Право соціального захисту – Болотіна Н. Б. – Висновки
1. Сучасний методологічний підхід до побудови юридичного механізму соціального захисту грунтується на загальній ідеї захисту прав людини. В його основі є людина з її життєво важливими потребами, а досконалість юридичного механізму визначається саме як здатність останнього забезпечити ці потреби.
2. Категорія “права людини” має соціальний (у широкому значенні) та юридичний зміст. Соціальний зміст визначається певними потребами людини, юридичний зміст – це певні можливості особи, які розкриваються в її юридичних правах та обов’язках. Таким чином, категорія “права людини” – двостороння: з одного боку – потреби (загальносоціальне право), з другого – можливості, які відображають можливий (потенційний) ступінь задоволення цих потреб. Потреби, виражені, визнані й закріплені у юридичній нормі, набувають статусу суб’єктивного права особи.
3. Право людини на соціальний захист – це передбачені законодавством і гарантовані державою певні можливості людини отримати від держави, а також інших суб’єктів, які діють за уповноваженням або дозволом держави, на умовах і в порядку передбаченому законодавством, а також договором матеріальне забезпечення, матеріальну підтримку та соціальні послуги у разі настання соціальних ризиків.
Комплексний характер підстав для виникнення права на соціальний захист соціальних ризиків (тимчасова непрацездатність, трудове каліцтво, професійна хвороба, хвороба, інвалідність, вагітність і пологи, утримання дітей та ін.) – обумовлює й комплексний характер цього права. Право на соціальний захист – це комплекс суб’єктивних прав особи, закріплених у Конституції та законодавстві України, які включають такі основні правомочності, як право на пенсійне забезпечення, право на соціальну допомогу, право на соціальні послуги, право на медичну допомогу.
Право людини на соціальний захист належить до групи соціальних прав і характеризується усіма ознаками цієї групи прав людини.
4. Соціальні права містять подвійну складову. З одного боку, вони відображають потреби окремої людини як члена суспільства зберігати своє фізичне існування у цьому суспільстві, а людського соціуму в цілому – на виживання і розвиток; з другого боку, соціальні права відображають й усуспільнений характер задоволення таких потреб – із так званих “суспільних джерел”, тобто спеціально створюваних соціальних фондів, або за рахунок податків з державного та місцевих бюджетів.
5. Спільним для економічних і соціальних прав є те, що, здійснення цих прав дозволяє людині передусім отримати джерела для існування. Разом з тим відмінність полягає у тому, що економічні права передбачають власну ініціативну діяльність людини, тоді як здійснення для людини соціальних прав залежить передусім від держави або інших суб’єктів, зокрема від роботодавця, інших уповноважених державою органів та установ. Таким чином, можна визначити права економічні як активні, а права соціальні як пасивні. Відповідно, можна вважати, що економічні права є за своєю природою утворювальними, такими, що створюють матеріальні джерела, а права соціальні є споживчими. Причому йдеться не тільки про споживання, яке може бути задоволене лише матеріальними засобами, а й про певний “набір” соціальних умов, необхідних для нормальної життєдіяльності людини, для відтворення життя та для розвитку людини.
Матеріальні джерела, що здобуваються через реалізацію економічних прав, не обмежуються максимальним розміром, тоді як реалізація соціальних прав завжди обмежена певним мінімумом – соціальним стандартом (мінімальної пенсії, допомоги, послуг тощо), встановлюваним у законодавстві. Цей мінімум має включати не лише засоби для виживання, а й для певного соціального розвитку людини. Тому актуальною є проблема стандартизації соціальних прав та відповідності цих стандартів реальним потребам людини.
6. Соціальні права, так само як і економічні, мають економічний зміст. Він полягає: 1) в обсязі матеріальних ресурсів, необхідних для забезпечення соціальних потреб людини; 2) обсязі матеріальних ресурсів, на які особа реально набуває прав, реалізовуючи конкретне соціальне право.
