Право Європейського Союзу – Муравйов В. І. – 2. Договірна практика Євросоюзу

У межах своєї договірної компетенції ЄС укладає як двосторонні, так і багатосторонні угоди з третіми країнами та міжнародними організаціями, їх важливою особливістю є те, що положення таких угод можуть мати правові наслідки не тільки для суб’єктів міжнародного права, які уклали ці угоди, а й для суб’єктів внутрішнього права третіх країн – сторін міжнародної угоди та суб’єктів внутрішнього права держав-членів ЄС.

Більшість угод, які укладає ЄС, вважаються двосторонніми, оскільки протилежною стороною угоди виступає міжнародна організація або третя країна. Відповідно до цього усі угоди щодо створення асоціації, крім угоди про партнерство з країнами Африки, Карибського басейну та Тихого океану (країни АКТ) і угоди про створення Європейського економічного простору (ЄЕП), є двосторонніми. Щодо угод з країнами АКТ та угоди про створення ЄЕП, то оскільки вони укладені з більш ніж однією країною, то вони вважаються багатосторонніми. Однак на їх основі були створені і функціонують інститути, які виявляють риси так званої “консолідованої двосторонності”. Це означає, що обидві сторони зазначених угод являють собою чільні групи країн, які беруть участь у процесі прийняття рішень.

У цьому зв’язку Суд ЄС підкреслив, що Ломейська конвенція встановлює, по суті, двосторонній характер співробітництва АКТ-ЄС, і що фінансова допомога з боку співтовариства здійснюється ЄС спільно з державами-членами. Про “консолідовану двосторонність” ще більш яскраво свідчить процес прийняття постанов в органах співробітництва, створених відповідно до угоди про ЄЕП, коли постанови в рамках Ради та Спільного комітету приймаються шляхом консенсусу між Союзом, з одного боку, та державами – членами ЄАВТ, які виступають з єдиною спільною позицією, – з іншого.

Щодо багатосторонніх угод за участю ЄС, то більшість стосується торгівлі та пов’язаних з нею питань. Зокрема, ЄС є членом СОТ, яка служить форумом для досягнення тарифних та торговельних угод. ЄС є також стороною Міжнародної угоди по пшениці 1986 р., а також низки угод з торгівлі сировинними товарами, укладених у рамках Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).

Ще одна з особливостей участі ЄС у міжнародних договірних відносинах пов’язана з розподілом компетенції між Союзом та державами-членами, коли об’єкт угоди підпадає не лише під компетенцію ЄС, а й частково під компетенцію його держав-членів. Тоді міжнародні угоди підписують Союз разом з державами-членами. Такі угоди називають у праві ЄС змішаними. Необхідність у змішаних угодах може також виникати, коли фінансові зобов’язання за такою угодою є важливим її елементом, а сама фінансова відповідальність покладається на держави-члени.

Вимоги до укладання змішаних угод випливають як з положень права Євросоюзу, так і з національного права держав-членів. Крім того, як підкреслив у своїх рішеннях Суд ЄС, здійснення спільної компетенції з боку співтовариства (зараз – Союзу) та держав-членів передбачає спільні дії та спільні зобов’язання щодо третьої сторони з метою запобігання будь-кого порушення наявного розподілу повноважень між ЄС та державами-членами на користь однієї із сторін, а також можливого відходу від положень установчих договорів щодо процедури укладання змішаних угод.

На практиці це означає, що ЄС та його держави-члени беруть участь як у процесі переговорів щодо укладання змішаних угод, так і у спільному виконанні зобов’язань по таких угодах. У разі створення якихось структур у рамках змішаних угод державам-членам гарантується в них право голосу. З іншого боку, участь держав-членів у таких угодах забезпечує виконання фінансових зобов’язань за угодою, а також імплементацію їх положень державами.

Більш того, до укладання змішаних угод часто вдаються навіть тоді, коли в цьому немає нагальної потреби. Це пояснюється, по-перше, тим, що така форма угоди може бути зручною для всіх її учасників. Зокрема, вона допомагає запобігати можливим проблемам, пов’язаним з різним тлумаченням з боку ЄС та держав-членів розподілу компетенції щодо відносин з третіми країнами, оскільки компетенція Союзу має сталу тенденцію до свого розширення і третім країнам часто важко буває визначити, хто конкретно – ЄС чи держави-члени має повноваження з певного питання. З іншого боку, це створює проблеми при порушенні зобов’язань з боку ЄС та держав-членів, оскільки третій стороні складно встановити, хто несе відповідальність за заподіяну шкоду.

