Політологія – Гелей С. Д., Рутар С. М. – Розділ 17. Взаємодія політичної системи і громадянського суспільства

Громадянське суспільство, яке виникло в умовах формування бур­жуазного ладу протягом історичного свого розвитку зазнало рід істотних змін і на сучасному етапі вирізняється більш якіснішою інституційною та соціальною структурою. Для того, щоб зрозуміти еволюцію розвитку грома­дянського суспільства, відображену в різноманітних соціологічних та полі­тологічних концепціях необхідно розглянути концепцію Дж. Александера В цій концепції громадянське суспільство розглядається як єдина солідарна сфера, в якій певний різновид загальної громади набуває визначеності і ре­презентується громадською думкою. Соціальна взаємодія за Дж. Александером в рамках громадянського суспільства грунтується на таких цінностях як коректність, рівність, критичність і повага.

Дж. Александер виділяє три етапи розвитку громадянського суспільства, які він позначає терміном “громадянське суспільство” – І, II, III. Громадян­ське суспільство-І (охоплювало період кінця XVII і першої половини XIX ст.) було молодим буржуазним суспільством, яке грунтувалося на засадах свобо­ди, верховенства права, вільного ринку і мінімального втручання держави в економіку та суспільне життя. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями, як Дж. Лок, А. Фергюсон, Ш.-Л. Монтеск’є, І. Кант, Г. Гегель, А. де Токвіль. В їхньому розумінні громадянське суспільство виступає як творець держави (згідно теорії суспільного до­говору. і водночас як її партнер, опонент та контролер. В рамках цього етапу необхідно звернути увагу на концепцію громадського суспільства, відображе­ну в творах Ф. Гегеля та А. Токвіля. Ф. Гегель розумів громадянське суспільство як множину особистостей кожна з яких переслідує власні цілі і задовольняє власні потреби. Він вважав, що громадянське суспільство може реалізовувати свої цілі тільки через державу, яка є “самосвідомою етичною сутністю” і най­вищим проявом духу громадянського суспільства. Тобто німецький філософ ототожнював громадянське суспільство з державою, розглядаючи їхню вза­ємодію в органічній єдності. А. Токвіль в праці “Демократія в Америці” роз­крив суть взаємодії політичної демократії і громадянського суспільства. Він підкреслював, що успіх демократії залежить не стільки від географічних умов, законів, скільки від моральних звичаїв – тобто рівня моральної свідомості громадян. А. Токвіль виділив не тільки позитивні риси громадянського сус­пільства завдяки в умовах демократичного розвитку, але і негативні. Позитив­ні риси громадянського суспільства виявлялися у здатності людей критично мислити, об’єднуватися у різні організації, а негативні у надмірному егоїзмі громадян, які покладалися у вирішенні своїх проблем на державу і нехтува­ли громадською діяльністю і “тиранічній” громадській думці, яка могла мати примусовий вплив на позицію тих чи інших критично мислячих людей.

Громадянське суспільство – ІІ охоплювало період другої половини ХІХ і першої половини ХХ століття. Для цього періоду характерним є як і актив­ний розвиток громадянського суспільства в окремих регіонах так і його згор­тання в інших. Особливо активне громадське життя було в країнах Цен­трально-Східної Європи, в тому числі і в Галичині. В цей період зароджується тоталітарні концепції (комунізму та фашизму), які заперечують самосуть громадського суспільства. Крім цього формуються тоталітарні політичні ре­жими і тоталітарні політичні рухи. Серед концепцій громадянського суспіль­ства цього періоду варто звернути увагу на концепцію А. Грамші, який дещо змінює акценти у розумінні функцій громадських інститутів. Він розглядає громадянське суспільство як автономну сферу неполітичної соціальної актив­ності, яка не здійснює контроль над владними інститутами, а швидше за все співпрацює з ними.

Громадянське суспільство – ІІІ виникло у другій половині ХХ століття піс­ля краху спочатку фашистських режимів, а пізніше комуністичних. Основні теоретичні положення громадянського суспільства формувалися в контексті концепцій критики тоталітаризму, модернізації та транзитології. Особливо великий вплив на розвиток теорії громадянського суспільства справили праці Ю. Габермаса, які він сформулював поняття соціальної комунікації та публіч­ної сфери і тим самим заклав методологічні основи для розробки стратегій трансформування диктаторських режимів.

