Право – Оуенз К. – 20.2.1. Позбавлення права заперечення
Може статися, що власник товарів діє у спосіб, який дозволяє безвинній третій стороні повірити, що невласник дійсно має право продати дані товари. У такому разі власник “позбавляється права заперечення”, тобто не може заперечувати правдивості того, що його дії призвели до того, що безвинна сторона повірила в це. Позбавлення права заперечення – норма доказового права, за якою, якщо А робить Б заяву про реальний факт, знаючи, що Б має намір у своїх діях спиратися на нього, тоді, якщо Б насправді діє собі на шкоду, покладаючись на цю заяву, А не має права заперечувати, що його заява була правдивою. Так, хоч невласник не має за законом права продати товари, власник не може відмовлятися від того, що він раніше сказав або зробив, даючи зрозуміти, що невласник має право власності.
Стаття 21(1) передбачає: “За умови положень цього закону, якщо товари продані особою, яка не є їх власником, не продає їх за уповноваженням або зі згоди власника, покупець не набуває більшого титулу на товари, ніж продавець, хіба що власник товарів своєю поведінкою запобіг запереченню права продавця продавати”.
Позбавлення права заперечення виникає чи то шляхом заяви справжнього власника, чи то через недбалість справжнього власника в обставинах, коли він має обов’язок піклування. Приклад позбавлення права заперечення через заяву можна знайти в справі Хендер-сон проти Вільямса (1895 р.). У цій справі Дж. мав певну кількість цукру, що зберігався на оптовому складі В. Дж. продав цукор Ф. під помилковим враженням (справленим Ф.), що Ф. діє як агент P., який був одним із постійних клієнтів Дж. Ф. заплатив за цукор чеком. Потім Ф. домовився про продаж цукру X. X. попросив В. підтвердити, що він зберігає цукор на замовлення Ф. В. підтвердив, бо був відповідно проінструктований Дж. Банк повернув Ф. чек як недійсний, перш ніж В. доставив цукор X. Тож Дж. дав вказівку В. не доставляти цукор X., бо контракт Дж. про продаж цукру Ф. був недійсним, а отже, цукор усе ще належав Дж. X. подав позов, вимагаючи визнати, що цукор належить йому. Рішення: Дж. (через В.) дав зрозуміти, що Ф. є власником цукру. X., покладаючись на це, діяв собі на шкоду. Тож, попри те, що насправді за законом власником цукру був Дж., Дж. був позбавлений права заперечувати власність Ф. на цукор. Таким чином, X. мав право на цей цукор.
У справі ” Істерн Дистриб’ юторс” проти Голдрінга (1957 p.) М. володів автофургоном “бедфорд”, який використовував у своєму бізнесі. Він хотів придбати у Кокера “крайслер” у кредит, але не мав необхідної суми, щоб внести депозит. Тож Кокер запропонував, щоб М. продав автофургон “бедфорд” К. і придбав його знову на умовах оренди з правом викупу. У звичайному випадку оренди з правом викупу, оскільки дилер рідко фінансує власні трансакції, як правило, дилер продає транспортний засіб спеціалізованій фінансовій компанії, яка виплачує дилеру її ціну за вирахуванням депозиту, який дилер узяв у клієнта. Після цього фінансова компанія здає транспортний засіб клієнту на умовах оренди з правом викупу. Тож К. подав дві пропозиції про оренду з правом викупу від імені М.: одну на “бедфорд”, а другу на “крайслер”. Однак, оскільки пройшла лише пропозиція про “бедфорд”, а про “крайслер” – не пройшла, К. дозволив М. поки що користуватися “крайслером”, але потім, як з’ясувалося, сказав М., що вся трансакція скасована. Тож М. вирішив, що він усе ще є власником “бедфорда” і продав його відповідачам. Коли М. не став виплачувати внески за угодою оренди з правом викупу, позивачі вистежили “бедфорд” і подали позов, вимагаючи, щоб відповідачі повернули їм автофургон. Позивачі заявили, що М. не має права заперечувати, що К. мав право продати товар, бо М. був стороною заяви К. позивачам про те, що машина належала К. і він міг її продати. Апеляційний суд ухвалив рішення, що М. не має права заперечувати, що К. мав дійсний титул на машину і міг передати його позивачам. (Як альтернативний погляд на цю справу можна було б сказати, що К. був агентом М. для продажу “бедфорда”, але встановив таке обмеження на повноваження К., що продаж “бедфорда” не повинен здійснюватися, якщо не буде домовлено про придбання “крайслера”. Якщо патрон (тобто М.) накладає обмеження на повноваження агента, про що третій стороні невідомо, то третя сторона не є зв’язаною цим обмеженням. Таким чином, визнав суд, застосування цього принципу матиме той самий наслідок – позивачам належить дійсний титул на товар.)