7. Соціальні права виражають першочергові, життєво необхідні для людини потреби, є базовими, а тому визначальними у всій системі прав людини. Це потреби матеріального характеру, які, у свою чергу, можна поділити на потреби у грошових цінностях та потреби іншого негрошового характеру (у медичній допомозі, соціальних послугах), але таких, що мають економічну цінність. Отже, соціальні та економічні права утворюють базис для визнання та подальшого забезпечення прав цивільних (особистих) і політичних.
8. Структура соціальних прав людини визначається структурою її соціальних потреб, які опосередковуються в юридично визнаних правах. Відповідно, можна виділити сферу застосування праці, сферу працевлаштування, сферу надання медичної допомоги та охорони здоров’я, сферу освіти, сферу соціального захисту, житлову сферу тощо. Особливістю соціальної сфери є те, що всі зазначені складові не мають жорстких відмежувальних кордонів. Вони пов’язані одна з одною, а відносини у кожній із частин соціальної сфери ніби “перетікають” із одної частини до іншої.
Правовий аспект полягає в тому, що кожна з названих сфер становить сукупність суспільних відносин, спрямованих на реалізацію певного соціального права або їх комплекс. Ці відносини піддаються правовому регулюванню.
9. Останнім часом у зарубіжній юридичній практиці у сфері соціальної політики спостерігаються дві тенденції.
Перша – на міжнародному рівні спостерігається тенденція до нівелювання відмінностей між різними групами прав людини (Декларація тисячоліття ООН, Хартія основних прав ЄС) що може врешті-решт привести до встановлення єдиного юридичного механізму їх захисту.
Друга стосується новітнього розуміння соціального захисту і соціальних обов’язків держави. Це виявляється у таких аспектах.
– у зміні методологічного підходу, який виражається у все більшій схильності сповідувати не колективістські, солідаристські принципи в управлінні соціальними процесами і соціальним розподілом, а принципи індивідуалізму й ринкових свобод;
– соціальна політика дедалі більше скеровується до зменшення державних видатків на соціальні потреби, з одночасним посиленням адресної підтримки нужденним за державний кошт;
– спостерігається відхід від традиційних схем соціального забезпечення і пошук нових схем соціального захисту. В сучасних умовах соціальне забезпечення включено до нової, значно ширшої системи соціальних заходів, які загалом все частіше стали називати “соціальним захистом”;
– система соціального захисту охоплює усі заходи захисту населення від соціальних ризиків, які надаються з боку держави та інших недержавних суб’єктів, що діють за уповноваженням або дозволом держави;
– одним із напрямів реформування сфери соціального захисту є роздержавлення соціального забезпечення; посилення ролі обов’язкового соціального страхування шляхом збільшення кола осіб, які підлягають такому страхуванню, збільшення розміру страхових внесків із доходів (заробітної плати) застрахованих осіб; відокремлення соціальних страхових фондів від державного бюджету. Держава переважно бере на себе прямий обов’язок щодо фінансування за рахунок податків різних видів соціальної допомоги населенню (грошових виплат, компенсацій, субсидій тощо), а також соціального забезпечення окремих категорій осіб (державних чиновників, військовослужбовців та ін.).
10. Як правове явище соціальний захист має декілька вимі-пів. Він може розглядатись як: суспільно-політичне явище; функція соціальної і правової держави; елемент соціальної політики в державі; право людини і громадянина; система державних гарантій права на соціальний захист; організаційно-правова (інституційна) система зі складовими елементами; види соціальних виплат та соціальних послуг; система суспільних відносин – предмет правового регулювання; система юридичних норм, що регулюють суспільні відносини у сфері соціального захисту – галузь національного права; принцип (система принципів) права соціального захисту; система соціально-захисного законодавства.
11. В Україні трансформація радянської суспільно-економічної системи у напрямі формування ринкових відносин докорінно вплинула на зміну інституційної бази і моделі соціального забезпечення. Радянська модель соціального забезпечення, у якій держава відігравала роль єдиного організатора і фінансового донора, протягом останнього десятиріччя поступово трансформується в модель ринкової системи соціального захисту.
12. Терміно-поняття “соціальний захист” застосовується в юридичній практиці у широкому, вузькому, спеціальному і додатковому значенні.