В українській політичній думці появилося ряд праць присвячених про­блемі розвитку громадянського суспільства в умовах державної незалежності України. Найбільш повне висвітлення ця проблема отримала у праці “Осно­ви демократії”. В ній громадянське суспільство розглядається як сфера спіл­кування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необ­хідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Хоч ця дефініція правильно відображає сутність громадянського суспіль­ства, однак вона не дає відповіді на питання про ті його основні атрибути, які забезпечують ефективний вплив громадськості на політичну владу. Тому є потреба уточнити зміст даної дефініції. На нашу думку, громадянське сус­пільство, в сучасному розумінні, це сукупність громадян, громадських інсти­тутів і груп, які мають необхідні правові умови та належні фінансові і орга­нізаційні ресурси для самовираження і захисту своїх інтересів на всіх рівнях політичної влади.

Ця дефініція є зручною з огляду на такі моменти: по-перше, дозволяє ви­значити сферу суспільних інтересів не тільки незалежних від державної, але й від регіональної та місцевої влади; по-друге, виявляє фундаментальні умо­ви нормального функціонування громадянського суспільства, його здатності впливати на процес прийняття політичних рішень і забезпечення ефектив­ного громадського контролю над органами політичної влади; по-третє, спри­яє розумінню основних параметрів розвитку громадського сектору, який в значній мірі залежить від ефективності політичних інститутів, так і від рівня громадянської культури.

Виходячи з даної дефініції структура громадянського суспільства включає:

O окремих громадян, які здатні формулювати нові ідеї концепції пара­дигми і впливати на суспільні процеси;

O суспільні групи (професійні, соціально-класові, етнічні, культурні, гендерні, територіальні, конфесійні), які в рамках громадських ін­ститутів здатні виразити і захистити свої інтереси, права та свободи;

O громадські інститути – громадські організації, асоціації, громад­сько-політичні рухи;

До атрибутів громадських інститутів слід віднести правові норми (кон­ституційні, законодавчі та статутні), які регулюють їх статус, організаційну структуру та громадський менеджмент. Інституційний рівень громадських інститутів розкриває рівень внутрішньо-організаційної солідарності та засо­би їхнього впливу на процес формулювання громадських ініціатив і ухвален­ня політичних рішень.

Типовими інститутами громадянського суспільства можна вважати профспілки, спілки та асоціації підприємців, культурні товариства, спілки національних меншин, правозахисні організації, благочинні фонди, органи самоврядування у вищих та середніх школах і ЗМІ. Деякі вчені у структуру громадянського суспільства включають партії, які ще не задіяні в механізмах влади. Таку позицію не можна вважати точною оскільки вона суперечить принципу розмежування політики і громадської діяльності, політичної сис­теми і громадянського суспільства. Крім цього партії і громадські організації вирізняються за метою, масштабом і формою діяльності, а також кількістю членів. Якщо метою партії є здобуття, використання і утримання політичної влади, то метою громадської організації – вплив на владу є реалізація інтер­есів і прав передусім своїх членів а також і представників інших соціальних категорій. Партії, як правило, виражають загальні інтереси (національні, ре­гіональні та місцевих громад), то громадські організації – специфічні інтер­еси, які стосуються окремих видів діяльності та соціальних умов життя. Та­кож партії мають набагато складнішу організаційну структуру та потужніші засоби і інструменти інформаційного впливу на суспільний процес.

До структури громадянського суспільства у певних політичних ситуаціях не можна включати громадсько-політичні рухи, коли вони мають тоталітар­ний і екстремістський характер. Такі рухи існували в Європі 30-40-х роках, а сьогодні їх діяльність спостерігається в багатьох мусульманських країнах.

Громадянська культура суб’єктів громадянського суспільства включає: ідеї концепції парадигми в якій відображений передовий світовий досвід взаємодії громадських інститутів із інститутами політичних систем; ціннос­ті свободи, соціальної справедливості, віри в соціальний прогрес довіри між громадянами та поваги один до одного; раціональні прагматичні моделі по­ведінки (активної, інтернальної, екстравертної).

