Право Європейського Союзу – Муравйов В. І. – Свободи внутрішнього ринку Європейського Союзу і треті країни

Поглиблення економічної інтеграції в Євросоюзі веде до поширення принципів основних свобод внутрішнього ринку на треті країни. Насамперед це стосується сусідніх країн, навіть якщо рівень їх відносин з європейськими інтеграційними об’єднаннями не передбачає підготовки таких країн до майбутнього членства в Євросоюзі. Разом із тим, можливості для громадян третіх країн використовувати свободи внутрішнього ринку залежать від того, наскільки тісно співпрацює третя країна з Євро-союзом. Найбільші можливості для використання свобод внутрішнього ринку отримують громадяни країн, з якими ЄС має угоди про асоціацію. Значно обмежені права та можливості користуватися свободами внутрішнього ринку мають громадяни неасоційованих країн.

Правові засади для поширення принципів свободи пересування осіб на внутрішньому ринку Євросоюзу на громадян третіх країн визначені у міжнародних договорах, укладених між ЄС і третіми країнами, у постановах органів співробітництва, створених на основі таких договорів, постановах інститутів Євросоюзу, рішеннях Суду ЄС.

Найбільш широке використання свободи пересування осіб забезпечує Угода про створення Європейського економічного простору, підписана у травні 1992 р. її учасниками є ЄС, його держави-члени та такі найбільш розвинуті країни-члени ЄАВТ, як Норвегія, Ісландія та Ліхтенштейн.

Ця угода деякою мірою є унікальною в договірній практиці європейських інтеграційних об’єднань, оскільки фактично повністю відтворює положення Договору про заснування ЄС, які стосуються співробітництва в економічній сфері. Крім того, додатки та протоколи до угоди включають або містять відсилки до положень багатьох актів інститутів ЄС і таким чином разом з положеннями Угоди про створення ЄЕП закріплюють більшість норм, які становлять acquis communautaire. Така структура угоди пояснюється тим, що коли під час роботи над її проектом виникла проблема стосовно включення до неї відповідних частин “спільного доробку” ЄС, з’ясувалось, що, враховуючи масштаби такої роботи, фактично буде неможливим ідентифікувати та повністю інкорпорувати ці положення у майбутню угоду. Тому розробники проекту вирішили, що буде краще використати техніку відсилки до відповідних положень acquis communautaire у додатках та протоколах, які є частиною Угоди про створення ЄЕП.

Угоду про створення ЄЕП можна називати глобальною угодою про асоціацію, оскільки вона створює такий статус для асоційованих країн, який фактично є заміною членства в Євросоюзі, не передбачаючи, однак, участі цих країн у роботі інститутів європейських інтеграційних об’єднань, а також співробітництва у сфері зовнішньої та внутрішньої політики.

Свобода пересування осіб та право на заснування та економічну діяльність регулюється на засадах, визначених шляхом відтворення в Угоді про створення ЄЕП положень статей 45 та 49 ДФЄС та відсилки до постанов інститутів ЄС (ст. 28 та Додаток V до Угоди, статті 31-35 та Додатки VIII та XI до Угоди). Передбачено також взаємне визнання дипломів про освіту (ст. 30 та Додаток VII до Угоди).

Майже повністю відтворені в Угоді про створення ЄЕП положення статей 56-62 ДФЄС та постанови інститутів ЄС, які стосуються свободи надання послуг (статті 36-39 та Додатки IX-XI до Угоди).

З метою гарантування однакового застосування в асоційованих країнах положень права Євросоюзу, які становлять “спільний доробок” ЄС, ст. 6 Угоди про створення ЄЕП передбачає, що положення Угоди, які закріплюють ідентичні за змістом приписи ДФЄС актів інститутів Союзу, повинні тлумачитися відповідно до рішень Суду ЄС, прийнятими до набуття чинності угодою про ЄЕП без шкоди до майбутньої практики Суду ЄС.

Тій самій меті служить запроваджена у ст. 107 Угоди про ЄЕП можливість для судових органів асоційованих країн звертатись за рішенням у преюдиціальному порядку до Суду ЄС задля отримання тлумачення положень актів, які співпадають з актами первинного та вторинного права Євросоюзу. Це також означає поширення компетенції Суду ЄС на відносини поза межами Євросоюзу.

