Право – Оуенз К. – 18.4. Невисловлені умови стосовно якості
У Законі про продаж товарів 1979 р. пов’язані з якістю умови, що маються на увазі, передбачено в таких статтях.
1. Стаття 14(2) – це основна й найважливіша норма, що передбачає невисловлену умову стосовно якості.
2. Стаття 14(4) передбачає невисловлену істотну умову чи застереження про якість (або відповідність призначенню), яка включається до контракту продажу за торговельними звичаями.
3. Стаття 15(2)(а) передбачає умову, що мається на увазі, про те, що при продажу за зразком партія має відповідати за якістю зразку.
4. Стаття 15(2)(с) передбачає невисловлену умову, що при продажу за зразком товари не матимуть прихованих дефектів, що роблять їх незадовільними.
Стаття 14(2) передбачає невисловлену умову, що товари, поставлені за контрактом, мають бути задовільної якості. Ця умова застосовується лише до продажу в ході бізнесу, тож приватний покупець не матиме права на судовий захист на підставі статті 14 закону, якщо, наприклад, фотоапарат, придбаний ним через оголошення в колонці “Продаю” місцевої газети, виявиться непридатним для фотографування. Він може, звичайно, мати судовий захист на підставі порушення умови, передбаченої статтею 13 Закону, або на підставі порушення висловленої умови, або на підставі введення в оману, якщо інформація про фотоапарат, представлена продавцем, виявиться неправдивою.
18.4.1. Значення терміна “задовільна якість”
Згідно з положеннями статті 14(2)(а) товари мають задовільну якість, якщо вони відповідають стандарту, який розсудлива людина вважатиме за задовільний, беручи до уваги опис товарів, ціну (якщо це доречно) та інші обставини, що стосуються справи.
Згідно з положеннями статті 14(2)(Ь) поняття якості товарів включає їх стан і становище; крім того, аспектами якості товарів (у відповідних випадках) є такі чинники:
А) придатність для всіх цілей, для яких переважно поставляються товари типу, що розглядається;
Б) зовнішній вигляд і опорядження;
В) відсутність дрібних дефектів;
Г) безпечність;
Д) довговічність.
Дія умови не поширюється на будь-які моменти, що роблять якість товарів незадовільною:
А) якщо на них було спеціально звернуто увагу покупця, перш ніж було укладено контракт;
Б) якщо покупець обстежив товари до укладення контракту, що мало виявити їхні вади (але зауважте, що право не покладає на покупця обов’язку
Обстежувати товари перед придбанням);
В) у разі контракту про продаж за зразком, якщо їх можна легко виявити при належному обстеженні зразка.
Визначення інших важливих термінів: “бізнес”, “покупець”, “контракт продажу”, “товари”, “якість”, “продавець”, “застереження” містяться у статті 61(1).
Спершу статті 14(2) вимагала, щоб товари були “комерційної” якості. До ухвалення Закону про поставку товарів (невисловлені умови) 1973 р. термін “комерційна” якість визначався прецедент-ним правом. Закон увів статутне визначення комерційної якості, але через постійну його критику це визначення змінено та доповнено Законом про продаж і поставку товарів 1994 р., при цьому термін “комерційна якість” замінено терміном “задовільна якість”.
18.4.2. Тест на задовільну якість
Ще зарано говорити, чи новий тест на задовільну якість є просто семантичною зміною, супроводжуваною розширенням переліку критеріїв, які стали більш окресленими, чи змінилася сама суть тесту. Отже, можливо, краще виходити з того, що, за винятком випадків явної невідповідності новому визначенню, застосовуватиметься колишнє значення “комерційної якості”, сформульоване прецедентним правом.
Широко цитованим тестом на комерційну якість є застосований суддею Діксоном у справі Грант проти “Аустреліен Ніттінг Міллс”:
“Умова про те, що товари є комерційної якості, вимагає, щоб вони перебували в такому фактичному стані, що покупець, будучи повністю ознайомлений з фактами, а тому знаючи про всі приховані дефекти, які мають місце, … придбав би їх без знижки з ціни, яка може бути виручена за такі товари, коли вони перебувають у достатньо доброму порядку та стані”.
