Право Європейського Союзу – Муравйов В. І. – Вільний рух працівників

Розвиток європейської інтеграції супроводжувався поступовою лібералізацією і поширенням положень про вільний рух осіб на всі категорії громадян держав-членів ЄС, які займаються економічною діяльністю, а із запровадженням громадянства ЄС і на всіх громадян Союзу.

Правові засади вільного руху осіб відображені в положеннях ДФЄС, актах інститутів об’єднання та судовій практиці.

У статті 21 ДФЄС закріплено, що кожен громадянин Союзу має право на вільне пересування та постійне проживання на території держав-членів, з урахуванням обмежень та умов, визначених цим Договором, та відповідно до положень, прийнятих для його застосування. Статті 45-48 ДФЄС визначають засади для вільного пересування працівників у межах Союзу.

Треба зазначити, що підходи до регулювання свободи пересування осіб відрізняються від регулювання свободи пересування товарів. Зокрема, положення про свободу пересування осіб у межах Євросоюзу поширюються насамперед на громадян держав – членів об’єднання і, як правило, не стосуються громадян третіх країн, які на законних підставах можуть перебувати або працювати в державах-членах Євросоюзу. Певними свободами в межах Євросоюзу користуються лише громадяни третіх країн як члени родини працівників.

Суд ЄС поширив принципи свободи пересування осіб у межах Євросоюзу на свободу заснування та економічної діяльності та на свободу надання послуг. У рішенні у справі 48/75 Royer [1976] Суд ЄС, виходячи з порівняння положень про ці свободи, заявив, що вони базуються на однакових принципах, оскільки стосуються приїзду і проживання на територіях держав-членів осіб, захищених законодавством ЄС, і заборони будь-якої дискримінації на національному грунті.

Вільний рух працівників

Право на свободу пересування працівників віднесене Судом ЄС до фундаментальних прав людини (справа 7/75 Mr. and Mrs. F. v. Belgian State [1975]). Завдяки такому підходу це право було поширене на соціальну сферу.

У статті 45 ДДФЄС зазначено:

1. Гарантується свобода пересування працівників у межах Союзу.

2. Така свобода пересування передбачає скасування будь-якої дискримінації на національній основі між представниками держав-членів, що грунтується на різних підходах до вирішення питань зайнятості, оплати й інших умов праці та працевлаштування.

3. Згідно з основними засадами соціальної політики свобода пересування передбачає право громадян на безпеку та охорону здоров’я, що включає вирішення таких питань:

А) розгляд поданих пропозицій щодо працевлаштування;

Б) вільне пересування з метою працевлаштування на території держав-членів;

В) перебування з цією ж метою в іншій державі-члені відповідно до законодавчих положень, адміністративних актів і постанов даної держави про працевлаштування громадян;

Г) проживання на території держави-члена після завершення трудової діяльності в ній на умовах, визначених в імплементаційних регламентах, прийнятих Комісією.

4. Положення цієї статті не стосуються працевлаштування у сфері державної служби.

Положення ст. 45 ДФЄС мають пряму дію, що було визнано Судом ЄС у справі 167/73 Commission v. France [1974]. Вона стосувалася французького Кодексу торгового мореплавства, який дозволяв встановлювати обмеження для осіб, які не є громадянами Франції, щодо їх включення до складу команди судна (не більше 25%). У позові Комісії ЄС до Суду ЄС стверджувалось, що Франція порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині – ст. 45 ДФЄС), оскільки обмеження можуть стосуватися громадян держав-членів ЄС. Французький уряд як аргументи використовував те, що ці обмеження практично не застосовуються до громадян інших держав ЄС, проте заявив, що норми Договору про заснування Європейського співтовариства щодо вільного руху робітників не стосуються морського транспорту, оскільки Рада ЄС не ухвалювала постанов про це згідно зі ст. 80.2 (нині – ст. 100.2 ДФЄС). Суд ЄС, відкинувши твердження Франції, постановив, що ст. З Кодексу торгового мореплавства Франції порушує ст. 39 Договору про заснування Європейського співтовариства, і зазначив також, що вміщені в ній заборони мають абсолютний характер і забезпечують громадянам з будь-якої держави Європейського співтовариства вільний доступ до трудової діяльності в інших державах-членах, а також відповідно до ст. 234 (нині – ст. 267 ДФЄС) надають їм гарантію від несправедливих умов працевлаштування та оплати праці.