Громадянське суспільство виконує такі функції:

O артикуляції і агрегації потреб та інтересів членів громадських об’єднань;

O вплив на правотворчий процес (конституційний, законодавчий, ста­тутний);

O вплив на процес ухвалення політичних рішень;

O захист прав та свобод своїх членів громадських організацій та інших соціальних категорій;

O сприяння формуванню політичної нації та її консолідації;

O громадський контроль над політико-владними та адміністративни­ми інститутами;

O сприяння публічній та відкритій комунікації між суб’єктами грома­дянського суспільства і політичними адміністративними правовими та військово-силовими інститутами.

Суть взаємодії між політико-владними інститутами і інститутами грома­дянського суспільства полягає в тому, що з одного боку перші створюють на­лежні правові та фінансові умови для розвитку громадянського сектору, а він в свою чергу спонукає політичну владу не виходити за межі правового поля і ухвалювати рішення вигідні з позиції громадських та національних інтересів.

Рівень розвитку громадянського суспільства і можливості його впливу на політику залежить від моделі політичної системи та моделі політичного управління. При тоталітарній політичній системі громадянське суспільство відсутнє хоч існує величезна мережа громадських організацій, які контролю­ються правлячою партією і адміністративним апаратом. Імітуючи бурхливу діяльність, вони позбавлені реального впливу на процес прийняття політич­них рішень.

Сприятливі умови для громадянського суспільства відсутні також у авто­ритарних і олігархо-кланових режимах. Тут часто спостерігається залежність громадських організацій від політико-бізнесових, які вміло маніпулюють громадською думкою, використовуючи громадськість для обслуговування своїх інтересів.

Слабкість інститутів громадянського суспільства в таких режимах в пер­шу чергу обумовлена такими факторами як: відсутністю належних правових умов для стимулювання громадських ініціатив; фінансовою залежністю ліде­рів громадських організацій від грантодавців і політики-бізнесових структур в силу надмірної концентрації капіталу в руках олігархів; свідомому галь­муванню розвитку громадських інститутів з боку бюрократично – управлін­ської вертикалі на всіх рівнях політичної та адміністративної влади; низько­му рівні громадянської культури і громадського менеджменту.

Для забезпечення ефективної взаємодії між громадськими та владними інститутами необхідно забезпечити в першу чергу належні правові умови. До таких правових умов, які стимулюють громадську активність і забезпе­чують ефективний вплив громадськості на політико-правову систему і по­літичне управління, слід віднести наявність правових актів, які регулюють:

O функціонування інститутів прямої демократії;

O статус і повноваження громадських організацій;

O порядок здійснення легальної лобістської діяльності;

O механізми соціального партнерства;

O порядок здійснення громадської фахової експертизи;

O статус та повноваження органів самоврядування у вищій та серед­ній школах;

O статус вільних ЗМІ.

Інститути прямої демократії мають великий вплив на розвиток грома­дянського суспільства оскільки дозволяють громадськості: по-перше, ініці­ювати конституційні і законодавчі зміни, відхиляти закони, які не відпо­відають національним чи громадським інтересам; по-друге, брати участь у затвердженні конституції та ухваленні законів на референдумах; по-третє, впливати на процеси дострокового припинення повноважень глави держа­ви і парламенту а також регіональних та місцевих представницьких органів і органів політичного управління на цьому ж рівні; по-четверте, конструк­тивно взаємодіяти з партіями в плані ініціювання важливих суспільних про­ектів і забезпечення партійних структур творчим кадровим резервом, який рекрутується із активних громадських діячів.

Найбільш ефективними з точки зору світової та європейської консти­туційної практики для реалізації прав народу як суверена загалом і громад­ських організацій зокрема є:

O вільні, чесні та прозорі вибори; народна законодавча ініціатива;

O народне законодавче вето;

O законодавчі та конституційні референдуми;

O конституційні асамблеї, сформовані із представників громадськості та політиків, яким заборонено після ухвалення конституції протягом певного періоду обіймати політичну посаду.

Вільні, чесні і прозорі вибори можна вважати в таких умовах, коли ви­борець має право вибирати не тільки партійний список, але й окремих кан­дидатів у цьому ж списку або декількох списках. Крім цього виборець має мати право отримати достовірну інформацію про доходи і майно політиків, доходи і видатки партій і виборчих блоків, які беруть участь у виборчій кам­панії, а також – оцінювати професійні якості політичних лідерів через по­літичні дебати або різні форми дискусійного діалогу із залученням незалеж­них фахових експертів.