По суті це означає, що товари мають коштувати грошей. Однак Палата лордів воліла не робити надто великого наголосу на ціні, заплаченій покупцем. У справі Браун проти Крейкса (див. нижче) Палата лордів не схвалила запропонованої суддею Діксоном формули “без знижки з ціни” і висловилася, що різниця між договірною ціною і ціною, за яку товари можна перепродати, мала б бути істотною, щоб товари стали некомерційними, якщо застосовувати заплачену ціну як свідчення непридатності для комерції. Таким чином, що покупець не може заявляти, що товари є незадовільними просто через те, що він погано торгувався і заплатив надто високу ціну за товари, або через те, що, як у справі Браун проти Крейкса, він зробив припущення про товари, яке виявилося хибним. (У цій справі позивач гадав, що придбана ним тканина придатна для пошиття одягу, а насправді вона годилася лише для промислового вжитку.)
Однак у справі Роджерс проти Періша (1987 р.) той факт, що автомобіль належав до дорогих, було враховано при винесенні рішення про його некомерційну якість.
Незначні дефекти або дефекти, що можуть бути усунуті
Часом постає питання, чи перетворюється товар на некомерційний через невеликі дефекти, особливо косметичні, а не функціональні. Аналогічне питання постає, коли йдеться про дефекти, які є функціональними, але можуть бути усунуті, й продавець хоче їх усунути. Без сумніву, аналогічні проблеми виникатимуть і у зв’язку з вимогою, що товари мають бути задовільної якості, адже нове визначення задовільної якості включає “відсутність дрібних дефектів” як чинник, який суди можуть взяти до уваги при визначенні, чи мають товари задовільну якість.
На практиці, коли покупець скаржиться на незначні дефекти або дефекти, що можуть бути усунуті, продавець зазвичай пропонує виправити їх: або відремонтувати товар, або замінити його. Проблеми можуть виникати за трьох обставин. По-перше, трапляється, що покупець дозволяє продавцеві усунути серію незначних дефектів, але врешті-решт у нього уривається терпець, і він воліє відмовитися від товарів на підставі їх незадовільної якості. По-друге, інколи продавець відмовляється виправити незначний дефект. По-третє, часом покупець просто вирішує відмовитися від товарів, він відхиляє пропозицію відремонтувати чи замінити їх і намагається ухилитися від трансакції на підставі порушення вимоги про задовільну якість.
В усіх цих випадках, якщо суд доходить висновку, що дефект незначний або може бути усунутий, покупець залишається без судового захисту. Багато людей вважають за справедливе відмовити покупцеві в судовому захисті у випадках третього типу. Проблема в тому, що в ситуаціях перших двох типів покупці, що, як можна стверджувати, значно більшою мірою заслуговують на правовий захист, також залишаються без такого захисту.
Саме з метою спробувати запобігти відхиленню товарів на підставі незадовільної якості у випадках, коли порушення є тривіальним, законодавці доповнили Закон про продаж товарів статтею 15А. Як уже зазначалося, положення цієї статті передбачають, що невисловлені умови можуть трактуватись як невисловлені застереження (даючи тим самим право вимагати відшкодування збитків, а не право відхиляти товар) у випадках, коли порушення є незначним, а продаж не належить до такого продажу, в якому покупцем є споживач. Отже, складається враження, що покупець-підприємство може бути позбавлений права відхилити товар через дрібні дефекти, а покупець-споживач має таке право.
