Право – Оуенз К. – 6.2. Комерційні обіцянки
Щодо комерційних обіцянок є припущення, що в їх основі лежить намір, що вони повинні мати зобов’язувальну силу за законом. Є три ситуації, які слід розглянути, а саме:
1) “дута” реклама;
2) умови про чесне виконання та інші аналогічні умови, що мають на меті заперечити існування наміру надати домовленості зобов’язувальної сили;
3) випадки, коли судом або законом зі стратегічних міркувань намір створити правові відносини заперечується.
Ми розглянемо ці ситуації по черзі.
6.2.1. “Дута” реклама
Ті, хто дає рекламні оголошення, часто оптимістично описують свої товари чи послуги, прагнучи привабити клієнтів. Такі обіцянки нерідко туманні за змістом, а отже, будь-які спроби надати їм позовної сили, найімовірніше, суперечитимуть загальному правилу про визначеність умов контракту.
Однак тим, хто дає рекламні оголошення, не завжди вдається уникнути відповідальності на тій підставі, що їхня реклама є “дутою”. У справі Карлілл проти “Карболік Смоук Болл Ко” (1893 р.) відповідачі заявили, що їхня пропозиція виплатити приз 100 фунтів стерлінгів усякому, хто захворіє на грип, незважаючи на те, що вдихав у описаний спосіб димовий препарат,” була нічим іншим, як рекламним ходом. У цій справі було винесено рішення, що обіцянка компанії передбачала намір створення зобов’язань за законом, особливо з огляду на їхню заяву про покладення на банківський депозит 1000 фунтів стерлінгів, “щоб продемонструвати свою щирість у цій справі”.
6.2.2. Умови про чесне виконання
Сторони можуть спростувати припущення про існування в них наміру створити правові відносини, заклавши в контракті “умову про чесне виконання” або іншу аналогічну умову, в якій демонструється їхній намір показати, що угода не має зобов’язувальної сили. У комерційних угодах таке трапляється загалом рідко, хоч є докази того, що в багатьох випадках комерційні сторони, вступаючи в договірні відносини, на практиці не мають наміру подавати позов з метою виконання угоди, якщо справи підуть не так.
Прецедентне судове рішення, пов’язане з умовами про виконання, що стосуються звичайних комерційних контрактів, було винесено в справі “Роуз енд Френк” проти “Кромптон”.
“Роуз енд Френк” проти “Кромптон” (1925 р.)
Позивачі – нью-йоркська фірма, якій відповідачі (англійська фірма-виробник) надали ексклюзивні права на продаж бавовняних тканин у США і Канаді. Контракт, яким надавалися ці права, містив таку умову:
“Ця домовленість і цей меморандум не мають на меті формального або юридичного договору, і вони не є предметом, що підлягає юридичному розгляду в судах Сполучених Штатів чи Англії, натомість вони є лише висловленням і записом мети та наміру трьох зацікавлених сторін, які з усією щирістю беруть на себе у повній конфіденційності, на основі спільних ділових взаємин у минулому, зобов’язання, що будуть виконані кожною зі сторін зі взаємною лояльністю та в дружній співпраці”.
Контракт діяв протягом трьох років (від 1913 p.). Було передбачено можливість його продовження, і його справді було продовжено до березня 1920 p., але відповідачі без попередження припинили дію контракту в 1919 р. Перед тим, як дію угоди було припинено, відповідачі одержали і прийняли декілька замовлень від позивачів. Позивачі подали позов про порушення контракту. Рішення Палати лордів: відповідачі не порушили угоди від 1913 p., оскільки в ній чітко визначалося, що вона була зобов ‘язувальною лите з погляду чесності. Однак кожне конкретне замовлення, розміщене на підставі угоди і прийняте відповідачами до виконання, створює окремий контракт. Таким чином, відповідачі порушили умови поставок замовлень, які вони прийняли до виконання, перш ніж відмовитися реалізувати угоду 1913 р.
Умови про чесне виконання використовуються також футбольними букмекерами – організаторами пулів з метою уникнути правового зобов’язання, наприклад, у разі, коли учасник пулу заявляє, що він подав переможну ставку, але компанія – організатор пулу її втратила.
Джоне проти “Вернон Пуле” (1938 р.)
Позивач заявив, що надіслав відповідачам переможний купон футбольної ставки. Відповідачі заявили, що не отримали цього купона, і, заперечуючи зобов’язання, послалася на надруковану на кожному купоні умову про те, що ця трансакція не створює жодних правових відносин, не наділена позовною силою, а є зобов’язувальною лише з погляду чесності. Суд ухвалив, що цей факт справді означає брак наміру створити правові відносини.
Див. також справу Апплсон проти “Літтлвуд Лтд” (1939 р.), в якій Апеляційний суд послався на справу Джонса.
Було, однак, ухвалено, що якщо сторони комерційного контракту бажають спростувати припущення про намір створення правових відносин, вони повинні чітко про це заявити.
Едеардс проти “Скайвейс” (1964 р.)
