Політологія – Гелей С. Д., Рутар С. М. – Розділ 4. Політичні системи та проблеми їх ефективності

Політична система, як і економічна, правова, духовна, а також соціаль­но-класова, є підсистемою суспільства. Якщо істотною ознакою економічної системи є власність, правової – правові норми як регулятори суспільного життя, духовної – формування цінностей, відтворення особистості, адек­ватної цим цінностям, то істотна ознака політичної системи полягає у фор­муванні та здійсненні політичної, державної влади. Саме владні відносини характеризують політичну систему.

Поняття “політична система” одні політологи ототожнюють з політич­ним режимом цієї системи, інші – з політичною організацією, треті значно розширюють обсяг і зміст цього поняття, включаючи до структури політич­ної системи елементи, які не можна вважати власне політичними.

Загалом політична система – це сукупність інститутів та груп, які фор­мують і розподіляють політичну владу та здійснюють управління суспільни­ми процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках відповідної правової системи і політичної культури.

Структура політичної системи включає: 1) політичні інститути держав­ної влади – глава держави, парламент, уряд, представники держави на ре­гіональному рівні; 2) політичні інститути регіональної влади – політичні виконавчі та представницькі (законодавчі) органи суб’єктів федерації, авто­номії та регіонального самоврядування; 3) політичні інститути місцевого са­моврядування (сільські, селищні, міські ради та голови місцевого самовря­дування); 4) політичні інститути, які забезпечують формування політичної влади та політичного управління – виборча та партійна системи; 5) політич­на культура (політичні знання, цінності, стиль політичного мовлення, моделі політичної поведінки). 6) суб’єкти політичного процесу – громадяни, полі­тичні та громадські лідери, партії, громадські організації та тіньові суб’єкти політики (мафії, клани, кліки); 7) форми політичної взаємодії (співпраця, конкуренція, конфлікт, консолідація, панування та експлуатація).

До сказаного слід додати, що органи держави входять не тільки в по­літичну але, і адміністративну, військово-силову та правову системи. Адмі­ністративну владу здійснює адміністративний апарат, основу якого станов­лять чиновники (державні службовці) на всіх рівнях політичної системи, починаючи від райдержадміністрацій аж до адміністрації президента, як наприклад, в Україні. Адміністративний апарат як політично нейтральний орган держави забезпечує технологічний процес підготовки і виконання по­літичних рішень, які приймають політичні органи. Однак, адміністративний апарат на відміну від політичних органів формується шляхом призначення або найму, а тривалість терміну його повноважень лише незначною мірою залежить від перемоги тих чи інших політичних сил на виборах (за винят­ком президентської форми правління).

Військово-силові органи (збройні сили, поліція, служба національної безпеки) виконують специфічні функції охорони політичної системи та всього суспільства, забезпечення відповідно до того чи іншого політичного режиму правопорядок і громадську безпеку. Відсутність сучасного цивілізо­ваного механізму контролю над цими органами призводить до обмеження демократії та посилення поліційних функцій держави.

Якщо адміністративна і військово-силова системи безпосередньо зале­жать від політичних органів, то правова система, до якої входять суди, проку­ратура і уповноважений з питань прав людини має автономний статус дер­жавної влади.

Політичні системи можна типологізувати за різними критеріями. Вони тією чи іншою мірою розкривають генезис, ступінь цивілізованості та пер­спективи розвитку їхніх інститутів, рівень політичної культури та форми взаємодії суб’єктів політичного процесу. За основу типологізації політичних систем візьмемо два критерії – тип суспільства і тип політичного режиму.

