Політологія – Гелей С. Д., Рутар С. М. – Розділ 8. Політико-правова система України

Україна належить до країн перехідного типу, яка поступово і повільно здійснює перехід від посткомуністичного суспільства до ліберально-демо­кратичного. її територія становить 603,7 тис. км2, населення – 45,7 млн осіб, а річний обсяг ВВП за ПКС – більше 337 млрд дол, номінальний ВВП – по­над 179 млрд, а на душу населення відповідно 7 331 $ і 3 955. Культурно-дер­жавні корені України сягають у часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Гетьмансько-козацької держави. У 1917-1920 рр. Україна здо­була державну незалежність, яка була виражена у трьох формах: УНР, Геть­манату і ЗУНР. У 1922-1991 рр. Україна перебувала в складі СРСР, а коли розпалась радянська імперія, проголосила незалежність (24 серпня 1991 р. акт проголошення незалежності був ратифікований всеукраїнським рефе­рендумом 1 грудня 1991 р.).

Нова Конституція України була прийнята парламентом 28 червня 1996 р. Вона визначила основні орієнтири державотворення та суспільного розви­тку. В Конституції знайшли відображення загальна характеристика держави, статус центральних органів державної влади, місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також механізм стримувань і противаг між ними.

У конституції проголошується верховенство права, а також те, що укра­їнська держава є суверенною, незалежною, демократичною, правовою і со­ціальною. Принцип верховенства права є найбільш істотним досягненням конституційного процесу, сутність якого зводиться до таких показників:

Усі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі конститу­ції і відповідати їй;

Норми конституції є нормами прямої дії, які передбачають звернення громадян до суду безпосередньо на підставі конституції для захисту своїх прав і свобод;

Чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.

Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандарти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.

У Конституції передбачені запобіжні механізми захисту її від кон’юнктурних впливів влади, суть яких зводиться до такого:

1) Конституція може бути змінена (за винятком розділів “Загальні засади”, “Вибори”, “Референдуми”, “Внесення змін до Конституції”), якщо за законопроект про конституційні зміни, поданий Президен­том або третиною депутатів Верховної Ради, проголосує попередньо абсолютна, а на наступній сесії – кваліфікована (дві третини) біль­шість від конституційного складу парламенту; 2) перегляд цих розділів може відбутися, якщо за законопроект про конституційні зміни, поданий Президентом або кваліфікованою більшістю депутатів Верховної Ради, проголосує також кваліфікова­на більшість депутатського складу і після цього він буде затвердже­ний всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом; 3) конституційні зміни до будь-якого розділу можуть відбутися за ре­зультатами всеукраїнського референдуму, призначеного Президен­том за народною ініціативою.

Конституція не може бути змінена:

1) якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод громадян, спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення те­риторіальної цілісності України;

2) в умовах воєнного або надзвичайного стану;

3) не раніше, ніж через рік від моменту внесення законопроекту про зміни;

4) протягом легіслатури парламенту не можуть змінюватися ті самі по­ложення Конституції;

5) законопроект про зміни до конституції може розглядатися парла­ментом за наявності висновку Конституційного суду.

Однак наслідки компромісу між різними політичними силами призве­ли до закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це, передусім, стосується:

1) суперечності між проголошеним принципом, який визнає народ суб’єктом змін конституційного ладу, і принципом, який надає право змінювати конституцію тільки органам державної влади – Прези­дентові та Верховній Раді, не передбачивши при цьому права на на­родну ініціативу;

2) відсутності ефективного механізму стримування і противаги між ор­ганами державної влади, який полягає у тому, що, по-перше, прак­тично неможливо здійснити процедуру імпічменту та розпуску парламенту; по-друге, президент має вирішальний вплив як на фор­мування уряду, так і на припинення його повноважень, однак не несе політичної відповідальності за діяльність; по-третє, парламент дає згоду на призначення голови уряду і може висловити вотум недовіри йому як під час схвалення урядової програми, так і після закінчення однорічного терміну від моменту схвалення цієї програми. Проте ні резолюція недовіри, ні постановка урядом питання про довіру не тяг­не за собою можливості розпуску парламенту главою держави;