Окрім норм права Євросоюзу, які діяли ще до підписання Угоди про створення ЄЕП, на асоційовані країни можуть бути поширені положення майбутніх актів інститутів Євросоюзу у формі регламентів та директив. Це передбачено ст. 7 Угоди про створення ЄЕП, в якій зазначено, що акти інститутів ЄС, котрі містять посилання на постанови ЄС, стають складовою національних правопорядків асоційованих країн. При цьому якщо йдеться про регламенти, то вони мають пряму дію у правопорядках асоційованих країн, а якщо про директиви, – то вони є обов’язковими щодо результату, який належить отримати, залишаючи вибір способу імплементації за владними установами цих країн.

Інші угоди про асоціацію третіх країн з ЄС передбачають поступове і певною мірою обмежене поширення свобод внутрішнього ринку Євросоюзу на асоційовані країни.

У рамках асоціації Туреччини з ЄС, утвореної на основі Угоди про асоціацію 1963 р., питання свободи пересування осіб, права на заснування та економічну діяльність та свободи надання послуг регулюються у Розділі II Додаткового фінансового протоколу 1970 р.

Документ передбачає поступове впровадження свободи пересування працівників протягом 22 років після набрання чинності угодою про асоціацію (ст. 36). Забороняється дискримінація між громадянами Туреччини та ЄС стосовно умов праці та винагороди за працю (ст. 37).

Рада асоціації ухвалює рішення про умови реалізації свободи пересування працівників, до яких належать географія діяльності та її види, можливість продовження дії дозволів на працевлаштування та перебування турецьких робітників у співтоваристві. Вона також визначає заходи у сфері соціального забезпечення турецьких робітників і членів їх родин на території ЄС. Робітникам дозволено складати разом усі періоди страхування або праці в державі-члені ЄС для нарахування пенсій за віком, у разі інвалідності та смерті і з метою медичного обслуговування таких робітників та членів їх сімей, що проживають у співтоваристві. Однак такі заходи не створюють для держав-членів ЄС зобов’язань враховувати аналогічні періоди, пов’язані з проживанням у Туреччині. Усі ці нарахування можуть бути вільно переведені до Туреччини (ст. 38).

У разі існування двосторонніх угод між державами-членами та Туреччиною, які створюють більш сприятливі умови у соціальній сфері, такі угоди мають пріоритет щодо положень Додаткового фінансового протоколу (ст. 39).

Рада асоціації може робити рекомендації для заохочення обмінів молодими робітниками відповідно до актів, ухвалених державами-членами з метою імплементації ст. 48 ДФЄС, яка стосується свободи пересування робітників-мігрантів.

З метою імплементації положень Додаткового фінансового протоколу про свободу пересування робітників Рада асоціації ухвалила низку рішень, що стосувалися умов працевлаштування робітників, їх права на подовжене перебування в країні працевлаштування після закінчення трудової угоди, та права подружжя і дітей мати доступ на ринок праці всього співтовариства під час працевлаштування робітника-мігранта (Рішення.1/80 та 3/80 від 19 вересня 1980 р.). Ці права були підтверджені у рішеннях Суду ЄС (справи С-237/91 [1992], 353/93 [1994]).

Поступова ліквідація обмежень свободи заснування та економічної діяльності, а також надання послуг здійснюється на основі графіків, визначених Радою асоціації. При цьому повинні бути враховані постанови інститутів ЄС, ухвалені у цих сферах, а також економічна ситуація у Туреччині. Пріоритет надається заходам, які сприяють розвитку виробництва та торгівлі.

На подібних засадах здійснюється регулювання свободи пересування осіб Угодою про стабілізацію та асоціацію між ЄС та Хорватією (УСА), укладеною у 2001 р. Ця Угода передбачає поступове поширення свободи пересування працівників на Хорватію. Забороняється дискримінація з причин громадянства робітників сторін, які на законних підставах перебувають на території іншої сторони, щодо умов праці, оплати праці та звільнення з роботи. Члени родини робітника повинні мати доступ до ринку праці у країні перебування. Рада зі стабілізації та асоціації повинна ухвалювати постанови стосовно координації систем соціального забезпечення сторін, допуску робітників з Хорватії до професійної підготовки у державах-членах Євросоюзу. УСА повинні доповнювати двосторонні угоди між Хорватією та державами-членами Євросоюзу про допуск робітників на ринки цих держав та їх соціальне забезпечення (статті 45-47).