У деяких країнах, зокрема в Австрії, Іспанії та Італії, Словенії, Швей­царії існує народна законодавча ініціатива, яка означає, що парламент має розглянути законопроект, запропонований виборцями. Підставою для та­ких ініціатив є кількість виборців, що змінюється залежно від кількості на­селення. Якщо, наприклад, в Італії потрібно п’ятдесят тисяч підписів, то в Іспанії – в десять разів більше. Однак народна законодавча ініціатива не поширюється на всі без винятку законопроекти. Крім народної законодав­чої ініціативи конституції деяких країн ( зокрема у Італії і Швейцарії) наді­ляють громадськість таким потужним інструментом впливу на владу як на­родне законодавче вето. Так, в Італії названа процедура скасування закону у вигляді народного вето може бути здійснена шляхом референдуму за ініці­ативою півмільйона виборців або п’яти обласних рад. Референдум може не відбутися, якщо парламент прийме новий закон з того ж питання, або буде відтермінований на рік після розпуску парламенту. У Швейцарії для здій­снення народного законодавчого вето проводиться референдум за ініціати­вою 50 тисяч виборців або 8 кантонів.

Законодавчий референдум передбачає затвердження або ухвалення зако­ну шляхом народного голосування. Така форма референдуму має різні варі­анти. Так у Естонії Державні збори виносять законопроект на референдум і після його ухвалення глава держави негайно його пронульгує. В разі неухвалення такого закону Президент республіки має право розпустити парламент і призначити дострокові парламентські вибори. У Словенії Скупщина може винести будь-який законопроект на референдум на вимогу одної третини де­путатів нижньої палати, Національної Ради або 40 тис. виборців. Законодавчі референдуми проводяться не тільки на національному рівні але і регіональ­ному (як, наприклад, у Швейцарії). Конституційний референдум проводить­ся як для затвердження Основного закону або конституційних поправок, так і опитування виборців з приводу необхідності внесення таких змін. Що сто­сується референдуму з приводу доцільності проведення конституційної ре­форми, то він застосовується як на федеральному рівні, так і на рівні суб’єктів федерації. У Швейцарії такий референдум проводиться в рамках повного пе­регляду Конституції за ініціативою однієї або двох палат Федеральних зборів або 100 тис. виборців. У США на регіональному рівні такий референдум про­водиться з приводу доцільності ухвалення основного закону штату.

Референдуми з приводу дострокового припинення повноважень глави держави і парламенту проводяться в таких країнах як Латвія, Естонія і Ав­стрія. У Латвії Президент республіки має право запропонувати розпуск Сей­му. Пропозиція про розпуск має бути винесена на народне голосування. Якщо більше половини учасників народного голосування висловиться за розпуск Сейму, розпуск вважається здійсненим і мають бути призначені нові вибори, які повинні відбутися не пізніше ніж через два місяці з дня розпуску Сейму. В разі відхилення на референдумі пропозиції глави держави, він вважається усу­нутим з посади. Шляхом референдуму здійснюється також дострокове при­пинення повноважень законодавчих і виконавчих органів на рівні суб’єктів федерації (Швейцарія) і місцевих представницьких органів у Японії.

Якщо інститути прямої демократії можуть використовуватися для ухва­лення важливих для суспільства законів і конституційних змін І передба­чають для реалізації своєї мети скоординовані зусилля різних громадських організацій і політичної еліти, то спеціальні закони, які регулюють статус громадських організацій дозволяють їм досягати успіху саме в площині ре­алізації своїх власних специфічних інтересів ( чи то професійних, чи етно­культурних). Основні принципи, які мають визначати правовий статус гро­мадських організацій сформульовано в Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи для країн членів цієї організації.

Важливе значення для розвитку громадянського суспільства і його впли­ву на політичну систему має законодавче закріплення статусу легального лобіювання групових інтересів. Відсутність такого закону дозволяє політикам лобіювати інтереси фінансово-промислових груп, а також власного бізнесу.

