Право – Оуенз К. – 19.4. Неіндивідуалізовані товари
19.4.1. Правило 5
Правило 5 сформульоване так:
1) якщо є контракт про продаж неіндивідуалізованих товарів чи майбутніх товарів за описом, і товари цього опису беззастережно приділені для контракту
Або продавцем зі згоди покупця, або покупцем зі згоди продавця, власність на ці товари переходить до покупця; згода може бути висловленою чи невисловленою, і може бути дана або до, або після при ділення;
2) якщо на виконання контракту продавець доставляє товари покупцеві або перевізнику чи іншому заставоутримувачу або піклувальнику (названому покупцем чи ні) з метою передачі покупцеві й не залишає за собою права розпорядження, то вважається що він беззастережно приділив товари контракту.
Тож є дві обставини, коли за відсутності протилежного наміру відбувається перехід власності на неіндивідуалізовані товари.
1. Якщо є беззастережне приділення товарів контракту. Це означає, що товари безвідклично зарезервовані для виконання контракту, тож поставка будь-яких інших товарів не буде достатньою для виконання контракту. Просте відкладення товарів недостатнє, щоб розцінюватись як безумовне приділення (судження судді Пірсона у справі Карлос Федершпіль проти Твігга (1957 р.) (див. нижче).
У справі “Вордарс” проти “В. Норвуд енд Сане” (1968 р.) продавець С мав запас заморожених нирок, які за розпорядженням продавця зберігалися на оптовому складі В. Він продав 600 коробок покупцеві Б і дав йому замовлення, адресоване на ім’я В, щоб той доставив товар Б. Коли перевізник Б приїхав на оптовий склад, 600 коробок уже були відкладені для нього. Перевізник віддав В замовлення на доставку, і він розпорядився, щоб розпочали завантаження. Нирки в той момент були в доброму стані, але під час навантаження зіпсувалися, бо: а) вантажники зробили дуже довгу перерву на чай; б) перевізник не зміг привести в дію морозильну установку на своїй машині. Постало питання про те, хто володів товарами, а отже, й мав понести втрату через зіпсування товарів. Рішення Апеляційного суду: якщо неіндивідуалізовані товари перебувають у володінні третьої сторони, власність і ризики переходять до третьої сторони, яка, вибравши необхідну частину товарів, визнає, що тримає їх від імені покупця. У даному випадку перехід власності й ризиків відбувся, коли В одержав замовлення на доставку і діяв відповідно до нього, наказавши розпочати навантаження. Оскільки товари зіпсувалися після цього моменту, ризик ніс покупець, і він має заплатити ціну.
2. Якщо товари, які є предметом контракту, перемішалися з іншими товарам того самого опису.
Якщо товари, які є предметом контракту, перемішалися з іншими товарам того самого опису, то, як правило, приділення може відбутися лише тоді, коли товари-предмет контракту будуть відокремлені від решти товарів.
У справі Beuma (1927 p.) В. уклав контракт на придбання 1000 т пшениці, яка перебувала на борту судна, що прямувало з Англії до США. Він уклав контракт на продаж 500 т купленої ним пшениці X., який заплатив за неї наперед. В. збанкрутів. Частину пшениці, що залишилася, було розвантажено* Залишилося 530 т, які належали В. Нічого не було зроблено, щоб відокремити 500 т, що належать X., від решти. Було ухвалено рішення, що перехід власності на пшеницю не відбувся. Єдиним засобом судового захисту X. було доведення в справі про банкрутство, що він заплатив за пшеницю 5933 фунти стерлінгів і 5 шилінгів. (Як правило, це буває незадовільним засобом захисту, бо кредитори отримують зазвичай лише невеликий відсоток того, що їм винні, а то й зовсім нічого.) Було заявлено, що мав місце перехід пшениці до X. за правом справедливості, але суд зазначив, між іншим, що закон має сприйматись як такий, що заклав усю сукупність правових норм, пов’язаних із контрактами про продаж товарів. “Було б недоцільно в кодексі, мета якого полягає в створенні для людини, котра займається комерцією, довершеної структури норм, що регулюють права за законом, водночас поряд із правовими нормами (тобто нормами, передбаченими правом, на противагу передбаченим правом справедливості) залишати норми права справедливості, що суперечать їм, є ширшими і виникли раніше за ті, що так ретельно сформульовані в різних частинах кодексу” (тобто Закону про продаж товарів).
Однак може мати місце приділення “через вичерпання запасу”, тобто якщо немає інших товарів, які відповідали б передбаченому в контракті опису, крім партії, придбаної покупцем. До цього принципу слід підходити обережно. Якщо продавець має точний запас товарів, придбаних покупцем, товари не трактуватимуться як індивідуалізовані, хіба що ці й тільки ці товари можуть бути належним чином запропоновані на виконання даного контракту. Так, якщо Шейла погоджується продати Брюсові 20 пляшок вина “Кенгуру” зі свого запасу в 100 пляшок, який вона має у своєму погребі, то виходить, що якщо вона продасть і доставить інші 80 пляшок, залишивши тільки 20, товар стане індивідуалізованим через вичерпання запасу. Якщо, однак, Шейла просто погодиться продати Брюсові 20 пляшок вина “Кенгуру”, то не має значення, що в неї в погребі залишається саме така кількість пляшок. Оскільки вона не зв’язана договірним зобов’язанням доставити саме ці 20 пляшок, а може, не порушуючи контракту, виконати його, діставши пляшки в якомусь іншому місці, то товар не стає індивідуалізованим через вичерпання запасу. Цей принцип проілюструємо двома справами, що контрастують одна з одною.
У справі Вейт та Джеймс проти “Мідленд Бенк” (1926 р.) В. і Дж. мали запас пшениці, що прибув до Великої Британії на пароплаві “Тістлросс” і зберігався на оптовому складі в Бйвонмауті. Вони уклали контракт на продаж цієї пшениці різними партіями різним покупцям. Один із покупців, Редлерс, уклав три контракти на купівлю 250, 250 і 750 чвертей1. Редлерс прийняв поставку 450 чвертей, які йому належали, а інші 850 чвертей заставив як забезпечення у банку “Мідленд Бенк”. Редлерс не заплатив за пшеницю й не мав коштів, щоб викупити її в банку. Постало питання, чи була пшениця неіндивідуалізованим товаром, а в цьому разі вона все ще належала В. та Дж., чи вже стала індивідуалізованим товаром, і тоді вона належала Редлерсу. Якщо товар усе ще належав В. та Дж., вони могли скористатися своїм правом продавця, якому не заплатили за товар, і перепродати його. Якщо ж товар належав Редлерсу, то банк міг реалізувати свою заставу, одержавши пшеницю у володіння. Суд ухвалив рішення, що пшениця є індивідуалізованою через вичерпання запасу. Єдиною пшеницею, відповідною до опису, передбаченому в контракті, була пшениця, яка була доставлена пароплавом “Тістлросс” і зберігалася на оптовому складі в Ейвонмауті.
У справі “Лондон Войн Ко” (1986 р.) суд розглядав ситуацію, коли покупець, який придбав певну кількість пляшок вина, доводив власність на нього на тій підставі, що продавець мав саме таку кількість вина у своїх погребах.. Тому покупець стверджував, що вино було індивідуалізованим. Суд не погодився з цими міркуваннями, зазначивши, що продавець міг придбати й інше вино для виконання свого контракту з покупцем. Він не був зобов’язаний для виконання контракту використати саме вино зі своїх погребів, хоч там і була така кількість вина. З іншого боку, у справі Вейт та Джеймс проти “Мідленд Бенк” (див. вище) лише пшениця, яка була доставлена пароплавом “Тістлросс” і зберігалася на оптовому складі в Ейвонмауті, могла бути використана для виконання контракту.
У справі “Лондон Вайн Ко” (1986 p.) була зроблена ще одна спроба пом’якшити правило, пов’язане з безумовним приділенням шляхом застосування принципів права справедливості. Ви пригадуєте (див. вище справу Бейта), що попередня спроба полягала в тому, щоб переконати суд, що коли покупець заплатив за певну кількість товару, яка була частиною більшою партії, а тому неіндивідуалізована, покупець, тим не менше, має приділення товарів за правом справедливості, що дає йому можливість заявляти, що відповідна кількість товару належить йому. Ця спроба не вдалася. У справі “Лондон Вайн Ко” компанія мала запаси вина, що зберігалися на різних оптових складах. За деякі з них були заплачені збори, інші, які не підлягали обкладенню зборами, зберігалися на митних складах. Постало питання, чи відбувся перехід власності до клієнтів компанії на певне вино, придбане й оплачене ними. Це пов’язано з тим, що компанія була винна гроші своєму банкові й був призначений ліквідатор для управління її майном. Тож якщо власність не перейшла до клієнтів, ліквідатор не міг продати або іншим чином використати вино на користь банку, ігноруючи претензії клієнтів. Клієнтам компанія видала “сертифікати власності”, в яких зазначалося, що клієнт є “єдиним власником – бенефіціаром” придбаного вина. Покупці платили за зберігання вина на складі, а також страхові внески доти, доки вони не вирішували або забрати вино, або продати його третій особі.
У своїх циркулярах компанія називала вино не інакше, як “ваше вино”. Компанія запевняла, що має право утримання на вино. (Право утримання – це право утримувати у своєму володінні товари, що належать іншим доти, доки вони не покриють свою заборгованість перед особою, якій належить право утримання.) Суд розглянув три показові випадки:
1) якщо клієнт придбав увесь запас конкретного вина;
2) якщо двоє чи більше клієнтів придбали весь запас конкретного вина;
3) якщо клієнт придбав певну частину запасу конкретного вина, а компанія визнала, що вона утримує відповідну кількість цього вина на замовлення клієнта. У деяких таких випадках клієнти віддали вино в заставу як забезпечення позики, і заставоутримувач (тобто позичальник) одержав від компанії такі самі запевнення, як покупець.
Було ухвалено рішення, що в жодному з цих випадків перехід власності за Законом про продаж товарів не відбувся, бо товари не були індивідуалізовані. Однак на це було заперечено, що такі чинники, як “сертифікат власності”, плата за зберігання та страхові внески, посилання на покупця, як на “власника – бенефіціара” тощо створили довірчу власність на користь покупця. Однак, хоч суд відверто співчував тим, хто заплатив за своє вино і не отримав його, він не вважав за можливе винести рішення про існування довірчої власності. Хоч ясно, що довірча власність може бути створена без уживання слова “довірча власність”, хоч слова “вигода власника – бенефіціара” є належними словами для створення довірчої власності, хоч компанія могла мати намір створити довірчу власність, суд вважав, що через невизначеність предмета, що мається на увазі, винести рішення про створення довірчої власності не можна.
Комісія з права у своєму звіті “Продаж товарів, які є частиною більшої партії” № 215 (1993 р.) рекомендувала, що у випадку контракту про продаж визначеної кількості неіндивідуалізованих товарів має діяти нове правило, що дозволятиме перехід власності на неподілену частку великої партії до індивідуалізації товарів, що належать до конкретних контрактів. Нове правило має застосовуватися лише у випадках, коли частина товару оплачена, і лише до оплаченої частини товарів. Комісія передбачала, що при застосуванні нового правила може виникати спільне володіння, і пропонувала положення, які допоможуть розв’язати певні проблеми щодо факту спільного володіння.
Проблема, аналогічна тій, що постала у справі “Лондон Вайн Ко”, мала місце і в справі Стейпілтона Флетчера (1994 p.). Головною відмінністю цієї справи було те, що в окремих випадках вино покупців, хоч і не закріплене конкретно за кожним із них, було відокремлене від звичайного торговельного запасу. Хоч пізніше його знову перемішали з цим запасом, суд ухвалив рішення, що відокремлення може розцінювати як приділення і що клієнти стали спільними власниками вина.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)