Сторони мають можливості широко використовувати свободу на заснування та економічну діяльність. Підприємці з Хорватії та Євросоюзу мають право засновувати компанії, дочірні фірми або філії на території іншої сторони або працювати самостійно. На них поширюється національний режим країни перебування або режим найбільшого сприяння, якщо він надає більше переваг. Дочірні компанії та філії компаній ЄС, засновані на території Хорватії, можуть користуватись або орендувати нерухоме майно. Дочірні компанії ЄС можуть купувати нерухоме майно або державну власність, якщо це потрібно для здійснення економічної діяльності, за виключенням природних багатств, сільськогосподарських земель, лісів та лісових угідь (ст. 49).

Рада зі стабілізації та асоціації розглядає питання взаємного визнання кваліфікацій (ст. 53).

УСА також передбачає поступове поширення свободи надання послуг на Хорватію. Провайдери послуг можуть тимчасово перебувати на території іншої сторони. Рада зі стабілізації та асоціації визначає подальші заходи для розширення свободи надання послуг залежно від ступеня гармонізації законодавства сторін (ст. 56).

Угода про партнерство і співробітництво між ЄС та Україною (УПС), укладена у 1998 р., була спрямована лише на створення передумов для майбутнього поширення принципів свободи пересування осіб на Україну. Свідченням цього є відсутність в угоді чітких зобов’язань сторін у цій сфері.

Як свідчать положення УПС стосовно умов праці, головне зобов’язання, що випливає з угоди, містить у собі право на заборону будь-якої дискримінації громадян кожної країни, щодо умов праці, винагороди за неї та звільнення (ст. 24).

Проте сторони лише “намагатимуться” виконати цю вимогу. Це означає, що положення УПС щодо трудових відносин належать головним чином до м’якого права, які дозволяють, а не вимагають відповідних типів поведінки.

Слід підкреслити, що положення про умови праці стосуються тільки громадян України або країн-членів Євросоюзу, які працюють на території іншої сторони угоди на законних засадах. В УПС не йдеться про свободу пересування робітників. Як спеціально зазначено в УПС, жодне з її положень не повинно тлумачитися таким чином, що воно нібито надає право громадянам держав-членів чи України в’їжджати або перебувати на території іншої сторони з метою працевлаштування, а компаніям сторін чи їх філіалам використовувати працю громадян іншої сторони на постійній основі або на умовах укладання тимчасових контрактів на працевлаштування (ст. 47).

Крім того, обмеження права на працю доповнюється відсутністю будь-яких положень, що надають право подружжю і дітям мати доступ на ринок праці всього співтовариства під час працевлаштування робітника-мігранта.

Питання соціального забезпечення чи виплати пенсій або інших видів допомоги без внесків повинні регулюватися міжнародними договорами та викладатися в такій редакції, яка виключає будь-яку пряму дію положень права ЄС завдяки чіткому посиланню на підготовку в подальшому окремих договорів, що будуть гарантувати ці права (ст. 25). Таке формулювання виключає можливість для робітників-мігрантів з України посилатися на положення права Євросоюзу стосовно якихось соціальних виплат поза відрахуваннями на заробітну платню.

У сфері реалізації свободи на заснування та діяльність компаній обидві сторони намагатимуться створити передумови для більш сміливих інтеграційних кроків у майбутньому.

На рівні Союзу можливість заснування та діяльності українських компаній на території ЄС звужена, здебільшого через запровадження режиму найбільшого сприяння для компаній та філіалів, а також національного режиму для дочірніх компаній. При цьому зазначений режим є предметом багатьох виключень. Вони є стандартними для УПС та складаються з: концесійних вимог (у сфері вугільної промисловості), обмежень діяльності (у рибальстві), придбання (у сфері нерухомості) та доступу на ринок (у сфері телекомунікацій); критеріїв походження (у сфері аудіовізуальних послуг); повідомлень та дозволів (у деяких галузях сільського господарства); обмежень (у сфері послуг агенцій новин) та ін. (Додаток IV). Дуже важливо зауважити, що такі спеціальні виключення не мають жодних обмежень у часі.

На рівні України правовий режим щодо європейських компаній, філіалів та дочірніх фірм більш однорідний: до всіх них застосовується національний режим (з багатьма спеціальними виключеннями), або режим найбільшого сприяння (якщо він надає кращі умови). Українські спеціальні виключення охоплюють тимчасове (на 5 років) підпорядкування створення філіалів і дочірніх фірм компаній ЄС деяким українським законам (про валютний контроль, про банки, про заставу, акції та фондові біржі, приватизацію); п’ятирічну затримку створення умов, необхідних для заснування страхових компаній співтовариства або спільних страхових компаній; спеціальні виключення (у сфері нерухомості та землеволодіння, професійної діяльності в деяких секторах), обмеження (у сфері риболовства та полювання, у засобах масової інформації), дозволи (у сфері телекомунікацій) тощо (Додаток V). На відміну від аналогічних положень права ЄС, строк дії спеціальних виключень з правового режиму для європейських компанії! в Україні закінчився у 1999 р. Це створило певну асиметрію зобов’язань сторін у цін важливій для економічного розвитку сфері на користь Євросоюзу.