У широкому розумінні соціальний захист становить зміст соціальної функції держави і становить систему економічних, юридичних, організаційних заходів щодо забезпечення основних соціальних прав людини і громадянина в державі. У такому разі йдеться про всі заходи держави, спрямовані на забезпечення її соціальної функції. В такому аспекті елементи соціального захисту притаманні різним сферам суспільних відносин, у яких реалізуються соціальні права громадян, – сферам застосування праці, соціального страхування, соціальної допомоги, охорони здоров’я, освіти, житлової політики.
У вузькому сенсі соціальний захист представляє собою власне соціально-захисну діяльність держави щодо забезпечення населення від соціальних ризиків. Саме так соціальний захист розуміється у Конституції України. В такому сенсі соціальний захист можна визначити як систему юридичних, економічних, фінансових та організаційних засобів і заходів у державі щодо захисту населення від несприятливих наслідків соціальних ризиків.
Спеціальний соціальний захист передбачає встановлені законодавством відмінні від загальних умов спеціальні умови матеріального забезпечення окремих категорій осіб у разі настання соціальних ризиків.
Додатковий соціальний захист передбачає встановлений законодавством підвищений (на додаток до загальних умов) соціальний захист окремих категорій осіб
13. В основі системи соціального захисту лежить категорія соціального ризику. Застосування потребового підходу дає можливість визначити соціальні ризики як такі події в житті людини, внаслідок яких виникає небезпека втрати матеріальних засобів для задоволення першочергових (базових) потреб людини, необхідних для збереження і відтворення повноцінного життя члена людського суспільства. З урахуванням змісту поняття життєвого рівня, закріпленого у міжнародних правових актах, до першочергових (базових) потреб слід віднести потреби в їжі, одязі, житлі, в медичній допомозі та соціальному обслуговуванні.
За критерієм способу державного забезпечення можливо класифікувати соціальні ризики як традиційні, – вони закріплені у міжнародних правових актах (тимчасова або постійна втрата працездатності, безробіття з незалежних від особи причин, хвороба, старість, трудове каліцтво, професійна хвороба, утримання дітей, вагітність і пологи, інвалідність, втрата годувальника) й нетрадиційні (нужда (бідність), необхідність догляду та утримання непрацездатних членів сім’ї, неможливість утримувати та обслуговувати себе через самотність, сирітство, жорстоке поводження в сім’ї тощо); залежно від ступеня типовості та причини виникнення – загальнолюдські, професійні, державно-політичні, техногенні та екологічні.
14. В Україні закладено правові та інституційні основи нової системи соціального захисту. Ця система характеризується такими рисами:
– по-перше, у Конституції України закріплено право громадян на соціальний захист і встановлено державні гаранти його здійснення;
– по-друге, створено численне соціально-захисне законодавство (термін “законодавство”в такому разі застосовується нами в найширшому значенні), яким передбачається юридичний механізм надання населенню соціальних грошових виплат і соціальних послуг саме у певних випадках, які за міжнародно-правовою практикою отримали назву “соціальних ризиків”;
– по-третє, хоча в цій системі поки що немає єдиного правового акта, котрий закріпив би загальні засади саме соціального захисту, все ж мають місце системний характер таких актів і їх функціональне “згрупування”, спрямоване на захист населення від негативних наслідків настання соціальних ризиків;
– по-четверте, в інституційному плані національна система соціального захисту включає: 1) всі організаційно-фінансово-правові форми, через які безпосередньо здійснюються соціальні виплати і надаються соціальні послуги окремим громадянам у разі настання соціальних ризиків; 2) непрямі (опосередковані) заходи соціального захисту, які набувають дедалі ширшого застосування. Особливості останніх такі: цільове спрямування визначається спеціальною цільовою програмою для соціального захисту певної категорії населення; загальне фінансування заходів, передбачених програмою, здійснюється із державного бюджету, воно неперсоніфіковане і має цільове призначення; кошти не призначені для безпосередніх виплат конкретним одержувачам, а спрямовуються на матеріальну підтримку соціальних установ та різноманітних соціальних послуг.