3) невизначеності партійного механізму формування політичної влади загалом і уряду зокрема;

4) неконкретизованості понять і структури спеціалізації суддів, апеля­ційної і касаційної інстанцій, суду присяжних і місцевих судів;

5) громіздкості структури й обсягу повноважень обласної і районної держадміністрації, яка практично унеможливлює процес цивілізова­ного розвитку органів місцевого самоврядування, особливо на регіо­нальному рівні;

6) збереження депутатського імунітету в тій формі, яка не передбачає притягнення депутата до кримінальної відповідальності без згоди парламенту, навіть якщо він затриманий на місці злочину;

7) гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплатної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закладах та безплатного державного і муніципального медичного обслуговування;

8) збереження протягом п’яти років нинішнього статусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу реформування судової влади.

Недосконалість Конституції, особливо тих норм, які стосуються механіз­му стримування і противаги між інститутами державної влади, а також по­вільне і незбалансоване здійснення реформ (політико-правових і економіч­них) призвели до становлення політичної системи в Україні, яка не відповідає західній моделі і має багато спільного з колишньою радянською системою.

Політична система України за типом суспільства є посткомуністичною. Вона поєднує елементи командно-адміністративної (у вигляді громіздкого апарату президентської влади, що зберігає структуру і відтворює функції ко­лишніх радянських і партійних органів), мафіозної (у вигляді нелегальних каналів розподілу державних фінансів і державної власності), демократич­ної (у вигляді створення правових передумов для розвитку політичних і гро­мадських інститутів) систем. Політична система України грунтується на культурно-політичних традиціях східно-православного суспільства і відпові­дає рівню цивілізованого розвитку індустріального та перехідного суспільств.

За типом політичного режиму політична система України зазнала ряд істотних змін: на початку державної незалежності перебувала в стані анархо-демократичного режиму, пізніше (з 1994р.) – авторитарно-демократич­ного, олігархо-кланового; (з 2004 р.) набула деяких ознак режиму консолі­дованої демократії, а на сучасному етапі політичного розвитку – поступово набуває ознак авторитарного режиму.

Аналізуючи політичну систему України варто зупинитися на її основних атрибутах, які вона набула після конституційної реформи 2004 р.

Законопроект № 2222 про конституційні зміни був проголосований 8 грудня 2004 р. Успішному голосуванню за названий пакет передували до­мовленості, досягнуті під час “круглих” столів за участю глави держави і го­лови парламенту (Л. Кучми, В. Литвина), двох кандидатів у Президенти (В. Ющенка, В. Януковича), а також Верховного комісара з питань безпеки та міжнародної політики ЄС – X. Солани, Президентів Польщі і Литви – О. Кваснєвського і В. Адамкуса, представника ОБСЄ – Я. Кубіша.

Конституційний закон був кроком вперед на шляху створення збалан­сованої демократичної моделі державної влади, в якій повноваження гла­ви держави значно обмежені й перерозподілені між урядом та парламен­том. У такій моделі вагомо зростає політична роль прем’єр-міністра і уряду, сформованого парламентською партійною більшістю. Згідно конституцій­них змін глава держави отримав право:

1) за пропозицією коаліцій депутатських фракцій вносити подання для призначення парламентом прем’єр-міністра, міністра оборони і за­кордонних справ;

2) вносити подання для призначення і звільнення парламентом голо­ви СБУ;

3) призначати та звільняти за згодою парламенту Генерального проку­рора, а також за поданням прем’єр-міністра – керівників централь­них органів виконавчої влади, які не входять у Кабінет Міністрів;

4) після консультації з головою Верховної Ради, його заступниками, го­ловами депутатських фракцій розпускати парламент, якщо останній протягом місяця не створить коаліцію депутатських фракцій, про­тягом 60 днів не сформує уряду від моменту відставки попереднього уряду, протягом 30 днів під час однієї сесії не розпочне пленарні за­сідання.