Щодо інвестиційної діяльності, то застосування режиму найбільшого сприяння до українських компаній ставить їх в один ряд з компаніями третіх країн. У той же час обмеження, накладені на українські компанії, не дозволяють їм користуватися узгодженим правовим режимом, який застосовують держави-члени ЄС до своїх компаній.

“Ключовий персонал” українських компаній та компаній ЄС отримує право на проживання. “Ключовий персонал” визначається як ті громадяни ЄС або України, які належать до управлінських та наглядових структур та мають спеціальні знання щодо деяких аспектів діяльності компанії. Ці знання можуть відображати конкретну кваліфікацію (ст. 35).

Проте таке право не стосується акціонера чи партнера компанії або її менеджера (ст. 47).

З іншого боку, УПС надає повноваження Раді з питань співробітництва розглядати проблеми поліпшення умов діяльності для бізнесменів відповідно до умов Боннської Конференції НБСЄ і ухвалювати відповідні рекомендації (статті 28,29).

В УПС закріплені зобов’язання України інформувати органи ЄС стосовно намірів вводити нові обмеження щодо умов заснування та діяльності філій і дочірніх фірм компаній Євросоюзу після дати підписання УПС (ст. 36.2). У свою чергу, ЄС узяв на себе зобов’язання надати Україні технічну допомогу з імплементації заходів щодо завчасного надання інформації про відповідне законодавство (ст. 51.3).

Однак сторони не пов’язані відмовою від введення обмежень на заснування та діяльність компанії. Вони будуть робити все від них залежне, щоб уникнути цього (ст. 36.4). З іншого боку, Україна погодилась, що будь-яка компанія ЄС, її філії та дочірні фірми, які вже були створені в Україні до набуття чинності новими обмеженнями, отримають охоронну грамоту від дії останніх протягом трьох років з моменту набуття ними чинності (ст. 36.4).

Слід зазначити, що система раннього оповіщення, а також відмова від введення нових обмежень є гарантіями, необхідними для компаній ЄС, враховуючи нестабільність українського законодавства.

Як і у випадку з положеннями про умови праці, УПС не містить далекосяжних зобов’язань щодо надання послуг. Узагалі, УПС передбачає головним чином майбутні переговори з питань лібералізації торгівлі послугами, тоді як право надання послуг поширюється лише на компанії, а не на компанії та громадян. Одним з інструментів реалізації положень УПС у сфері транскордонного надання послуг можуть стати ухвалені Радою з питань співробітництва рекомендації (ст. 37).

Угода про партнерство і співробітництво між ЄС та Україною також передбачає співробітництво з метою розвитку ринково орієнтованого сектора послуг (ст. 38). В ній зазначено, що лібералізація послуг не має бути більш сприятливою, ніж передбачено Генеральною Угодою з торгівлі послугами (ГАТС), а договори про свободу торгівлі послугами, укладені відповідно до ГАТС, не мають порушувати положення УПС (ст. 44).

УПС визначає особливості застосування норм, які регулюють умови праці, свободу заснування компаній та надання послуг. Вони полягають насамперед у тому, що УПС передбачає поширення на положення стосовно умов праці, права на заснування компаній і надання послуг можливості запровадження встановленого національними нормами особливого режиму до іноземних громадян, виходячи з міркувань публічного порядку, державної безпеки, охорони здоров’я та дій органів влади (ст.41).

З іншого боку, Україна і ЄС можуть продовжувати застосовувати свої нормативні акти стосовно в’їзду та перебування, роботи, умов праці, влаштування фізичних осіб, надання послуг, проте лише на тих підставах, якщо вони не скасовують чи зменшують переваги, що існують за умовами угоди (так зване правило непорушення) (ст. 42).

Дія положень стосовно умов праці, права на заснування компаній та надання послуг поширюється також на спільні підприємства ЄС та України (ст. 43). Однак формулювання, яке використовується в УПС, фактично виключає з-під дії положень цього розділу компанії, які належать громадянам третіх країн.

