Політологія – Гелей С. Д. – Розділ 8.ПОЛІТИКО-ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ
– Політичні інститути державної влади.
– Судова система та прокуратура.
– Політичні інститути регіонального та місцевого самоврядування,
– Партійна система.
– Виборча система.
Україна, територія якої становить 603,7 тис. км2, населення – 48 млн 416 тис. осіб, а річний обсяг ВВП – близько 60 млрд дол., поступово розвивається на шляху до демократії та ринкової економіки. Культурно-державні корені України сягають у часи Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Гетьмансько-козацької держави. У 1917-1920 рр. Україна здобула державну незалежність, яка була виражена у трьох формах: УНР, Гетьманату і ЗУНР. У 1922-1991рр. Україна перебувала у складі СРСР, а коли розпалась радянська імперія, проголосила незалежність (24 серпня 1991 р. Акт проголошення незалежності був ратифікований всеукраїнським референдумом 1 грудня 1991 р.).
Нова Конституція України була прийнята парламентом 28 червня 1996 р. Вона визначила основні орієнтири державотворення та суспільного розвитку. В Конституції знайшли відображення загальна характеристика держави, статус центральних органів державної влади, місцевих адміністрацій і органів місцевого самоврядування, а також механізм стримувань і противаг між ними.
У конституції проголошується верховенство права, а також те, що українська держава є суверенною, незалежною, демократичною, правовою і соціальною. Принцип верховенства права є найбільш істотним досягненням конституційного процесу, сутність якого зводиться до таких показників:
1) усі нормативно-правові акти повинні прийматися на основі конституції і відповідати їй;
2) норми конституції є нормами прямої дії, які передбачають звернення громадян до суду безпосередньо на підставі конституції для захисту своїх прав і свобод;
3) чинні нормативні акти, які суперечать Конституції, втрачають свою дію.
Конституція закріпила цивілізовані міжнародні стандарти прав і свобод громадян, значно розширила прерогативи судової влади, що можна вважати другим найбільшим конституційним досягненням.
У Конституції передбачені запобіжні механізми захисту її від кон’юнктурних впливів влади, суть яких зводиться до такого:
1) Конституція може бути змінена (за винятком розділів “Загальні засади”, “Вибори”, “Референдуми”, “Внесення змін до Конституції”), якщо за законопроект про конституційні зміни, поданий Президентом або третиною депутатів Верховної Ради, проголосує попередньо абсолютна, а на наступній сесії – кваліфікована (дві третини) більшість від конституційного складу парламенту;
2) перегляд цих розділів може відбутися, якщо за законопроект про конституційні зміни, поданий Президентом або кваліфікованою більшістю депутатів Верховної Ради, проголосує також кваліфікована більшість депутатського складу і після цього він буде затверджений всеукраїнським референдумом, призначеним Президентом;
3) конституційні зміни до будь-якого розділу можуть відбутися за результатами всеукраїнського референдуму, призначеного Президентом за народною ініціативою.
Конституція не може бути змінена:
1) якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод громадян, спрямовані на ліквідацію незалежності чи порушення територіальної цілісності України;
2) в умовах воєнного або надзвичайного стану;
3) не раніше, ніж через рік від моменту внесення законопроекту про зміни;
4) протягом легіслатури парламенту не можуть змінюватися ті самі положення Конституції;
Б) законопроект про зміни до конституції може розглядатися парламентом за наявності висновку Конституційного суду.
Однак наслідки компромісу між різними політичними силами призвели до закріплення певних недосконалих і суперечливих норм. Це, передусім, стосується:
1) суперечності між проголошеним принципом, який визнає народ суб’єктом змін конституційного ладу, і принципом, який надає право змінювати конституцію тільки органам державної влади – Президентові та Верховній Раді, не передбачивши при цьому права на народну ініціативу;
2) відсутності ефективного механізму стримування і противаги між органами державної влади, який полягає у тому, що, по-перше, практично неможливо здійснити процедуру імпічменту та розпуску парламенту; по-друге, президент має вирішальний вплив як на формування уряду, так і на припинення його повноважень, однак не несе політичної відповідальності за діяльність; по-третє, парламент дає згоду на призначення голови уряду і може висловити вотум недовіри йому як під час схвалення урядової програми, так і після закінчення однорічного терміну від моменту схвалення цієї програми. Проте ні резолюція недовіри, ні постановка урядом питання про довіру не тягне за собою можливості розпуску парламенту главою держави;
3) невизначеності партійного механізму формування політичної влади загалом і уряду зокрема;
4) неконкретизованості понять і структури спеціалізації суддів, апеляційної і касаційної інстанцій, суду присяжних і місцевих судів;
5) громіздкості структури й обсягу повноважень обласної і районної держадміністрації, яка практично унеможливлює процес цивілізованого розвитку органів місцевого самоврядування, особливо на регіональному рівні;
6) збереження депутатського імунітету в тій формі, яка не передбачає притягнення депутата до кримінальної відповідальності без згоди парламенту, навіть якщо він спійманий на місці злочину;
7) гарантування деяких соціальних прав, зокрема безплатної середньої і вищої освіти у державних і муніципальних закладах та безплатного державного і муніципального медичного обслуговування;
8) збереження протягом п’яти років нинішнього статусу прокуратури і, таким чином, затягування процесу реформування судової влади.
