Право – Оуенз К. – 10.1. Визначення введення в оману
Інколи трапляється що особу спонукають до укладення контракту за допомогою заяви, яка не є частиною контракту. Така заява називається “репрезентацією”, і якщо виявляється, що вона не відповідає дійсності, то це називається “введенням в оману”.
Вище (в розд. 7 “Умови контракту”) ми бачили, що у випадках, коли суд вважає це виправданим з практичного погляду, заяві, котра в іншому випадку класифікувалася б як репрезентація (або взагалі не отримала б правового статусу – наприклад, заява про наміри на майбутнє), надається статус договірної умови. Через відносну легкість, з якою судам вдається концептуально це обгрунтовувати, дехто робить висновок, що норми права про введення в оману є анахронізмом і нині, коли договірне право вже достатньо розвинуте, без них можна обійтися. Здається, що збереження цієї концепції назавжди не має великого позитивного значення, якщо зважити на те, що в цій сфері права труднощів не бракує.
До прийняття Закону про введення в оману 1967 р. становище жертви ненавмисного (тобто без умислу) введення в оману порівняно зі становищем жертви порушення контракту, як правило (якщо не сказати завжди), було значно гіршим. Закон 1967 р. значно поліпшив становище жертви ненавмисного введення в оману, але навіть нині засоби судового захисту, які є в розпорядженні суду в разі введення в оману, ще не повністю прирівнюються до засобів судового захисту, що застосовуються при порушенні контракту. Це пов’язано з двома причинами:
1) Закон 1967 р. передбачає присудження відшкодування збитків так, ніби введення в оману було умисним, тобто на основі делікту обману, що означає компенсацію всіх збитків, безпосередньо пов’язаних з деліктом. А в разі порушення контракту відшкодування збитків має покривати лише втрати, що природно випливають із порушення контракту (тобто є ймовірним наслідком його порушення). Через це, зокрема в разі, коли обсяг малоймовірних збитків значний, жертва введення в оману опиняється у вигіднішому становищі, а якщо очікувані збитки є значними, то в кращому становищі опиняється жертва порушення контракту. Нижче ми розглянемо цей момент докладніше;
2) за Законом-1967 р. у разі цілковито мимовільного введення в оману, тобто коли особа, яка повідомила певні факти, що виявилися неправильними, мала всі підстави вважати, що вони правдиві, відшкодування не присуджується. Якщо ж, з іншого боку, таке введення в оману відбувається при договірних відносинах, особа, котра повідомляє факти, гарантує їхню правдивість, тож, якщо виявиться, що вони не відповідають дійсності, вона буде зобов’язана відшкодувати збитки.
10.1. Визначення введення в оману
Введення в оману – це неправдива заява про факт, яка спонукає іншу особу до укладення контракту.
Розглянемо значення виділених слів по порядку.
10.1.1. Неправдива
Термін “неправдива” стосується заяви, яка, хоч у буквальному розумінні є правдивою, покликана ввести в оману і насправді вводить в оману.
У справі Держава проти Кілсанта (1932 р.) компанія оголосила в проспекті, що вона виплачувала дивіденди навіть у роки депресії, тим самим натякаючи на свою фінансовому стабільність. Компанія і справді виплачувала дивіденди в роки депресії, але вона забула додати, що дивіденди виплачувалися з фінансових резервів, накопичених до депресії. Рішення: ця напівправда мала заплутати людей, а отже, є введенням в оману.
10.1.2. Заява
Як правило, заява буває усною чи письмовою, але трапляється, що вона випливає з поведінки.
У дуже давній справі людина вдягнула шапку і вбрання, які носять студенти-випускники, щоб скористатися знижкою, яку оксфордський торговець надавав студентам. Він не оголошував себе студентом, але, тим не менш, був винний у введенні в оману.
Чи може мовчання бути заявою?
За загальним правилом, особа не зобов’язана добровільно розкривати відомі їй істотні факти. Цей принцип відомий під назвою “caveat emptor”
Наприклад, у справі Кітс проти Кадогена (1851 р.) власник здав у оренду будинок, не сказавши орендарю, що він перебуває у зруйнованому та небезпечному стані. Суд ухвалив, що власник будинку не був зобов’язаний про це повідомляти. (Інша справа, якби орендар спитав у власника про стан будинку і той збрехав у відповідь.)
З правила caveat emptor є три важливі винятки, і в таких обставинах існує обов’язок розкривати факти незалежно від того, чи було поставлено запитання. Ось ці винятки.
1. Заяви, які перестали відповідати дійсності через пізніші події
Якщо особа робить заяву іншій особі, щоб спонукати її до укладення контракту, а після того, як заява зроблена, але до укладення контракту заява перестає відповідати дійсності, заявник зобов’язаний виправити попередню заяву. Якщо заявник зберігає мовчання, і заява не відповідає дійсності, то це розцінюється як введення в оману.