Позбавлення права заперечення через недбалість довести нелегко. У справі “Меркантайл Кредит” проти Хамблін (1965 р.) пані X. мала “ягуар”, який вона хотіла використати як забезпечення, щоб одержати позику. Вона запитала дилера П., який явно справляв враження такого, що заслуговує на довіру, чи може він здійснити трансакцію. П. дав X. підписати, серед інших документів, незаповнений бланк заяви на оренду з правом викупу машини, що належала позивачам. П. сказав, що звітуватиме, перш ніж діяти далі, й поінформує про суму, яку вона могла б одержати під заставу своєї машини. П. дав X. незаповнений чек зі своїм підписом і сказав їй, що вона може його заповнити на відповідну суму, коли він повідомить Цю суму телефоном. П. порушив цю домовленість, заповнивши бланк заяви про оренду з правом викупу, підписану відповідачкою, а також іще один бланк заяви, за якою позивачам пропонувався продаж “ягуара” і зазначалося, що його власником є П. Позивачі прийняли обидві пропозиції і в результаті П. одержав від них 800 фунтів стерлінгів. X. розірвала угоду про оренду з правом викупу і заявила про свою власність на машину. Позивачі заявили, що X. через свою недбалість є позбавленою права заперечувати, що П. мав правовий титул на машину, який давав йому змогу її продати. Апеляційний суд одноголосно ухвалив рішення про необгрунтованість позбавлення відповідачки права заперечення. Лорд-суддя Селлерс сказав, що для виникнення позбавлення права заперечення позивач повинен довести: 1) що відповідачка мала обов’язок перед позивачем дотримуватися обережності; 2) що на порушення цього обов’язку вона припустилася недбалості; 3) що її недбалість була опосередкованою або реальною причиною, через яку відповідач був змушений віддати 800 фунтів стерлінгів дилеру. Щоправда, було ухвалено, що відповідачка була зобов’язана дотримуватися обережності, щоб не завдати шкоди будь-якій особі, котра могла взяти на себе надання їй коштів, але, з іншого боку, вона, за конкретних обставин цієї справи, не порушила цього обов’язку – не припустилася недбалості. Вона була добре знайома з П., одним із найвідоміших дилерів у Нотінгемі, він явно справляв враження гідного довіри, платоспроможного і заможного, до того ж дав їй незаповнений чек, щоб переконати, що вона може на нього покладатися. Більше того, навіть якби вона припустилася недбалості, для позивача опосередкованою причиною втрати було шахрайство дилера, за яке X. не повинна нести відповідальності.
У справі “Мургейт Меркантайл Ко” проти Твінтчингса (1977 р.) позивачі здали машину в оренду МакЛ. Компанія “Мургейт” була членом організації “Інформація про оренду з правом викупу”, в якій фінансові компанії реєструють такі трансакції. Т., дилер (торгівець автомобілями), був асоційованим членом цієї організації. Кожен дилер, який є асоційованим членом згаданої організації і планує придбати машину, що пропонується на продаж, перевіряє в ній, чи не є вона предметом угоди про оренду з правом викупу, зареєстрованої якою-небудь фінансовою компанією. Якщо так, то дилер, звичайно, не придбаває її. У випадку, що став приводом для цієї справи, компанія “Мургейт” не зареєструвала угоди. Коли МакЛ. запропонував Т. продати йому машину, Т. перевірив її в організації “Інформація про оренду з правом викупу”, яка повідомила, що машина не зареєстрована як об’єкт угоди про оренду з правом викупу. Тож Т. купив її. Компанія “Мургейт” подала позов, вимагаючи, щоб Т. повернув їй машину. Т. заявив, що компанія позбавлена права заперечення: вона не може заявляти про свою власність на машину на підставі власної недбалості – вона ж не зареєструвала угоду про оренду з правом викупу. Палата лордів двома голосами проти трьох ухвалила рішення про те, що власник майна не зобов’язаний захищати це майно, було підкреслено, що це правильно, навіть попри те, що обидві сторони були членами однієї і тієї самої організації, що має на меті захистити своїх членів від осіб, що хочуть неправомірно розпорядитися майном. Двоє суддів, що не погодилися з поглядом більшості, дотримувалися думки, що між членами організації “Інформація про оренду з правом викупу” діяв взаємний обов’язок дотримання обережності.
Потрібна певна заява. Самої лише передачі товарів не власником, хоч би за наявності документації, яку дехто може сприйняти як доказ власності, недостатньо. У справі “Централ Ньюбері КарАукшіоне” проти “Юніті Файненс Лтд” (1957 р.) шахрай, який називав себе Келлісом, запропонував придбати в позивачів уживаний “морріс” на умовах оренди з правом викупу. Він заповнив бланк заяви на оренду з правом викупу, і йому дозволили забрати машину разом з реєстраційними документами, в яких у графі “зареєстрований власник” зазначалося “Ешлі”. Він обманом продав машину компанії “Мерк’юрі Моторе”, а та перепродала її компанії “Юніті Файненс”. Позивачі порушили справу, вимагаючи від відповідачів повернення машини. Відповідач заявив, що позивач позбавлений права заперечення і не має права заявляти права власності на машину. Було ухвалено рішення, що позивачі не робили ніякої заяви “Мерк’юрі Моторе”, яка зобов’язала б їх повірити в те, що машина належала Келлісу.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)