Поширення принципів свободи пересування осіб на треті країни здійснюється також на основі спеціальних угод між ЄС та третьою країною. До них належить Угода між ЄС та Швейцарією про свободу пересування осіб, укладена у 2002 р. Вона містить основну частину і три додатки.

Головна особливість угоди полягає в тому, що вона поширює на Швейцарію такий самий режим щодо пересування осіб, який існує в Євросоюзі. Сторони угоди взяли на себе зобов’язання здійснювати заходи, необхідні для забезпечення прав та обов’язків, аналогічних закріпленим у тих правових актах ЄС, на які посилається угода, а також керуватися концепціями права ЄС, які містяться у рішеннях Суду ЄС, ухвалених до дати підписання угоди. Щодо рішень Суду ЄС, які можуть бути ухвалені після набрання чинності угодою, то вони будуть доводитись до відома Швейцарії, а їх правові наслідки визначатиме Спільний комітет, створений в рамках угоди (ст. 16).

Угода регулює питання в’їзду та перебування громадян однієї сторони на території іншої сторони з метою працевлаштування, здійснення економічної діяльності та надання послуг. Правове регулювання цих питань практично здійснюється на тих самих засадах, що й у Євросоюзі. Відмінності стосуються переважно певних категорій громадян Швейцарії та Євросоюзу, на яких поширюється дія свободи пересування, а також термінів їх перебування на території іншої сторони.

Свободою пересування можуть користуватися робітники, які самостійно працюють, члени їх сімей, а також особи, які не займаються економічною діяльністю (студенти тощо). Для в’їзду на територію іншої сторони та виїзду з неї їм не потрібні візи (ст. 1 Додатка І).

Робітники можуть перебувати на території іншої сторони з метою пошуку роботи до 6 місяців. На цей період вони можуть бути виключені з системи соціального забезпечення країни перебування. Від них також можуть вимагати відомостей про місце їх перебування. Робітники, які знайшли роботу, отримують дозвіл на проживання на 5 років з правом його подовження.

Надавачі послуг можуть перебувати на території іншої сторони угоди до 90 діб. Громадяни Швейцарії та Євросоюзу можуть також користуватись свободою на отримання послуг і з цією метою в’їжджати та перебувати на території іншої сторони угоди.

Сторони угоди зобов’язались координувати системи соціального забезпечення стосовно громадян іншої сторони (ст. 8).

Питання визнання дипломів, сертифікатів та інших свідоцтв про кваліфікацію працівників або тих, хто працює самостійно, регулюється відповідно до актів ЄС, зазначених у Додатку III (ст. 9).

Угода передбачає перехідний період, коли Швейцарія може обмежувати кількість дозволів, що надаються громадянам Євросоюзу на заняття економічною діяльністю.

Створюється Спільний комітет, до якого входять представники сторін для реалізації положень угоди. Він засідає не менше одного разу на рік і наділений повноваженнями ухвалювати рекомендації та рішення. Він також вирішує суперечки щодо тлумачення або реалізації угоди. Спільний комітет може створювати робочі групи або групи експертів.

Серед актів інститутів ЄС, що визначають правові рамки поширення свободи пересування осіб на громадян третіх країн, слід відзначити резолюцію Ради 1996 р. щодо статусу громадян третіх країн, які на довготерміновій основі перебувають на території держави-члена Євросоюзу.

Резолюція стосується громадян третіх країн, які на законних підставах перебувають на території держав-членів Євросоюзу не менш ніж 10 років (розділ III). На таких громадян та членів їх сімей поширюється національний режим стосовно умов праці, участі у профспілках, політики щодо забезпечення житлом, участі в системі соціального забезпечення, надання швидкої медичної допомоги, обов’язкового навчання (розділ V). їм також надано можливість отримувати дозволи від держав-членів на здійснення діяльності, що приносить дохід (розділ VII). Проте при зверненні за дозволом на проживання держави-члени можуть від них вимагати підтвердження наявності достатніх засобів для існування, особливо стосовно медичного страхування та умов для здійснення своєї діяльності (розділ IV).

Серед актів інститутів ЄС, які передбачають поширення свобод внутрішнього ринку ЄС на треті країни, особливе значення має Директива

Ради 20003/109 щодо статусу громадян третіх країн, які проживають (в ЄС) протягом тривалого часу. Вона набрала чинності 25 листопада 2003 р.

Директиву ухвалено з метою реалізації імміграційної політики Євросоюзу на засадах ст. 79.2 ДФЄС. Вона спрямована на гармонізацію законодавства держав-членів, яке визначає умови перебування громадян третіх країн на території країн Євросоюзу. В Директиві закріплені поняття, критерії та процедури, що встановлюють загальні правові рамки для самостійного вибору державами-членами форм їх реалізації (пункти 1, 3,4).