Такий лобізм завдає непоправної шкоди суспільству, оскільки продукує полі­тичну та інші види корупції, забезпечує несправедливий розподіл національ­ного багатства на користь окремих груп. Нелегальне лобіювання спрямоване на отримання для “своїх” привабливих преференцій у вигляді: бюджетних субсидій і дотацій; пільгових кредитів під гарантії уряду; податкових та мит­них пільг, земельних ділянок за непомірно низьку ціну у престижних райо­нах, а також високоліквідних об’єктів власності у промислово-фінансовому та аграрному секторах; ліцензій на здійснення високоприбуткових експорт­них і імпортних операцій.

При розробці такого закону необхідно враховувати досвід високо розви­нених країн. При цьому слід сказати, що окреме законодавство про лобізм існує в США, Канаді та Японії, а у Франції, Німеччині існує лиш часткове правове регулювання цього процесу. В інших країнах таких як Італія, Шве­ція, Польща взагалі відсутнє правове регулювання лобізму.

В США в 1946 році був прийнятий спеціальний закон про лобізм, який передбачав публічну реєстрацію лобістських структур і сплату податків за гонорар, отриманий за таку діяльність. Лобісти змушені були надавати під присягою звіти про свою фінансову діяльність. В Німеччині така діяльність (тобто взаємодія між групами інтересів і органами політичної та адміністра­тивної влади) відбуваються у формі консультацій. Лобістську діяльність ре­гулює низка правових актів, зокрема закон від 1972 року, який зобов’язує публікувати у спеціальному виданні перелік лобістських організацій. Відпо­відно до закону кожен депутат зобов’язаний офіційно реєструвати докумен­ти про свої лобістські контакти.

У деяких країнах, таких як Австрія, Франція, Голландія, Італія лобізм здійснюється через такий інститут як соціально-економічна рада, яка має повноваження консультативного дорадчого органу, а також має можливість впливати на законотворчий процес, як суб’єкт законодавчої ініціативи.

Одним із різновидів легального лобіювання можна вважати механізм со­ціального партнерства, де професійні спілки, бізнес і держава укладають так звані соціальні угоди. Це явище називається трипартизмом. Такі угоди вигідні для всіх трьох сторін: профспілки домагаються отримання ви­щих зарплат і кращих умов праці; бізнес-фінансову стабільність і сприятли­ві умови для досягнення продуктивності праці; держава – оптимальне дже­рело бюджетних надходжень. Однак, представники ліберальних сил часто критикують механізм соціального партнерства, вважаючи, що він негативно позначається на ринку праці, оскільки профспілкам вдається досягти підви­щення зарплат, які випереджають підвищення продуктивності праці.

Важливим інструментом громадянського контролю є законодавче закрі­плення права громадян на громадську експертизу. Це право дає громадянам оцінювати відповідність законодавчих проектів, проектів адміністратив­них актів, проектів політичних рішень на предмет їх відповідності крите­ріям соціальної вигоди, екологічної безпеки, і антикорупційних мотивів. Цей процес має відбуватися прозоро і відкрито. Йдеться насамперед про те, що органи влади повинні надати всю необхідну інформацію для експерти­зи, забезпечити опублікування результатів цієї експертизи у електронних та друкованих ЗМІ, а також мотиви відмови врахувати експертні результати в процесі ухвалення рішень.

Розвиток громадянського суспільства крім належних правових умов, не можливий без відповідної фінансової бази громадських організацій, яка до­зволяє їм фінансувати свою діяльність. Особливо гостро стоїть ця проблема в країнах, які вибрали олігархічну модель суспільного розвитку (або олігархіч­ний капіталізм). Саме відсутність коштів у більшості населення не дозволяє їм брати активну участь у громадському житті. Крім цього держава виділяє мізерні кошти для підтримки громадського сектору. Якщо до цього додати і те, що в таких країнах набагато менше отримують грантів, то стає зрозу­мілою причина залежності громадських лідерів від влади, бізнесових кіл та грантодавців. В основі цього явища лежить різка соціальна диференціація населення, яка є незмінним супутником олігархічного капіталізму.

