Право – Оуенз К. – Розділ 6. НАМІР СТВОРИТИ ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ
Навіть якщо особа дала обіцянку, підкріплену зустрічним задоволенням, це не обов’язково означає, що обіцянка є договірною. Закон вимагає, щоб обіцянка давалася, при об’єктивному погляді на справу, з урахуванням того, що той, хто дав обіцянку, стає зв’язаним зобов’язанням за законом.
Як ми побачимо далі, звідси випливає, що якщо одна сторона, даючи обіцянку, прямо заявляє, що вона не має наміру бути зв’язаною за законом, то в цьому разі важко зробити висновок про існування наміру створити правові відносини. Однак у більшості випадків в угоді не висвітлюється питання про наміри. Тож робити висновки про наміри сторін залишається справою суду. Щоб було зручно аналізувати, угоди поділяють на два великі класи:
1) домашні обіцянки;
2) комерційні обіцянки. Розглянемо їх по черзі.
6.1.Домашні обіцянки
Йдеться про обіцянки між друзями та родичами. Вважається, що при цьому немає наміру створювати правові відносини. Однак це припущення є спростовним, тобто його можна спростувати, на підставі доказів, які свідчать про намір створити правові відносини (при об’єктивному погляді на справу).
Якщо чоловік і дружина живуть дружно, то припущення, що вони не мають наміру укласти певну угоду, що створює правові відносини, буде важко спростувати. Таким чином, згода чоловіка платити своїй дружині щомісячне утримання навряд чи вважатиметься договірною.
Балфор проти Балфора (1919 р.)
Відповідач був державним службовцем на Цейлоні (нині Шрі-Ланка). Відповідач і його дружина (позивачка) повернулися до Англії, коли відповідачеві дали відпустку. За порадою лікаря позивачка залишилася в Англії. Перш ніж повернутися до виконання своїх обов’язків, відповідач пообіцяв виплачувати дружині по ЗО фунтів стерлінгів на місяць протягом періоду вимушеної розлуки. Згодом відповідач написав листа, в якому зазначив, що буде краще, якщо вони і надалі житимуть окремо. На підставі цього листа дружина одержала умовну постанову про розлучення. Вона подала позов, звинувативши пана Б. в порушенні його обіцянки платити їй ЗО фунтів стерлінгів на місяць. Суддя Сарджант виніс вирок на користь дружини, вказавши, що чоловік був зобов’язаний утримувати свою дружину і що сторони погодили суму утримання. Рішення Апеляційного суду було на користь чоловіка. Було зазначено, що обіцянка чоловіка, яку він дав, коли сторони жили дружно (інакше кажучи, коли не йшлося про розлучення) не може бути примусово виконана, оскільки не йшлося (не було наміру) про те, що обіцянка має бути зобов’язу-вальною за законом. Викладаючи свої міркування, судді вдалися до знаного нині аргументу “воріт шлюзу”, тобто якби було вирішено, що ця угода має правові наслідки, дружини подавали б позови на своїх чоловіків на підставі побутових обіцянок, що призвело б до необхідності подвоїти кількість судів, аби впоратися з усіма цими позовами. (Примітка: на думку двох суддів, дружина не дала зустрічного задоволення – це ще одна підстава неможливості виконання обіцянки чоловіка в примусовому порядку.)
Однак, якщо подружжя домовилося жити окремо, припущення про відсутність намірів створити правові відносини буде спростовним. Така домовленість вважатиметься контрактом.
Меррітт проти Меррітта (1970 р.)