До змішаних угод належить більшість угод про асоціацію (винятком були угоди між ЄС і Кіпром та Мальтою).

Правові засади, на яких укладаються міжнародні угоди ЄС, визначені в окремих статтях установчого договору. Залежно від правової основи розрізняють процедури щодо укладання угод та пов’язаний з цим розподіл компетенції між інститутами ЄС.

Правоздатність Союзу щодо укладання міжнародних угод визначена у ст. 216 ДФЄС. У ній закріплено, що “Союз може укладати угоди з однією або більше третіми країнами чи міжнародними організаціями, коли це передбачають Договори, а також у тих випадках, коли укладання угоди або є необхідним для досягнення в рамках політики Союзу однієї із цілей, зазначених у Договорах, або передбачено в юридично обов’язковому акті Союзу чи здатне впливати на спільні правила або змінювати їх дію.

Угоди, укладені Союзом, мають обов’язкову силу для інститутів Союзу і для держав-членів”.

Договір про функціонування ЄС встановлює загальні процедури щодо укладання міжнародних угод Союзом, які базуються на положеннях ст. 218. Відповідно до них Рада дозволяє розпочати переговори щодо укладання міжнародних угод, ухвалює директиви щодо ведення відповідних переговорів, санкціонує підписання угод і укладає їх.

Комісія або Верховний представник Союзу із зовнішніх зносин і політики безпеки у разі, коли передбачена угода винятково або переважно стосується сфери спільної зовнішньої політики й політики безпеки, надають рекомендації Раді, яка ухвалює рішення, що дозволяє розпочати переговори і призначає, залежно від предмета передбаченої угоди, представника Союзу на переговорах або керівника переговорної групи Союзу.

Рада може направляти директиви на адресу представника на переговорах і призначити спеціальний комітет, який надаватиме консультації в ході ведення переговорів.

Рада за пропозицією представника на переговорах ухвалює рішення, яке санкціонує підписання угоди і, за необхідності, її тимчасове застосування до набуття нею чинності.

Рада за пропозицією представника на переговорах ухвалює рішення щодо укладання угоди.

Певні види міжнародних угод вимагають одержання попередньої згоди від Європарламенту. За винятком випадків, коли угода стосується винятково сфери спільної зовнішньої політики й політики безпеки, Рада ухвалює рішення щодо укладання угоди після схвалення з боку Європейського парламенту в таких випадках: угоди про асоціацію; угоди про приєднання Союзу до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод; угоди, які шляхом організації процедур співпраці створюють спеціальні інституційні рамки; угоди, які мають значні бюджетні наслідки для Союзу; угоди, яка поширює, дію на сфери, щодо яких застосовується звичайна законодавча процедура чи спеціальна законодавча процедура, коли потрібно схвалення Європейського парламенту.

За невідкладної ситуації Європейський парламент і Рада за взаємною згодою можуть встановлювати термін надання схвалення.

В інших випадках рішення щодо укладання угод ухвалюються після консультації з Європейським парламентом. Європейський парламент надає свій висновок протягом терміну, який може бути встановлений Радою залежно від невідкладності питання. За відсутності висновку в межах цього терміну Рада може ухвалювати рішення.

Рада при укладанні угоди може уповноважити представника на переговорах схвалити від імені Союзу зміни до угоди, якщо остання передбачає, що такі зміни мають ухвалюватися за спрощеною процедурою чи органом, створеним згідно з названою угодою. Рада може встановити особливі умови для такого схвалення.

Протягом усієї процедури Рада діє на підставі кваліфікованої більшості.

Однак Рада діє одноголосно, якщо угода стосується сфери, для якої одноголосність потрібна для ухвалення акта Союзу, а також стосовно угод про асоціацію і зазначених у ст. 49 угод з державам и – кандидатами про приєднання. Аналогічно Рада діє одноголосно стосовно угоди про приєднання Союзу до Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод; рішення щодо укладання такої угоди набуває чинності після схвалення державами-членами згідно з конституційними вимогами кожної з них.

Рада за пропозицією Комісії або Високого представника Союзу з зовнішніх справ і політики безпеки ухвалює рішення щодо призупинення застосування угоди і визначення позиції, яка має бути висловлена від імені Союзу в рамках заснованого угодою органу, якщо цей орган може ухвалювати акти, які мають юридичні наслідки, за винятком актів, що змінюють чи доповнюють інституційний механізм угоди.

Європейський парламент має бути детально поінформований на всіх етапах процедури.