Суспільство типологізується за формаційною, культурологічною, цивілізаційною ознаками. З формаційної точки зору, (акцент робиться на рівні розвитку економічного базису) суспільство поділяється на рабовласницьке, феодальне, буржуазне, комуністичне, посткомуністичне. З культурологіч­ної точки зору (увага зосереджується на культурному генезисі та сучасно­му культурному рівні), суспільство, поділяється на західне, східно-православ­не, мусульманське, латиноамериканське, південно-східне азіатське, індуське та африканське. Західне суспільство, яке виникло на культурних традиціях греко-римської цивілізації, ренесансу, реформації та ліберального просвіт­ництва, характеризується такими цінностями як індивідуалізм, прагматизм, раціоналізм, верховенство права, оптимізм, віра у власний успіх. Це суспіль­ство поширюється на країни Західної Європи, Північної Америки, Австра­лії і Нової Зеландії. Східно-православне суспільство успадкувало культурні традиції Візантійської та Російської імперій, які грунтуються на цінностях верховенства влади правителя, панування держави над людиною і суспіль­ством, на зневазі до права, свободи і людської гідності. Таке суспільство іс­нує в Росії, Білорусі, Україні, Сербії, Болгарії, які значно відстають у темпах модернізації від країн з іншими культурними традиціями. Мусульманське суспільство, яке успадкувало культурні традиції арабського халіфату, грун­тується на цінностях сильної авторитарної влади – політичної і релігійної, домінуванні норм шаріату над сучасними демократичними нормами. Це суспільство поширюється на арабські країни, Іран, Ірак. Латиноамерикан­ське суспільство, яке виникло на грунті феодально-колоніальних культурних традицій іспанської корони, грунтується на цінностях патерналізму, авто­ритаризму, поваги до розкішного, багатого стилю життя, здобутого не са­мовідданою працею, а різними формами крутійства. Однак модернізація політичної та економічної систем, яку проводять політичні еліти багатьох ла­тиноамериканських країн, коригує їхні культурні цінності. Південно-східне азіатське суспільство, яке поширюється на такі країни, як Японія, Китай, Південна Корея, Тайвань, Гонконг, грунтується на цінностях конфуціанства і синтоїзму, тобто на взаємній повазі, соціальній злагоді, пріоритеті профе­сійних обов’язків над особистим гедонізмом, ідеалі розумного й морально­го правителя, досвідченої бюрократії. Індуське суспільство, яке здебільшо­го охоплює Індію, в своїй основі має релігійно-кастові цінності індуїзму і споглядально-містичні цінності буддизму про гармонію соціального і при­родного, духовного вдосконалення людини. Це суспільство повільно модер­нізуються і засвоює цінності західного суспільства. Африканське суспільство засноване на патріархальних культурних цінностях, які передбачають ксе­нофобію та расові, етнічні, релігійні і кастові суперечності.

З точки зору цивілізаційного підходу, який акцентує увагу на розвиткові технологій або рівні цивілізованого розвитку всіх суспільних систем, суспіль­ство поділяється на аграрне, індустріальне, постіндустріальне, або на високорозвинене, середньо розвинене (те, що розвивається), перехідне, традиційне (слаборозвинене). Аграрне суспільство грунтується на пріоритеті аграрно­го сектора виробництва, перевазі сільського населення над міським, автори­тарних формах правління і традиційно-релігійних цінностях. Індустріальне суспільство передбачає розвиток промислових галузей виробництва (маши­нобудування, енергетики, хімічної галузі), появу демократичних і тоталітар­них режимів, утвердження плюралізму цінностей (світських і релігійних, ліберально-демократичних і комуністичних, національних та імперсько-державних). Постіндустріальне суспільство характеризується перевагою сфери послуг над промисловим виробництвом, домінуванням інформацій­них технологій, зростанням попиту на інтелектуальну працю, розширен­ням свободи і демократії, прискоренням процесів інтеграції та глобалізації у міжнародних відносинах. Високорозвинене суспільство є постіндустріальним, демократичним, ринковим з високими темпами економічного зрос­тання (внутрішній валовий продукт (ВВП) на душу населення становить 10-40 тис. дол.) і високими стандартами життя. Суспільство, що розвива­ється, що успішно здійснює модернізацію політичних, правових, економіч­них систем і забезпечує стабільні темпи зростання національного багатства (ВВП на душу населення досягає 10 тис. дол.). Перехідне суспільство повіль­но здійснює перехід до демократичної правової системи і ринкової еконо­міки. Традиційне суспільство є аграрним і характеризується авторитарно-клановою владою, політичною нестабільністю і патріархальною культурою.

Політична система виконує такі функції: владно-політичну, яка харак­теризує джерела формування влади, механізм стримування і противаги між різними владними інститутами, ступінь публічності та легітимності; право­ву, яка формує право (закони, регламентарні акти, акти регіонального і міс­цевого самоврядування, статути) і забезпечує його виконання; управлінську, яка здійснює з допомогою політичних органів держави, регіональної та міс­цевої влади, партій управління цими інститутами, а також управління сус­пільною сферою (обсяг компетенції у сфері управління різними інститутами і процесами суспільства залежить від типу політичної системи); міжнарод­но-політичну, яка забезпечує представництво країни на міжнародній арені, реалізацію її національних інтересів, визначає стратегію інтеграції країни у глобальні й регіональні міжнародні структури.