Для того, щоб проілюструвати ступінь соціального розшарування в Україні, варто послатися на коефіцієнт К. Джіні, який зафіксований як у високорозвинених, так і слаборозвинутих країнах. Так, в Бразилії доходи 10 процентів найбагатших перевищують доходи 10 процентів найбідніших у 58 разів, в Аргентіні – 35 разів, в Росії – 17 разів, Японії – 4,5 разів, в краї­нах Скандинавії – 5-6 разів. Як бачимо, що в розвинутих країнах цей коефі­цієнт не перевищує 10-ти разів, а в слаборозвинених він може сягнути до 50 разів, а то й більше. На цю закономірність вказував ще М. Фрідман, обгрун­товуючи думку про те, що вільного ринку капіталізм сприяє меншому соці­альному розшаруванню ніж інші типи суспільних систем.

Чим більше розвинуте суспільство з точки зору політичної демократії вільного ринку та верховенства права, тим меншу воно має соціальну ди­ференціацію і потужніший середній клас. Як відомо, що основою розвитку політичних партій та громадських організацій є середній клас. Для розумін­ня середнього класу як потужної соціальної основи для розвитку громадян­ської активності, доцільно виділити його найбільш значимі соціальні риси. Від робітників середній клас відрізняється родом занять, вищим рівнем до­ходів та рівнем освіти. Від вищих суспільних груп він вирізняється більшою практичністю, більшою моральною цілеспрямованістю і необхідністю по­стійно заробляти (не просто на відтворення фізичного існування а на забез­печення достатньо широкого спектру потреб).

Представники середнього класу, як правило, у високорозвинених краї­нах складають кістяк як партій, так і громадських організацій і забезпечу­ють самостійне фінансування тих організацій за рахунок сплати членських внесків і пожертв. Однак, фінансування громадських організацій відбуваєть­ся не тільки за рахунок членських внесків і пожертв, але і включає інші дже­рела доходів. Якщо узагальнити національний і зарубіжний досвід, функці­онування громадських організацій, то він грунтується на таких джерелах: бюджетні субсидії (державні, регіональні, місцеві); зарубіжні програми до­помоги, спрямовані на фінансування соціального захисту малозабезпечених, організацію дозвілля і масових заходів, освітньої, науково-дослідної, а також правозахисної і консультативної діяльності; пожертви фізичних та юридич­них осіб; членські внески; гранти; публічний збір коштів; власна комерційна діяльність; банківські відсотки. У постсоціалістичних країнах, які стали чле­нами ЄС, бюджетні субсидії складають 20-30 % коштів неурядових органі­зацій. Натомість, у багатьох високорозвинених країнах питома вага бюджет­них коштів у структурі фінансів громадських організацій є значно більша. Так, у Бельгії вона становить 76 %, у Франції – 57 %, у Німеччині – 64 %.

Повноцінний розвиток громадянського суспільства є неможливий без наявності сучасних інститутів, які забезпечують формування громадянської культури, збагачують інтелектуальний та моральний потенціал людини та суспільства. До таких інститутів слід віднести в першу чергу вільні ЗМІ та вільні ВНЗ (насамперед університети).

Сутність вільних ЗМІ полягає в тому, що в суспільстві існують теле – і ра­діоканали, преса, видання, які функціонують не для обслуговування інтересів політичних і бізнесових кіл, спрямовані на інформування масового спожива­ча. Статус вільних ЗМІ можливий лише за умов:

O відсутності державного протекціонізму (вибіркового фінансування деяких видань чи телерадіоканалів) і монополізму в інформаційно­му просторі;

O наявності потужних іноземних та вітчизняних телерадіокомпаній і пресових груп, які забезпечують між собою жорстку конкуренцію за поширення впливу на масову аудиторію;

O законодавчого забезпечення функціонування громадського радіо­мовлення і телебачення вільного від комерційної та політичної ре­клами, яке утримується за рахунок абонентної оплати масового спо­живача, доброчинних внесків і частково бюджетних коштів;

O впровадження західних стандартів журналістики, які передбачають покарання у вигляді штрафу або позбавлення прес картки журна­ліста, якщо в його публікаціях простежується прихована реклама; а також статус спеціальних національних комісій, які формуються журналістським корпусом на виборних засадах і наділені правом ви­давати прескартки та здійснювати контроль за дотриманням норм хартії або кодексу журналістів;

O наявності вільних журналістських спілок, здатних захистити свої корпоративні інтереси на різних рівнях влади.

