Право – Оуенз К. – 1.2.5. Взаємозв’язок між правом справедливості та загальним правом
Важливо знати, що словосполучення “цивільне право” та “загальне право” можуть означати абсолютно різні речі, залежно від контексту, в якому їх ужито.
Вираз “цивільне право” може застосовуватися в одному з трьох значень:
1) означати ту частину права країни, що не є кримінальним правом (фактично саме в цьому контексті його застосовує більшість нефахівців);
2) як вже зазначалося вище, означати систему права, що базується на римському праві;
3) для людини, яка перебуває на військовій службі, він може означати будь-яке право, що
Стосується цивільних правовідносин (тобто невійськове право).
Вираз “загальне право” може також застосовуватися в одному з трьох значень:
1) означати всю систему англійського права, включаючи як прецедентне, так і статутне право, і саме в цьому сенсі ми використали його вище;
2) означати право, розвинене суддями в ранніх судах загального права, на відміну від права, розвиненого суддями Суду лорда-канцлера (який називається “судом справедливості”) з метою пом’якшити заскорузлість та негнучкість загального права. Таке право називається “правом справедливості”. У випадках незгоди між правом справедливості та загальним правом превалює право справедливості;
3) вживатися на позначення тієї частини права (як загального, так і права справедливості), що належить скоріше до прецедентного права, ніж до статутного права.
Коли ви читаєте про право, важливо з’ясувати, в якому з можливих значень автор вживає ці вирази.
1.2.5. Взаємозв’язок між правом справедливості та загальним правом
Ми зазначили, що термін “загальне право” може використовуватися для того, щоб розрізняти право, застосовуване в судах загального права, та “право справедливості”, застосовуване в Суді лорда-канцлера (“суді справедливості”). Оскільки під час вивчення договірного права вам потрібно буде мати загальне уявлення про право справедливості, то варто розглянути це питання тут.
Право справедливості виникло через заскорузлість та негнучкість підходу, який нерідко застосовувався суддями загального права. Якби судді загального права прагнули пристосувати його до ситуацій, в яких негнучке застосування загального права вело до несправедливості, не виникла б потреба у праві справедливості. Однак судді були переважно несхильними до компромісів, через що в часи зародження права, коли позивач не міг добитися справедливості від судів загального права, він міг подати петицію з проханням про справедливість монарху. Монарх передавав такі петиції лорду-канцлеру, який був духовною особою і, по суті, головним міністром короля. Кількість таких петицій зростала, і настав день, коли довелося створити спеціальний суд – “суд справедливості”, аби дати їм раду. Перший приклад можна знайти в заставному праві.
Приклад застосування права справедливості щодо застав
Застава полягає у внесенні майна як гарантії позики. Припустимо, Енн хоче позичити в Бена 10 тис. фунтів стерлінгів, пропонуючи в гарантію маєток вартістю 30 тис, що називається Грінакр. За загальним правом вона передала б Грінакр Вену (тобто Бен став би законним володарем Грінакра) відповідно до контрактної угоди, що Бен поверне їй Грінакр, якщо вона вчасно виплатить йому 10 тис. фунтів стерлінгів. Якщо ж вона не зможе цього зробити, то Бен залишиться власником Грінакра і, більше того, Енн однаково буде винна йому 10 тис. Суддя суду справедливості виступив проти такого явно несправедливого стану справ. Справедливість вимагає надання Енн відстрочки – періоду часу, за який вона може погасити заставу (тобто повернути позику), а якби це їй не вдалося, суд має наказати продати власність, причому Бенові потрібно повернути позичену в нього суму, а решту виручки має отримати Енн. Це називається “правом викупу заставленого майна”.
Право, пов’язане із заставою, не є єдиною сферою, в якій право справедливості втручається з метою впровадження в життя ідей справедливості. Загальне право було хибним і тоді, коли йшлося про засоби захисту права. За загальним правом єдиним таким засобом, яким міг скористатися позивач, був грошовий платіж, що має назву “відшкодування збитків”. Однак є чимало ситуацій, коли така компенсація не вважатиметься адекватним засобом захисту права. Наприклад, уявімо ситуацію, коли Керол постійно порушує межу землеволодіння Девіда. Для Девіда раз у раз звертатися до суду з позовом про відшкодування збитків було б надто обтяжливим. Тож право справедливості винайшло інший засіб захисту права – судову заборону – наказ Керол утримуватися від порушення межі землеволодіння Девіда, і якщо вона порушить цей наказ, то це означатиме неповагу до суду, за яку її має бути покарано.