Недосконалість Конституції, особливо тих норм, які стосуються механізму стримування і противаги між інститутами державної влади, а також повільне і незбалансоване здійснення реформ (політико-правових і економічних) призвели до становлення політичної системи в Україні, яка не відповідає західній моделі і має багато спільного з колишньою радянською системою.
Політична система України за типом суспільства є посткомуністичною. Вона поєднує елементи командно-адміністративної (у вигляді громіздкого апарату президентської влади, що зберігає структуру і відтворює функції колишніх радянських і партійних органів), мафіозної (у вигляді нелегальних каналів розподілу державних фінансів і державної власності), демократичної (у вигляді створення правових передумов для розвитку політичних і громадських інститутів) систем. Політична система України грунтується на культурно-політичних традиціях східно-православного суспільства і відповідає рівню цивілізованого розвитку індустріального та перехідного суспільств.
За типом політичного режиму політична система України зазнала ряд істотних змін: на початку державної незалежності перебувала у стані анархо-демократичного режиму, пізніше (з 1994 р.) – авторитарно-демократичного, олігархо-кланового, а на сучасному етапі політичного розвитку – поступово набуває ознак ліберально-демократичного режиму.
Попередній режим є гальмом на шляху цивілізованого розвитку України. Тому значна частина політичної еліти ставить питання про проведення політичної реформи шляхом внесення поправок до Конституції України. Основні напрямки проведення політичних реформ знайшли відображення в проектах законів про внесення змін до Конституції (президентському і парламентському).
Президентський проект був негативно оцінений не тільки депутатами парламентської опозиції, але й деякими депутатами парламентської більшості через те, що він містить низку норм, невідповідних, на думку депутатів, демократичній моделі політичної системи. Це, зокрема, стосується норм про двопалатний парламент із дуже широкими повноваженнями верхньої палати і неуточненим механізмом формування тієї ж палати; призначення Президентом міністрів та голів відомств, які посідають стратегічні позиції з огляду утримання влади, а також голів державних адміністрацій; прийняття законів на Всеукраїнському референдумі та пряму дію результатів цього референдуму.
У парламентському законопроекті №4105 про конституційні зміни усунені спірні норми президентського проекту. Однак варто зазначити, що обидва проекти про конституційні зміни не відповідали повною мірою моделі демократичної політичної системи, яка би мала механізми стримувань і противаг. Це обумовлено тим, що політичні угрупування замість намагатися досягти компромісу щодо базових принципів політичної реформи, переслідували власні корпоративні інтереси (майбутні президентські та парламентські вибори).
Після попередньої невдачі прихильникам конституційної реформи все ж таки вдалося ухвалити у першому читанні новий проект конституційного закону № 4180, який у багатьох положеннях співпадав із проектом № 4105. Цей проект був ухвалений у пакеті з проектом Закону № 3207-1 “Про зміни до Конституції щодо вдосконалення системи самоврядування” та змінами до Закону “Про вибори Президента” 402 голосами народних депутатів 8 грудня 2004 р. Успішному голосуванню за названий пакет передували домовленості, досягнуті під час “круглих” столів в умовах найвищого піднесення “помаранчевої” революції за участю глави держави і голови парламенту (Л. Кучми, В. Литвина), двох кандидатів у Президенти (В. Ющенка, В. Януковича), атакож Верховного комісара з питань безпеки та міжнародної політики ЄС – X. Солани, Президентів Польщі і Литви – О. Кваспєвського і В. Адамкуса, представника ОБСЄ – Я. Кубіша.