З метою імплементації положень ст. 45 ДФЄС інститути ЄС ухвалили такі основні документи:

Регламент ЄЕС 1612/68 щодо доступу та умов працевлаштування;

– Регламент ЄЕС 1251/70 щодо права залишатися в країні після завершення трудової діяльності;

– Директиву ЄС 2004/38 щодо права громадян Союзу та членів їх сімей вільно пересуватися і мешкати на території держав-членів.

До кола осіб, які можуть користуватися свободою пересування в межах Євросоюзу, належать насамперед робітники та члени їх сімей. Права членів сім’ї є похідними від родинних зв’язків з робітником.

Установчі договори та акти інститутів ЄС на дають визначення поняття “робітник”. Воно міститься у тлумаченні цього терміна, наданому Судом ЄС у рішенні у справі 66/85 Lawrie-Blum [1986], де зазначалося, що це особа, яка протягом певного проміжку часу здійснює економічну діяльність під керівництвом іншої особи і за це отримує винагороду. Під поняття “робітник” підпадають також особи, які зайняті неповний робочий день (справи 53/81 Levin [1982] та 139/85 Kempf [1986]), а також ті, хто шукає роботу. Проте останні можуть перебувати в країні-члені не більше 6 місяців.

Відповідно до положень Директиви 2004/38 право робітника на в’їзд та проживання передбачає право виїжджати з рідної держави-члена з метою працевлаштування в іншій держав і-члені Євросоюзу (ст. 4); право безвізового в’їду на територію іншої держави-члена Євросоюзу за умови пред’явлення посвідчення особи або паспорта (ст. 5); право на отримання дозволу на проживання в державі-члені за умови пред’явлення посвідчення особи або паспорта та документа, який підтверджує працевлаштування робітника в цій державі (ст. 6); право членів родини робітника на отримання від держави перебування дозволу на проживання разом з робітником за умови пред’явлення документів, на підставі яких вони в’їхали до цієї держави; документів, що підтверджують їхні родинні стосунки з робітником або стан їхнього утримання робітником чи факт попереднього проживання разом з робітником (статті 7,8).

Умови трудової діяльності робітників та членів їх сімей викладені у Регламенті ЄЕС 1612/68. Документ містить дві частини, поділені на розділи. Перша частина охоплює такі розділи: право на трудову діяльність (статті 1-6); трудова діяльність та рівноправність (статті 7-9); сім’я робітника (статті 10-12). У другій частині вміщені норми, які регулюють процедурні питання щодо працевлаштування.

Головними положеннями Регламенту ЄЕС 1612/68 стосовно права на трудову діяльність є: рівний доступ громадян держав-членів Євросоюзу до такої діяльності (ст. 1); заборона прямої або непрямої дискримінації між громадянами держав-членів Євросоюзу у доступі до трудової діяльності шляхом створення обмежень щодо прийому заяв і пропозицій про працевлаштування (ст. 3.1). Проте держави-члени можуть встановлювати для громадян інших держав-членів особливі вимоги щодо знання офіційної мови, пов’язані з характером роботи (справа 379/87 Groener[1989]).

Положення розділу про трудову діяльність та рівноправність стосуються як робітників, так і членів їх сімей. Вони закріплюють рівні права робітників держав-членів незалежно від їхнього громадянства щодо оплати праці, звільнення, поновлення на роботі безробітних, доступу до підготовки у професійних училищах, права брати участь у професійних спілках, набувати житло у власність, доступу до соціальних і податкових пільг тощо (ст. 7). При цьому Суд ЄС дає дуже широке тлумачення поняття “пільги” (справи 23/75 Florini [1975], 207/ 78 Even [1979]).