15. Структурно соціальний захист в Україні складається з таких частин:
А. Державний соціальний захист
І. Загальна система соціального захисту:
1) загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
2) державна соціальна допомога; И. Спеціальний соціальний захист; Ш. Додатковий соціальний захист.
Б. Недержавне соціальне забезпечення
1) недержавне пенсійне забезпечення;
2) недержавні соціальні послуги.
Кожна з цих структурних частин функціонує у вигляді відповідної організаційно-правової форми.
16. Нині здійснення права на соціальний захист в Україні організовано в декількох організаційно-правових формах, які розрізняються за такими ознаками: 1) коло осіб, що підлягають забезпеченню; 2) джерела і способи фінансування; 3) види умови та розміри забезпечення; 4) органи, що надають забезпечення. Організаційно-правовими формами соціального захисту в Україні є: загальнообов’язкове державне соціальне страхування; державна соціальна допомога; спеціальний соціальний захист; додатковий соціальний захист.
17. Загальнообов’язкове державне соціальне страхування є основною організаційно-правовою формою загальної системи соціального захисту, призначеною для працюючого населення. Водночас соціальне страхування за організаційно-правовою будовою саме утворює певну підсистему і передбачає декілька видів такого страхування за рахунок фондів, відокремлених від державного бюджету, та умови надання соціальних виплат і послуг застрахованим особам.
Сучасна система загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні за суттю й конституційно істотно відрізняється від радянського соціального страхування. Серед основних відмінностей можна виділити такі:
– нова система соціального страхування побудована на ринкових засадах, фонди соціального страхування відокремлені від державного бюджету і є самоврядними некомерційними фінансовими установами, в управлінні котрими держава бере участь як рівноправний партнер з представниками працівників та роботодавців. Водночас проголошено принцип державного гарантування здійснення права на соціальний захист, а соціальні виплати та послуги надаються на умовах і в порядку, визначених відповідним законодавством;
– соціальне страхування охоплює значно ширше число соціальних ризиків, забезпечення котрих здійснюється саме через страхову форму;
– до фінансування витрат залучені не лише підприємства, установи і організації, а усі роботодавці (юридичні та фізичні особи), які використовують найману працю. Самозайняті особи, які, по суті, виступають самі для себе роботодавцями, сплачують страхові внески у розмірах, що визначені для роботодавців;
– до сплати внесків залучені також самі застраховані особи, ними переважно виступають наймані працівники. Розмір внесків визначається у відсотковому відношенні до заробітку (доходу), й поступово упроваджується принцип еквівалентності розміру соціальних виплат сплаченим соціальним внескам.
У цілому, не зважаючи на певні недоліки перехідного періоду, юридичний механізм соціального страхування в Україні відповідає моделі європейських країн. І це дає підстави очікувати, що з часом ця система запрацює на повну потужність і продемонструє позитивні результати. Інститут соціального страхування є одним з елементів механізму соціальної ринкової економіки, який скерований на досягнення соціальної згоди й високого рівня життя основної маси населення. Управління таким страхуванням здійснюється на засадах соціального партнерства, а соціальне партнерство, у свою чергу, фахівців розглядають як один з основоположних принципів соціальної ринкової економіки. Принцип соціального партнерства проголошений у всіх законах України, якими встановлюється регулювання конкретних видів загальнообов’язкового державного соціального страхування. Важливо зберегти ці принципи.
Повне функціонування соціального страхування як організаційно-правової форми соціального захисту ще не завершено. Передбачається введення накопичувальної системи, Пенсійний фонд України протягом наступних п’яти років буде перетворено у Пенсійний фонд із повним страховим статусом. Не прийнято також Закону України про медичне страхування, що передбачено Основами 1998 р. Нині медичне обслуговування переважно здійснюється за рахунок держави.