Конституційний закон передбачає створення збалансованої демократичної моделі державної влади, в якій повноваження глави держави значно обмежені й перерозподілені між урядом та парламентом. У такій моделі вагомо зростає політична роль прем’єр-міністра і уряду, сформованого парламентською партійною більшістю. Сутність конституційних змін зводиться до такого.
1. Глава держави:
– за пропозицією коаліцій депутатських фракцій вносить подання для призначення парламентом прем’єр-міністра, міністра оборони і закордонних справ;
– вносить подання для призначення і звільнення парламентом голови СБУ;
– призначає та звільняє за згодою парламенту Генерального прокурора, а також за поданням прем’єр-міністра – керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять у Кабінет Міністрів;
– має право після консультації з головою Верховної Ради, його заступниками, головами депутатських фракцій розпустити парламент, якщо останній протягом місяця не створить коаліцію депутатських фракцій, протягом 60 днів не сформує уряду від моменту відставки попереднього уряду, протягом ЗО днів під час однієї сесії не розпочне пленарні засідання;
– має право вето на закони (за винятком конституційних).
2. Верховна рада:
– формує протягом місяця коаліцію депутатських фракцій, висуває пропозицію для подання главою держави кандидатури прем’єр-міністра;
– призначає за поданням Президента прем’єр-міністра, міністрів оборони та закордонних справ, а за поданням прем’єр-міністра – інших міністрів, а також голів Антимонопольного комітету, Державного комітету телебачення та радіомовлення і Фонду державного майна;
– вирішує питання про відставку прем’єр-міністра, а також про дострокове звільнення міністрів та керівників відомств за тією ж процедурою, що і призначення; призначає і звільняє за поданням Президента голову СБУ;
– надає згоду на призначення та звільнення главою держави Генерального прокурора;
– достроково позбавляє Президента повноважень у порядку процедури імпічменту.
3. Право законодавчої ініціативи належить Президенту, народним депутатам і уряду.
4. Прокуратура здійснює нагляд за дотриманням прав і свобод людини і громадянина органами виконавчої влади, регіонального і місцевого самоврядування.
5. Повноваження народного депутата припиняються достроково, якщо він протягом 20 днів не виконав вимог щодо несумісності депутатського мандату з іншими видами діяльності, а також не увійшов або вийшов із фракції тієї партії або виборчого блоку партій, за списком яких він був обраний до парламенту.
Слід зауважити, що окремі положення цього закону потребують удосконалення з погляду створення ефективного механізму стримувань і противаг між главою держави, парламентом та урядом, а також між державними, регіональними і місцевими органами влади. Це, зокрема, стосується: суперечливого порядку формування уряду, в рамках якого одна частина міністрів призначається парламентом за поданням Президента, а інша – Прем’єр-міністра; недосконалого механізму формування уряду, який передбачає необхідність попереднього створення коаліцій депутатських фракцій, що виглядає зайвим етапом цього процесу з погляду міжнародної практики; збереження за главою держави управлінських функцій у сфері міжнародної політики та національної безпеки й оборони; право Президента призупиняти акти КМУ з одночасним скеруванням їх у КСУ.
Згідно з чинною Конституцією за Президентом залишають ся такі повноваження. Він:
– виступає гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності держави, додержання Конституції України прав та свобод людини і громадянина;
– представляє Українську державу в міжнародних відносинах;
– веде переговори, укладає міжнародні договори;
– є Верховним головнокомандувачем Збройних Сил України і Головою Ради національної безпеки й оборони;
– приймає рішення з питань громадянства (видає укази про прийняття, вихід із громадянства чи його втрату, володіє правом законодавчої ініціативи);
– призначає всеукраїнський референдум за народною ініціативою, а також на затвердження рішення Верховної Ради України про внесення змін і доповнень до І, III і XIII розділів Конституції, може розпустити Верховну Раду України, якщо протягом тридцяти днів однієї чергової сесії вона не може розпочати пленарні засідання;
– видає укази і розпорядження, які контрасигнуються (візуються) прем’єр-міністром і міністром;
– має право призупинити з однозначним зверненням до КСУ акти уряду України й скасувати акти уряду Автономної Республіки Крим, накладати вето на закони України, зупиняти дію актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
– утворює суди у визначеному законом порядку, призначає третину складу Конституційного суду та судів загальної юрисдикції строком на п’ять років;
– подає парламенту на затвердження і звільнення кандидатуру Голови Національного банку України, призначає поло* вину складу Ради Національного банку України і Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення.