Суди, свідомі труднощів, на які натрапляє покупець у випадках постійних дефектів або відмови продавця усунути дефект, схилялися в минулому до прийняття рішень про те, що навіть незначні дефекти в нових товарах і такі, які можна легко усунути, тим не менше, перетворюють товар на “некомерційний”. У справі Джексон проти Ротакса (1910 р.) позивач продав відповідачу партію з 609 автомобільних клаксонів (старого зразка, що складаються з гумової груші, прикріпленої до мідної воронки). При доставці було виявлено, що понад 350 клаксонів мали вм’ятини або подряпини. Клаксони коштували 450 фунтів стерлінгів. їх можна було полагодити за 35 фунтів стерлінгів. Тим не менше, суд ухвалив рішення, що вони не мають комерційної якості. Суди Австралійського Союзу винесли два рішення, за якими товари з незначними дефектами визнавалися непридатними для комерції. У справі Вінслей проти Вудфілда (1929 р.) тривіальний дефект у деревообробній машині зробив її непридатною для роботи. Було ухвалено рішення, що машина не має комерційної якості. У справі “IBM” проти Щербаня (1925 р.) було ухвалено рішення, що обчислювальні терези вартістю 300 фунтів стерлінгів з дефектом скла на циферблаті, який не позначався на їхній роботі, та й заміна скла коштувала лише кілька центів, не мають комерційної якості.
У справі “Цехейв НВ” проти “Бремер Ханделсгесельшафт ДБХ: за Хенса Норд” (1976 р.) товар – відходи цитрусових – призначався на корм для худоби, однак мав дефект, через який був перепроданий приблизно за третину ціни, передбаченої в контракті. Тим не менше, його використали саме з наміченою метою, у більш-менш такий самий спосіб, як передбачалося. Рішення Апеляційного суду: товари не обов’язково повинні бути досконалими, щоб мати комерційну якість. Достатньо, щоб вони перебували в такому стані, що їх можна продати для тих самих цілей, для яких їх зазвичай купують, хоч і зі знижкою з ціни. (І зауважте, що знижка з ціни в цьому випадку була почасти пов’язана з падінням ринкової ціни в момент перепродажу.) Суд додав, що правильним засобом судового захисту в цьому випадку є певна знижка з ціни, яку продавець має надати покупцеві. Це видається мовчазним визнанням “права на виправлення ситуації”, за яким в обставинах, коли товари не відповідають належній якості, продавець повинен мати можливість виправити дефект і поломку, щоб не порушувати умови про поставку товарів задовільної якості. Більше того, складається враження, що пропозиція знижки з ціни замість заміни товарів може вважатися виправленням ситуації.
Як ми бачили, це аж ніяк не є універсальним поглядом, і в справі Роджерс проти Періша (1987 р.) можна помітити відступ до попереднього підходу, коли право відхиляти товари з дефектом як некомерційні надавалося без питань, за умови, що товари не були “прийняті**. У цій справі, слідом за справами, в яких робився висновок, що в машинах слід шукати дефектів, стверджувалося, що в разі, якщо вони можуть бути приведені в рух, вони придатні для продажу і що якщо їх можна відремонтувати, то теж придатні для продажу. У цій справі йшлося про новий автомобіль “рейндж ровер” вартістю понад 15 тис. фунтів стерлінгів. Він мав дефекти в коробці передач, двигуні та сальниках. Ці дефекти були усунуті за гарантією на машину – безплатно для покупця. Машина була на ходу і фактично вже проїхала приблизно 5 тис. миль. Покупець відмовився від машини на підставі її некомерційної якості. Суд ухвалив рішення, що вона є непридатною для комерції. Сер Едвард Еверлей сказав:
“Відповідь на питання, чи має машина комерційну якість, не можна знайти, просто запитавши, чи може вона рухатися. Слід запитати, чи була вона в тому стані, в якому була доставлена, придатною для використання як автомобіль відповідного типу… Той факт, що позивачеві була надана можливість провести ремонтні роботи за гарантією, не робить її придатною для використання за призначенням у момент доставки”.
Товари мають відповідати всім звичайним призначенням
Перш ніж нове визначення, введене статтею 14(2В)(а), змінило ситуацію, вважалося, що товари є “придатними для комерції”, якщо відповідають звичайному призначенню, для якого такі товари продають, без істотної знижки ціни. Так, якщо товари придатні для комерційного продажу під застосованим до них описом без будь-якої істотної знижки з ціни, вони мають комерційну якість.
Неістотно, що товари були придатні не для всіх звичайних призначень, з якими їх можна застосовувати. Причина тут полягала в тому, що якщо покупець мав на меті конкретне призначення даних товарів, він міг поінформувати продавця про це. Якщо покупець так робив, показуючи, що він покладається на судження продавця стосовно надання товарів відповідної якості, тоді у разі, якщо товари не відповідали конкретному призначенню, яке покупець довів до відома продавця, продавець порушував невисловлену умову, передбачену положеннями статті 14(3) закону.
Тепер, однак, нова стаття 14(2В)(а) роз’яснює, що товари мають Відповідати всім звичайним призначенням, а не якомусь одному зі своїх звичайних призначень. Наприклад, припустимо, що продавець продає покупцю багажник – підставку для багажу, що кріпиться на дах автомобіля. Покупець навантажує багажник важким матеріалом для огорожі, придбаним у центрі “Зроби сам”, внаслідок чого він зазнає деформації. Є свідчення, що окремі багажники спроможні витримувати вагу матеріалу для огорожі. Чи може покупець стверджувати, що багажник був незадовільної якості? Застосовуючи визначення, сформульоване в Законі про поставку товарів (невисловлені умови) 1973 р., суд ухвалив рішення, що за умови придатності товару для одного з призначень, з якими зазвичай застосовують такі товари, товар мав комерційну якість, а отже, покупець не мав права на судовий захист на підставі положень статті 14(2). Це не так несправедливо, як може здатися, бо якби продавця поінформували про конкретну мету використання товару, і з’ясувалося б, що він непридатний для цієї мети, продавець був би винний у порушенні умови про придатність товарів, передбаченої статтею 14(3) закону. Однак складається враження, що застосувавши нове визначення в наведеному вище прикладі, покупець виграв би справу, аргументуючи свій позов незадовільною якістю багажника.
Видається, що для уникнення труднощів у ситуаціях, аналогічних тим, що склалися у справах Браун проти Крейкса (1970) та “Асвен Інжиніринг Естеблішмент” проти Лапдайна (1987 p.), продавцеві можна порадити попросити покупця повідомити його, для чого він збирається використати товар. В іншому випадку продавець може опинитися в становищі порушника положень нової статті 14(2В)(а).
У справі Браун проти Крейкса покупець придбав тканину, що мала докладні специфікації, яку він збирався використати для пошиття одягу. Тканина була придатною лише для промислового застосування. Палата лордів дійшла висновку, що тканина даної специфікації широко застосовувалася для пошиття одягу, але інколи й для промислового призначення. Покупець не повідомив про мету, яку мав на увазі, а тому не міг заявляти про порушення положень статті 14(3) (або статті 14(1), якою вона тоді була). Палата лордів ухвалила рішення, що товар був комерційної якості, бо міг бути проданий за даним описом без будь-якої істотної знижки з ціни, і товари, продані за таким описом, могли застосовуватися для цілей, для яких вони зазвичай застосовуються. У справі компанії Асвен діжки були продані під описом “міцні діжки, в яких можна експортувати товар”. їх заповнили й доставили в Кувейт у контейнерах. Після прибуття до Кувейту контейнери залишили на пристані, температура всередині контейнерів підвищилася до 70 °С. Під дією високої температури діжки вийшли з ладу. Експерт засвідчив, що вони, як правило, можуть витримувати високі температури. Діжки використовувалися для перевезення товарів на експорт до інших частин світу без проблем. Тож товар мав комерційну якість.
В обох випадках покупцеві було відмовлено в судовому захисті на підставі статті 14(2), коли він купив товари, призначені для конкретної мети, але не повідомив про цю мету продавця. Це пов’язано з тим, що в обох випадках товари були придатні для однієї з цілей, для яких такі товари зазвичай використовуються. За браком спеціальних знань, які були б “введені в гру” статтею 14(3), продавець не ніс відповідальності, але, як видно з викладеного вище, міг би нести відповідальність нині за переглянутим визначенням.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)