Право – Оуенз К. – 13.5. Застосування деліктного права
Контракти, що не належать до перших трьох категорій, часом називають “такими, що можуть заперечуватися”, але це неточно, бо дія цих контрактів така:
1) вони не зв’язують неповнолітнього, хіба що він ратифікує контракт після досягнення повноліття (див. справу Вільямс проти Мура (1843 р.));
2) вони є зобов’язувальними для іншої сторони (див. справу Брюс проти Варвіка (1815 р.));
3) неповнолітній не може вимагати реального виконання контракту (тобто він може вимагати лише відшкодування збитків – див. справу Флайт проти Болланда (1828 р.)).
13.5. Застосування деліктного права
Деліктне право не може бути застосоване для скасування дії договірного права. У справі Дженнінгс проти Рандалла (1799 р.) хлопчик найняв кобилу для верхової їзди, але завдав їй шкоди через те, що надто багато і неправильно на ній їздив. Він не ніс деліктної відповідальності, бо якби Йому надали можливість відповідати за позовом про недбалість, а не за позовом про порушення контракту, то це було б просто непрямим способом виконання контракту. Якщо дії неповнолітнього не вкладаються в рамки того, що передбачено контрактом, проти нього можна подати деліктний позов. У справі Бернард проти Хаггіса (1863 р.), коня, найнятого для їзди верхи всупереч чітко висловленим інструкціям власника, використовували для перегонів з перешкодами. Рішення: неповнолітній несе відповідальність за делікт, бо його дії не відповідали діям, передбаченим контрактом. Див. також справу Баллет проти Мінджея (1943 p.), в якій на тих самих підставах було виграно справу про незаконне захоплення чужого майна (метою позову в цій справі було повернути позичені предмети, які позичальник без дозволу власника пере-позичив своєму другові).
13.6. Реституція
У будь-якому випадку, коли неповнолітній набуває власність за умовами контракту, який не має позовної сили, або в разі розірвання контракту, від нього можуть вимагати повернути майно (стаття 3(1) Закону про контракти неповнолітніх 1987 p.). Це передбачено за таких умов:
А) особа (“позивач”) після набрання чинності зазначеним законом уклала контракт з іншою особою (“відповідачем”);
Б) контракт не має позовної сили проти відповідача (або він його розриває) на тій підставі, що був неповнолітнім під час укладення контракту; в такому разі суд може, якщо це справедливо і чесно, вимагати від відповідача передати позивачеві будь-яке майно, набуте відповідачем згідно з контрактом, або будь-яку власність, якою він володіє.
Докладніше з принципами реституції можна ознайомитися на прикладі справи Леслі проти Шейла (1914 р.). У цій справі було ухвалено рішення, що неповнолітнього не можна зобов’язати повернути позичку в розмірі 400 фунтів стерлінгів, яку він одержав шахрайством, хіба що будуть точно названі банкноти та монети, оскільки зобов’язати його повернути борг означає виконати контракт про позичку, а не застосувати доктрину реституції.
З цією справою контрастує справа Стоке проти Вільсона (1913 p.), в якій неповнолітній одержав у кредит товари, завищивши свій вік, і продав їх. Рішення: хоч він не може відповідати за деліктним
Позовом про відшкодування вартості товарів, проте може відповідати з реституції, тобто повинен повернути виручені за продаж гроші.
Складається враження, що можна зняти суперечність між справою Леслі проти Шейла та справою Стоке проти Вільсона на тій підставі, що у справі Леслі проти Шейла примушення неповнолітнього виплатити позику з його загального майна неминуче означало б виконання контракту. Однак у справі Стоке проти Вільсона неповнолітнього не зобов’язали заплатити належну за контрактом ціну за придбаний ним товар, а просто змусили повернути виручку від продажу.
(2 votes, average: 3,00 out of 5)