Держава-член, Європейський парламент, Рада чи Комісія можуть отримати висновок Суду щодо відповідності передбачуваної угоди Договорам. У разі негативного висновку Суду угода може набути чинності лише тоді, коли до неї будуть внесені зміни чи буде переглянуто установчі договори.

Угоди, укладені відповідно до всіх цих правил процедури, є обов’язковими для інститутів ЄС та держав-членів (ст. 216.2).

Укладання торговельних угод у сфері СТП здійснюється на загальних підставах, зазначених у ст. 218 за умови застосування спеціальних положень, закріплених у ст. 207 ДФЄС. Відповідно до неї існують декілька стадій укладання угоди з боку ЄС. На першій стадії Комісія надає рекомендації Раді щодо доцільності укладання угоди. Розглянувши рекомендацію, Рада дозволяє Комісії розпочати необхідні переговори. При цьому Рада і Комісія мають забезпечити відповідність угод внутрішній політиці і внутрішнім правилам Союзу. Комісія веде такі переговори, проводячи консультації із спеціальним комітетом, призначеним Радою допомагати їй. До складу спеціального комітету входять представники держав-членів ЄС. У своїй роботі він керується директивами, які Рада доводить до його відома. Комісія регулярно інформує спеціальний комітет і Європейський парламент про хід розвитку переговорів.

У разі ведення переговорів і укладання торговельних угод Рада діє на основі кваліфікованої більшості.

У разі ведення переговорів і укладання угод у сфері торгівлі послугами і торговельних аспектів інтелектуальної власності, а також прямих іноземних інвестицій Рада діє одноголосно, якщо такі угоди містять положення, стосовно яких одноголосність потрібна для ухвалення внутрішніх правил.

Рада також діє одноголосно у разі ведення переговорів і укладання угод у сфері торгівлі культурними й аудіовізуальними послугами, якщо виникає ризик завдання шкоди культурній і мовній різноманітності Союзу, а також у сфері торгівлі соціальними, освітніми послугами і послугами з охорони здоров’я, якщо такі угоди створюють ризики серйозного порушення організації таких послуг на національному рівні і завдання шкоди відповідальності держав-членів за їх надання.

Установчим договором передбачено, що здійснення повноважень, наданих ст. 207 у сфері СТП, не має впливати на розмежування компетенції між Союзом і державами-членами й не повинно призводити до гармонізації законодавчих або нормативних положень держав-членів тією мірою, якою установчі договори виключають подібну гармонізацію.

Ведення переговорів і укладання міжнародних угод у сфері транспорту регулюються розділом VI ч. З і ст. 218.

Міжнародні угоди, укладені Союзом з третіми країнами і міжнародними організаціями, підпадають під дію Віденських конвенцій про право міжнародних договорів 1969 та 1986 pp.

Від закріпленої в установчому договорі правової основи для укладання міжнародних угод ЄС залежать сфера та напрями співробітництва сторін угоди, що значною мірою визначає форми та ступінь впливу права ЄС на правопорядки країн, з якими укладені угоди. Більшість угод укладається на засадах статей 207,209,212,216,217,219,352, які можуть застосовуватися для визначення правових засад для укладання міжнародної угоди самостійно або разом з якоюсь іншою з цих статей. Тому важливим є визначення правових рамок та співвідношення статей, що виступають як правова основа для укладання ЄС міжнародних угод.

Більшість міжнародних угод, які укладаються на засадах, визначених у ст. 207, належать до так званих “тарифних та торговельних угод”. Щодо самої назви таких угод, яка зараз закріплена у ст. 207.1, то вона пов’язана з тим, що ще Європейське співтовариство почало діяльність у цій сфері з укладання міжнародних угод з третіми країнами щодо спільного торговельного тарифу на засадах ст. 111 (була вилучена при підписанні Маастрихтського договору) Договору про заснування ЄЕС (так звані “тарифні угоди”). Під час перехідного періоду зі створення спільного ринку в межах ЄЕС (1958-1970 pp.) співтовариство брало участь у багатосторонніх угодах у системі ГАТТ, які мали за мету загальне зниження митних тарифів. Проте вже після закінчення перехідного періоду з 1 січня 1970 р. співтовариство отримало компетенцію укладати торговельні угоди на засадах ст. 113 (нині – ст. 207) у рамках здійснення СТП. Такі угоди регулювали вже не тільки митні питання. Вони торкалися кількісних обмежень у торгівлі, експортних кредитів тощо. Зокрема, співтовариство почало укладати на двосторонній основі угоди про торгівлю, торговельне співробітництво, створення зони вільної торгівлі, надання продовольчої допомоги, а на багатосторонній – товарні угоди.