До членів сім’ї робітника, які можуть мігрувати разом з робітником, Директива ЄС 2004/38 відносить його дружину та їхніх нащадків віком до 21 року або утриманців; родичів на утриманні по висхідній лінії робітника і його дружини, зареєстрованих партнерів (ст. 2). Термін “дружина” означає особу, яка вийшла заміж за робітника, але не обов’язково мешкає разом із ним. Навіть після розлучення робітника з дружиною вона має право залишатися у країні перебування (ст. 13). Члени родини робітника можуть влаштовуватися на роботу в державі-члені Євросоюзу, де він працевлаштувався. Діти робітника мають право на вільний доступ до загальної освіти та професійної підготовки, а також на отримання фінансової допомоги на навчання (ст. 12).

Протягом терміну, який не перевищує 3-х місяців, робітники, члени їх сімей, інші громадяни Євросоюзу можуть мешкати в державі перебування без реєстрації у компетентних органах цієї держави за умови, що вони не стають тягарем для її системи соціальної допомоги. Реєстрація може вимагатися, якщо термін перебування громадян Євросоюзу перевищує 3 місяці. Після звернення до компетентних органів держави перебування громадянам Євросоюзу видається довідка про реєстрацію.

Регламент ЄЕС 1251/70 щодо права залишатися в країні після завершення трудової діяльності надає право робітникам та членам їх сімей за певних обставин залишатися в державі-члені Євросоюзу, де вони працювали за наймом, після закінчення терміну працевлаштування (ст. 1). Таке право мають наділені робітники, які вийшли на пенсію, попрацювавши у країні перебування протягом останніх 12 місяців і безперервно проживши у цій країні 36 місяців; робітники, які стали непрацездатними і безперервно перебували в державі-члені протягом останніх 24 місяців; робітники, які працювали на території однієї держави-члена не менше 36 місяців, а мешкали весь цей час в іншій державі (так звані “транскордонні робітники”), куди вони повертались після роботи кожного дня або кожного тижня (ст. 2).

Члени сім’ї робітника можуть залишатися в країні перебування у разі смерті робітника, якщо на час смерті він отримав право залишитися в країні перебування згідно з положеннями ст. 2 Регламенту. У випадку смерті робітника до набуття ним права на постійне проживання в країні перебування члени його сім’ї матимуть право залишатися в цій країні у випадку, коли робітник на момент смерті безперервно мешкав на її території принаймні 24 місяці; коли його смерть сталася в результаті нещасного випадку на роботі або через професійне захворювання; коли інший з подружжя є або був громадянином країни перебування (ст. З Регламенту).

Директива ЄС 2004/38 підтверджує всі ці положення (ст. 17), а також надає робітникам, членам їх сімей, іншим громадянам Євросоюзу право на постійне проживання на території держави-члена після 5-річ-ного безперервного терміну перебування у цій державі (ст. 16).

Правом на свободу пересування і проживання в межах Євросоюзу користуються також студенти, пенсіонери і ті особи, які не є економічно активними. Відповідно до Директиви ЄС 2004/38 студенти, їхні подружжя і діти на утриманні мають право на проживання в країні перебування упродовж усього терміну їхнього навчання. Дозвіл на проживання для студентів поновлюється щорічно, а члени їх сімей можуть працевлаштовуватися у країні перебування. Надання соціальної допомоги студентам та членам їх сімей не є гарантованим і залежить від наявної в країні перебування системи соціального забезпечення (ст. 24).