Класичний приклад втручання права справедливості стосується правових норм довірчого управління (трасту). Довірче управління виникає, коли одна сторона Д (донор) дає власність О (опікуну), щоб він зберігав її або управляв нею на користь Б (бенефіціара). Поширеним у наш час прикладом є випадок, коли чоловік, який має дружину і, скажімо, двох дітей, хоче, щоб його діти стали власниками майна після його смерті, але в разі, якщо дружина його переживе, то воліє, щоб вона, доки житиме, отримувала дохід від його майна. Чоловік не хоче, щоб його вдова стала власником майна, бо вона може знову вийти заміж і забрати власність із родини, тим самим позбавивши майна дітей. Цю проблему можна розв’язати, вдавшись до довірчого управління. У цьому разі чоловік передає право власності за законом опікунам, щоб вони управляли майном на користь його дружини поки вона житиме. Після її смерті опіка згортається, а майно розподіляється між двома дітьми чоловіка, які вступають у володіння майном. Проблема з опікою від самого початку полягала в тому, що якщо опікуни привласнювали майно, котре перебуває у довірчому управлінні, щоб самим ним користуватися, і бенефіціари скаржилися до суду загального права, то його судді просто цікавилися, хто за законом є власником майна, що перебуває у довірчому управлінні. Відповідь була такою: володарями за законом є опікуни. Судді загального суду вважали на цьому справу вичерпаною. Однак, якби бенефіціари звернулися з петицією до Суду лорда-канцлера, то він наказав би опікунам діяти по совісті й здати бенефіціарам звіт за майно, що перебуває у довірчому управлінні.
На початку XVII ст. у справі графа Оксфордського постало питання, яким має бути результат у разі розходжень між правом справедливості та загальним правом. Король Яков І Стюарт вирішив це питання на користь права справедливості, якому слід віддавати пріоритет над загальним правом. До кінця XIX ст. у випадках, якщо спір був пов’язаний одночасно з питаннями загального права та права справедливості, то для вирішення його інколи спір розглядали у двох судах, а це був довгий і дорогий процес.
Вуд проти Скерта (1855 та 1858 pp.)
Позивач уклав контракт з відповідачем, а той згодом відмовився його виконувати. Єдиним засобом захисту права, яким послуговується загальне право, є рішення про відшкодування збитків. Однак право справедливості запровадило цілу низку інших засобів захисту права, одним з яких є постанова про реальне виконання. Йдеться про наказ суду, щоб відповідач виконав контракт, як було домовлено. Тож позивач звернувся до суду справедливості, сподіваючись, що той винесе постанову про реальне виконання. Однак вадою засобів захисту права, застосовуваних правом справедливості, на думку позивача, є те, що вони покладаються на розсуд суду. Це означає, що, навіть коли позивач обгрунтовано скаржиться на порушення контракту, суд не обов’язково зобов’яже відповідача виконати його. У даному випадку суд відмовився ухвалити таку постанову, оскільки відповідач уклав контракт необачливо. Необачливість не скасувала контракту, але суд дійшов висновку, що ухвалення постанови про реальне виконання стало б надто обтяжливим для відповідача.
Тоді позивач звернувся до суду загального права, вимагаючи відшкодування збитків. Було вирішено, що твердження про необачливість відповідача не може вважатися відповіддю на позов позивача, і відповідно було присуджено виплатити компенсацію збитків.
Закон про юрисдикцію 1873 та 1875 pp. завершив злиття загального права з правом справедливості в процедурних питаннях. Нині в аналогічних обставинах треба було б подати лише один позов, у якому компенсацію збитків і реальне виконання можна було б передбачити як альтернативні варіанти.
Помилкою було б гадати, що в наші дні втручання права справедливості завжди означатиме виправлення того, що вважається несправедливим у загальному праві. Коли право справедливості щойно зароджувалося, його критикували за непередбачуваність: “Право справедливості зазнає змін зі зміною довжини кроку лорда-канцлера”. Результатом критики стали спроби досягти більшої послідовності, внаслідок чого право справедливості виявилося скутим прецедентом так само, як і загальне право.
Тим не менше, у недалекому минулому не раз вдавалися до суду справедливості, щоб здійснити правосуддя в конкретних справах. У договірному праві була створена доктрина позбавлення права заперечення на основі даної обіцянки (див. розд. 5). Це позначилося на правових нормах загального права у справі Піннеля. Що стосується засобів судового захисту – сфери, яка традиційно перебувала в центрі уваги права справедливості, то тут з’явилися нові засоби: так звані заборона Марева (відповідно до прецеденту в справі Марева) та наказ Антона Піллера (відповідно до прецеденту в справі Антона Піллера)1.
З часу створення Законами про юрисдикцію 1873 та 1875 pp. Високого суду відправлення судочинства згідно із загальним правом та правом справедливості “злилися” в одне. Однак справи, які раніше розглядав суд справедливості, і тепер перебувають у віданні Канцлерського відділення Високого суду, а справами загального права і досі займається Відділення Королівської лави Високого суду, що відповідає колишньому суду загального права Королівської лави. Якщо позивач вимагає, наприклад, і відшкодування збитків (засіб судового захисту загального права), і судової заборони (засіб права справедливості), справу може розглядати або Відділення Королівської лави, або Канцлерське відділення Високого суду.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)