Політична система може здійснювати свої функції ефективно або нее­фективно. Поняття “ефективність” здебільшого використовується для позна­чення діяльності суб’єктів господарської діяльності, які досягли позитивних результатів – отримали оптимальну на певному етапі розвитку величину прибутку при мінімальних затратах. Однак це поняття можна застосовува­ти і для оцінки діяльності інших суспільних систем, зокрема і політичної. Політична система вважається ефективною тоді, коли інститути влади забез­печують повне й точне виконання своїх рішень, спрямованих на досягнення політичної і суспільної мети, адекватної тому чи іншому історичному етапу цивілізаційного розвитку. Інакше кажучи, зміст політичних рішень, їхня со­ціальна спрямованість, засоби досягнення, технологічний та організаційний потенціал впливу на суспільство й глобальні процеси мають конкретний іс­торично-часовий вимір. Так, якщо на початку ХХ ст. основними критерія­ми ефективності політичної системи можна було вважати її здатність за­безпечити економічну та військову могутність і на цій основі завойовувати колонії, впливати на розподіл ринків збуту та джерел сировини, нехтуючи при цьому суспільними потребами широких суспільних верств, то напри­кінці ХХ – на початку ХХІ ст., такими критеріями є, власне, створення гід­них умов для цивілізованих стандартів життя людини.

Отже в історичному аспекті політичні системи вважаються ефективни­ми тоді, коли вони здатні забезпечити домінування у світі внаслідок еконо­мічної та військової могутності або сучасних інформаційних технологій, фі­нансового та банківського капіталу, цивілізованих правових та соціальних стандартів у гуманітарній сфері; вищу якість життя громадян та національ­ної безпеки; сприятливі політико-правові умови для здійснення соціально-економічного й технологічного прогресу, посилення цивілізаційного впливу на світовий розвиток.

На сучасному етапі суспільного розвитку пріоритетними стали гумані­тарні критерії ефективності політичних систем, а саме: створення сприятли­вих правових умов для економічного й соціального розвитку і надання дер­жавою мінімальних соціальних благ; забезпечення гарантій прав і свобод громадян; піднесення престижу країни на міжнародній арені та забезпечен­ня її інтеграції у глобальні й регіональні міжнародні структури, посилення конкурентоздатності на світовому ринку.

Основними критеріями ефективного політичного управління у сфері за­безпечення соціально-економічного прогресу виступають: обсяг і величина на душу населення ВВП; середньорічні темпи зростання ВВП; індекс еконо­мічної свободи, який охоплює такі показники: податковий тиск, втручання уряду в економіку, монетарну політику, потоки капіталів і іноземних інвес­тицій, банківську справу, контроль за зарплатою і цінами, право власності, регулювання бізнесу, (за цим показником Україна в 2001 р. займала 137 міс­це, Росія – 131, Білорусь – 148, Естонія і США – 4, 8); величина прибуткової частини державного, регіонального і місцевого бюджетів; соціальна спря­мованість видаткової частини бюджетів (на розвиток таких перспектив­них галузей суспільного життя, як наука, освіта, охорона здоров’я, безпечне екологічне середовище чи утримання апарату управління, забезпечення при­вілеїв владної еліти, погашення боргів, підтримку національного виробника). Величина ВВП на душу населення у високорозвинених країнах перевищує цю величину у слаборозвинених та перехідних країнах більше, ніж у 20-40 разів. Однак такий підхід не дає підстави стверджувати, що ефективність політичної системи розвинених країн перевищує ефективність політичних систем перехідних і бідних країн в 20-30 разів, оскільки ці країни навіть при найбільш ефективному політичному управлінні неспроможні подолати в ко­роткий історичний термін значного відставання у соціально-економічному й технологічному розвитку.