18. Державна соціальна допомога як друга організаційно-правова форма загальної системи соціального захисту становить систему державної підтримки населення, що надається за рахунок державного бюджету у певних, визначених законами, випадках. Підставою для її надання є складні життєві обставини – обставини, що об’єктивно порушують нормальну життєдіяльність особи, наслідки яких вона не може подолати самостійно. До таких згідно із законодавством належать інвалідність, часткова втрата рухової активності у зв’язку зі старістю або станом здоров’я, самотність, сирітство, безпритульність, відсутність житла або роботи, малозабезпеченість тощо. Державна соціальна допомога за законодавством України надається у грошовій та натуральній формі, а також у формі соціального обслуговування і призначена як для всього населення України загалом, так і для окремих категорій: малозабезпечених сімей, сімей з дітьми, інвалідів, дітей-інвалідів, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, інвалідів, ветеранів війни, ветеранів праці, осіб, що постраждали від Чорнобильської катастрофи та ін. Доцільно системно врегулювати державну соціальну допомогу в єдиному законодавчому акті, в якому слід встановити засади, види та умови надання соціальної допомоги. Зокрема, потребує законодавчого встановлення в єдиному акті перелік випадків, за яких обов’язковою умовою надання допомоги є з’ясування матеріального становища особи, і перелік випадків, коли така умова не застосовується. Це дало б змогу скасувати значне число нормативно-правових актів різної юридичної сили, що значно спростило б правозастосування та підвищило його ефективність. Доцільно також врахувати зарубіжний досвід у наданні допомоги населенню, коли замість багатьох видів допомог вводиться одна соціальна допомога для всіх випадків соціальних ризиків з обов’язковою умовою проходження тесту на доходи.
19. Спеціальний соціальний захист стосується: 1) кола осіб, які виконують певний вид державної діяльності, протягом якої не підлягають обов’язковому державному соціальному страхуванню; 2) кола осіб, які підлягають соціальному страхуванню, але держава бере на себе обов’язок щодо їх підвищеного соціального забезпечення або покладає такий обов’язок на конкретних суб’єктів.
До першої категорії згідно з чинним законодавством належать військовослужбовці, особи начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, кримінально-виконавчої системи України, особи начальницького складу податкової міліції та деякі інші категорії осіб, для яких законодавством передбачено надання пенсійного забезпечення на спеціальних умовах. До другої категорії належать особи, щодо яких спеціальними законами передбачено лише частину інших умов пенсійного забезпечення, ніж за загальним пенсійним Законом України “Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування” (державні службовці, народні депутати, судді, прокурори та ін.). При цьому різниця між розміром пенсії, передбаченим спеціальним законом, та розміром пенсії із солідарної системи переважно фінансується з Державного бюджету України
Правове регулювання спеціального соціального захисту як окремої організаційно-правової форми, на нашу думку, потребує удосконалення. Зокрема стосовно першої категорії осіб порушено принцип єдності щодо надання соціального захисту в усіх випадках соціальних ризиків саме на спеціальних умовах. Нині для них законодавчо встановлено підвищене пенсійне забезпечення, але соціальний захист у зв’язку з народженням дітей та доглядом за малолітніми дітьми здійснюється на умовах державної соціальної допомоги, яка призначена переважно для непрацюючого населення, що порушує принцип соціальної справедливості, оскільки розміри таких допомог низькі порівняно не тільки із прожитковим мінімумом, а й з аналогічними соціальними виплатами в рамках соціального страхування.
Щодо другої категорії осіб, то, очевидно, за умови подальшого збереження для них спеціального пенсійного забезпечення доцільно об’єднати такі умови в одному законодавчому акті.
20. Додатковий соціальний захист поширюється на окремі спеціально визначені категорії населення і включає надання додаткових до загального соціального захисту пільг (у сфері працевлаштування, застосування праці, медичного та соціального обслуговування, надання житлово-комунальних послуг тощо). Пільги встановлюються шляхом надання особі додаткового права або звільнення особи від певного обов’язку.
До додаткового соціального захисту також входять “непрямі соціальні послуги”. Це заходи фінансового та матеріального характеру, їх реалізація не пов’язується з безпосередніми щомісячними або одноразовими виплатами конкретним суб’єктам, а спрямована на соціальну підтримку загалом окремих категорій населення, виконання державних соціальних програм, усунення та пом’якшення наслідків виробничого, організаційного, техногенного характеру, профілактику виникнення соціальних ризиків, зокрема таких як безробіття, бідність, нещасні випадки на виробництві, професійні захворювання тощо.
21. Новою організаційно-правовою формою соціального захисту в Україні, яка тільки починає упроваджуватися, є недержавне соціальне забезпечення через недержавні пенсійні фонди, банківські установи, недержавні соціальні заклади.
22. Видом соціального захисту є певне матеріальне благо, яке надається особі. Незалежно від того, через яку організаційно-правову форму здійснюється соціальний захист, вія поділяється на такі види: грошові виплати; натуральна допомога; пільги; субсидії; медична допомога; лікарські засоби, технічні засоби реабілітації, інші вироби медичного призначення, технічні засоби пересування; соціальне обслуговування, медична допомога.
23. У сучасних умовах в Україні проблеми соціального захисту належать до найбільш актуальних. Система соціального захисту посідає важливе місце в соціальній сфері, а соціально-захисні відносини регулюються величезною кількістю нормативно-правових актів. Зокрема в нормативній базі України налічується більше 4 тис. нормативно-правових актів, які різною мірою стосуються соціального захисту. Разом з тим немає єдиного законодавчого акта, який би визначав усю систему соціального захисту в державі, її складові, а також принципи здійснення соціального захисту. Юридичний механізм соціального захисту має грунтуватися на досконалих теоретичних засадах, актуальними проблемами його залишаються терміно-понятійний апарат і організаційно-правова система.
З’ясування понятійних позицій має відбуватися з урахуванням міжнародних стандартів у сфері соціального захисту, які містяться в актах, як ратифікованих, так і тих, що належить ратифікувати або керуватися ними як загальними принципами у сфері соціальної політики.
24. При реформуванні галузі права соціального забезпечення і поступовій трансформації його у право соціального захисту виникли складнощі юридичного характеру. До них належать такі:
– відсутність системного кодифікованого акта, який би визначав загальні принципові положення правового регулювання відносин щодо соціального захисту;
– перенасиченість, заплутаність і складність нормативного матеріалу;
– відсутність стабільності та послідовності в упровадженні нових ринкових принципів побудови усієї системи соціального захисту та її складових елементів;
– терміно-понятійна невизначеність і неузгодженість.
Все це створює труднощі на шляху застосування законодавства, а також на попередньому етапі – вивчення, засвоєння юридичного закону, його розуміння і тлумачення.
25. Предметом права соціального захисту є комплекс суспільних відносин, в яких реалізуються заходи держави щодо захисту населення від несприятливих наслідків соціальних ризиків.
Відносини в складі предмета права соціального захисту можна класифікувати таким чином:
1) залежно від ступеня обов’язковості та форми власності, на основі якої здійснюється соціальний захист, – відносини у сфері державного і недержавного соціального захисту;
2) залежно від ступеня поширеності загальних умов та обсягу соціальних виплат і послуг – відносини у сфері загального, спеціального і додаткового соціального захисту;
3) залежно від цільової спрямованості соціально-захисних заходів – відносини щодо прямих (безпосередніх) соціальних виплат та послуг, спрямованих на окрему фізичну особу, і відносини щодо непрямих соціально-захисних заходів, у зв’язку з реалізацією різноманітних соціальних програм, спрямованих на відповідні соціально-вразливі групи (категорії) населення;
4) залежно від організаційно-правової форми розрізняють відносини у сфері загальнообов’язкового державного соціального страхування; державної соціальної допомоги; спеціального соціального захисту; додаткового соціального захисту;
5) залежно від суб’єктного складу – відносини між громадянином і органом (закладом) соціального захисту і відносини між юридичними особами (державними і недержавними) з приводу організації і забезпечення діяльності системи соціального захисту;
6) залежно від об’єкта відносин (виду матеріального забезпечення) – виділяють відносини: пенсійні; з приводу забезпечення грошовими соціальними допомогами; з приводу забезпечення матеріальною допомогою; з приводу надання соціальних послуг; забезпечення соціальними пільгами; забезпечення лікарською допомогою тощо;
7) за змістом усі відносини в предметі права соціального забезпечення поділяються на матеріальні, розподільчі, організаційно-розпорядчі, фінансові, процедурні та процесуальні.
Право соціального захисту – це система юридичних норм, які регулюють відносини щодо організації, фінансування і надання матеріального забезпечення, матеріальної підтримки та соціальних послуг населенню для захисту від негативних наслідків соціальних ризиків.
26. Метод правового регулювання суспільних відносин у сфері соціального захисту характеризується такими ознаками:
1) поєднання загальнообов’язкового державного соціального страхування і державного соціального надання;
2) сполучення імперативного і диспозитивного способів правового регулювання з перевагою імперативного способу, а також централізованого, муніципального і локального правового регулювання;
3) застосування спеціально-дозвільного типу правового регулювання (дозволено лише те, що прямо зазначено в законі), за якого право вимоги щодо надання соціального забезпечення належить фізичній особі, а обов’язок щодо надання певного соціального блага покладено на чітко визначених суб’єктів;
4) для виникнення соціально-захисних правовідносин необхідна наявність особливих юридичних фактів (юридичного складу), в основі якого – настання певного соціального ризику – події, котра, як правило, не залежить від волі особи (настання інвалідності, досягнення пенсійного віку, тимчасова втрата працездатності, безробіття тощо).
28. Загальні (галузеві) принципи права соціального захисту як галузі права можна поділити на змістовні та формальні. Змістовні принципи формулюють загальні засади змісту права на соціальний захист. Формальні принципи відображають якість юридичного механізму забезпечення такого права.
До змістовних принципів належать такі: всезагальність соціального захисту; всебічність (універсальність) соціального захисту; рівність прав і можливостей та заборона дискримінації; диференціація умов та рівня соціального захисту; наукова та економічна обгрунтованість соціальних стандартів; незменшуваність змісту та обсягу соціальних виплат та послуг при прийнятті нових законів; державна гарантованість встановлених прав у сфері соціального захисту.
До формальних принципів можливо віднести такі: збереження прав у галузі соціального захисту; захист законних сподівань; юридичної ясності; реальності проголошених прав; судового захисту права людини на соціальний захист.
29. У цілому галузь права соціального захисту виконує функцію захисту людини від соціальних ризиків. Це загальна, стратегічна, основна функція. Для її реалізації в основному використовуються дві підфункції – соціального забезпечення і соціальної підтримки.
Соціальний захист здійснюється через певні організаційно-правові форми, дві з яких – загальнообов’язкове державне соціальне страхування і державна соціальна допомога – становлять загальну систему соціального захисту. Норми, які врегульовують відносини у цих формах, здійснюють різні підфункції: перша – соціального забезпечення з урахуванням зв’язку з працею, тривалістю страхового стажу, розміру заробітної плати, друга – соціальної підтримки особи як члена суспільства без зв’язку з його участю у суспільному виробництві. Друга форма не надає повного забезпечення, а лише полегшує подолання певної життєвої ситуації. Крім того, з урахуванням чинного законодавства можна виділити норми, які виконують функцію спеціального і додаткового (підвищеного) соціального захисту.
Таким чином, має місце функціональний розподіл, який покладений державою в основу будови юридичного механізму загальної системи соціального захисту.
30. За функціональним критерієм норми галузі права соціального захисту об’єднуються у такі структурні частини: 1) загальні положення; 2) загальнообов’язкове державне соціальне страхування; 3) державна соціальна допомога; 4) спеціальний соціальний захист; 5) додатковий соціальний захист окремих категорій осіб; 6) недержавне соціальне забезпечення. Кожна з цих частин утворює відносно відокремлену підсистему в загальній системі права соціального захисту, а юридичні норми, що входять до її складу, об’єднуються в окремі правові інститути.