Розширення зовнішньої компетенції співтовариства при вирішальній ролі у цьому процесі Суду ЄС призвело до того, що в сучасних умовах ст. 207 створює правові засади для укладання всіх угод, які регулюють торговельні відносини між ЄС та третіми країнами або намагаються впливати на діяльність у цій сфері та на обсяг торговельних операцій. Обмежене тлумачення положень цієї статті могло створювати загрозу функціонуванню внутрішнього ринку, оскільки надавало б державам-членам право самостійно підтримувати економічні відносини з третіми країнами. Аби цього уникнути, Суд ЄС поступово поширив дію цієї статті на торгівлю не тільки всіма товарами, а й послугами, і дійшов висновку, що транскордонне надання послуг, яке не передбачає пересування осіб з цією метою, включаючи громадян третіх країн, підпадає під концепцію СТП. У цілому аргументація Суду ЄС стосовно правових рамок дії ст. 133 (тепер – ст. 207) зводилась до таких положень: якщо міжнародна угода або більшість її положень підпадають під сферу дії СТП, то угода має укладатися на засадах ст. 133, навіть якщо певні питання, що мають додатковий або доповнюючий характер, виходять за межі компетенції суто ЄС та частково (спільна компетенція) або повністю підпадають під компетенцію держав-членів. Проте, якщо суттєвий елемент міжнародної угоди випадає зі сфери дії ст. 133, то ЄС не може укладати угоду самостійно, спираючись на засади цієї статті. У подібних випадках треба шукати додаткову правову основу для укладання такої угоди. За її відсутності акт Ради щодо укладання міжнародної угоди має бути анульований.

З іншого боку, Суд ЄС не був готовий занадто широко тлумачити ст. 133, оскільки спрощена процедура укладання міжнародних угод на засадах, визначених у цій статті, не надавала можливості здійснювати повноцінний контроль за інститутами ЄС, які беруть участь у цьому процесі, а з урахуванням того факту, що положення міжнародних угод, укладених ЄС з іншими суб’єктами міжнародного права, можуть впливати на правопорядок ЄС, існує ризик того, що шляхом укладання міжнародних угод певні інститути об’єднання зможуть розширити свій вплив на правове регулювання європейської інтеграції. Тому Суд ЄС, зокрема, виключив з-під дії ст. 133 укладання міжнародних угод у сфері транспорту.

Лісабонським договором про функціонування ЄС передбачене поширення сфери СТП на торгівлю послугами, торговельні аспекти інтелектуальної власності, прямі іноземні інвестиції.

Таким чином, положення ст. 207 служать правовою основою для укладання міжнародних угод Союзу у випадках, коли предмет чи цілі міжнародної угоди підпадають під тлумачення СТП. Коли ж предмет чи цілі угоди виходять за межі положень ст. 207, то виникає необхідність у додатковій правовій основі. Навіть якщо предмет чи цілі угоди не підпадають під тлумачення СТП, Союз усе ж може мати компетенцію на укладання угоди з метою її здійснення, але тільки тоді, коли це випливає з чітко визначених або дорозумілих повноважень у сфері зовнішніх зносин. Нарешті, у випадках, коли відсутні чітко визначені або дорозумілі повноваження для дій у сфері зовнішніх зносин, однак такі дії є необхідними для досягнення цілі співтовариства, ст. 352 надає відповідні, хоча й додаткові, правові засади для компетенції ЄС у цій сфері, тобто правовими засадами для укладання міжнародних угод стають статті 207 та 352.

Важливо також звернути увагу на те, що застосування ст. 207 як однієї з основ для укладання міжнародних угод з іншими суб’єктами міжнародного права допомагає вводити в дію пов’язані з торгівлею положення широкомасштабних угод про співробітництво, партнерство або асоціацію до набуття ними чинності, шляхом підписання так званих “тимчасових угод” між ЄС та третіми країнами, які відтворюють, як правило, положення широкомасштабних угод про торгівлю, свободу здійснення платежів, пов’язаних з переміщенням товарів, та забезпечення конкуренції, і не вимагають ратифікації з боку держав-членів Євросоюзу. Вони підписуються спільно Радою та Комісією ЄС.