У випадку державної зради або скоєння іншого злочину Президент може бути усунений із своєї посади шляхом імпічменту. Питання про імпічмент може ініціювати не менше, ніж половина депутатів від конституційного складу парламенту, після чого створюється тимчасовий комітет у складі спеціального прокурора і спеціальних слідчих. На підставі висновків комісії парламент 2/3 голосів приймає рішення про обвинувачення Президента.
Остаточне рішення про усунення Президента з поста приймається парламентом трьома четвертими від конституційного складу на підставі висновків Конституційного суду щодо конституційності процедури розслідування і висновків Верховного Суду про ознаки державної зради й інших злочинів.
Після конституційних змін до повноважень Верховної Ради України належать:
– внесення змін до Конституції;
– прийняття законів;
– призначення всеукраїнського референдуму з питань зміни території України;
– затвердження державного бюджету і контроль за його виконанням;
– визначення засад внутрішньої та зовнішньої політики;
– оголошення стану війни за поданням Президента;
– усунення Президента в порядку імпічменту;
– схвалення урядової програми;
– здійснення контролю за діяльністю уряду;
– прийняття резолюції недовіри до уряду, яка має наслідком його відставку, а також дострокове припинення повноважень як голови уряду, так і його членів;
– дострокове припинення повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
– призначення та звільнення з посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови та членів Рахункової палати, половини складу Ради Національного банку, половини складу Національної ради з питань телебачення і радіомовлення.
Однак конституційне визначення статусів парламенту і депутата, кола питань, які регулюються виключно законом, не розв’язали на нинішньому етапі проблему відставання українського парламентаризму від вимог сучасності.
Це, передусім, стосується обмеження олігархічних привілеїв депутатів, що суперечать сучасній цивілізованій практиці парламентаризму.
Нерозв’язаними залишаються також питання:
– чіткого визначення дисциплінарної відповідальності депутата перед парламентом;
– доступності для громадськості матеріалів про авторство законопроектів і голосування депутатського корпусу, його участь у роботі комісії;
– вдосконалення процедур законодавчого процесу, розмежування його стадій;
– обговорення законопроектів і голосування за них;
– розширення контрольних функцій парламенту.
Парламентський контроль за дотриманням прав і свобод громадян здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, який призначається (терміном на п’ять років) і звільняється українським парламентом. Український омбудсмен має право:
– невідкладного прийому Президентом, прем’єр-міністром, головами Конституційного, Верховного та вищих спеціалізованих судів, а також Генеральним прокурором;
– конституційного звернення з приводу відповідності Конституції законів та правових актів Президента, уряду, Верховної Ради кримської автономії, а також офіційного тлумачення Конституції та законів;
– бути присутнім на засіданнях парламенту, уряду, Верховного та вищих спеціалізованих судів, колегії генеральної прокуратури;
– вимагати від посадових осіб державної влади та місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій сприяти проведенню перевірок на предмет порушення прав людини;
– відвідувати у будь-який час заклади затримання, попереднього ув’язнення, позбавлення волі та примусового лікування;
– звертатися до суду із заявою про захист прав громадян, які самі не спроможні цього зробити, а також особисто або через свого представника брати участь у судовому процесі;
– направляти у відповідні органи акти реагування для усунення порушень прав людини цими органами;
– перевіряти стан дотримання прав і свобод громадян органами державної влади.
Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідальний перед Президентом України та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.
До складу Кабінету Міністрів України входять прем’єр-міністр України, перший віце-прем’єр-міністр, три віце-прем’єр-міністри та міністри України. Відповідно до Конституції України Кабінет Міністрів України:
– забезпечує суверенітет та економічну незалежність, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
– розробляє і здійснює загальнонаціональні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку держави;
– здійснює управління об’єктами державної власності, розробляє проект державного бюджету і забезпечує його виконання (після затвердження його парламентом);
– здійснює заходи, спрямовані на забезпечення обороноздатності країни, національної безпеки держави, громадського порядку, а також боротьби зі злочинністю, організовує митну справу, забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності;
– забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики, а також політики у сфері соціального захисту населення, освіти, науки й культури, охорони природи, економічної безпеки і природокористування;
– вживає заходів для забезпечення прав і свобод громадян.
