підприємство перешкоджає входженню на ринок конкурентів, яка його частка ринку, який його економічний потенціал і доступ до ринку капіталів.
Для визначення того, чи займає підприємство домінуюче становище, необхідно виконати чотири послідовні тести:
– встановити відповідний ринок (товарний, географічний, а можливо, й часовий);
– встановити, що дане підприємство постійно володіє важливою часткою на цьому ринку;
– встановити невелику ймовірність того, що наявні або потенційні конкуренти зможуть похитнути його становище;
– встановити також, що домінуюче становище існує в межах спільного ринку або його суттєвої частини.
Під відповідним товарним ринком розуміють певні товари (послуги), виробництво або розповсюдження яких забезпечує підприємству домінуюче становище. Головним критерієм для визначення відповідного товарного ринку є так званий тест “взаємозамінності”, на підставі якого суди визначають ступінь, за яким товари (послуги) можуть бути замінені іншими товарами (послугами), зважаючи на їх характеристики, ціни та мету використання (як було у справі 85/76 Hoffman-La Roche [1979]).
Під відповідним географічним ринком розуміють певну територію, у межах якої умови конкуренції, тарифи, транспортні та інші видатки є однаковими для всіх конкурентів. Таким може бути визнано як Співтовариство в цілому, так і окремі держави-члени, групи держав і навіть окремі регіони однієї держави. Судова практика стосовно визначення частки ринку, яке займає відповідне підприємство, свідчить про те, що універсальна формула відсутня. Так, наприклад, у справі 27/76 United Brands [1978] Комісія вирішила, що частка ринку у розмірі 40-45%, яка в багато разів перевищує рівень решти конкурентів, суттєво впливає на прийняття рішення. У справі С-62/86 AKZO [1991] Суд ЄС установив презумпцію домінування, якщо підприємство має частку ринку понад 50% протягом періоду більше, ніж три роки.
Практика свідчить, що це питання вирішується на підставі фактичних обставин справи і конкретного ринку. Суд ЄС постійно наголошує, що стабільність торгових відносин на відповідному ринку є суттєвою складовою визначення домінування.
У своєму Повідомленні щодо визначення відповідного ринку Комісія оперує методами розрахунку ринкової частки. Так, при ринковій частці менше 30% важко прийняти рішення про домінуюче становище. При обсязі між 30% та 40% усе ще існують великі сумніви і необхідно зважати на інші аспекти, зокрема, стабільність ринкової частки протягом кількох років, характер ринку – олігополістичний або конкурентний, та частки ринку найближчих конкурентів. Якщо підприємство володіє на певній території 60% ринку певних товарів, то його найвірогідніше буде визнано домінуючим.
При визначенні домінування на ринку використовуються й інші додаткові фактори: перешкоди для доступу на ринок (юридичні перешкоди, пов’язані із законодавством або з правами інтелектуальної власності); найсучасніша технологія, що сприяє послабленню домінуючого становища конкурентами (цей фактор особливо вагомий у високотехнологічних галузях, у традиційних сферах він менш важливий); участь підприємства у потужній економічній групі; публічна природа підприємства (а саме той факт, що ст. 106 ДФЄС проголошує поширення дії ст. 102 на державні підприємства та підприємства, яким країнами-членами надано ексклюзивні або спеціальні права); масове виробництво; система вертикальної інтеграції та розповсюдження, доступна підприємству, тощо. Важливо зауважити, що критерії визначення присутності домінування застосовуються також до процедури контролю за концентрацією.
Незважаючи на неабиякий вплив домінуючих підприємств на ринок, саме їх існування не суперечить цілям внутрішнього ринку Євросоюзу, лише зловживання домінуючим становищем, що може вплинути на торгівлю між державами-членами, заборонено конкурентним правом Євросоюзу.
Стаття 102 ДФЄС наводить приклади зловживання домінуючим становищем, яке може полягати у:
– прямому чи опосередкованому нав’язуванні несправедливих цін купівлі чи продажу та нав’язуванні інших несправедливих умов торгівлі;
– обмеженні виробництва, ринків і технічного розвитку на шкоду потреб споживача;
– застосуванні неоднакових умов при укладанні рівноцінних угод з іншими торговельними партнерами, що ставить їх у конкурентно невигідну позицію;
– вимогах, щоб укладання контрактів залежало від прийняття іншою стороною додаткових зобов’язань, які за своїм характером чи відповідно до торговельної практики не мають відношення до предмета таких контрактів.
Цей перелік не є вичерпним, зазначені види порушень є зловживанням у вигляді антиконкурентної поведінки.
Можна виділити два типи зловживання: горизонтальне зловживання – діяльність, що зменшує рівень конкуренції або заважає їй шляхом виключення з ринку наявних або потенційних конкурентів; вертикальне зловживання, що характеризується експлуатацією домінуючого становища та полягає у несправедливому або безпідставному ставленні до тих, хто залежить від монополіста у постачанні або купуванні товарів чи послуг.
Наднаціональні інститути Євросоюзу у своїй практиці виділяють такі категорії зловживань:
1. Експлуататорські ціни або експлуататорські умови: ціни можуть бути надто низькими (демпінг) або надто високими (експлуатація, надприбуток).
2. Грабіжницьке ціноутворення: це спеціальні ціни нижче собівартості, спрямовані проти одного або більше конкретних конкурентів з метою витіснення їх з ринку.
3. Дискримінаційне ціноутворення: це дозволений принцип встановлення різних цін на ті ж самі товари на основі комерційних міркувань (наприклад, довіра покупців або якість пропонованої продукції). Дискримінація за національною ознакою покупця може, навпаки, представляти собою зловживання, як це було встановлено у справі 27/76 United Brands [1978].
4. Знижки та уцінки: такі методи можуть спричиняти зобов’язуючий та антиконкурентний результати та перетворюватись на зловживання.
5. Відмова у постачанні: взагалі це зловживання, за винятком випадку, коли існують об’єктивні причини для відмови. Зловживанням є також факт залежності постачань від умов, що спрямовані на забезпечення контролю виробництва або збуту продукції.
6. Зловживання правами інтелектуальної власності: реєстрація двох торгових марок з метою поділу ринку, відмова надати ліцензію, зловживання товариств, що володіють багатьма правами інтелектуальної власності.
7. Зобов’язуючі статті: накладення додаткових обов’язків, що не стосуються основного контракту. Типовим прикладом є постачання необхідного товару під умовою придбання покупцем також і супутнього товару.
Комісія у своєму Повідомленні (Керівних настановах) у 2009 р. систематизувала судову практику стосовно типів зловживань домінуючим становищем.
(2 votes, average: 5,00 out of 5)