Політологія – Гетьманчук М. П. – 9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції

9.1.Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції

9.2.Форми держави

9.3.Правова держава і громадянське суспільство

9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України актуалізувало необхідність вивчення проблем, пов’язаних з державою як політичною формою організації суспільства.

Вивчення держави передбачає передусім з’ясування притаманних їй ознак, функцій, прерогатив, структури, форм. Не менш важливим є ознайомлення з теоріями походження держави, концепціями сучасної держави, ознаками правової держави та механізмами її співвідношення з громадським суспільством.

Нині у світі є близько 200 держав, які відрізняються одна від одної історією, рівнем соціально-економічного та культурного розвитку, соціально-політичною організацією, розміром території, кількісним та якісним складом населення, ступенем впливу на міжнародній арені. Однак кожна з цих держав є найголовнішим системоутворюючим елементом політичної системи, її ядром, що охоплює сукупність безпосередніх суб’єктів політики.

Дослідники різних епох демонстрували сталий інтерес до природи держави, при чому погляди на державу змінювались історично. У країнах Стародавнього Сходу державу розглядали як щось святе, що виникає внаслідок Божої волі, а тому потребує беззаперечного підкорення. До початку XX ст. таке розуміння збереглося в суспільствах з одноособовою (монархічною) формою влади, що передавалася у спадок. Проте ще у Стародавній Греції різні філософи та філософські течії починають пов’язувати державу з вимогами справедливості (піфагорійці), законності (Сократ), турботи про суспільне благо (Демокріт). Арістотель трактував державу як вищу форму спілкування між людьми. На думку Арістотеля, держава виникає не лише для господарського обміну і протидії несправедливості. “Вона з’являється тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сім’ями і родинами, заради досконалого і достатнього для себе самого життя”. У багатотомній праці “Політика” Арістотель описав 158 грецьких і варварських державних устроїв. Найбільш вдалою формою держави він вважав конституційну помірковано-демократичну республіку (політію), що спирається на середні верстви суспільства, на вільних людей середнього статку і передбачає правління більшості в інтересах усього суспільства.

Розвиток історичної думки призвів до появи значної кількості іноді навіть протилежних думок про походження, суть та основне призначення держави. У середні віки, коли визначальну роль у житті суспільства відігравала Церква, панівною була теологічна теорія, яка трактувала виникнення держави та державної влади з Божої волі. Звідси випливає святість, недоторканність держави, покора всіх підданих державній владі. Патріархальна теорія обгрунтовує патріархально-патерналістичну концепцію держави, згідно з якою держава – це результат історичного розвитку сім’ї. Природний процес розростання сім’ї у роди, потім у племена призводить до появи великих спільнот, якими і стали держави. За цією теорією, спадковий монарх – це нащадок племінних вождів, які ведуть свій родовід від Адама.

У XVII-XVIII ст. чималої популярності набуває теорія суспільного договору, яка доводить, що держава виникає на певному етапі історичного розвитку людства як наслідок укладання угоди між народом і правителем. Держава тут є органом загального примирення людей, які перебували у природному стані, коли тривала “війна всіх проти всіх”. Концепція суспільного договору існувала у двох різновидах. У першому випадку наголос на тому, що народ добровільно віддав право керувати суспільством монархові й тому має добровільно підкорятися, виправдовував абсолютизм. Інша концепція наголошувала на тому, що в разі невиконання правителем своїх обов’язків, занедбаності умов угоди народ має право на супротив правителю.

Є ще й інші теорії походження держави. Зокрема, органічна трактує виникнення держави як наслідок природної диференціації органів “суспільного організму”; психологічна пояснює походження держави особливими властивостями психіки визначних осіб; теорія завоювання трактує появу держави як результат завоювання та поневолення одних племен іншими і встановлення на завойованій території влади завойовника; класова теорія пов’язує появу держави з поділом унаслідок майнового розшарування суспільства на класи, з яких один панує, а інші підкоряються. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною. Вона пов’язує виникнення держави з правами людини, розглядає як правову форму організації та функціонування політичної влади. v

Сьогодні, коли історичний метод у політичних дослідженнях не відіграє важливої ролі, дискусії довкола проблеми виникнення держави припинилися.

На думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами, і на їх утворення впливали різноманітні чинники.