Роль Верховної ради у політичній системі стала більш вагомою, ніж це було раніше. Вона отримала право:

1) формувати протягом місяця коаліцію депутатських фракцій, висува­ти пропозицію для подання главою держави кандидатури прем’єр-міністра;

2) призначати за поданням Президента прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, а за поданням прем’єр-міністра – інших міністрів, а також голів Антимонопольного комітету, Дер­жавного комітету телебачення та радіомовлення і Фонду державно­го майна;

3) вирішувати питання про відставку прем’єр-міністра, а також про до­строкове звільнення міністрів та керівників відомств за тією ж про­цедурою, що і призначення; призначає і звільняє за поданням Прези­дента голову СБУ;

4) надавати згоду на призначення та звільнення главою держави Гене­рального прокурора.

Треба зауважити, що названі конституційні зміни не в повній мірі вирі­шили питання з точки зору створення ефективного механізму стримувань і противаг між главою держави, парламентом і урядом, а також між держав­ними, регіональними і місцевими органами влади. Це зокрема стосувало­ся: суперечливого порядку формування уряду, в рамках якого одна частина міністрів призначається парламентом за поданням Президента, а інша – Прем’єр-міністра; недосконалого механізму формування уряду, який перед­бачає необхідність попереднього створення коаліцій депутатських фракцій, що виглядає зайвим етапом цього процесу з точки зору міжнародної прак­тики; збереження за главою держави управлінських функцій у сфері міжна­родної політики та національної безпеки і оборони; право Президента при­зупиняти акти КМУ з одночасним зверненням їх у КСУ.

Але Україна не зробила наступних кроків на шляху створення демокра­тичної моделі політичної системи, а навпаки за Президента Януковича по­вернулася до старої моделі. Це стало завдяки рішенню КСУ про скасування закону про конституційні зміни 2004 р.

Згідно чинної Конституцією Президент:

1) виступає гарантом державного суверенітету, територіальної ціліс­ності держави, додержання Конституції України, прав та свобод лю­дини і громадянина;

2) представляє Українську державу в міжнародних відносинах;

3) веде переговори, укладає міжнародні договори;

4) є Верховним головнокомандувачем Збройних сил України і Головою Ради національної безпеки й оборони;

5) приймає рішення з питань громадянства (видає укази про прийнят­тя, вихід із громадянства чи його втрату, володіє правом законодавчої ініціативи);

6) призначає всеукраїнський референдум за народною ініціативою, а також на затвердження рішення Верховної Ради України про вне­сення змін і доповнень до І, III і XIII розділів Конституції, може роз­пустити Верховну Раду України, якщо протягом тридцяти днів одні­єї чергової сесії вона не може розпочати пленарні засідання;

7) видає укази і розпорядження, які контрасигнуються (візуються) прем’єр-міністром і міністром;

8) має право скасувати акти уряду України і акти уряду АРК, накладати вето на закони України, зупиняти дію актів ВР АРК;

9) утворює суди у визначеному законом порядку, призначає третину складу Конституційного суду та судів загальної юрисдикції строком на п’ять років;

10) подає парламенту на затвердження і звільнення кандидатуру Голо­ви Національного банку України, призначає половину складу Ради Національного банку України і Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення;

11) призначає за згодою парламенту голову уряду, а за його поданням міністрів та керівників центральних виконавчих органів;

12) звільняє голову уряду та Генерального прокурора без згоди парла­менту.

У випадку державної зради або скоєння іншого злочину Президент може бути усунений із своєї посади шляхом імпічменту. Питання про імпіч­мент може ініціювати не менше, ніж половина депутатів від конституційно­го складу парламенту, після чого створюється тимчасовий комітет у складі спеціального прокурора і спеціальних слідчих. На підставі висновків комі­сії парламент 2/3 голосів приймає рішення про обвинувачення Президента.

Остаточне рішення про усунення Президента з поста приймається пар­ламентом трьома четвертими від конституційного складу на підставі висно­вків Конституційного суду щодо конституційності процедури розслідування і висновків Верховного Суду про ознаки державної зради й інших злочинів.

До повноважень Верховної Ради України, належать:

1) внесення змін до Конституції;

2) прийняття законів;

3) призначення всеукраїнського референдуму з питань зміни терито­рії України;

4) затвердження державного бюджету і контроль за його виконанням;

5) визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;

6) оголошення стану війни за поданням Президента;

7) усунення Президента в порядку імпічменту;

8) схвалення урядової програми;

9) здійснення контролю за діяльністю уряду;

10) прийняття резолюції недовіри до уряду, яка має наслідком його від­ставку, а також дострокове припинення повноважень як голови уря­ду, так і його членів;

11) дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

12) призначення та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови та членів Рахункової палати, полови­ни складу Ради Національного банку, половини складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.

Однак конституційне визначення статусів парламенту і депутата, кола пи­тань, які регулюються виключно законом, не розв’язали на нинішньому ета­пі проблему відставання українського парламентаризму від вимог сучасності.

Це, передусім, стосується обмеження олігархічних привілеїв депутатів, що суперечать сучасній цивілізованій практиці парламентаризму.

Нерозв’язаними залишаються також питання:

1) чіткого визначення дисциплінарної відповідальності депутата перед парламентом;

2) доступності для громадськості матеріалів про авторство законопро­ектів і голосування депутатського корпусу, його участь у роботі ко­місії;

3) вдосконалення процедур законодавчого процесу, розмежування його стадій;

4) обговорення законопроектів і голосування за них;

5) розширення контрольних функцій парламенту.

Парламентський контроль за дотриманням прав і свобод громадян здій­снює Уповноважений ВРУ з прав людини, який призначається (терміном на п’ять років) і звільняється українським парламентом. Український омбудсмен має право:

1) невідкладного прийому Президентом, Прем’єр-міністром, головами Конституційного, Верховного та вищих спеціалізованих судів, а та­кож Генеральним прокурором;

2) конституційного звернення з приводу відповідності Конституції за­конів та правових актів Президента, уряду, Верховної Ради крим­ської автономії, а також офіційного тлумачення Конституції та за­конів;

3) бути присутнім на засіданнях парламенту, уряду, Верховного та ви­щих спеціалізованих судів, колегії генеральної прокуратури;

4) вимагати від посадових осіб державної влади та місцевого самовря­дування, підприємств, установ і організацій сприяти проведенню пе­ревірок на предмет порушення прав людини;

5) відвідувати у будь-який час заклади затримання, попереднього ув’язнення, позбавлення волі та примусового лікування;

6) звертатися до суду із заявою про захист прав громадян, які самі не спроможні цього зробити, а також особисто або через свого пред­ставника брати участь у судовому процесі;

7) направляти у відповідні органи акти реагування для усунення пору­шень прав людини цими органами;

8) перевіряти стан дотримання прав і свобод громадян органами дер­жавної влади.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України та підконтроль­ний і підзвітний Верховній Раді України.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр Укра­їни, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри та міністри України. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України:

1) забезпечує суверенітет та економічну незалежність, здійснення вну­трішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

2) розробляє і здійснює загальнонаціональні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави;

3) здійснює управління об’єктами державної власності, розробляє про­ект державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвер­дження його парламентом);

4) здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності кра­їни, національної безпеки держави, громадського порядку, а також боротьби зі злочинністю, організовує митну справу, забезпечує здій­снення зовнішньоекономічної діяльності;

5) забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та подат­кової політики, а також політики у сфері соціального захисту насе­лення, освіти, науки й культури, охорони природи, економічної без­пеки і природокористування;

6) вживає заходів для забезпечення прав і свобод громадян.

Дострокове припинення повноважень уряду можливе у випадку його відставки: з ініціативи уряду, відставки прем’єр-міністра, що означає відстав­ку уряду, прийняття резолюції недовіри до уряду парламентом, а також у разі усунення з посади прем’єр-міністра.

Органами державного управління на місцях є місцеві державні адміні­страції. До місцевих державних адміністрацій належать: районні, обласні, міські (Києва та Севастополя), Автономної Республіки Крим. Голови місце­вих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади Прези­дентом за поданням уряду, а також у випадку висловлення їм недовіри дво­ма третинами депутатів від складу відповідних Рад.

Місцеві держадміністрації забезпечують виконання Конституції і зако­нів, актів Президента, Кабінету Міністрів України; підготовку і виконання бюджетів; взаємодіють із органами місцевого самоврядування, виконують державні та регіональні програми соціально-економічного й культурного розвитку, забезпечують законність і правопорядок, дотримання прав і сво­бод громадян.

По-п’яте, необхідно забезпечити сприятливі умови для повноцінного розвитку інститутів громадянського суспільства шляхом законодавчого за­кріплення (конституційного) права громадян на:

1) законодавчу ініціативу;

2) ініціювання громадянами внесення змін до Конституції або при­йняття нової Конституції;

3) ухвалення Основного Закону конституантою;

4) створення громадських рад на всіх рівнях політико-владних інститу­тів як суб’єктів легальної лобістської діяльності і незалежної громад­ської експертизи політичних проектів;

5) отримання об’єктивної інформації в рамках громадського телеба­чення і радіомовлення, у форматі якого політики зобов’язані прово­дити дебати під контролем незалежних громадських експертів;

6) отримання якісної освіти, яка передбачає автономію університетів, конкурентні засади державного фінансування, сучасну систему оці­нювання якості ВНЗ;

7) дострокове припинення повноважень голів та представницьких ор­ганів місцевого самоврядування шляхом місцевих референдумів, за­конність процедури проведення яких має бути визнана адміністра­тивними судами.

Судова система, згідно з Конституцією України, включає суди конститу­ційної і загальної юрисдикцій.

Конституційний суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, складається з 18 суддів, третину яких призначають Президент України, Верховна Рада та з’їзд суддів України. Суддею Консти­туційного суду може бути громадянин України, який на день призначен­ня досяг 40 років, має вищу освіту і десять років стажу за фахом, володіє державною мовою і живе в Україні останні двадцять років.

Судді Конституційного суду України призначаються на дев’ять років, а голова суду обирається на спеціальному пленарному засіданні зі складу суд­дів Конституційного суду шляхом таємного голосування лише на один три­річний термін. За Конституцією України та законом “Про Конституційний суд України” від 16 жовтня 1996 р., він уповноважений прийняти рішення щодо конституційності законів та інших правових актів ВРУ, актів Прези­дента, КМУ, правових актів ВР АРК. Ці питання розглядаються за звернен­ням Президента України, народних депутатів України у кількості не менше, ніж 45 осіб, Уповноваженого ВРУ з прав людини, ВР АРК.

Питання конституційності нормативних актів адміністративних дер­жавних органів та органів кримської автономії, а також органів місцевого самоврядування віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Фор­мами звернення до Конституційного Суду є конституційне подання і кон­ституційне звернення. Конституційне подання – це письмове клопотання про конституційність нормативно-правових актів, суб’єкти якого є чітко визначені конституцією. Конституційне звернення – це письмове клопо­тання про необхідність офіційного тлумачення конституції для забезпечен­ня реалізації прав і свобод громадян. Його суб’єктами є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.

Закони та інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані не­конституційними, втрачають чинність від дня ухвалення Конституційним Судом рішення про їхню неконституційність.

Систему загального судочинства складають: Верховний суд (вищий су­довий орган судів загальної юрисдикції), який дає роз’яснення з питань за­стосування законодавства, є суб’єктом конституційного подання з приво­ду конституційності законів у процесі здійснення правосуддя судами цієї юрисдикції; Вищі спеціалізовані суди розглядають справи в касаційному по­рядку в межах своєї юрисдикції; спеціалізовані суди першої і апеляційної інстанції; апеляційні суди розглядають апеляції на рішення судів першої ін­станції; місцеві суди (районні у містах, міські та військові) розглядають ци­вільні, кримінальні й адміністративні справи як перша інстанція. Суди при­сяжних функціонують у загальних апеляційних судах і розглядають справи в межах, визначених процесуальним законом.

Організаційне забезпечення (фінансове, матеріально-технічне, кадрове, організаційно-технічне) здійснює державна судова адміністрація. Фінансу­вання судів відбувається за рахунок державного бюджету, в якому законо­давство передбачає окрему статтю видатків для фінансування судової влади. Функції головного розпорядника бюджетних коштів виконує Конституцій­ний суд, Верховний суд, вищі спеціалізовані суди для своїх власних потреб, а для всіх інших судів, кваліфікаційних комісій, органів суддівського самовря­дування, державної судової адміністрації – державна судова адміністрація. Державна судова адміністрація розробляє і затверджує за поданням Ради су­дів єдині нормативи фінансового забезпечення судів всіх рівнів.

Судова система України і надалі залишається малоефективною з погля­ду надійного захисту прав і свобод громадян. Для неї істотними ознаками є: недостатній рівень фінансування судів, який не дає змоги забезпечити кон­ституційні гарантії незалежності судової влади; відсутність процесуального законодавства, в першу чергу кримінально-процесуального яке би відпові­дало європейським стандартам; збереження елементів радянської тоталі­тарної практики, яка проявляється у праві судів відправляти справу на по­вторне розслідування; відсутність інституту мирових судів (на них можуть поширюватися прямі вибори), що дало б можливість розглядати незначні кримінальні та цивільні справи поза судами першої інстанції; недоскона­лий механізм реалізації судових рішень, а також юридична відповідальність судів за порушення матеріальних та процесуальних норм законодавства; не­достатній механізм санкцій за неповагу до суду; збереження юридичної за­лежності суддів від президентської влади в силу законодавчого розширення повноважень Вищої ради юстиції; недосконалий механізм призначення су­дів, який не передбачає публічного конкурсу із використанням спеціалізова­ного комп’ютерного тестування.

У системі судової влади діє також Вища рада юстиції України, до віда­ння якої належить: 1) внесення подання на призначення і звільнення суддів;

2) прийняття рішення щодо порушення суддями принципу несумісності;

3) накладання дисциплінарного стягнення на суддів Верховного суду і суддів вищих спеціалізованих судів; 4) розгляд скарг апеляційних, місцевих суддів і прокурорів про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Вища рада юстиції складається з 20 членів, по три члени якої призначають Пре­зидент, Верховна Рада, з’їзд суддів, з’їзд адвокатів, з’їзд вищих представників вищих навчальних закладів та наукових установ, двох членів – Всеукраїн­ська конференція працівників прокуратури і три (Голова Верховного суду, Міністр юстиції і Генеральний прокурор) входять за посадою.

Прокуратура в правовій системі України є самостійним централізо­ваним органом з підпорядкування прокурорів нижчого рівня прокурорам вищого рівня. Згідно з Конституцією України прокуратура виконує функ­ції: підтримки державного обвинувачення в суді; представництва інтересів громадянина або держави в суд у випадках, передбачених законом; нагляду за дотриманням законності органами, які здійснюють дізнання, оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство; нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при засто­суванні інших примусових заходів, пов’язаних із обмеженням свободи гро­мадян; нагляд за додержанням прав і свобод громадян органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами.

На сьогоднішньому етапі визріла необхідність у зміні статусу і функ­цій цього органу. Це зокрема стосується позбавлення прокуратури слідчих функцій та нагляду у сфері дотримання законності щодо прав і свобод гро­мадян. Крім цього необхідно змінити порядок призначення Генерального прокурора та прокурорів нижчих рівнів, а також децентралізувати проку­ратуру, щоб її органи функціонували на рівні відповідних судових інстанцій (наприклад, Генеральний прокурор на рівні Верховного Суду).

До регіональних структур влади в Україні можна віднести кримську ав­тономію – АРК, обласні та районні ради. Кримська автономія має власну конституцію – представницький орган – ВР АРК, уряд – РМ АРК. Юри­дичний статус кримської автономії, межі її компетенції визначені в Кон­ституції України та Конституції АРК.

Однак кримська автономія має істотні державні обмеження, які поляга­ють у тому, що: 1) Конституція АРК затверджується українським парламен­том; 2) нормативно-правові акти Верховної Ради АРК можуть бути зупинені Президентом України з одночасним зверненням до Конституційного суду, а акти Ради Міністрів – скасовані главою держави; 3) повноваження Вер­ховної Ради АРК достроково можуть бути зупинені українським парламен­том за наявності висновків Конституційного суду України; 4) кандидатури до уряду АРК узгоджуються з Президентом України; 5) нормативно-право­ві акти АРК не повинні суперечити Конституції і законам України; 6) пра­восуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України; 7) діє інститут представника Президента України, який забезпечує втілення в життя конституції і законів України, координує діяльність дер­жавних органів автономії і має право брати участь (із правом дорадчого го­лосу) у засіданнях уряду автономії.

Районні та обласні ради є органами регіонального самоврядування, що представляють суспільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Голови обласної та районної Рад обираються Радами і очолюють виконавчі комітети. Обласні та районні Ради затверджують бюджети та програми со­ціально-економічного і культурного розвитку регіонів, а також здійснюють контроль за їх виконанням, можуть двома третинами голосів висловити не­довіру головам районної і обласної держадміністрацій, що тягне за собою їхню відставку Президентом України.

На регіональному рівні діють також структури державної влади – ра­йонні й обласні держадміністрації.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (тобто через проведення референдумів, загаль­них зборів громадян, місцевих ініціатив, громадських слухань тощо), так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи). Представницькі органи громад обираються прями­ми виборами строком на п’ять роки. Так само обираються голови громад, які відповідно іменуються як сільський, селищний та міський голови. Голо­ви самоврядування цього рівня поєднують у собі дві функції: керівника ви­конавчої влади і спікера ради, а також реалізують державні повноваження.

Закон про місцеве самоврядування передбачає компетенції як Рад, так і їхніх виконавчих комітетів. До компетенції Рад належать такі повнова­ження: затвердження місцевих програм та бюджетів і контроль за їх вико­нанням; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їхніх ставок у межах закону; утворення позабюджетних коштів; прийняття рішень щодо випуску позик або отримання кредитів; прийняття рішення щодо відчужен­ня майна комунальної власності; затвердження програм приватизації, а та­кож визначення об’єктів комунальної власності, які не підлягають привати­зації; регулювання земельних відносин, використання природних ресурсів.

До компетенції виконавчих органів належать такі повноваження: плану­вання та облік; підготовка та виконання бюджету, управління комунальною власністю, житлово-комунальним господарством, побутовим, торговель­ним обслуговуванням, транспортом, зв’язком, освітою, охороною здоров’я, фізкультурою та спортом, зовнішньоекономічною діяльністю; забезпечення громадського порядку. Статус органів місцевого самоврядування міст Києва і Севастополя регулюється спеціальними законами.

Оскільки Україна є членом Ради Європи, вона повинна поступово роз­винути своє законодавство до рівня європейських та світових правових ви­мог. В цьому аспекті важливими є питання: розширення фінансових та адмі­ністративних повноважень місцевого самоврядування; ліквідація районних держадміністрацій; зміна структури та функцій обласних держадміністрацій відповідно до повноважень префекта чи комісара у країнах ЄС; створення ви­конавчих органів на рівні обласних та районних рад; розмежування об’єктів державної, регіональної та місцевої власності; зміна статусу міських голів Києва та Севастополя, які сьогодні виконують функції голів самоврядуван­ня та державної адміністрації; визначення єдиної системи нормативів дер­жавних трансфертів органам місцевого самоврядування, враховуючи вартість соціальних послуг на одного мешканця; запровадження ефективного держав­ного і громадського контролю над органами місцевого самоврядування.