Чоловік (Ч.) покинув дружину (Д.) заради іншої жінки. Ч. і Д. мали зустріч, на якій домовилися, що Ч. платитиме Д. на утримання 40 фунтів стерлінгів на місяць. Крім того, вони домовилися (і уклали письмову угоду), що якщо Д. виплатить весь іпотечний кредит за подружній будинок (який було придбано ними спільно), то Ч. передасть право власності на нього дружині. Д. виплатила кредит, але Ч. відмовився передати їй право власності. Д. подала позов, вимагаючи визнати її єдиним власником будинку і наказати Ч. переписати власність у цілому на її ім’я. На свій захист Ч. заявив, що угода між ними був домашньою угодою, яка не мала на меті покласти початок правовому зобов’язанню, і що Д. не дала жодного зустрічного задоволення на його обіцянку. Рішення Апеляційного суду: угода мала позовну силу, оскільки була укладена, коли сторони не жили дружно разом. Крім того, Д. дала зустрічне задоволення на обіцянку Ч., оскільки виплата решти іпотечного кредиту ускладнила її становище і поліпшила становище Ч., який тим самим звільнявся від своїх зобов’язань перед житлово-будівельним кооперативом.
Зауважте, що у справі Пет тіш проти Петтіта (1970 р.) лорд Діплок постановив, що зі справи Балфор проти Балфора (див. вище) не слід робити висновку, буцімто угода між чоловіком та жінкою, коли вони дружно живуть одне з одним, ніколи не може мати правових наслідків. Він зазначив, що хоч закон і не змушуватиме до виконання обіцянки на тій підставі, що наміру створити зобов’язувальну за законом угоду не було, але, якщо сторони вже виконали обіцянку, то це виконання обіцянки може вплинути на права власності. У такому разі чоловік або дружина могли набути відповідних прав не через договірне право, а шляхом застосування речового права. Однак пізніше у справі Меррітт проти Меррітта (див. вище), в якій цілком можливо було дослідити природу і міру права власності, рішення було винесено виключно на основі принципів договірного права, пов’язаних із наміром створити правові відносини.
Всі згадані вище справи стосуються угод між чоловіком і дружиною. Але припущення про брак наміру створювати правові відносини поширюється і на угоди між іншими родичами, а також між друзями. Такий приклад можна знайти в справі Джоне проти Падаваттон.
Джоне проти Падаваттон (1969 р.)
Пані Падаваттон була дочкою пані Джоне. Вона була одружена, але на момент подання позову вже розлучилася і мала маленьку дитину. П. працювала в посольстві Індії у Вашингтоні (США). Дж. хотіла, щоб вона приїхала до Англії і склала іспит на баристера. Дж. пообіцяла, що якщо П. зробить так, як вона хоче, то одержуватиме щомісяця по 42 фунти стерлінгів на утримання. П. неохоче залишила свою роботу і в 1962 р. приїхала до Англії разом із дитиною. Вона почала готуватися до іспиту на баристера, і Дж. сплачувала її рахунки і давала гроші на утримання. У 1964 p., оскільки П. було затісно жити в одній кімнаті в Ектні, Дж. придбала великий будинок, у частині якого мала поселитися П., а в іншій частині – квартиранти. П. мала брати свої кошти на утримання з коштів, які плататимуть квартиранти, але ніякої угоди про те, що робити з рештою коштів (якщо такі будуть), укладено не було. У 1967 р, Дж. і П. посварилися, і Дж. подала позов, оспорюючи власність на будинок. П. подала зустрічний позов про відшкодування 1655 фунтів стерлінгів, які вона витратила на утримання будинку. На момент слухань Дж. частково склала лише першу частину іспитів і мала скласти ще другу частину.
Йшлося про дві угоди. Перша – це угода, за якою дочка залишила свою роботу і переїхала до Англії, щоб готуватися на баристера, покладаючись на обіцянку матері утримувати її. Друга – це обіцянка Дж. дозволити П. мешкати в будинку, беручи собі на утримання плату за квартиру. На слуханні в суді графства позов матері про володіння будинком був відхилений. її апеляцію одноголосно підтримав Апеляційний суд. Лорди-судді Данквертс та Фентон Аткінсон твердили, що в жодній з угод не було наміру створювати правові відносини. Лорд-суддя Салмон дотримувався думки, що перша угода сформувала контракт, за яким мати погодилася утримувати П. Однак малося на увазі, що угода матиме силу лише протягом терміну, достатнього для того, щоб дочка могла скласти іспити на баристера. П’ятирічний термін був достатнім, і оскільки з моменту укладення угоди вже минуло п’ять років, то дія контракту закінчилася. Лорд-суддя Салмон дійшов висновку, що умови другої угоди були невизначеними, а отже, не мали договірної сили. Протилежним прикладом є справа Паркер проти Кларка.