Погляди вчених на суть й основне призначення держави теж відрізнялися неоднорідністю та суперечливістю. На думку Т. Мора, держава – це змова багатих проти бідних (таке розуміння держави згодом було притаманне марксистам та анархістам); німецький філософ Г. Гегель трактував державу як втілення моральної ідеї, “образ і дійсність Розуму”, “ходу Бога в світі”; інший німецький філософ І. Кант вважав, що призначенням держави є забезпечення максимальної відповідності державного устрою принципам права. На думку К. Маркса і Ф. Енгельса, мораль, право і заснована на них держава у класовому суспільстві повинні бути повністю підпорядковані інтересам панівного класу. У розумінні Г. Кельзена, держава – це “позитивний правопорядок, який примусово регулює суспільство людей”, звідси, кожна держава вже за означенням є правовою. Іншою є думка українського вченого Б. Кістяківського, який вважав, що наявність законів не є підставою для ототожнення держави з правом, і що “тільки маючи справу з уповноваженими особами, котрі можуть виставляти правові вимоги до самої держави, державна влада виявляється змушеною незмінно дотримуватися законів”. Отже, розмаїття підходів до сутності та призначення держави дає кардинально відмінні трактування: від розуміння держави як апарату насильства – “чудовиська, що пожирає людей” (Т. Гобс, Ф. Ніцше, В. Ленін) – до трактування її як інструмента здійснення солідарних планів людей, втілення їх спільної волі та досягнення “загального блага”.

З метою систематизації різноманітних підходів до розуміння суті держави та її стосунків з неполітичною сферою суспільства в політології використовують поняття парадигми. Парадигма – це концептуальна схема, модель теоретичного осмислення явища та його сприйняття суспільною свідомістю. Для пояснення суті та призначення держави в сучасній політології прийнято використовувати три парадигми держави, які виділив іспанський політолог X. Карраседо.

Парадигма справедливої держави – традиційна формула технократичних і раціоналістичних концепцій від Платона до Гегеля і Маркса – нгіні практично втілена у країнах Сходу та в державах ісламського світу. Концепція “справедливої держави” декларує: держава – це все, вона наділена вищою мудрістю, знанням одвічних і незмінних законів, вона втілює у собі і у своїй діяльності абсолютний порядок, який встановлює остаточно, а громадяни повинні лише безапеляційно його виконувати. Держава повністю підпорядковує собі громадянське суспільство, втручається і регламентує всі сфери життя суспільства, поширює вплив на сімейні та приватні відносини, на релігію і мораль. Критикувати діяльність такої держави заборонено. Не підлягають перегляду абсолютні (наприклад, класові) інтереси, встановлені абсолютні етичні межі, яких не можна порушувати. Така держава – це наставник, опікун, а и політика – це певна педагогіка. Держава вирішує всі проблеми сво’іх громадян, а останні, своєю чергою, завдячують усім, що мають, державі. На практиці така держава тяжіє до деспотизму і тоталітаризму (колишній

СРСР). Її стосунки з громадянами мають патерналістичний характер (від лат. pater – батько), що призводить до того, що держава контролює не лише поведінку людей, а й їхні думки, переконання, ціннісні орієнтації.

Парадигма держави політичного реалізму притаманна ліберальним демократіям і передбачає щонайменше державності, яка є гарантом особистої свободи кожного члена суспільства в її “негативному” трактуванні (як “свободи від…”, перш за все, від втручання в особисте життя) і використовує механізми примусу лише за необхідності. Мета такої держави – створення завжди тимчасової рівноваги між протилежними інтересами різних суспільних груп, що сприяє запобіганню конфліктів. Найбільшим політичним досягненням такої держави є ефективні дії, які дають бажані результати, при цьому політичні настанови постійно модифікуються, а на шляху досягнення політичних цілей немає жодних моральних обмежень. У суспільстві панує прагматичне ставлення до держави, яке опирається на тезу про етичну нейтральність влади. Крайнім виявом держави політичного реалізму стала наприкінці ХУЛІ – у першій половині XIX ст. у СІНА концепція “держави – нічного сторожа”, яка не втручається в повсякденні справи громадян, а лише оберігає їхні спокій і майно, коли вони сплять.

