Політологія – Логвина В. Л. – 2. Політична культура
Поняття політичної культури стійко увійшло до складу ключових категорій політичної науки. Це зумовлене тим, що політичний процес при всіх притаманних йому випадковостях, непередбачених подіях, альтернативності ситуацій, що виникають, підкоряється внутрішнім закономірностям, що не можуть бути виведені безпосередньо ані з економіки, ані з психології. Дослідження в області політичної культури допомагають глибше побачити закономірності політичного процесу, особливості політичної свідомості і поведінки людей в сучасному суспільстві. Аналіз проблеми політичної культури дає можливість зрозуміти, чому групи людей або цілі народи, діючи в межах ідентичних політичних систем, але виховані на різних цінностях та маючи різний історичний досвід, по-різному сприймають одні і ті ж політичні події, по-різному поводять себе в одних і тих самих політичних ситуаціях.
Поглиблене вивчення політичної культури дає, крім того, можливість передбачати реакцію населення на конкретні політико-управлінські рішення, передбачити певні міри, що забезпечать ефективність їх реалізації.
Свої витоки проблема політичної культури бере в працях стародавніх мислителів, які зверталися до питань, соціальної етики, критеріїв ідеального громадянина і правителя. Виникнення перших знань про політику і їхнє використання на практиці в античній Греції можна розглядати як зародження політичної культури. Чисто термінологічно поняття “політична культура” було вперше вжите німецьким філософом Іоганом Гердером ще в XVIII ст. Згодом, особливо в кінці XIX – на початку XX ст., дана категорія використовується в політичних дослідженнях різноманітними політичними школами, в тому числі і вченими Росії: В. І. Гер’є, В. В. Івановським, М. Я. Острогорським.
У 50-і рр. ХХ ст. в західній політології виникає теоретичне спрямування, що досліджує соціокультурний зміст процесів, в основі якого було розуміння зумовленості політики культурою. Теорія політичної культури відбила прагнення дослідників подолати формальні, інституалізовані методи вивчення політики. Основна увага була спрямована на вивчення ціннісно зумовлених зв’язків між владою і суспільством, виявлення залежності між процесом прийняття політичних рішень і політичною поведінкою. Внесок у розробку теорії політичної культури внесли Г. Алмонд і С. Верба, СЛипсет, МДюверже, У. Розенбаум, М. Кроз’є.
Найбільш відоме визначення політичної культури дане Г. Ал-мондом і С. Вербою в книзі “Громадянська культура” (1963 р.). Під політичною культурою вони розуміють: “…інтернаціоналізацію політичної системи через пізнання, почуття і судження її членів”. Вона виступає як сукупність психологічних орієнтацій людей по відношенню до політичних об’єктів.
Даний підхід тяжіє до ототожнення політичної культури і політичної свідомості. Прибічники так званої всеосяжної інтерпретації включають в політичну культуру поряд з психологічними настановами і відповідні їм форми поведінки суб’єктів. Третю групу склали так звані об’єктивістські підходи, що розкривають зміст політичної культури через санкціоновані норми поведінки громадян і груп.
Для четвертої групи уявлень характерно визначення політичної культури як нормативної моделі бажаної поведінки і мислення.
Дослідження в області політичної культури в вітчизняній науці були ускладнені.
Політична культура являє собою систему історично сформованих відносно тривких настанов, переконань, уявлень, ціннісних орієнтацій, моделей поведінки в діяльності суб’єктів політичного процесу. Вона містить у собі культуру політичної свідомості, культуру політичної поведінки і культуру функціонування політичних інститутів.
Політична культура містить знання про політику, знайомство з фактами, інтерес до них, оцінку політичних явищ, оцінні думки про те, як повинна здійснюватися влада, емоційну сторону політичних позицій, як наприклад, любов до Батьківщини, негативне ставлення до проявів екстремістських настроїв, визнані в суспільстві зразки політичної поведінки, що визначають, як можна і як слід діяти в політичному житті.
Слід розрізняти політичну культуру особистості і політичну культуру суспільства. Для характеристики політичної культури особистості важливо прищепити усвідомлення суті і мети політичного процесу, знання своїх прав і обов’язків, міру включеності в реалізацію політичної влади. Політична культура суспільства – інституалізований і неінституалізований історичний та соціальний досвід національної й наднаціональної спільнот. Історичні традиції справляють активний формуючий вплив на політичну діяльність індивідів великих і малих соціальних груп. Інакше кажучи, політична культура суспільства є зафіксований у законах, звичаях, традиціях політичний досвід суспільства, рівень уявлень про політичний процес.
Більшість дослідників політичної культури звертаються до проблеми її типологізації. Без цього неможливо проаналізувати специфіку політичного життя в тому чи іншому суспільстві, поведінку різноманітних груп і прошарків населення.