У справі Віт проти О’Фланагана (1936 р.) О. (лікар) хотів продати свою практику. В. виявив інтерес до цього і в січні О. зробив заяву, що дохід від практики становив 2 тис. фунтів стерлінгів. Згодом О. захворів, і до травня, коли контракт було підписано, доходи впали до 5 фунтів стерлінгів на тиждень. Однак він про це нічого не сказав доти, доки контракт було підписано. В. подав позов, вимагаючи анулювати контракт на підставі введення в оману. Рішення: за цих обставин не виправлення попередньої заяви дорівнювало введенню в оману.
2. Контракти, що передбачають максимальну добросовісність.
Деякі типи контрактів, коли лише одна сторона є повністю обізнаною з істотними фактами, передбачають, що ця сторона має продемонструвати максимальну добросовісність. (Інколи ви зустрічатиметеся з цим поняттям, яке латинською мовою виражається як “uberrima fides”2, або “контракти uberrimae fidei”.) Це означає, що дія звичайного правила caveat emptor не поширюється на ці контракти, і сторона, яка володіє фактами, зобов’язана повністю їх розкрити.
Є п’ять типів контрактів, у яких вимагається повне розкриття фактів, а саме такі.
1. Контракти страхування.
Кожний контракт страхування вимагає повного розкриття істотних фактів.
Це означає, що попри те, що на практиці страхова компанія поставить вам запитання про все, що вона вважає істотним, ви, тим не менше, повинні розкрити їм усе, що є істотним для ризиків, які вона страхує, незалежно від того, спитали вас про це прямо чи ні. Метою цього правила є забезпечити спроможність страхувальника визначити суму страхових платежів відповідно до ризиків, які він на себе бере. Факт вважається істотним, якщо його таким вважає страхувальник, хоч застрахований може й не вважати цей факт за істотний. Наприклад, у справі “Локер енд Вулд Лтд” проти “Вестерн Аустраліан Асе Ко” (1936 p.), роблячи пропозицію про страхування від пожежі, оферент заявив, що жодна пропозиція страхування, яку він робив, не була відхилена жодною іншою компанією. Насправді ж у минулому була ситуація, коли інша компанія відмовилася підписати поліс страхування автомобіля. Рішення: поліс страхування на випадок пожежі є таким, що може бути оскаржений на підставі не розкриття фактів.
Обов’язок розкриття фактів поширюється на факти, які застрахований знає або має всі підстави знати. Якщо, пропонуючи застрахувати життя, оферент заявляє, що його стан здоров’я добрий, причому він повністю переконаний, що це так, контракт не може бути анульований, якщо виявиться, що насправді оферент страждає на смертельну хворобу (хоч на практиці страхові компанії роблять оферента гарантом правдивості його відповідей, у зв’язку з чим, якщо виявиться, що його відповіді були неправдивими, оферент нестиме сувору відповідальність за порушення контракту).
2. Контракти про придбання акцій компанії.
При укладенні таких контрактів часто виходять з інформації, вміщеної в проспектах, які видають засновники компанії. Закон про компанії 1985 р. передбачає довгий перелік детальної інформації, яку компанія має розкрити у своєму проспекті. Нерозкриття фактів стосовно будь-якого з цих пунктів трактуватиметься як введення в оману.
3. Родинні домовленості.
Цей термін охоплює великий діапазон домовленостей між родичами, покликаних підтримувати гармонію в родині, зберігати родинне майно тощо. У такій домовленості має бути повне розкриття всіх істотних фактів, відомих кожній зі сторін, навіть якщо про них ніхто не запитує. Прикладами родинних домовленостей є домовленість дотримуватися умов заповіту, який не був належним чином оформлений, домовленість про зміну умов заповіту, що має силу тощо.
4. Продаж землі.
Особа, яка продає нерухомість, зобов’язана розкрити всі відомі їй факти, що стосуються права власності на землю, наприклад, наявність обмежувальних зобов’язань тощо. Примітка: це не передбачає обов’язку розкривати дефекти в самій власності.
5. Товариства.
Під час існування товариства кожен партнер має обов’язок перед іншим партнером розкривати всі відомі йому факти, які впливають на бізнес товариства. Дія цього правила поширюється лише на час після утворення товариства. Вона не поширюється на угоду про створення товариства.
3. Коли між сторонами є фідуціарні відносини
Фідуціарні відносини можуть виникнути в різних обставинах. Перш за все вони виникають, коли між сторонами складаються такі відносини, що в разі будь-якого контракту між ними може бути зроблено припущення про те, що він є наслідком зловживання впливом. Такі відносини охоплюють відносини між батьками та дітьми, лікарями та пацієнтами, адвокатами та клієнтами тощо. У таких випадках обов’язки домінуючої сторони включають повне розкриття фактів, але не більше цього (див. розд. 8 “Несправедливі контракти”). В інших випадках, таких як відносини між довірителем та його агентом або між діловими партнерами, повне розкриття фактів є обов’язком одного перед одним.
(2 votes, average: 4,50 out of 5)