Паркер проти Кларка (1960 p.)
У цій справі позивачами були пан і пані П., а відповідачами – пан та пані К. Подружжю П. було під 60 років, вони мали котедж у графстві Суссекс. Пані П. була племінницею подружжя Кларків, яким було вже під вісімдесят. Пані К. написала пані П. листа з пропозицією, щоб подружжя П. продало свій котедж і переїхало до Торкі жити спільно з подружжям К. Була складена докладна схема, як можна поділити витрати на утримання будинку. Щоб подолати складності, можливі внаслідок продажу П. свого будинку в Суссексі, передбачалося, що після смерті подружжя К. будинок у Торкі з усім його майном залишиться пані П., її дочці та сестрі. Подружжя П. погодилося на цю пропозицію і продало свій будинок, позичивши частину виручених за нього коштів своїй дочці, з тим щоб вона могла купити собі квартиру. По суті, сторони уклали дві угоди: перша полягала в тому, що якщо подружжя П. продасть свій будинок у Суссексі, то подружжя К. відпише свій будинок пані П., її сестрі та дочці; друга полягала в тому, що якщо подружжя П. ділитиме з подружжям К. витрати на утримання будинку, то воно може безплатно жити спільно з подружжям К. На жаль, приблизно через рік після цього між сторонами виникли суперечки, і подружжя П. попросили виїхати, що воно й зробило під загрозою виселення. Подружжя П. подало позов, звинувативши іншу сторону в порушенні контракту. На свій захист подружжя К., поряд з іншими доказами, висунули аргумент, що це були сімейні домовленості без наміру, щоб вони мали правові наслідки. Рішення: угоди були зобов’язувальними. Пану і пані П. було присуджено 1200 фунтів стерлінгів відшкодування за порушення контракту, згідно з яким вони мали безплатно мешкати спільно з подружжям К. Крім того, пані П. присудили 3400 фунтів стерлінгів на компенсацію за втрату нею обіцяного спадку.
Іншим прикладом є справа Сімпкінс проти Пайса (1955 р.) Троє людей, які мешкали в одному будинку, спільно взяли участь у газетному конкурсі. Ставки вносилися від імені позивача, жодної домовленості про те, хто має оплачувати вступний внесок і поштові витрати, не було. Одного тижня вони виграли. Позивач подав позов, вимагаючи свою частку. Рішення: сторони мали намір створити правові відносини.
У справі Пек проти Лато, “Тайме”, 18 січня 1973 р. було винесено рішення, згідно з яким угода між двома жінками про те, щоб ділитися будь-якими призами в разі виграшу в бінго, була визнана зобов’язу вальною.
У справі Снелліне проти Джона Дж. Снеллінга (1972 р.) три брати були співдиректорами родинної компанії “JGS Ltd”. Кожен із них надав компанії кредит. Компанія, потребуючи додаткового фінансування, вирішила вдатися до позички грошей у фінансової компанії. Кожен із братів домовився з фінансовою компанією не зменшувати свого кредиту компанії “JGS Ltd” доти, доки борг перед фінансовою компанією не буде повністю погашено. (Мета цієї угоди полягала в тому, щоб брати не використовували позику, надану фінансовою компанією, для погашення свого кредиту замість використання грошей для потреб бізнесу.) Крім того, брати домовилися один з одним, що якщо будь-хто з них піде у відставку до погашення боргу, він втрачає кредит, який надав ” JGS Ltd”. Один із братів пішов у відставку і подав позов про повернення йому позики, наданої ним компанії. Поряд з іншими, постало питання, чи мала його угода з братами юридичну силу. Рішення: на відміну від справи Балфор проти Балфора (див. вище), це не була родинна домовленість. Родинні стосунки вже були порушені суперечками, і братів не пов’язувало нічого, крім біологічних зв’язків.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)