Політологія: наука про політику – Горлач М. І. – Форми національно-державного устрою
Всіх механізмів правління народу не вичерпують різноманітні республіканські та монархічні форми держави. Одним із механізмів правління народу є Референдум. Референдум (лат. referendum – те, що повинно бути повідомлене) – всенародне голосування (опитування) з якогось важливого питання життя держави і суспільства.
Природно, референдум припускає рішення найбільш важливих для суспільства питань шляхом всенародного голосування, результати якого мають вищий правовий статус і обов’ язкові для виконання всіма державними органами. В більшості демократичних держав референдум використовується у вигляді законодавчого механізму, особливо на місцевому рівні, хоча референдум має підлегле по відношенню до законотворчої діяльності парламенту значення. В сучасних умовах в різних країнах є істотні розбіжності в сфері права ініціативи проведення референдуму. Так, в Англії, Швеції, Норвегії та інших державах право ініціативи проведення референдуму належить лише парламенту і уряду, а у Франції та інших країнах – президенту, тоді як у Швейцарії, Австрії, Палії та інших державах право ініціативи проведення референдуму належить безпосередньо народу. В Швейцарії громадяни, зібравши 50 тисяч підписів, можуть мати право проведення референдуму, а щоб плебісцит відбувся, зовсім не обов’ язкова участь у ньому більшості населення. Для того, щоб прийняти той або інший важливий для держави закон, використовується всенародне голосування, але й щоб скасувати закон, теж необхідне всенародне голосування. В ряді країн – Франція, Австралія та ін., – референдуми обов’язкові для внесення поправок до конституції. I хоча проведення референдумів, плебісцитів, особливо в масштабах всієї країни, – справа досить складна і дорога, все ж їх цінність полягає в тому, що народ за допомогою референдуму здатний безпосередньо висловити свою волю, стати творцем законів, виявити ініціативу в реалізації тих або інших проблем. Думка народу стає для державних владних структур і органів не тільки орієнтиром, але й обов’ язковою для виконання. В багатьох країнах проведення референдумів у регіонах з окремих проблем влади і політики приносить певну користь.
Форми національно-державного устрою
Під формами державного устрою розуміється територіально-політична організація держави, що включає політико-правовий статус її складових частин і принципи взаємовідносин центральних і регіональних державних органів. Основні форми державного устрою – Унітарна і Федеративна.
Більшість країн світу – унітарні держави.
Унітарна держава – це єдина, цілісна держава, яка поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають будь-якої політичної самостійності. Основні ознаки унітарної держави: єдина держава, єдина конституція, єдина правова система, єдина система вищих органів влади і управління, єдина судова система та ін. Залежно від політичного режиму, можуть існувати різні види унітарних держав. При демократичних режимах в деяких державах місцеві органи влади обираються населенням, а контроль з боку центральних органів влади зберігається тільки побічний (Великобританія та ін.). Може існувати навіть автономія для окремих територій (Гталія та! спанія). При тоталітарних режимах виборні місцеві органи звичайно відсутні, а функції управління на місцях здійснюються призначеними представниками центру.
Федеративна держава – це союзна держава, що складається з декількох державних утворень, кожне з яких володіє власною компетенцією та має свою систему законодавчих, виконавчих і судових органів. !з майже 220 існуючих у світі держав у третині діє федеративний принцип (Австралія, Австрія, Канада, Ьадя, США, Німеччина, Югославія та ін.). Федерацію складають державні утворення, що є її суб’ єктами і мають, відповідно, власне коло повноважень: штати в США, провінції в Канаді, землі в Німеччині та ін. Поряд із загаль-нофедеральною конституцією і законами діють конституція і закони суб’ єктів федерації, але забезпечується верховенство федеральної конституції і законів. Між законодавчою, виконавчою і судовою владами федерації та суб’ єктами федерації чітко розмежовуються повноваження. В деяких федераціях існує подвійне громадянство, за суб’ єктами федерації не визнається право виходу з неї. Більшість федерацій створюється не за національно-територіальною, а За адміністративно-територіальною ознакою. Виняток складали колишній Радянський Союз, Чехословаччина, Югославія та деякі інші країни.
Певне розповсюдження має і така форма устрою як конфедерація. В конфедерації кожний її член зберігає державну самостійність, об’ єднується з іншими державами в союз, до компетенції якого передаються деякі важливі питання. В історії існували конфедерації в США (1776-1787 рр.), Німеччині (1815- 1867 рр.) та ін. В сучасних умовах чистих конфедерацій немає, хоча цей термін вживається відносно деяких країн, зокрема,
Швейцарії, яка в дійсності представляє федеративну форму. Елементи конфедеративного влаштування є і в Співдружності Незалежних Держав.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)