Стосовно сфери дії ст. 209 слід зауважити, що відповідні повноваження на укладання міжнародних угод ЄС з іншими суб’єктами міжнародного права в галузі співробітництва заради сприяння розвитку співтовариство отримало тільки після набуття чинності Маастрихтською угодою у 1993 р., хоча угоди, укладені в Яунде та Ломе з країнами, що розвиваються, свідчать про існування багаторічної практики співпраці у цій галузі. Крім того, до 1993 р. співтовариство могло використовувати ст. 308 Договору про заснування європейського співтовариства (нині – ст. 352 ДФЄС) з метою ухвалення автономних заходів у галузі співробітництва заради сприяння розвитку.

Треба підкреслити, що умови для застосування повноважень, закріплених у ст. 209, викладені у ст. 21 ДЄС та ст. 208 ДФЄС, де загально визначено цілі політики співробітництва заради сприяння розвитку. Окрім сприяння сталому розвитку країн, що розвиваються, в економічній, соціальній і екологічній сферах, спрямованому насамперед на подолання бідності, інтеграції цих країн до світової економіки включно з поступовою ліквідацією обмежень у міжнародній торгівлі, вельми помітний акцент зроблено також на заохоченні в країнах, що розвиваються, з боку Співтовариства розвитку та зміцненню демократії, верховенства права, поваги до прав людини та інших фундаментальних свобод.

Це означає, що положення про повагу до прав та свобод людини стають суттєвим елементом усіх міжнародних угод, які співтовариство укладає на засадах ст. 209.

З набуттям чинності Лісабонськими договорами правові засади для ухвалення автономних правових заходів у формі багатосторонніх або тематичних програм у галузі співробітництва заради сприяння розвитку визначає ст. 209.1.

Оскільки ЄС має здійснювати свою договірну компетенцію, враховуючи положення щодо інтеграції країн, що розвиваються, до світової економіки включно з поступовою ліквідацією обмежень у міжнародній торгівлі, то це може вказувати на необхідність застосування й ст. 207 як правової основи для діяльності Союзу в цьому напрямі, а вона підпадає під тлумачення СТП.

Таким чином, міжнародні угоди у сфері співробітництва заради сприяння розвитку повинні укладатись на засадах, визначених ст. 209 або цією статтею разом зі ст. 207. Проте у випадках закріплення в міжнародній угоді з країною, що розвивається, далекосяжних зобов’язань, які стосуються специфічних питань співробітництва, не можна виключати необхідність використання ст. 352, оскільки предмет угоди у цих випадках може виходити за межі загальних цілей співробітництва заради сприяння розвитку і, відповідно, вимагати застосування інших правових засад, ніж ті, які передбачені ст. 209.

Треба також пам’ятати, що співробітництво заради сприяння розвитку не є виключною компетенцією Союзу і не позбавляє держав-членів компетенції укладати міжнародні угоди у цій сфері. Як зазначено у ст. 209.2, надання повноважень Союзу укладати договори з метою досягнення цілей, зазначених у ст. 21 ДЄС та ст. 208 ДФЄС, не завдає шкоди компетенції держав-членів вести переговори в рамках міжнародних Інстанцій і укладати угоди. Про це також не раз чітко заявляв Суд ЄС у своїх попередніх рішеннях. Крім того, у ст. 208.1 зазначено, що політика Союзу і політика держав-членів у сфері розвитку співробітництва мають доповнювати і посилювати одна одну. А відповідно до ст. 210 Союз та держави-члени координують свою політику співробітництва заради сприяння розвитку, а також можуть здійснювати спільні дії. У разі необхідності держави-члени можуть брати участь у реалізації програм допомога Союзу.

На засадах ст. 212 ДФЄС укладаються міжнародні договори між ЄС і третіми країнами та міжнародними організаціями у сфері економічного, фінансового і технічного співробітництва. Вони можуть передбачати надання фінансової допомоги третім країнам. Проте це не перешкоджає державам-членам вести переговори в рамках міжнародних інстанцій і укладати міжнародні угоди у цій сфері.

Лісабонські договори також передбачають укладання угод з країна-ми-сусідами. Правовою базою для таких угод є ст. 8 ДЄС. У ній зазначено, що Союз розвиває привілейовані відносини з сусідніми країнами з метою створення простору процвітання і добросусідства, який грунтується на цінностях Союзу і характеризується тісними і мирними відносинами, заснованими на співпраці. З цією метою Союз може укладати спеціальні угоди із зацікавленими країнами. Такі угоди можуть передбачати взаємні права і обов’язки, а також можливість спільних дій. їх імплементація становитиме предмет періодичних консультацій.