Г. Алмонд і С. Верба виділили три “чистих” типи політичної культури: патріархальний, для якого характерна відсутність інтересу громадян до політичного життя. Члени суспільства не очікують жодних змін з боку політичної системи, тим більше не виявляють власної ініціативи, щоб ці зміни мали місце. Аполітичність, замкнутість на місцевій або етнічній солідарності характерні для цього типу політичної культури. Така культура може відразу стати панівною в молодих державах, але вона зберігається і в розвинених індустріальних країнах, коли кругозір більшості громадян обмежений прихильністю до своїх коренів, свого місця проживання.
Другий тип – підданський, де присутня сильна орієнтація на політичні інститути, поєднана з низькою індивідуальною активністю громадян. Державна влада уявляється, в основному, в плані спускання зверху норм, яких необхідно дотримуватися, регламенту, якому потрібно підкорятися. Людьми керує побоювання покарання або очікування благ.
І третій тип – “партиціпаторна політична культура”, або політична культура участі, для якої характерна зацікавленість громадян в політичній участі і прояв на практиці такої активності.
Автори даної типологізаціі підкреслюють, що ці три типи на практиці взаємодіють між собою, утворюючи змішані форми з перевагою тих або інших компонентів: провінціалістсько-підданський, піддансько-партиціпаторний, провінціалістсько-партиціпаторний.
Перший змішаний тип характерний для переходу від провінціалізму до централізованої влади, характеризується лояльністю до центрального уряду, відходом від орієнтації на місцеві центри влади. Другий тип сполучає в собі появу активної самоорієнтації у значної частини населення і політичну пасивність у іншої. Третій тип характерний для країн, що розвиваються, на етапі переходу до буржуазної демократії. Основна задача полягає у збереженні спадковості в розвитку.
Для країн зі стабільним демократичним режимом характерний громадянський тип політичної культури, що є похідним від трьох перелічених основних типів культур. До найважливіших її ознак відносяться: прихильність до демократичних цінностей, збалансованість політичних орієнтацій, помірний рівень політичної активності, раціоналізм у прийнятті політичних рішень, терпимість (що не розповсюджується однак на екстремальні ситуації і екстремістські сили). Стабільність демократичного політичного режиму спирається на наявність консенсусу відносно легітимності політичних інститутів, напрямку і сенсу політики. Визнання неминучості конфліктів, як результату різноманітності інтересів, поєднується з прихильністю до демократичних засобів їхнього розв’язування.
Деякі політологи проводять типологізацію за рівнем суспільного розвитку. Вони виділяють 4 типи: архаїчну, елітарну, представницьку та політичну культуру високої громадянськості.
Польський політолог Є. Вятр запропонував інший критерій – характер здійснення владних відносин у суспільстві. Основними Є. Вятр визначає три типи: авторитарну, тоталітарну і демократичну (що тотожна громадянському типу Г. Алмонда і С. Верби).
Ми розглянули приклади створення універсальних типологій. Актуальною бачиться побудова і аналіз типологій політичної культури окремих країн, виділення субкультур. Під субкультурою в політиці розуміють сукупність однорідних ціннісних орієнтацій і відповідних їм форм політичної активності окремих суспільних груп. Політична культура суспільства не складається з політичних субкультур, а вбирає найбільш тривкі, типові ознаки, характерні для основної маси населення. Кожна політична субкультура містить і те загальне, що характеризує домінуючу в суспільстві політичну культуру, і те специфічне, що відрізняє замкнуту субкультуру. її особливості зумовлені відмінностями в стані суспільних груп, в економічній і соціальній структурі суспільства, відмінностями за етнічними, релігійними, освітніми, статевовіковими та іншими ознаками. Ступінь поєднання між різноманітними субкультурами впливає на політичну стабільність країни.
Вивчення політичної культури дає можливість зрозуміти одну з найважливіших її функцій – прогностичну, що виявляється у впливі її на динаміку політичного життя. Політична культура надає певне спрямування політичному процесу, виявляє вплив на формування і діяльність політичних інститутів, зумовлює поведінку різноманітних соціальних груп. Вона найважливіша частина соціального клімату, що сприяє появі і сприйманню нового в суспільстві. Нормативно-регулююча функція спрямована на забезпечення налагодженого і стабільного функціонування політичної системи. Політична нормативність включає людину в сферу прийнятої для даного режиму влади політичної поведінки.
Комунікативна функція полягає в тому, що через політичні традиції особистості передаються зразки поведінки, забезпечується спадковість у суспільному розвитку.
Необхідно відзначити, що політична культура є найбільш консервативний елемент політичної системи. Однак стабілізація політичного процесу в Україні багато в чому залежатиме від перетворень в політико-культурній сфері.
Політичні традиції відіграють важливу роль у формуванні зразків політичної поведінки. Для радянської політичної культури базовою моделлю є тоталітарно-етатистська політична культура з атавізмами патерналізму. Перевага держави над людиною, тотальне підпорядкування людини так званим вищим державним інтересам, розцінювання її як гвинтика у величезному соціальному механізмові виступали її характерними ознаками. В цьому характері політичної культури відбилася і своєрідність геополітичного положення нашої країни – немовби на стику двох цивілізацій – Європи й Азії. На відміну від західноєвропейської культури, яка пронизана духом індивідуалізму, для країн Сходу характерна зневага метою і цінностями окремої особистості, неприпустимість політичного плюралізму. Можна виділити такі риси, як: персоніфікація влади, тяжіння політичних лідерів до прямих, позаопосередкова-них політичними інститутами, контактів з масами.
В Росії неодноразово робилися спроби політичної модернізації, однак вони мали незавершений характер, за смугою реформ йшли контрреформи. Як слідство цього, зміцнювалася дихотомія двох субкультур: тоталітарно-етатистської і громадянської, остання знаходилась в стадії становлення, її розвиток був перерваний у жовтні 1917 р. Історичні традиції були підкріплені жорстким тотальним контролем держави, що виключав будь-яку ідеологічно несанкціоновану активність громадянина. Майже три генерації радянських людей зросло в умовах ідеології тоталітарного режиму, для якого характерні: ставка на насильницьке “ощасливлення” людей, відсутність плюралізму думок, політичний фанатизм, конфронтаційність мислення, прихильність силовим засобам розв’язування конфліктів.
У більшості люди важко сприймають ідеї ліберальної демократії, які засновані на поняттях ринку, політичної і економічної свободи, конкуренції, моральної автономії. Сучасній політичній культурі в Україні притаманна відмова від тоталітарного минулого, прихильність до демократичного вибору, однак політико-куль-турні орієнтації свідомості тоталітарного типу ще до кінця не викоренені, що створює загрозу виникнення і розростання екстремістських настроїв. Це можливо при неспівпадінні очікувань та реальної ситуації, коли перехід значної частини населення від традиційного способу життя до сучасного не підкріплюється зростанням добробуту. Атмосфера дезорієнтації, невпевненості в завтрашньому дні пов’язана з крахом звичних атрибутів соціального добробуту, відсутністю у населення ринкових настанов, втратою “історичної пам’яті” у відношенні володіння і розпорядження власністю. Реформи асоціюються з погіршенням власного матеріального становища. Все це робить хворобливим становлення нової моделі поведінки. Для політичної культури України характерно неприйняття шляхів і механізмів реалізації реформ, що ведуть до зубожіння більшої частини населення. Бідність – категорія не тільки економічна, а й політико-культурна. Соціокультурна поляризація зосереджує конфлікт на двох протилежних позиціях, виникають умови для розв’язування конфронтації засобами силового тиску. Харизматичне мислення, відсутність настанов на особисту відповідальність, правовий нігілізм послаблюють систему стримань та противаг по відношенню до можливості встановлення диктаторського режиму.
У сучасних умовах в Україні особливо актуальним бачиться збереження національної згоди. Основою його може виступати суспільний консенсус у відношенні прихильності до демократичного реформування.
Необхідні одночасні перетворення в економічній, політичній і соціальній сферах з урахуванням духовного рівня суспільства. Однофакторна (економічна) модель реформування здатна викликати соціальну катастрофу, стримує процес політико-культур-них змін. Політичної стабілізації сприяла б наявність чітко визначеної мети політики демократичних перетворень. Враховуючи історичні традиції, вони повинні об’єднувати в собі ідеї економічної ефективності і соціальної справедливості. В сфері соціального реформування необхідно визначення кордонів, вихід за які неприпустимий. Відправною точкою в сучасному політичному житті повинен стати суверенітет особистості, економічною гарантією якого виступає власність, байдуже, чи полягає вона в мільйонних акціях, родинній фермі або всього лише в парі робітничих рук, інтелектуальних здібностях.
Формування чіткої законодавчої бази, розмежування компетенцій центральних і місцевих органів влади, стимулювання регіональних програм у сфері соціально-економічного реформування може стати базою для політико-культурних змін.
У нинішній момент лише в окремих колах міського населення, серед підприємців і частини інтелігенції, керівників підприємств відбулася ціннісна переорієнтація. Тому проблема порушення негативних аспектів традиціоналістської політичної культури перебуває в безпосередній залежності від ефективності демократичних перетворень і підвищення інтенсивності міжкультурного обміну.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)