Партійна система в Україні набуває рис авторитарно-олігархічної, в рамках якої правляча партія контролює всі інститути політичної влади, а опозиційні партії не мають достатніх важелів впливу на політичні та пра­вові процеси. Для неї характерні такі ознаки: 1) ідеологічна невизначеність, декларативність й еклектизм політичних партій, подвійні стандарти щодо використання ідеологічних пріоритетів (один – для замовників, інший – для електорату); 2) пріоритет харизматичного лідера, який займає високі щаблі у владній ієрархії над інституційним потенціалом партії; 3) примі­тивна організаційна структура – напівзакрита і напівтіньова, що не сприяє конкурентній боротьбі всередині партії; 4) пріоритет тіньового фінансово­го капіталу над політичним; 5) ухвалення рішень партійною верхівкою, яка включає лідера партії, його найближчих соратників і людей, які забезпечу­ють партійне фінансування; 6) переважання принципів авторитарного або принципів демократичного централізму у внутрішньопартійному житті; 7) поєднання представницьких, арбітражних і виконавчих функцій на рівні партійного керівництва; 8) відсутність фахового партійного апарату, який би володів сучасними політичними технологіями; 9) відсутність партійних фрак­цій, які б стимулювали внутріпартійну конкуренцію, а також цивілізованого механізму формування партійного лідерства; 10) спрощений (неринковий) механізм політичної мотивації, який ставить успіх партійної кар’єри в за­лежність здебільшого від рівня стосунків з партійними лідерами, а не від за­слуг перед партією; 11) непрозорий механізм розподілу партійних фінансів;

12) залежність партійного лідера від владних і олігархо-кланових структур;

13) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії формування власного електорату.

Слабкість українських партій обумовлена такими обставинами: довго­тривала відсутність партійного механізму формування уряду, а також регі­ональної і місцевої влади, які б давали змогу партіям безпосередньо форму­вати владу, а не “торгуватися” зі структурами виконавчої влади (передусім президентської) з приводу просування своїх кадрів; виборча система слабо стимулювала і стимулює партійну конкуренцію, оскільки виборці обира­ють тільки партійний список, не маючи права обирати окремих кандидатів у списку; слаборозвинутий середній клас, представники якого, поповнюючи лави партій, могли б забезпечити їх фінансову самостійність, незалежність від олігархо-кланових джерел фінансування; відсутність партійних лідерів – архітекторів сучасних конкурентоспроможних партій, які не встигли сфор­муватися в умовах нерозвинутого політичного ринку.

Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно мож­на поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) – Комуніс­тична партія України (КПУ), Соціалістична партія України (СПУ), Про­гресивна соціалістична партія України (ПСПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) – Партія регіонів (ПР), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Народна партія Украї­ни (НПУ), ліберально-неоконсервативний (правоцентристський) – Партія

“Реформи і порядок” (ПРП), Народний рух України (НРУ),Народний союз “Наша Україна” (НСНУ), ГО “Батьківщина”; націоналістичний (праворадикальний) – Українська національна асамблея та Українська національна самооборона (УНА-УНСО), ГО “Свобода”, Конгрес українських націоналіс­тів (КУН).

Ліві сили є неоднорідними в ідеологічному аспекті та репрезентують як ортодоксальні комуністичні (марксистсько-ленінські ідеї), так і частково соціал-демократичні. Вони виступають за пріоритет державної власності, ши­роке державне регулювання, а в геополітиці відстоюють ідею єдиного євра­зійського економічного простору або союзу слов’янських народів.

Неокомуністична модель суспільного розвитку України, закладена у більшості програм партій лівої орієнтації, безперспективна і тому знаходить підтримку лише у частини людей старшого покоління (5-7 % виборців).

Соціально-ліберальний напрям, ще строкатіший і менш системний за ідеологічними орієнтаціями, ніж комуністичний. Він декларує соціал-демократичні та ліберальні цінності, однак істотно вирізняється від сучасної єв­ропейської соціал-демократії і л


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3,00 out of 5)

Політологія – Гелей С. Д., Рутар С. М. – Розділ 8. Політико-правова система України