Угоди, укладені на засадах ст. 8, не є угодами про асоціацію. їх можна віднести до таких, що становлять нову категорію спеціальних угод про партнерство і співробітництво. Вони стосуються обмеженої кількості європейських країн, на які не поширюється політика східного партнерства. Не виключено, що їх можуть укладати з метою підготовки країн-сусідів до відносин у межах асоціації з ЄС.

Щодо міжнародних угод про асоціацію з третіми країнами та міжнародними організаціями, то вони укладаються Союзом на засадах ст. 217 ДФЄС.

У міжнародному праві термін “асоціація” має кілька значень. Він може означати неповне членство у міжнародній організації або назву об’єднання держав.

У Договорі про заснування ЄС правова концепція асоціації знайшла своє закріплення у ст. 217. У ній говориться: “Союз може укладати з однією чи більше третіми країнами або міжнародними організаціями угоди про створення асоціації, які передбачають взаємні права і обов’язки, спільні дії і особливі процедури”. Ця характерна особливість угод про асоціацію може свідчити про те, що кожна з таких угод, на відміну від тих, що укладаються відповідно до статей 207 та 209, повинна створювати хоча б мінімальну інституційну структуру, хоча на практиці інститути формуються і в рамках угод про торгівлю. Сторони угоди повинні заснувати в рамках асоціації відповідні органи, здатні забезпечити ухвалення асоційованими країнами та Євросоюзом спільних рішень і тим самим ефективно керувати асоціацією. Спільні рішення органів асоціації приймаються з метою імплементації та подальшого розвитку угоди про асоціацію.

Інституційні механізми, які створюються в рамках угод про асоціацію третіх країн з ЄС, відрізняються один від одного, хоча, як правило, використовується схожа загальна структура. Зокрема, Рада асоціації складається з рівної кількості представників від Євросоюзу (та держав-членів) і третіх країн. Свої постанови вона приймає на основі консенсусу. Вона також отримує повноваження з розв’язання суперечок. Комітет асоціації, до складу якого входять представники сторін угоди, готує та реалізовує постанови Ради асоціації. Більшість угод про асоціацію передбачає створення парламентських органів з консультативним статусом, до яких належать представники Європарламенту та парламентів третіх країн.

У статті 217 не встановлюється якихось вимог до угод про асоціацію. В ній просто говориться про те, що асоціація передбачає “взаємні права та обов’язки”. Тим самим підкреслюється, що загальною метою будь-якої асоціації з ЄС є створення правових рамок для привілейованих відносин без визначення чітких правил щодо можливого змісту таких відносин.

Певною мірою ця прогалина була заповнена рішеннями Суду ЄС, який встановив мінімальні та максимальні стандарти щодо змісту угод про асоціацію. Відповідно до цих вимог угода про асоціацію повинна сприяти участі третіх країн чи міжнародних організацій у системі співтовариства (тепер – Союзу). Тобто не йдеться про участь в інститутах ЄС, проте передбачається участь у вторинному acquis communautaire. Таким чином, угода про асоціацію повинна як мінімум розширювати територію застосування вторинного законодавства ЄС. Проте з рішень Суду ЄС незрозуміло, наскільки може поширюватися дія права Євросоюзу на треті країни або міжнародні організації та чи існують якісь межі щодо змісту таких угод, як у випадках з міжнародними договорами, укладеними на засадах статей 207 та 209. Як зазначив Суд ЄС, межі угоди про асоціацію можуть сягати “усіх сфер, охоплених Договором про заснування ЄС”. Вважається, що при укладанні угод про асоціацію на засадах ст. 217 ЄС має такі широкі повноваження, що всі галузі, на які поширюється його компетенція в межах внутрішнього ринку, можуть стати об’єктом регулювання таких угод. Навіть рішення Суду ЄС можуть стати частиною угод про асоціацію, що призводить до поширення територіальної сфери дії таких рішень на треті країни, які є сторонами цих угод. Тобто, на відміну від угод, ухвалених на засадах статей 207 та 209, єдиними рамками щодо змісту угод, укладених на базі ст. 217, є acquis communautaire. Коли ж Союз укладає у голу про асоціацію, положення якої виходять за межі acquis communautaire, то сторонами такої угоди разом з ЄС повинні ставати держави-члени. Тим самим угода про асоціацію стає змішаною угодою.

