Право – Оуенз К. – 18.4.7. Як довго товари мають залишатися задовільними?
За контрактом”, а не “товари, продані за контрактом”?
Цей вираз уведений у 1973 p., щоб відбити наявну норму прецедентного права. У справі Геддлінг проти Марта (1920 p.) його було застосовано, коли лимонад продали в дефектній пляшці, хоч сама пляшка не була продана за контрактом, вона підлягала поверненню продавцю. У справі Вільсон проти “Рікетт, Кокерелл енд Ко” (1954 р.) у партії вугілля через необачність знаходився детонатор. Суд ухвалив рішення, що вугілля не мало комерційної якості, бо вимога про комерційну якість стосувалася товарів, поставлених за контрактом, а не лише проданих товарів.
18.4.7. Як довго товари мають залишатися задовільними?
Залишилося розглянути питання про те, як впливає на результати справ нове визначення стосовно задовільної якості, за яким довговічність є одним із чинників, які мають враховуватися. За попередніми нормами права щодо придатності для продажу мало місце певне визнання того, що товари мають бути достатньо довговічними, тому, хоча час доставки приймався як час, коли має бути зроблено судження щодо придатності для торгівлі (й, очевидно, задовільності якості, як це розуміють нині), суди схилялися до прийняття рішення про те, що в разі, якщо в товарах значно швидше, ніж слід, розвивалися дефекти, то це означало, що вони не мали комерційної якості на час їх доставки.
Щодо товарів, які швидко псуються, ясно, що вони мають бути задовільної якості в момент, на який призначені за контрактом, і мають залишатися придатними для торгівлі протягом достатнього часу після цього. Див. справу Олетт проти Джордана (1918 p.) (Atkin J., с. 47): “Якщо контрактом передбачено транзит, товари мають бути придатними для торгівлі в кінці звичайного маршруту перевезення” (див. справу Бір проти Волкера (1877 р.)), але нема вимоги, щоб вони могли витримати незвичайний маршрут перевезення (див. “Майї та Муррелл” проти Еммануеля (1962 р.)). Примітка: важко узгодити зазначене вище з положеннями статті 33, яка передбачає, що якщо не домовлено про протилежне, покупець має взяти на себе ризик, пов’язаний зі псуванням товарів. Це обов’язково характерне для транзитних перевезень, навіть якщо продавець зобов’язався доставити товари на власний ризик.
Чи відрізняється тривалість терміну, протягом якого очікується, що товари залишатимуться задовільними, для товарів, що не псуються швидко? Суддя Війн у справі “Кордова Ленд Ко” проти “Віктор Браз” (1966 р.) сказав, що є реальна відмінність між товарами, що швидко псуються, і товарами, що не псуються, хоч він висловився в контексті товарів, що транспортуються. У справі Краузер проти “Шеннон Мотор Ко” (1975 p.) було зазначено, що про відповідність призначенню судять у момент доставки і, як пропонується, немає причин вважати, що правило стосовно умови про задовільну якість має якісь відмінності. Однак зі справ (як приклад можна назвати справу Краузер; див. також справи Сіммонс проти Кука (1981 p.), Спенсер проти Клода Рая (1972 р.)) ясно, що суди схильні ухвалювати рішення, що дефекти, які виникають невдовзі після доставки, є свідченням незадовільної якості товарів у момент їх доставки.
Ще один момент, пов’язаний з часом, коли товари мають бути задовільними, полягає в тому, що, якщо сторони передбачають певний процес перед застосуванням товару, про задовільність якості судять після закінчення цього процесу. У справі Хейл проти Хедже-са (1951 р.) позивачка придбала певну кількість свинячих відбивних. Вона не до кінця їх обсмажила і після вживання в їжу захворіла. Хворобу спричинили присутні у відбивних паразитичні черви, які загинули б, якби відбивні було правильно приготовано. Рішення: продавці не несуть відповідальності. Примітка: однак у разі позову на підставі статті 14(2) рідко можна захиститися, довівши, що товари стали придатними для торгівлі після проходження простого процесу, якщо цей процес не належав до обов’язково передбачених сторонами. У справі Грант проти “Аустреліен Ніттінг Міллс” (1936 р.) у вовняних спідніх після виробничого процесу затрималися залишки хімікату, і позивач у результаті їх носіння захворів на дерматит. Якби позивач виправ спідні перед уживанням, надлишок сульфіту, який залишався в них, був би вимитий. Рішення: попри це, товар був у момент продажу й доставки некомерційної якості.
18.4.8. Винятки в статтях 14(2)(а) та (b)
Щоб мати можливість посилатися на положення статті 14(2)(а), як видається, треба спеціально звернути увагу покупця на дефекти; недостатньо просто сказати про можливі дефекти в загальних фразах, як-от “некондиція” або “другий сорт”. (Примітка: однак такий опис може враховуватися при визначенні, чи мають товари задовільну якість.)
Щодо положень статті 14(2)(Ь), видається очевидним, що саме обстеження, фактично проведене покупцем, враховуватиметься при вирішенні питання, чи мали дефекти бути виявленими при обстеженні. (Примітка: на час розгляду справи “Торнетт енд Фєр” проти “Біерс енд Сан” (1919 р.) формулювання Закону було іншим, тож при інтерпретації нинішнього формулювання використовувати цю справу як джерело не слід.) Отже, якщо покупець не обстежив товари, або, наприклад, обстежив брюки від костюма, а піджак – ні (а так сталося, що саме в ньому був дефект, який можна легко виявити), продавець не може посилатися на положення статті 14(2)(Ь).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)