Потужним засобом формування елітарних кадрів для діяльності як гро­мадських так і політичних організацій є ВНЗ (університети). Однак вони мо­жуть виконати цю функцію, коли вони функціонують в рамках академічної автономії, конкуренції та правового забезпечення інтелектуальної свободи. В той же час широкий державний контроль обмежує здатність ВНЗ (універ­ситетів) формувати вільних, освічених, критично мислячих громадян здат­них виконувати елітарні функції в умовах глобального розвитку.

В Україні рівень громадянського суспільства значно відстає від країн розвиненої політичної демократії. Це насамперед зумовлено: різкою соці­альною диференціацією; відсутністю належних законодавчих умов для здій­снення легальної лобістської діяльності та незалежної громадської екс­пертизи; поєднанням бізнесу та політики; невідповідністю системи вищої освіти стандартам Болонського процесу; відсутністю громадського телеба­чення та радіомовлення.

Якщо брати до уваги кількісні показники, які відображають питому вагу громадських організацій у структурі населення, то ця ситуація виглядає та­ким чином: в Україні на 10 тис. населення – 11 зареєстрованих громад­ських організацій, в Угорщині – 46, у Хорватії – 85, а в Естонії – 201. Ді­яльність громадських організацій охоплює практично всі сфери суспільного життя України.

До позитивних моментів у сфері розвитку громадського сектору мож­на вважати відкриття Міністерством юстиції України на своєму веб-сайті “Єдиного реєстру громадських формувань”. Незважаючи на певні зрушен­ня у сфері інституалізації громадської активності, треба відзначити, що цей сектор далеко не відповідає параметрам розвитку у країнах розвиненої по­літичної демократії. Це, зокрема, стосується участі громадських організацій у процесі публічного обговорення та прийняття нормативно-правових актів та політичних рішень, легальної лобістської діяльності своїх інтересів, фахо­вої експертизи важливих політико-правових проектів.

Громадяни України не мають достатніх прав, щоб з допомогою інсти­тутів прямої демократії впливати на конституційні та законодавчі зміни, припиняти достроково повноваження глави держави чи парламенту або представницькі чи виконавчі органи на місцевому і регіональному рівнях. Хоч чинна Конституція проголошує принцип згідно якого народ визнається суб’єктом змін конституційного ладу, але порядок внесення конституційних змін передбачає право на таку суб’єктність лише за Президентом і ВРУ. Крім цього народ, згідно Основного, закону має право затверджувати конститу­ційні зміни, ухвалені двома третинами депутатів ВРУ відповідно до статті 156 і ініціювати проведення референдуму, якщо цю ініціативу підтвердже­но підписами не менше як 3 мільйонів громадян, зібраних у двох третинах областей. В двох випадках референдум призначає глава держави. Отже, кон­ституційна процедура реалізації прав народу як суверена, є складною і без­умовно слабо стимулює громадську активність у сфері вдосконалення політико-правових інститутів.

В Україні давно ведеться дискусія з приводу розширення прав народу як суверена. В цьому напрямку є багато напрацювань як з боку політиків, так і громадськості. Найбільш вдалу політико-правову конструкцію вирішення цієї проблеми запропонував В. Ющенко у своєму конституційному проекті під назвою “народна конституція”. В цьому проекті пропонується закріпи­ти такі інститути прямої демократії як: народна законодавча ініціатива, для реалізації якої потрібно підписів 100 тисяч громадян; законодавче народне вето – півтора мільйона підписів; конституційний референдум для затвер­дження, ухваленого 2 палатами парламенту проекту конституційних змін або нового проекту конституції; конституційна ініціатива щодо вирішення питання про внесення змін до Конституції України.

Крім того Закон “Про об’єднання громадян” від 1992 р. та інші норма­тивно-правові акти містять положення, що суперечать Європейським кри­теріям у цій галузі. Найістотнішими з них є: унеможливлення створення спільних об’єднань фізичними та юридичними особами; поділ громадських об’єднань за їхнім територіальним статусом на міжнародні, всеукраїнські та місцеві; дозвіл громадським об’єднанням захищати права тільки своїх чле­нів; ускладнена процедура реєстрації; заборона громадським об’єднанням займатися безпосередньо комерційною діяльністю.