Середньорічні темпи зростання ВВП не можуть бути достатнім крите­рієм для порівняння політичних систем різних типів суспільств, оскільки у високорозвинених країнах, вони складають 2-3 %, а в країнах з перехідною економікою можуть становити 7-13 %. Однак такий критерій може бути достатнім для визначення ефективності політичних систем тоді, коли вони упродовж певного періоду (5-10 років) забезпечують стабільні показники зростання ВВП на душу населення і прибуткової частини державного, регі­онального і місцевого бюджетів. Якщо ці показники знижується або зали­шаються незмінними, а витрати на привілеї владної еліти зростають, то це свідчить, що політична система неефективна, а правляча еліта некомпетент­на та корупційна.

При визначенні ефективності політичної системи треба враховувати глибину кризового стану суспільства, викликаного перебудовою його попе­редніх інститутів, однак, як свідчить досвід трансформації перехідних сус­пільств, вихід із кризи можна здійснити протягом 3-5 років. Крім переліче­них вище загальних показників ефективності політичних систем, можна ще виділити показники, які характеризують ступінь використання політичною системою тих універсальних інструментів управління, за допомогою яких вона досягає стабільної динаміки зростання ВВП і на цій основі поліпшен­ня якості життя громадян. Використання цих універсальних інструментів у різних країнах і в різні історичні періоди мало позитивні наслідки. Так, реформи Мейзи в Японії у 70-80 роках ХІХ ст., К. Аденауера і Л. Ерхарда в Німеччині у 50-60 роках ХХ ст., Л. Бальцеровича в Польщі у 90-х роках ХХ ст., забезпечили цим країнам швидкий поступ шляхом прогресу.

До універсальних політичних інструментів, що забезпечують соціаль­но-економічний прогрес, належать: макроекономічна стабільність, суть якої полягає в поєднанні жорсткої монетарної і фіскально-бюджетної політики, спрямованої на досягнення стабільного курсу національної валюти, низько­го рівня інфляції (в розвинених і тих країнах, що розвиваються щорічний рівень інфляції становить 0,5-3 %) та бездефіцитного або профіцитного бю­джету; вільний ринок і конкуренція, які грунтуються на широкому діапазо­ні економічної свободи, максимальному обмеженні монополізму, протекці­онізму і бюрократичній регламентації розвитку підприємництва; пріоритет приватного сектора (його обсяг у розвинених країнах становить 80-90 % у структурі народного господарства), який функціонує в найбільш сприятли­вому ліберальному режимі; орієнтація на зовнішній світ, відкрита економі­ка, інтеграція у найбільш глобальні та регіональні міжнародні структури, стимулювання експорту і припливу прямих іноземних інвестицій; конкурентоспроможна система фінансових інститутів (банків, інвестиційних фондів, бірж цінних паперів), які функціонують у правовому і відкритому се­редовищі для припливу інвестицій; еластичний ринок праці, який передба­чає зниження податкового тиску на фонд оплати праці (в США, наприклад, цей податок становить 6-7%, а в Україні – близько 40%), спрощену проце­дуру звільнення робітників, зменшення впливу профспілок на кон’юнктуру зарплати; достатньо низька частка податків і бюджетних видатків у структу­рі ВВП (наприклад, у країнах з високим ступенем лібералізму це співвідно­шення дорівнює 20-25 % і 25-35 %).

Важливим критерієм ефективності політичного управління є його здат­ність знизити показник соціальної нерівності, який показує у скільки разів доходи 20% найбагатших людей у суспільстві перевищують доходи 20% найбідніших (цей показник у розвинених країнах становить 6-10 разів, а в пере­хідних і бідних країнах – 30-60 разів).

Зменшення коефіцієнта соціальної нерівності свідчить, наскільки інсти­тути політичної системи здатні справедливо перерозподілити бюджетні ко­шти. Це насамперед стосується встановлення державою мінімальних соці­альних стандартів, таких як прожитковий мінімум, мінімальна оплата праці, мінімальна погодинна оплата праці, мінімальна пенсія, соціальна допомо­га верствам населення, які перебувають за межею бідності (за міжнародни­ми стандартами до цієї категорії відносять тих, чий денний дохід становить менше ніж долар), а також середня оплата праці у державному секторі (тут береться до уваги співвідношення середньої оплати праці в державному і приватному секторах).

Крім цих соціальних стандартів, треба також звертати увагу на показ­ники, які характеризують рівень надання органами політичної влади послуг населенню у сфері охорони здоров’я (береться до уваги питома вага населен­ня, яке має доступ до медичного обслуговування, питної води, каналізації, і коефіцієнти дитячої та материнської смертності, загальної народжуваності, поширення недоїдання, рівень використання контрацептивів тощо) й осві­ти (питома вага учнів певної вікової групи у початковій і середній школі, а також учнів, які досягли четвертого класу; коефіцієнт неграмотності серед дорослого населення).

Ефективність політичної системи визначається також її здатністю ство­рити гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина. Це передусім стосується ратифікації міжнародно-правових документів у сфері захисту прав і свобод людини та громадянина; відповідності національного зако­нодавства міжнародним стандартам; створення сучасної цивілізованої сис­теми судового і парламентського контролю за дотриманням прав і свобод громадян; забезпечення максимально сприятливих умов для міжнародного моніторингу у цій сфері, а також для громадської правозахисної діяльнос­ті; законодавчого забезпечення процедур оскарження неправомірних дій органів влади (в тому числі глави держави та уряду) у судах адміністратив­ної юрисдикції.

Критеріями низької ефективності політичної системи у сфері захисту прав людини є показники, які розкривають високий рівень корумпованості та тіньової економіки; значну кількість нерозкритих злочинів, скоєних у сфері посягання на життя, власність і свободу особи; наявність у спорах між громадянами і владою значної кількості фактів, які фіксують затягування терміну розгляду судових справ або виконання судових рішень.

Ефективність політичної системи на міжнародній арені оцінюється за допомогою показників, які свідчать про її здатність: займати провідні пози­ції у таких важливих сферах глобального домінування, як військова, еконо­мічна, технологічна і культурна; впливати на хід подій у регіоні або глобальні світові процеси, бути, за висловом З. Бжезинського, “самостійним політич­ним гравцем” (якими є США, Франція, Німеччина, Китай і Росія); бути ліде­ром або активним учасником таких міжнародних глобальних і регіональних структур, як Рада Безпеки, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Всесвітня організація торгівлі, НАТО і ЄС; послідовно здійснювати курс на інтеграцію у європейські структури з метою наближення своїх політичних, правових, економічних і культурних систем до універсальних цивілізаційних стандартів світового розвитку; максимально використовувати вигідний геополітичний статус – статус геополітичної осі (території, яка має стратегіч­не значення для геополітичних гравців, з точки зору їх боротьби за глобальне домінування), для реалізації національних інтересів; забезпечити привабли­вий імідж країни, яка є політично стабільною, здійснює послідовний курс на модернізацію політичних інститутів, дотримується міжнародних стандартів у сфері захисту прав і свобод людини.

Не багатьом політичним системам під силу здійснювати всі напрями міжнародної політики, однак орієнтація на реалізацію деяких із них (на­приклад, готовність інтегруватися у цивілізовані глобальні та регіональні структури з метою наближення до універсальних стандартів розвитку) є не­обхідністю дати адекватну відповідь на глобальні виклики сучасності.

Якщо критерії ефективності політичної системи розкривають її здат­ність досягти економічного зростання, забезпечити відповідний рівень со­ціальних стандартів життя, гарантувати захист прав і свобод громадян, ак­тивно діяти на міжнародній арені як конкурентоздатна країна у провідних сферах глобального домінування (або країна, яка прагне послідовного здій­снення курсу на утвердження такого геополітичного статусу), то до факторів ефективності слід віднести ті умови, при яких політична система зможе ви­конати названі цілі.

Факторами, які забезпечують ефективність політичної системи на сучас­ному рівні розвитку можна вважати: збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади, який передбачає межі компетенції між такими державними інститутами, як глава держави, уряд, парламент і судова система, а також наявність у кожного інституту певних стримую­чих прерогатив стосовно іншого інституту; наявність конституційних норм, які закріплюють незалежний статус національного банку і забороняють збільшувати видаткову частину бюджету, не збільшуючи її прибуткової; де­централізацію державної влади, забезпечення реального статусу місцевого та регіонального самоврядування; партійну структуризацію політичної вла­ди, наявність сильних конкурентоздатних партій; розмежування політич­ної та адміністративної компетенції, формування сучасного висококваліфі­кованого адміністративного апарату; правове забезпечення вільних засобів масової інформації (ЗМІ); правове забезпечення легальної лобістської діяль­ності; створення сприятливих правових умов для розвитку інститутів прямої демократії.

