Право – Оуенз К. – 18.5. Невисловлена умова придатності для використання за призначенням
Положення статті 14(3) передбачають невисловлену умову про те, що товари мають відповідати конкретному призначенню, для якого їх купують, якщо покупець прямо чи опосередковано доводить до відома продавця конкретну мету їх використання. За даних обставин покупцеві недоцільно покладатися на вміння та судження продавця. (Крім того, положення статті 14(3) захищають покупця в разі, якщо він купує на виплат, а продавець придбав товари у кредитного брокера, якому покупець повідомив свою мету.)
Примітка: подібно до статті 14(2), дія положень статті 14(3) поширюється лише на випадки, коли товар продається в ході бізнесу.
Якщо товари призначені лише для однієї конкретної мети, мета, з якою їх купують, само собою відома продавцеві. У справі Пріст проти Ласта (1903 р.) було ухвалено рішення, що призначення грілки відоме само собою, а у справі Грант проти “Аустреліен Ніттінг Міллс” (1936 р.) так само було вирішено, що само собою відомо призначення пари спідніх.
Якщо товари мають декілька призначень, необхідно повідомити конкретну мету, з якою їх купує покупець. У справі “Брістоль Трам вайзп проти “Фіат” (1910 р.) автобуси були потрібні для перевезення великої кількості пасажирів пересіченою місцевістю. Поставлені автобуси підходили для туризму. Рішення: автобуси не відповідали конкретному призначенню, для якого їх купував покупець, і цс призначення було доведене до відома продавця. У справі Кенделл проти Лілліко (1969 p.) К. поставив Г. корм з бразильського арахісу. К. знав, що Г. має намір перепродавати його меншими партіями як добавку до комбікорму для худоби та птиці. Отже, передбачалося, що корм має підходити як для худоби, так і для птиці. Корм містив латентний токсин, від якого птахи, що вживали його, загинули. Від імені К. було заявлено, що мета Г. була надто широкою, щоб бути “конкретною метою”. Однак Палата лордів ухвалила, що “конкретна мета” необов’язково є вузькою метою.
У справі “Манчестер Лайнере” проти Рея (1922 р.) покупець написав оголошення: “Буду вдячний за поставку 500 тонн південно-уельського вугілля для пароплава “Манчестер Імпортер” у Нартінгтоні в п’ятницю”. Поставлене вугілля не підходило для цього конкретного пароплава через технічні особливості його топки, і судно, відпливши, мусило повертатися назад. Рішення: факт прийняття замовлення передбачав зобов’язання поставити вугілля, що придатне для пароплава “Манчестер Імпортер”. Було недостатньо того, що поставлене вугілля підійшло б для більшості інших пароплавів.
Якщо є особливі обставини, пов’язані з використанням товарів, їх треба також довести до відома. У справі Гріффітс проти Пітера Конвея (1939 р.) жінка з особливо чутливою шкірою придбала пальто з харісового твіду, не повідомивши про свою чутливість. Внаслідок носіння пальта вона захворіла на дерматит. Пальто цілком підходило для особи зі шкірою нормальної чутливості. Рішення: порушення положень статті 14(1) (нині 14(3)) не мало місця, бо покупець не повідомив продавця про особливі обставини.
Питання, чи відповідають товари своєму призначенню достатньою мірою, це питання факту.
Коли йдеться про уживані товари, суди частіше схиляються до того, що відносно незначні дефекти не заважають їм слугувати своєму призначенню. У справі Бартлетт проти Сіднея Маркуса (1965 p.) вживаний “ягуар”, щодо якого продавець сказав, що він потребує ремонту зчеплення вартістю 25 фунтів стерлінгів, насправді потребував ремонту вартістю 45 фунтів стерлінгів. Суд ухвалив рішення, що машина відповідає своєму призначенню, бо її цілком можна використовувати як автомобіль. У справі Краузер проти “Шеннон Мотор Ко” (1975 p.) уживаний “ягуар”, описаний як такий, що “має великий пробіг”, насправді був “виїждженим”. Суд ухвалив рішення, що машина не відповідає своєму призначенню достатньою мірою.
До 1973 р. покупець мав доводити той факт, що він покладається на вміння та судження продавця. Положення, введене у 1973 р. і нині консолідоване в Законі про продаж товарів 1979 p., передбачає презумпцію про покладання покупця на вміння та судження продавця (хіба що з обставин видно, що він на них не покладався або що з його боку було б нерозсудливо покладатися на них), хоч і до 1973 р. суди не були схильні вимагати істотних доказів для того, щоб зробити висновок, що покупець покладався на судження продавця.
Якщо споживач купує товари в дилера, то тут, цілком очевидно, немає підстав стверджувати, що покупець не покладався на вміння і судження продавця. Однак траплялося, що суд ухвалював рішення, що покупець покладався на вміння та судження продавця, навіть коли і покупець, і продавець займалися одним і тим самим бізнесом і однаковою мірою були фахівцями в цій справі, але товари надійшли з нового джерела поставки, і продавець порекомендував їх (див. справу Кенделл проти Лілліко (1969 р.))
Ясно, що для того, щоб спрацювала стаття 14(3), достатньо й часткового покладання на продавця. У справі “Ашингтон Піджеріс” проти Крістофера Хілла (1972 р.) покупці послугувалися власним судженням щодо того, чи придатний спеціальний комбікорм для годівлі норок, але при цьому покладалися на вміння і судження продавця, який засвідчив, що комбікорм підходить для тварин узагалі. У справі “Кеммел Лейрд” проти “Магенез Бронзе” (1934 p.) продавці виготовили пропелери відповідно до специфікації покупця, але певні моменти були залишені на розсуд продавця. Пропелери мали дефекти, які стосувалися сфери, залишеної на вміння та судження відповідачів. Рішення: покупець частково покладався на вміння та судження продавця, а цього досить для вимоги, що пропелери мали достатньою мірою відповідати своєму призначенню.
Урешті-решт, зрозуміло, що положення і статті 14(2), і статті 14(3) накладають серйозні зобов’язання на продавця. Марно намагатиметься продавець заявляти, що брак комерційної якості або невідповідність призначенню не пов’язані з його виною або, наприклад, що дефект можна виявити лише в ході тривалих випробувань. У справі Фрост проти “Айлсбері Дейрі Ко” (1905 p.) молоко, продане відповідачем позивачеві містило збудників тифу. Виявити їх можна було лише за допомогою тривалих тестів, на момент завершення яких молоко стало б уже непридатним. Дружина Ф. випила зараженого молока і померла. Рішення: коли покупець запитав про молоко, цього було досить, щоб його мета стала відомою продавцю. Тож продавець несе відповідальність, попри те, що дефект неможливо було виявити в момент продажу.
(2 votes, average: 3,50 out of 5)