Виходячи із досвіду високорозвинених країн щодо законодавчого вре­гулювання лобізму вважаємо за необхідне ухвалення в Україні закону про легальне лобіювання. Такий закон мав би наділити право на лобістську ді­яльність тільки громадські організації, які здійснюють лобізм як через від­повідні юридичні структури, так і через створені громадські ради на всіх рівнях політичної влади (парламенту, уряду, регіональних та місцевих пред­ставницьких органів). Лобістська діяльність мала би здійснюватися в рам­ках правового моніторингу з боку державних фінансових органів та громад­ських інститутів. Закон мав би гарантувати право громадян на отримання інформації про різні форми лобістської діяльності.

В Україні механізм соціального партнерства немає законодавчого за­безпечення. Мало того законодавство, яке регулює профспілкову діяльність, потребує вдосконалення. Це зокрема стосується норм, які дозволяють ке­рівникам профспілок займати водночас високі партійні посади і очолювати адміністративне управління на рівні державних установ чи приватних під­приємств. Тому законодавство має закріпити заборону на членство в проф­спілках представників органів адміністративного та партійного управління.

Право на громадську експертизу в Україні регулюється не законом, а постановою КМУ від 2008 р. Цей нормативний акт передбачає громадську експертизу щодо актів виконавчої влади і не поширюється на законодав­чу та представницьку владу. Також недостатніми можна вважати механізми юридичної відповідальності владних органів та посадових осіб за порушен­ня в цій сфері.

Громадські організації України не тільки не мають належних правових умов для здійснення своєї діяльності, але й не мають достатньої фінансової бази. Вони є як правило залежні від грантодавців, різних партій (особливо під час виборів), тіньового фінансування олігархічних груп або окремих олі­гархів. Крім цього державою не передбачений прозорий механізм субсиду­вання громадських організацій і їх фінансової звітності.

В силу того, що в Україні рівень соціальної диференціації дуже високий (за коефіцієнтом Джіні доходи найбагатших перевищують доходи найбідніших згідно оцінок Світового банку перевищують понад 47 раз), то частка представників середнього класу у соціальній структурі є незначною порівня­но з високо розвинутими країнами. Крім того представники середнього кла­су України поступаються не тільки у стандартах добробуту, але й рівнем гро­мадянської культури, оскільки вони вимушені працювати в умовах тіньової економіки та корупції. В силу цього середній клас України є малопомітним у сфері громадської активності.

Важливою проблемою фінансових джерел громадських організацій є ство­рення публічного прозорого механізму розподілу коштів. Це, зокрема, сто­сується визначених законодавством критеріїв фінансування громадських ор­ганізацій, усунення асиметрії у розподілі коштів між центром і регіонами, звільнення від оподаткування комерційної діяльності громадських організацій.

На сьогодні всі інститути, які мали би забезпечувати формування грома­дянської свідомості, працюють не достатньо в цьому напрямку. Це передусім стосується сімейного виховання, середньої та вищої школи, ЗМІ та різних се­редовищ, з якими взаємодіє людина. Для реалізації мети щодо формування громадянської свідомості та громадянського менеджменту необхідно в пер­шу чергу реформувати систему освіти та засобів масової інформації.

В першому випадку ідеться про реформування середньої школи, яка має забезпечити запровадження профільної освіти і вдосконалення системи ЗНО шляхом скасування всіх пільг для абітурієнтів і запровадження повніс­тю комп’ютерного тестування.

В другому випадку йдеться про реформу вищої школи, яка проводиться в рамках реалізації принципів та стандартів Болонського процесу. В Украї­ні цей процес проходить повільно і незбалансовано, незважаючи на те, що окремі ВНЗ досягли значних результатів як у плані нормативної бази, так і навчально-методичного забезпечення. Найбільш стратегічні напрямки ре­форми поки що не реалізовані в Україні. Це перш за все стосується таких напрямків: як запровадження автономії університетів в рамках якої вони отримують право видавати дипломи власного зразка, присвоювати науко­вий ступені та звання, формувати та розподіляти кошти, формувати органи самоврядування та адміністративного управління; узаконення конкурентно­го механізму державного фінансування за яким державне замовлення отри­мують ВНЗ з високими рейтинговими показниками; запровадження міжна­родної системи оцінювання діяльності ВНЗ згідно Шанхайського рейтингу та рейтингу за версією Таймс, які беруть до уваги такі критерії, як наявність лауреатів Нобелівської премі

(1 votes, average: 5,00 out of 5)