Суть збалансованого механізму стримування і противаги у системі дер­жавної влади виявляється в тому, що: по-перше, у президентській республіці глава держави формує виконавчу владу і відповідає за результати державно­го управління, а в парламентській і президентсько-парламентській республі­ках таку функцію виконує уряд та його голова; По-друге, глава держави (крім президентської республіки), забезпечуючи арбітражну функцію між парла­ментом і урядом, може розпустити парламент (одну або дві палати), якщо той у конституційний термін не сформує уряд, висловить вотум недовіри або резолюцію осуду урядові, не зможе затвердити в конституційний термін бюджету тощо; по-третє, глава держави може самостійно призначити голо­ву уряду, якщо цього не вдається здійснити парламентові; По-четверте, уряд як вищий орган виконавчої влади, хоч і має підтримку парламентської біль­шості, однак володіє певними прерогативами у сфері впливу на парламент з допомогою таких процедур, як постановка питання про довіру голові уряду (внаслідок якої може бути здійснена процедура вотуму недовіри), ухвалення у випадку термінової необхідності законів-декретів, блокування парламент­ських законопроектів з питань державних фінансів; По-п’яте, уряд впливає на главу держави через процедуру контрасигнації його законодавчих актів, а також здійснення подання, на підставі яких глава держави виконує низку законодавчих і контрольних повноважень; По-шосте, парламент як законо­давчий орган, здійснює повністю процедуру імпічменту або тільки виносить обвинувачення главі держави, а також висловлює вотум недовіри урядові (процедура здійснюється за ініціативою уряду) і резолюцію осуду (процеду­ра здійснюється за ініціативою парламентських груп); по-сьоме, парламент здійснює контроль над формуванням і використанням державних фінансів державним апаратом і військово-силовими структурами з допомогою та­ких інститутів, як рахункова палата, тимчасові слідчі комісії, омбудсмени; по-восьме, противагою спробам інститутів політичної системи вийти за межі правового поля повинна стати сильна судова система, здатна розв’язати конфлікти як між владними інститутами, так і між владними інститутами та громадянами.

З метою успішного функціонування судової системи в суспільстві інсти­тути політичних системи покликані забезпечити реальні механізми юри­дичної і фінансово-матеріальної незалежності суддів, які полягають у: ста­більних джерелах бюджетного фінансування суддів і високій оплаті їхньої праці (за найвищими тарифами, передбаченими для державних посадових осіб); формі імунітету, яку мають найвищі посадові особи держави (в США, наприклад, судді можуть притягатися до юридичної відповідальності в по­рядку імпічменту); організаційно-матеріальному забезпеченні, яке дає змо­гу суддям в оптимальний термін (властивий судочинству розвинених країн) розглядати судові справи; недопустимості норм, за якими суди мають право відправляти справу на додаткове досудове розслідування; наявності в струк­турі судової влади адміністративно-силових підрозділів для забезпечення ви­конання судових рішень або вироку у відповідні терміни; створенні право­вих механізмів для підвищення престижу суду і надійної безпеки суддів; в узаконенні статусу суддів адміністративної юстиції, суду присяжних, миро­вих судів, а також апеляційної і касаційної інстанцій.

Збалансований механізм стримування і противаги у системі державної влади запобігає посиленню владних повноважень одних інститутів держав­ної влади за рахунок інших, виходу їх за межі правової компетенції.

Наявність конституційних норм, які унеможливлюють свідоме втручан­ня політичних органів влади у сферу державних фінансів – один із важли­вих факторів забезпечення макроекономічної стабільності, запобігання ко­рупції на найвищому політичному рівні. Децентралізація державної влади запобігає, з одного боку, надмірній бюрократизації суспільства, посилен­ню впливу адмінресурсу на ці політичні процеси, а з іншого – може при­звести до адміністративного свавілля та анархії у сфері надання послуг на­селенню на рівні місцевого самоврядування. Тому необхідно законодавчо закріпити оптимальний баланс повноважень між органами держаної вла­ди, регіонального і місцевого самоврядування, який передбачає можливості того чи іншого рівня влади якісно забезпечити категорію послуг відповідно до її компетенції (наприклад, пенсійне забезпечення – прерогатива держа­ви, а надання комунальних послуг – прерогатива місцевого самоврядуван­ня). Такий баланс може бути забезпечений на основі розмежування видатків державного, регіонального і місцевого бюджетів, встановлення нормативів податкових відрахувань для функціонування їх дохідних частин, запрова­дження єдиної системи державних трансфертів, яка б не залежала від рів­ня дохідної частини регіональних та місцевих бюджетів і спрямовувалась на соціально-економічне вирівнювання регіонів. Реальний статус органів регіо­нального самоврядування не може бути забезпечений, якщо структура й об­сяг повноважень місцевих адміністрацій значно перевищують ці органи (як це має місце в пострадянському просторі). Крім цього, держава здійснює контроль (конституційний, фінансовий, парламентський) над органами ре­гіонального і місцевого самоврядування.