У Директиві спеціально підкреслюється, що наріжним каменем імміграційної політики Євросоюзу є регулювання питань в’їзду для громадян третіх країн з метою працевлаштування та здійснення економічної діяльності у об’єднанні. При цьому йдеться про заохочення в’їзду до Євросоюзу насамперед кваліфікованих робітників з третіх країн для працевлаштування у певних секторах економіки, в яких їх не вистачає, якщо робочі вакансії в них не можуть бути заповнені за рахунок громадян держав-членів.

Щодо осіб, які працюють самостійно, та підприємців, то для них умовами для в’їзду є здатність створення нових робочих місць або забезпечення економічного розвитку приймаючої держави. Державам-членам дозволяється встановлювати обмеження для доступу громадян третіх країн на власну територію. Держави-члени повинні повідомляти Комісію ЄС про правові акти, які вони ухвалили з метою імплементації положень директиви, та встановлювати штрафні санкції для порушників цього документа.

Директива визначає коло осіб, які можуть отримати дозвіл на проживання на території держав-членів для здійснення економічної діяльності. До них віднесені робітники, особи, які самостійно працюють, члени їх сімей. Директива містить поняття кожної з цих категорій осіб, запозичені з інших актів інститутів Євросоюзу, рішень Суду ЄС, міжнародних угод Союзу.

Передбачено, що положення директиви застосовуються з урахуванням двосторонніх або багатосторонніх договорів між співтовариством, співтовариством та однією чи кількома державами-членами, з одного боку, та третьою країною – з іншого, або між однією чи кількома державами-членами, з одного боку, та третьою країною – з іншого, якщо такі договори встановлюють більш сприятливі умови для громадян третьої країни (ст. 3).

Положення Директиви не поширюються на регулювання діяльності громадян третіх країн, безпосередньо пов’язаної з поставками товарів або наданням послуг з третіх країн до співтовариства, поки громадяни третіх країн, які здійснюють таку діяльність, перебувають у співтоваристві не більше 3 місяців.

Положення Директиви також не поширюються на регулювання діяльності громадян третіх країн, які здійснили право на надання транскордонних послуг.

З-під дії положень Директиви вилучені ті категорії громадян третіх країн, які перебувають на території держави-члена з метою отримання притулку, чекають депортації, є членами сім’ї громадянина Євросоюзу.

Для певних категорій громадян третіх країн держави-члени можуть створювати більш сприятливі умови перебування. Це стосується науковців, членів релігійних організацій, спортсменів-професіоналів, артистів, журналістів, представників громадських організацій.

Директива регулює також процедурні питання, пов’язані з видачею дозволів на в’їзд та перебування громадян третіх країн на території держав-членів Євросоюзу.

Дозвіл на в’їзд та працевлаштування робітники-громадяни третіх країн отримують терміном до п’яти років з можливістю його подовження на аналогічний період. Дію дозволу може бути призупинено з міркувань публічного порядку, державної безпеки та у разі відсутності робітника на території держави перебування протягом 12 місяців.

Дозвіл на проживання надає робітнику цілу низку важливих прав, які включають: рівні права з громадянами Євросоюзу щодо умов праці, оплати праці, звільнення з роботи; доступ до професійної підготовки, необхідної для виконання передбачених дозволом робіт; визнання дипломів, сертифікатів та інших кваліфікаційних свідоцтв, виданих уповноваженими установами; соціальне забезпечення включно з медичним страхуванням; доступ до соціального житла тощо. Однак держави-члени можуть обмежити право робітника на користування соціальним житлом.

Після закінчення терміну дії дозволу на проживання робітник має право отримати пенсійні нарахування за час роботи в державі-члені.

Для осіб, які самостійно працюють, дозвіл на проживання видається терміном до п’яти років з можливістю його подовження на аналогічний період часу.

Держави-члени можуть обмежувати дію дозволів з мотивів публічного порядку, державної безпеки та охорони здоров’я. Відмова у видачі дозволу або його продовженні повинна бути вмотивована і доведена до заявника, який може її оскаржити в суді держави-члена.

Таким чином, на треті країни можуть поширюватися основні свободи спільного ринку ЄС. Межі таких свобод визначаються положеннями відповідних угод про співробітництво або асоціацію.

(1 votes, average: 5,00 out of 5)