Слід також звернути увагу на той факт, що коли в практиці зовнішніх зносин співтовариства (тепер – Союзу) йшлося про критерії, які визначають вибір між ст. 133 та ст. 310, доповнених у разі необхідності іншими статтями установчого договору, як правових засад для укладання міжнародної угоди, практика Суду ЄС не давала якихось чітких вказівок з вирішення цього питання. Як відомо, ст. 133 служила правовою основою для укладання всіх міжнародних угод, основний предмет або цілі яких належать до сфери дії СТП. Однак питання про те, чи може ст. 310 (тепер – ст. 217) також створювати правові засади для укладання угод у цій сфері, залишається неврегульованим, оскільки Суд ЄС не мав у минулому можливостей пояснити різницю між поєднанням ст. 133 з іншими положеннями (статті 181 або 308), з одного боку, та ст. 310 – з іншого, як таких правових основ.

Навіть зміст міжнародних угод, укладених Євросоюзом з іншими суб’єктами міжнародного права, не дає чіткої відповіді на це питання. Зокрема, деякі міжнародні угоди, укладені на засадах ст. 133 (наприклад, угода з Ізраїлем 1975 p.), передбачали створення органів співробітництва. На таку можливість вказує ст. 218.6 ДФЄС, в якій, окрім угод про створення асоціації на засадах ст. 217, згадуються “угоди, які шляхом організації процедур співпраці створюють спеціальні інституційні рамки”.

На практиці здається, що вибір між ст. 207 та ст. 217 як правових засад для укладання міжнародних угод з боку Союзу є насамперед політичним рішенням, ухвалення якого фактично перебуває в компетенції інститутів ЄС. Сам вибір віддзеркалює відносну цінність та значення, яке надає ЄС міжнародній угоді. В кожному випадку такий висновок випливає з аналізу всього попереднього досвіду відносин ЄС з іншими суб’єктами міжнародного права, коли для укладання міжнародних угод, зоякі були дуже схожі за змістом та формою, використовувались різні правові засади.

Розгляд міжнародних угод про створення асоціацій, які Союз укладає з третіми країнами, свідчить про те, що такий вид угоди застосовується тільки тоді, коли передбачається встановити спеціальні відносини між сторонами. Співтовариство (нині – Союз) уклало угоди про асоціацію майже з усіма європейськими державами (угоди про європейський економічний простір, угоди про стабілізацію та асоціацію, європейські угоди) та майже з усіма країнами Середземномор’я. Кінцеві цілі кожної з таких угод відрізняються. Зокрема, угоди про асоціацію з європейськими країнами спрямовані на підготовку цих країн до вступу або діють як заміни вступу до Союзу, якщо третя країна поки що не готова чи не бажає ставати членом ЄС, хоча хотіла б мати преференційні відносини з європейськими інтеграційними об’єднаннями. Щодо угод про асоціацію з країнами Середземномор’я, то вони свідчать про бажання обох сторін встановити преференційні зв’язки одна з одною. Оскільки неєвропейські країни не можуть поки що претендувати на членство в Євросоюзі, угоди про створення асоціації, укладені з такими країнами, можуть вважатися певною мірою угодами, які є заміною членства. У листопаді 1995 р. в м. Барселона (Іспанія) між Євросоюзом та дванадцятьма країнами Середземномор’я було підписано декларацію стосовно нового євро-середземноморського партнерства, яка створила правові рамки для політичного, економічного, культурного та соціального співробітництва між ними. Спираючись на ці рамки, Союз укладає різні так звані “євро-середземноморські угоди про асоціацію”. Вже укладено двосторонні угоди про асоціацію з Тунісом (1995 р.), Ізраїлем (1996 р.), Марокко (1996 р.), Палестинською владою на Західному березі та у смузі Газа (1997 р.) тощо. У стадії завершення перебувають переговори з іншими країнами регіону.

Як уже згадувалось, угодами про асоціацію вважались також договори про співробітництво заради сприяння розвитку з країнами АКТ. Однак ці країни виступили проти використання терміна “асоціація” для характеристики їх відносин з ЄС, оскільки для них він є символом колишньої колоніальної залежності від держав-членів Євросоюзу. Тому, хоча правовою основою для укладання угод між Співтовариством та країнами АКТ тривалий час була ст. 238 (нині – ст. 217), сам термін “асоціація” був вилучений з тексту Ломейських конвенцій, які регулювали співробітництво сторін з 1975 до 2000 р., і більше в цих угодах не використовувався. Останню угоду про партнерство між ЄС та 77 країнами АКТ було укладено 23 червня 2000 р. в м. Котону (Дагомея) (Договір Котону) терміном у 20 років. її особливості порівняно з попередніми угодами полягають у включенні положень щодо політичного діалогу між ЄС та кожним партнером, запровадження санкцій за порушення прав людини та корупцію, а також щодо участі у реалізації партнерства громадянського суспільства, приватного сектора та профспілок.