Пенсіонери та особи, які не є економічно активними, їх подружжя та родичі за обома лініями можуть отримати дозвіл на проживання в іншій державі-члені Євросоюзу, дійсний протягом 5-ти років з можливістю його поновлення (ст. 11 Директиви). Дозвіл на проживання для цих осіб надається за умови, що вони здатні себе матеріально забезпечити і не будуть звертатись за соціальною допомогою в країні перебування (ст. 7 Директиви).

Договір про заснування ЄС та акти інститутів Євросоюзу встановлюють певні винятки із свободи пересування людей. Стаття 45.3 ДФЄС дозволяє державам-членам Євросоюзу обмежувати користування цією свободою на засадах публічного порядку, державної безпеки і охорони здоров’я. Ці положення деталізовані у Директиві ЄС 2004/68. Стаття 45.4 містить обмеження на працевлаштування у державному секторі.

Директива ЄС 2004/38 стосується не тільки робітників, а й осіб, що користуються свободою на заснування та економічну діяльність і надання послуг, а також членів їх сімей. В документі підкреслено, що обмежувальні заходи повинні грунтуватись не на економічних міркуваннях, а на оцінці поведінки особи. При оцінці поведінки особи не є суттєвими її минулі діяння, такі як попередня судимість, приналежність до забороненої організації тощо (ст. 27) (справи 41/74 Van Duyn [1974], 67/74 Воsign ore [1975]). Для заборони на в’їзд або депортації особи повинна існувати справжня та серйозна загроза фундаментальним інтересам суспільства (справа 36/75 Rutiii [1976]). Не є підставою для депортації закінчення терміну дії посвідчення особи або паспорта.

Директива ЄС 2004/38 не встановлює переліку хвороб, які можуть бути підставою для заборони на в’їзд. Вона тільки вказує на те, що це повинні бути потенційно епідемічні захворювання, які визначені ВООЗ, а також заразні інфекційні і паразитарні захворювання. Якщо особа захворіла або отримала інвалідність після тримісячного періоду з моменту її в’їзду на територію держави перебування, то вона не може бути депортованою (ст. 29).

Директива ЄС 2004/38 встановлює також процесуальні гарантії забезпечення свободи пересування осіб, які грунтується на необхідності захистити права і свободи людини. До них належать: обов’язкова поінформованість особи про причини депортації, заборони на в’їзд або відмови у продовженні дозволу на проживання; надання можливості оскаржити ухвалені рішення; встановлення терміну для виїзду з країни перебування не менш ніж 1 місяць, окрім екстрених випадків (статті 30, 31).

Положення ст. 39.4 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині – ст. 45.4 ДФЄС) щодо обмежень для громадян інших держав-членів Євросоюзу на працевлаштування у державному секторі країни перебування були розглянуті Судом ЄС з метою визначення поняття “державна служба” в праві Євросоюзу, оскільки це поняття має свої відмінності в кожній з цих держав. При тлумаченні поняття “державна служба” Суд ЄС застосував функціональний підхід, який враховує насамперед природу виконуваної роботи, а не грунтується на простому включенні тих чи інших професій до державних службовців (справи 153/73 Sotgiu [1974], 149/79 Commission v. Belgian State [1980]). Згідно з тлумаченням Суду ЄС державна служба передбачає існування посад, які вимагають прямої або непрямої участі у здійсненні повноважень, наданих відповідно до публічного права, і обов’язків для захисту загальних інтересів держави або інших органів влади. Такі посади на практиці передбачають існування особливих відносин лояльності з державою, тому доступ до таких посад громадян інших держав-членів може бути обмеженим. Особливі відносини лояльності з державою виникають, коли йдеться про армію, поліцію, судові органи, вищі ешелони державних службовців. З іншого боку, навряд чи можна віднести до державних службовців працівників державних установ охорони здоров’я, викладачів державних навчальних закладів, зайнятих у цивільній сфері дослідників державних установ, працівників органів, які відповідають за діяльність комерційних структур.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Право Європейського Союзу – Муравйов В. І. – Вільний рух працівників