Парадигма “правової держави” передбачає раціональне співвідношення індивідуальної та громадянської свободи з державною владою, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, опираючись на усталені правові норми, встановлені у визначеному конституцією порядку, що виникає на основі консенсусу. Правова держава не лише гарантує права людини, а й відповідає за рівномірний розподіл первинних благ. Метою державної політики є забезпечення автономії особи поєднанням вимог свободи (як позитивної, так і негативної) з рівністю (права людини в їх динаміці та розвитку). Правова держава – це вища форма державного буття, найдосконаліший ступінь державної організації (рис. 9.1).

Незважаючи на наявність різноманітних теорій держави, поглядів і підходів до розуміння її суті та призначення, політологи визнають підставові характеристики державної організації, серед яких:

– наявність публічної влади, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління (чиновництво) та захисту населення (військо, правоохоронні органи тощо);

– утримання системи суспільної влади і державного апарату управління за рахунок податків з населення;

– територіальна організація населення і верховенство державної влади над цією територією;

– наявність системи правових норм, санкціонованих державою й обов’язкових для всього населення;

– право представляти інтереси всього суспільства і виступати від його імені як усередині країни, так і на міжнародній арені (суверенність влади) (рис. 9.2).

Політологія   Гетьманчук М. П.   9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції

Політологія   Гетьманчук М. П.   9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції

Суверенітет як верховенство державної влади вирізняє державу від інших інститутів політичної системи, стосовно яких вона є самостійною і незалежною. Лише держава представляє все суспільство, інтереси всіх соціальних груп, захищає права й свободи громадян та забезпечує їхні загальносоціальні потреби. Суверенність державної влади виражається у монополії на продукування загальнодержавних актів, виробленні та реалізації внутрішньої

І зовнішньої політики. З іншого боку, диференціація суспільства на різні групи, які мають власні інтереси і прагнуть їх задовольнити оволодінням державною владою, призводить до того, що держава як сукупність владних та адміністративних органів може здійснювати управління в інтересах певної групи, найбільш наближеної до влади, або такої, що володіє нею монопольно.

Держава використовує певні прерогативи, до яких належать:

– управління суспільством задля стабілізації суспільної системи та збереження цілісності суспільства;

– застосування організованого примусу;

– збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну;

– використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої та зовнішньої політики.

Отже, держава – це структурована і правовим шляхом унормована суверенна суспільна (публічна) влада, що здійснює контроль над конкретною територією та виступає від імені всього суспільства при вирішенні внутрішніх і зовнішніх питань. Вона є основним системоутворюючим елементом політичної системи.

Суспільне призначення держава здійснює через виконання своїх функцій, які традиційно поділяють на внутрішні та зовнішні. Такий поділ певною мірою є умовним, оскільки кожна функція держави охоплює і внутрішні, і зовнішні аспекти.

До зовнішніх належать функції:

– оборонна, яка забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потенціалу;

– дипломатична, спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співпраці з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство.

Виконуючи зовнішні функції, держава прагне забезпечити реалізацію національних інтересів на міжнародній арені.

Серед внутрішніх функцій виділяють:

– адміністративно-управлінську;

– нормотворчу;

– правозахисну;

– виконання загальносуспільних робіт;

– вирішення конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;

– здійснення політичного керування;

– інтеграційну;

– національно-консолідуючу тощо.

В Україні, яка впродовж кількох століть була пошматованою і перебувала у складі інших держав, розвиток національної свідомості та культури відбувався під впливом імперських центрів. Саме тому, після проголошення незалежності, особливого значення для української держави набула національно-консолідуюча функція. Вона полягає в тому, що держава:

– об’єднуючи всі приналежні до неї території, визначає зовнішні межі, в яких відбуваються процеси економічної, мовної, культурної інтеграцій;

– зумовлює спільність історичної долі та традиції, зокрема у стосунках з іншими народами;

– сприяє творенню єдиної для всієї нації системи цінностей, у яких відображено специфіку національного поступу й які водночас є орієнтиром для подальшого вирішення суспільних проблем;

– сприяє розвитку національної культури (національна система освіти, національна наука, мистецтво, література);

– часто ініціює створення національної релігії (англіканська церква у Англії, ініціювання екуменічного руху в Україні).


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)

Політологія – Гетьманчук М. П. – 9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції