Право – Оуенз К. – 23.2.2. Проти кого порушувати справу?
Доведення факту недбалості може полегшитись, якщо суд дозволить позивачу застосувати правило res ipsa loquitur1, яке встановлює спростовну презумпцію недбалості проти відповідача. Внаслідок цього відповідач повинен спростувати цю презумпцію, продемонструвавши, що не припустився недбалості, інакше він нестиме відповідальність. Щоб скористатися правилом res ipsa loquitur, необхідне дотримання трьох умов:
1) причина нещасного випадку має бути невідомою;
2) події, що призвели до випадку, мають повністю залежати від відповідача;
3) нещасний випадок має належати до розряду тих, які не сталися б, якби не недбалість; інакше кажучи, факт недбалості відповідача має бути єдиним можливим поясненням випадку. Так, якщо буде порушено справу проти виробника, і він доведе, що випадок можна так само пояснити недбалістю роздрібного продавця, позивач зобов’язаний доводити обгрунтованість свого позову в звичайний спосіб.
Прикладом справи, в якій з успіхом застосовувалось правило res ipsa loquitur, є справа Грант проти “Аустреліен Ніттінг Міллс”
(1936 р.). У цій справі Г. придбав пару вовняних спідніх виробництва “Аустреліен Ніттінг Міллс” і захворів, оскільки вовна, з якої їх було вироблено, містила домішки сульфіту. Виробник користувався системою, котра мала забезпечувати вимивання сульфіту зі спідніх на стадії виробництва, і не можна було навести жодних доказів, що пояснювали б, як сульфіт залишився у вовні. Г. розпочав справу про порушення контракту проти роздрібного торгівця і про недбалість проти “Аустреліен Ніттінг Міллс”. На доказ факту недбалості йому дозволили застосувати правило res ipsa loquitur, що давало можливість перемістити тягар доведення: не Г. мав доводити недбалість позивачів, а відповідачі – що вони не припустилися недбалості. Вони не змогли цього довести, хоч і обгрунтовано твердили, що виготовили 4 737 600 пар спідніх, на які не було жодних нарікань. (Позов про недбалість був альтернативним – Г. виграв також справу про порушення контракту за південно австралійським аналогом статті 14 англійського Закону про продаж товарів.)
23.2.2. Проти кого порушувати справу?
Складною для потенційного позивача може виявитися ситуація, коли він не придбав товар, а отже, не може подати позов проти роздрібного торгівця, або коли з певної причини подавати позов проти виробника недоцільно. У таких випадках сторона, що зазнала шкоди, має єдиний варіант – подати позов про недбалість проти когось у ланцюзі поставок, але не проти виробника. Результат такого позову залежатиме від таких чинників:
1) чи мають товари дефект, який можна виявити при належному обстеженні, і чи були підстави очікувати, що відповідач обстежить товар;
2) або чи товар придбано у невідомого продавця, постачальника, і, отже, продавець мав обов’язок самостійно перевірити якість товару.
Перший з цих критеріїв у наш час застосовується досить рідко, бо більшість товарів проходять контроль виробника, а отже, додаткова перевірка практично не має сенсу, а інколи навіть неможлива. Однак може виникнути обов’язок перевірки автомобіля, наприклад, якщо продавець зобов’язується здійснити передпродажну перевірку від імені виробника.
Прикладом справи, в основі якої лежить другий з наведених вище критеріїв, що демонструє обов’язок здійснювати належну перевірку при купівлі товару від невідомого постачальника, є справа Фішер проти “Херродс” (1966 р.). У цій справі відповідач – відомий лондонський універмаг – продав засіб для чищення ювелірних виробів “Коуронн”. Він був проданий третій стороні, яка придбала його для позивачки. Тож між позивачем і універмагом не було приватності контракту. Засіб містив спирт і олеат амонію. Він постачався в пластикових пляшках з кришечками, що закручуються, і пластиковими пробками. Перш ніж давити на пляшку, пробку необхідно було усунути, але позивачка (як і чимало інших господинь, котрі придбали засіб), очевидно, цього не зрозуміла, гадаючи, що в пробці має бути маленький отвір, крізь який рідина виходитиме з пляшки, і натиснула на пляшку, не вийнявши пробку. Пробка вилетіла з пляшки, і частина рідини потрапила в око, спричинивши опік. Позивачка вирішила подати позов за недбалість на роздрібного торгівця – універмаг “Херродс” (не було приватності контракту з ним, інакше вона подала б позов безпосередньо на підставі порушення контракту), а не проти виробника, позов проти якого, цілком очевидно, був значно безпосереднішим. Вона прийняла таке рішення, бо виробник був особою, що не мала активів, тож вирок проти нього мав би сумнівну доцільність. Закупівельник “Херродса” домовився про торгівлю засобом, відвідавши виробника. Даючи свідчення, закупівельний підкреслив, що “Херродс” зазвичай не наводить довідок про статус виробника, навіть у разі, коли до нього, звертається невідомий торговельний агент, який пропонує новий продукт, виготовлений невідомим виробником. У даному випадку закупівельник “Херродс” не навів довідок про попередній досвід виробника або про те, чи мав він належну кваліфікацію. Він також не звернувся до хіміків, щоб випробувати рідину, попри те, що мав аналітичний відділ. Як з’ясувалося, виробник був людиною без кваліфікацій і без досвіду у виробництві засобів для чищення, не маючи також кваліфікацій для добору інгредієнтів. Досвідчений хімік-промисловець заявив, що не очікував, що продукт такого роду можна виставити на ринок без застережень. Суд ухвалив рішення, що “Херродс” несе відповідальність за недбалість, пославшись на прецедент – справу Ватсон проти “Баклей, Осборн, Гарретт енд Ко” (1940 р.), у якій дистриб’ютора фарби для волосся, виготовленої невідомим іноземним виробником, визнали відповідальним за шкоду, завдану ним, бо він не навів необхідних довідок і не випробував продукт. У справі Фішер суддя дотримувався думки, що “Коуронн” не слід було виставляти на ринок, навіть з отвором у пробці, без інструкцій про те, як слід добувати рідину з пляшки, а також застереження, що слід уникати потрапляння рідини в очі.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)