На засадах асоціації побудовано також відносини Євросоюзу з так званими заморськими країнами і територіями, які є залежними від держав-членів (Данії, Франції, Голландії та Великої Британії), європейських інтеграційних об’єднань країнами та територіями. Правовими засадами для відносин у формі асоціації з цими країнами та територіями служать статті 198-204 ч. IV ДФЄС.

Список заморських країн та територій наведено в Додатку II до цього договору.

Положення статей 198-204 застосовуються також до Гренландії, яка після проведеного у 1982 р. референдуму вийшла з ЄС. Тому відносини з цією територією мають свою специфіку. Особливості статусу Гренландії закріплені у Протоколі про спеціальні домовленості щодо Гренландії, який є додатком до Договору про функціонування ЄС.

Головним завданням цього виду асоціації з заморськими країнами та територіями є підтримка економічного і соціального розвитку цих країн та територій, встановлення тісних економічних зв’язків між ними та Союзом у цілому (ст. 198).

Проте, на відміну від відносин партнерства та співробітництва з іншими асоційованими країнами, що встановлюються на основі міжнародних угод між ЄС та третіми країнами, відносини асоціації з заморськими країнами і територіями регламентуються насамперед постановами Ради Євросоюзу, які ухвалюються одноголосно та фіксують детальні правила та процедури асоціації (ст. 203).

Створення асоціації передбачається також угодою про співробітництво між ЄС та Чилі.

Слід підкреслити, що асоціацію третіх країн та міжнародних організацій з ЄС треба відрізняти від асоційованого членства країн або територій в регіональних та універсальних міжнародних міжурядових організаціях, таких як Рада Європи, Західноєвропейський союз, деякі спеціалізовані установи системи ООН. Справа в тому, що асоційоване членство означає участь країни або території в установчих договорах організації. Наприклад, ст. 5 Статуту Ради Європи зазначає, що в окремих випадках Комітет міністрів може запропонувати європейській країні, яка вважається здатною виконувати закріплені у ст. З принципи верховенства права та здійснення прав і основних свобод людини і має таке бажання, стати асоційованим членом Ради Європи. Будь-яка країна, що отримує таку пропозицію, “стає асоційованим членом Ради з моменту здачі на зберігання від її імені Генеральному секретарю документа про ухвалення цього статуту. Асоційований член має право бути представленим тільки в Консультативній асамблеї”.

І далі:” Термін “член” у цьому статуті охоплює також асоційованих членів, крім випадків його використання стосовно представництва в Комітеті міністрів”.

А в Західноєвропейському Союзі, крім асоційованих членів, є ще й асоційовані партнери.

На практиці асоційоване членство означає обмежену статутом міжнародної організації або актами її головних органів участь країни або території в її діяльності. Зокрема, країна або територія, яка має статус асоційованого члена, бере участь у роботі органів загального представництва міжнародної організації, проте не може обиратися до її виконавчих органів. Інші обмеження можуть стосуватися ненадання країні або території права голосу при обранні представників держав-членів до різних органів організації тощо.

Установчі документи європейських інтеграційних об’єднань, як і більшість статутів міжнародних міжурядових організацій, взагалі не передбачають статусу асоційованого члена. У праві Євросоюзу асоціація являє собою одну з правових форм відносин між ЄС та третіми країнами чи міжнародними організаціями, яка не означає приєднання асоційованих країн чи міжнародних організацій до статуту Євросоюзу.

Про відсутність в європейських інтеграційних об’єднаннях асоційованого членства свідчить і практика їхньої діяльності. Зокрема, угоди про створення асоціації з ЄС мають країни-члени ЄАВТ (Норвегія, Ісландія, Швейцарія) або неєвропейські країни середземноморського регіону. Проте вони або не бажають або не можуть згідно з правом Євросоюзу стати членами європейських інтеграційних об’єднань. Щодо асоціації з ЄС країн Центральної та Східної Європи, то вона була визнана такою, що має сприяти підготовці цих країн до майбутнього членства в Євросоюзі рішенням Європейської Ради в Копенгагені у 1993 р. У ньому також були встановлені вимоги, виконання яких повинно надати можливість асоційованим країнам вступити до Євросоюзу. Проте є всі підстави вважати, що без цього рішення Європейської Ради угоди про асоціацію між ЄС та країнами Центральної та Східної Європи не стали б документами, які готують асоційовані країни до набуття членства в європейських інтеграційних об’єднаннях. Тому тільки умовно можна говорити про існ

(2 votes, average: 5,00 out of 5)