Право – Оуенз К. – 5.5. Компроміс судового позову або утримання від позову
На перший погляд здається, що в цьому правилі щось не гаразд із термінами. Для більшості нефахівців “достатній” означає те саме, що й “адекватний”. Однак правило має сенс, бо означає, що хоча зустрічне задоволення має бути достатнім, щоб підтримувати контракт (тобто воно повинно мати певну цінність з погляду права), воно не обов’язково має бути адекватним у тому сенсі, щоб бути такої самої цінності, як і зустрічне задоволення іншої сторони.
Томас проти Томаса (1842 p.)
Позивач – вдова, а відповідач – виконавець духівниці померлого судді Томаса. Відповідач уклав угоду з позивачем, за якою відповідач має передати позивачеві довічне право володіння колишнім подружнім будинком на період, доки вона залишатиметься вдовою і не вийде заміж, за умов виплати нею 1 фунта стерлінгів щорічно за оренду землі й обіцянки утримувати будинок у доброму стані, щоб можна було його здавати в найом. Підставою для такої угоди було бажання покійного судді Томаса. Позивач стверджував, що відповідач не виконав своєї частини угоди. Відповідач доводив, що його обіцянка не мала жодного зустрічного задоволення. Рішення: попри те, що бажання небіжчика не дорівнює зустрічному задоволенню, обіцянка вдови платити 1 фунт стерлінгів щорічно і підтримувати приміщення в доброму стані є достатнім зустрічним задоволенням.
Таким чином, по суті, добродійна обіцянка (тобто рівноцінна подарунку) може бути забезпечена правовою санкцією за умови, що той, хто пообіцяв, надав номінальне зустрічне задоволення, яке суд готовий вважати за достатнє. Перчинка (див. вище цитату лорда Рейда) традиційно використовувалась як номінальне зустрічне задоволення. Зауважте, однак, що при процедурі банкрутства будь-який контракт про продаж майна за неправомірно низьку ціну підлягає анулюванню.
5.5. Компроміс судового позову або утримання від позову
Випадки, в яких досягається компроміс на основі обіцянки виплатити певну суму грошей для залагодження позову або в яких одна сторона утримується від подання позову за умови, що інша сторона вчинить певні дії (наприклад, надасть деякі додаткові гарантії потенційному позивачеві), як правило, не спричинюють проблем. Розглянемо таку ситуацію. Хелен, недбало керуючи своєю машиною, наїхала на Айві, а потім під загрозою судового позову пообіцяла заплатити Айві домовлену суму на відшкодування збитків. Ця домовленість створює контракт. Таким чином, якщо Хелен не заплатить гроші, Айві може покластися на контракт як доказ свого права на ці гроші. їй не потрібно доводити спершу факту недбалості, який став причиною угоди про компроміс: із точки зору права Айві дала зустрічне задоволення обіцянці Хелен у силу того, що погодилася відмовитися від свого права подати на Хелен у суд за недбальство.
Однак що буде, якщо юридичного права, від якого відмовилися, не існувало, і отже, по суті позивач нічого не дав в обмін на обіцянку відповідача заплатити? Чи відмова від нічого не вартого позову є достатнім зустрічним задоволенням для обіцянки відповідача заплатити?
Приклад
Фред на словах погодився продати будинок Грехему. Фред передумав і Грехем погрожує подати в суд за порушення контракту. Якби Грехем подав позов, то суд майже напевно ухвалив би рішення, що обіцянка Фреда не може розглядатись як порушення контракту, оскільки її не було оформлено письмово, як вимагає стаття 2 Закону про власність (різні положення) 1989 р. Однак жодна зі сторін не знала про це, і в результаті Фред погодився заплатити Грехему домовлену суму компенсації, аби він відмовився від подання справи до суду. З’ясувавши законне становище, Фред відмовився заплатити домовлену суму.
Може здатися, що, попри можливу відсутність юридичної сили претензії Грехема, суд змусив би Фреда виконати свою обіцянку і заплатити, як передбачено в контракті. Практична підстава для цього була названа суддею Апеляційного суду Боуеном у справі Майлс проти “НьюЗіленд Елфорд Естейт Ко** (1886 p.), котрий сказав, що про реальність претензій, щодо яких було досягнуто компромісу, треба судити не за правовим станом, який врешті був визначений, а за обізнаністю особи, яка визнає претензію. Якби право було іншим, то кожну претензію довелося б розглядати в суді, перш ніж дійти щодо неї компромісного рішення!
Якщо помилка сторін – це помилка факту, а не права, то не виключено, що саме суд справедливості анулює контракт.
Меггї проти “Пеннін Іншуранс Ко” (1969 p.)
На формі пропозиції про страхування, заповненій третьою стороною і підписаній М., було зазначено, що М. має умовні права водія. Він назвав водіями машини своїх двох синів. Дані їхніх прав були вписані правильно. Через кілька років, після кількаразового продовження терміну страхування, машина, за кермом якої був молодший син (для кого власне машину і придбали), потрапила в аварію. Страхова компанія погодилася виплатити 385 фунтів стерлінгів, щоб залагодити позов проти неї. Перш ніж гроші виплатили, страхувальники з’ясували, що дані про наявність у М. умовних прав не відповідають дійсності, насправді він ніколи не мав прав водія. Страхувальники відмовилися заплатити на тій підставі, що вони мали право не укладати цього контракту, бо М. повідомив неправильні дані. М. подав позов про порушення мирової угоди. Суд з’ясував, що М. не кривив душею, коли повідомляв ті дані. Однак Апеляційний суд дійшов висновку, що оскільки мирова угода спиралася на фундаментальну помилку щодо фактів, які насправді не мали місця, то угоду за справедливістю можна анулювати.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)