Відповідачем була авіакомпанія. Вона хотіла звільнити за скороченням штатів значну кількість пілотів. Згідно з умовою свого контракту про найм Е. мав право по його закінченні вибрати один із двох варіантів стосовно своїх внесків у пенсійний фонд відповідача: а) забрати власний внесок до фонду; б) скористатися правом виходу на пенсію у 60-річному віці. Профспілка провела переговори з відповідачем, внаслідок яких було досягнуто домовленості, що, якщо Е. вибере варіант а), відповідач “ex gratia” (лат. – добровільно) виплатить йому суму, що приблизно дорівнює сумі його внесків, інакше кажучи, він отримає вдвічі більше, ніж заплатив. Позивач надав перевагу цьому варіанту, але відповідач відмовився зробити платіж “ех gratia”. Коли ж позивач подав позов, відповідач заявив, зокрема, що слова “ex gratia” означали відсутність наміру створити правові відносини. Рішення: відповідальність лежить на стороні, яка прагне уникнути відповідальності, доводячи, що не було наміру створювати правові відносини. Тут їй це не вдалося. Словосполучення “ex gratia” просто означає, що попередньо не існувало такого зобов’язання з боку компанії. Це не означає, що пропозиція, будучи прийнята, не матиме зобов’язувальної сили за законом.
6.2.3. Випадки, в яких існування наміру створити правові відносини заперечується судами або законом
Траплялися випадки, в яких зі стратегічних міркувань суди або статутне право заперечували існування наміру створити правові відносини.
Віллмор проти “Саут Істерн Еліктрісіті Борд” (1957 р.)
Позивачі хотіли встановити електричні лампи інфрачервоного випромінення для вирощування курчат. Для цього необхідне було постійне підігрівання повітря. Тож позивачі проконсультувалися з інженером відповідачів, і той розповів їм, що електричний струм, подачу якого здійснюють відповідачі, прийнятний для цієї мети. Позивачі заповнили форму-заявку відповідачів на подання струму і придбали лампи у відповідачів, які схвалили їхнє обладнання. Досить часто напруга падала (тобто електрика відключалася), і в результаті курчата загинули. Позивачі подали позов про порушення контракту. Рішення: відповідачі подавали електрострум відповідно до зобов’язань за законом, і не мали наміру створювати правові відносини.
Трейфус проти поштового відомства (1957 р.)
Поштове відомство загубило дві посилки, що належали позивачам. Компенсація за втрату була обмежена 2 фунтами стерлінгів 18 шилінгами. Позивачі подали до суду позов про порушення контракту. Рішення: контракту не було, оскільки не існувало наміру створювати правові відносини. (Див. статтю 29 Закону про поштове відомство 1969 р., в якій передбачено, що поштове відомство не несе відповідальності з делікту за втрату або запізнення з доставкою посилок, і статтю ЗО цього самого закону, в якій обмежується відповідальність поштового відомства з делікту за втрату рекомендованих поштових відправлень.)
У справі Пфайзер проти Міністерства охорони здоров’я (1965 р.) було ухвалено, що між фармацевтом і його клієнтом не виникає контракту, навіть якщо пацієнт платить рецептурний збір за ліки, виготовлені за рецептом відповідно до національних стандартів охорони здоров’я. Таке рішення було прийнято на тій підставі, що фармацевт має передбачене законом зобов’язання виготовляти ліки за рецептом, і оскільки контракт існує лише в усній формі (тобто за взаємною згодою), це нейтралізує існування контракту.
Примітка: насправді причиною відсутності у цих випадках контракту є стратегічні міркування. З огляду на обмеження, що дедалі більше накладаються на сторони контракту законами, вважати контракт таким, що спирається виключно на домовленість, нереально. Більше того, трапляються випадки, в яких закон справді, коли це відповідає його меті, накладає по суті договірне зобов’язання на сторону, яка цього не хоче. Прикладом є доктрина “представництва в силу необхідності”, за якою в разі, якщо А діє від імені Б з необхідності, А має право відшкодувати свої витрати за рахунок Б, попри те, що представництво, як правило, є відносинами, в основі яких лежить взаємна домовленість.
Положення закону, що можуть виходити зі стратегічних міркувань, пов’язані з колективними угодами. Колективні угоди – це угоди між однією або кількома профспілками і одним або кількома роботодавцями, які мають на меті врегулювання згідно з угодою умов трудових відносин із працівниками. Стаття 179 Закону про профспілки та трудові відносини 1992 р. (консолідуючого) передбачає, що необхідна неспростовна презумпція того, що не передбачається наміру, щоб така угода мала зобов’язувальну силу, хіба що:
А) вона укладена в письмовій формі;
Б) вона містить положення, яке передбачає, що сторони мають намір, щоб угода мала позовну силу.
6.3. Письмове висловлення підтримки
Інколи одна сторона надсилає іншій “лист-підтримку” або “лист про наміри”. Чи має автор намір взяти на себе зобов’язання за законом, залежить від обставин, вжитих у листі формулювань і від того, наскільки одержувач покладатиметься на нього. При об’єктивному погляді наміром листа може бути просте висловлення підтримки, і в таких обставинах він не може породжувати договірного зобов’язання.
“Клейнворт Бенсон” проти корпорації “Майнінг Корп” (Малайзія) (1989 р.)
Компанія М. написала лист-підтримку стосовно позики, яку брала компанія К. для однієї з дочірніх компаній М. (з юридичного погляду – окремої компанії, у разі неплатоспроможності якої М. не несла б юридичної відповідальності, хіба що вони в явний спосіб взяли на себе правову відповідальність, наприклад, шляхом гарантування виплати позики). У листі-підтримці зазначалося, що стратегія М. полягє в тому, що дочірня компанія “в будь-який час спроможна виконати свої зобов’язання щодо позики”. У цій справі було ухвалено рішення що ці слова просто визначали тодішню стратегію компанії. Ця фраза не дорівнює договірним зобов’язанням.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)