Без вільних ЗМІ, які є посередниками між владою і громадськістю, по­літична система не здатна забезпечити ефективне управління суспільством. Сутність вільних ЗМІ полягає в тому, що в суспільстві існують теле – і радіока­нали, преса, видання, які функціонують не для обслуговування інтересів полі­тичних і бізнесових кіл, а спрямовані на інформування масового споживача. Статус вільних ЗМІ можливий лише за умови: відсутності державного про­текціонізму (вибіркового фінансування деяких видань чи телерадіоканалів) і монополізму в інформаційному просторі; наявності потужних іноземних та вітчизняних телерадіокомпаній і пресових груп, які забезпечують між со­бою жорстку конкуренцію за поширення впливу на масову аудиторію; зако­нодавчого забезпечення функціонування громадського радіомовлення і те­лебачення, вільного від комерційної та політичної реклами, яке утримується за рахунок абонентної оплати масового споживача, доброчинних внесків і частково бюджетних коштів; впровадження західних стандартів журналіс­тики, які передбачають покарання у вигляді штрафу або позбавлення прес-картки журналіста, якщо в його публікаціях простежується прихована ре­клама; а також статус спеціальних національних комісій, які формуються журналістським корпусом на виборних засадах і наділені правом видавати прес-картки та здійснювати контроль за дотриманням норм хартії або ко­дексу журналістів; наявність вільних журналістських спілок, здатних захис­тити свої корпоративні інтереси на різних рівнях влади.

Партійна структуризація влади є противагою кланово-олігархічним і адміністративно-бюрократичним джерелам її формування і засобам здій­снення політико-владної функції у політичній системі, основою публічнос­ті, легітимності і політичної відповідальності владних інститутів. Партійна структуризація передбачає принципи і норми партійного формування ін­ститутів політичної влади. Наприклад, уряд, виконавчі органи регіональної влади і місцевого самоврядування формують партії або коаліції партій, які становлять більшість представницьких (законодавчих органах), а партії, які становлять меншість, виконують роль опозиції.

Легальна політична опозиція повинна мати достатні юридичні механіз­ми для контролю над правлячою більшістю через здійснення керівництва важливими постійними і тимчасовими депутатськими комітетами (особли­во тими, які займаються питаннями бюджету, оборони, правоохоронних органів), право висловлювати свою позицію на державних ЗМІ, створюва­ти тіньові структури, аналогічні владним інститутам (наприклад, тіньовий кабінет міністрів). Тільки сильні та впливові партії здатні виконувати роль політичного управління й опозиції, забезпечувати політичну конкуренцію на всіх рівнях влади. До факторів, які впливають на формування таких пар­тій, можна віднести партійну структуризацію влади, пропорційну виборчу систему (особливо в перехідних політичних системах) з високим виборчим бар’єром 4-5 %, контроль держави над фінансовою діяльністю партій, наяв­ністю високої питомої ваги підприємницького класу в соціальній структурі суспільства.

Ефективність політичної системи не може бути забезпечена без створен­ня політично нейтрального, висококваліфікованого адміністративного апа­рату, який формується на конкурсних і контрактних засадах, а також без гнучкої системи мотивації до праці, орієнтованої на конкретні результати управлінської діяльності, а не на номенклатурні привілеї.

Легальне лобіювання групових інтересів, яке передбачає публічну реє­страцію лобістських структур і сплату податків за гонорар, отриманий за цю діяльність, є найбільш дієвим механізмом для прийняття прозорих політич­них рішень, запобігання корупції, створення рівних умов для вираження і захисту своїх інтересів різними громадськими організаціями.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 5,00 out of 5)

Політологія – Гелей С. Д., Рутар С. М. – Розділ 4. Політичні системи та проблеми їх ефективності