31. Системний аналіз норм, правових інститутів та структурних частин права соціального захисту дає змогу зробити висновок про те, що всі вони об’єднані в єдину галузь права, яка характеризується системністю, цілісністю та єдністю. Доказами цього висновку є такі аргументи.
По-перше, в нормах галузі закріплено єдиний системоутворюючий фактор – право громадян на соціальний захист у разі настання соціальних ризиків, які визнані на рівні Конституції
України, деталізовані й розширені у соціально-захисному законодавстві.
По-друге, має місце зв’язок усіх елементів системи. Усі частини права соціального захисту становлять підсистеми “однакового напрямку”, навіть за умови різних фінансових джерел, вони мають один предмет впливу; правові інститути в системі соціального захисту пов’язані між собою тим, що включені до єдиної системи соціального захисту населення і всі зв’язані спільною функцією – соціальним захистом населення.
По-третє, забезпечується націленість усіх елементів системи на загальний спільний позитивний результат. І ця характеристика притаманна усім правовим інститутам цієї галузі права. Безперечно, всі вони спрямовані на соціальний захист на селения і реально в державі спостерігається тенденція підвищення рівня соціальних виплат (пенсій, соціальних допомог)
По-четверте, система має демонструвати сталу єдність цілісність. Право соціального захисту як галузь права має власний предмет правового регулювання – сферу якісно своєрідних суспільних відносин; ці відносини регулюються методом, котрий має специфічні, притаманні лише даній галузі права, ознаки; в основу чинних норм права цієї галузі покладено загальні основоположні ідеї – галузеві принципи; створено численне соціально-захисне законодавство, яке у своїй основі мас проголошене Конституцією України право громадян на соціальний захист; є очевидна потреба і зацікавленість суспільства у регулюванні відносин у сфері соціального захисту єдиною галуззю права, ця потреба зумовлена тим, що суб’єктами права на соціальний захист виступає все населення держави.
Доцільно прийняти єдиний законодавчий акт, який би комплексно врегулював усю систему відносин у сфері соціального захисту в Україні. Таким міг би стати Закон України “Про соціальний захист населення”.
32. У системі національного права право соціального захисту включено, на нашу думку, до комплексної інтегрованої правової структури – соціального права.
Аналіз сучасних наукових джерел приводить до висновку, що зарубіжні та вітчизняні дослідники розуміють соціальне право у таких значеннях: як комплексну галузь права, як самостійну галузь права, як певну правову спільність.
Узагальнено соціальне право можна визначити як систему юридичних норм, які регулюють суспільні відносини щодо реалізації, охорони і захисту соціальних прав людини і громадянина з метою збереження, відтворення та розвитку людського суспільства. За допомогою соціального права реалізується соціальна функція держави, яка полягає в реалізації соціальних зобов’язань держави через створення економічних, юридичних та організаційних заходів щодо забезпечення соціальних прав людини. На нашу думку, видається очевидним, що термін “соціальне право” не може бути вжитий стосовно окремо взятої галузі права. Це пояснюється тим, що немає єдиного природного соціального права, отже, не може бути і єдиного позитивного соціального права. Природні соціальні права людини – це сукупність відносно самостійних прав людини як можливість задовольняти свої соціальні потреби.
Соціальні права людини визначають структуру соціальної сфери в державі, яка складається із сфер застосування праці, працевлаштування, надання медичної допомоги та охорони здоров’я, освіти, соціального захисту тощо. Кожна з названих сфер становить сукупність суспільних відносин, а правове регулювання цих відносин об’єднане головною метою – забезпечення певного соціального права людини або їх сукупності. Відносини, які складаються у зазначених сферах, є предметом правового регулювання відповідних галузей права, а юридичні норми, що регулюють такі відносини, об’єднуються у відповідні галузі права. З таких позицій слід визнати найбільш доцільною концепцію європейського соціального права, яка розглядає соціальне право як певну інтегровану структуру. Соціальне право швидше за все становить інтегровану правову структуру більш високого порядку, ніж галузь права, до складу якої входять трудове право, право соціального захисту, медичне право, освітянське право, житлове право.
До юридичних особливостей соціальног
(1 votes, average: 5,00 out of 5)