Дострокове припинення повноважень уряду можливе у випадку його відставки: з ініціативи уряду, відставки прем’єр-міністра, що означає відставку уряду, прийняття резолюції недовіри до уряду парламентом, а також у разі усунення з посади прем’єр-міністра або окремих членів уряду. Для чіткого розмежування компетенції між главою держави і урядом необхідно внести поправки до Закону “Про Кабінет Міністрів”, який має усунути ряд суперечностей конституційного характеру.
Органами державного управління на місцях є місцеві державні адміністрації. До місцевих державних адміністрацій належать: районні, обласні, міські (Києва та Севастополя), Автономної Республіки Крим. Голови місцевих державних адміністрацій призначаються і звільняються з посади Президентом за поданням уряду, а також у випадку висловлення їм недовіри двома третинами депутатів від складу відповідних Рад.
Місцеві держадміністрації забезпечують виконання Конституції та законів, актів Президента, Кабінету Міністрів України; підготовку і виконання бюджетів; взаємодіють із органами місцевого самоврядування, виконують державні та регіональні програми соціально-економічного й культурного розвитку, забезпечують законність і правопорядок, дотримання прав і свобод громадян.
Судова система, згідно з Конституцією України, містить у собі суди конституційної і загальної юрисдикції!.
Конституційний суд України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, складається з 18 суддів, третину яких призначають Президент України, Верховна Рада та з’їзд суддів України. Суддею Конституційного суду може бути громадянин України, який на день призначення досяг 40 років, мас вищу освіту і десять років стажу за фахом, володіє державною мовою і живе в Україні останні двадцять років.
Судді Конституційного суду України призначаються на дев’ять років, а голова суду обирається на спеціальному пленарному засіданні зі складу суддів Конституційного суду шляхом таємного голосування лише на один трирічний термін. За Конституцією України та законом “Про Конституційний суд України” від 16 жовтня 1996 р., він уповноважений прийняти рішення щодо конституційності законів та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента, Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим. Ці питання розглядаються за зверненням Президента України, народних депутатів України у кількості не менше, ніж 45 осіб, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим.
Питання конституційності нормативних актів адміністративних державних органів та органів кримської автономії, а також органів місцевого самоврядування віднесені до компетенції судів загальної юрисдикції. Формами звернення до Конституційного суду є конституційне подання і конституційне звернення. Конституційне подання – це письмове клопотання про конституційність нормативно-правових актів, суб’єкти якого є чітко визначені конституцією. Конституційне звернення – це письмове клопотання про необхідність офіційного тлумачення конституції для забезпечення реалізації прав і свобод громадян. Його суб’єктами є громадяни України, іноземці, особи без громадянства та юридичні особи.
Закони та інші правові акти або їхні окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність від дня ухвалення Конституційним судом рішення про їхню неконституційність.
Систему загального судочинства складають: Верховний суд (вищий судовий орган судів загальної юрисдикції), який є вищою касаційною інстанцією, дає судам роз’яснення з питань застосування законодавства, є суб’єктом конституційного подання з приводу конституційності законів у процесі здійснення правосуддя судами цієї юрисдикції; Вищі спеціалізовані суди (Вищий господарський та Вищий адміністративний), які розглядають справи в касаційному порядку в межах своєї юрисдикції; спеціалізовані суди першої і апеляційної інстанції; Касаційний суд – розглядає справи як касаційна інстанція в межах, визначених процесуальним законодавством; апеляційні суди й Апеляційний суд України – розглядають апеляції на рішення судів першої інстанції; місцеві суди (районні у містах, міські та військові) – розглядають цивільні, кримінальні й адміністративні справи як перша інстанція. Суди присяжних функціонують у загальних апеляційних судах і розглядають справи в межах, визначених процесуальним законом.
Організаційне забезпечення (фінансове, матеріально-технічне, кадрове, організаційно-технічне) здійснює державна судова адміністрація. Фінансування судів відбувається за рахунок державного бюджету, в якому законодавство передбачає окрему статтю видатків для фінансування судової влади. Функції головного розпорядника бюджетних коштів виконує Конституційний суд, Верховний суд, вищі спеціалізовані суди для своїх власних потреб, а для всіх інших судів, кваліфікаційних комісій, органів судівського самоврядування, державної судової адміністрації – державна судова адміністрація. Державна судова адміністрація розробляє і затверджує за поданням Ради судів єдині нормативи фінансового забезпечення судів всіх рівнів.
Судова система України і надалі залишається малоефективною з погляду надійного захисту прав і свобод громадян. Для неї істотними ознаками є: недостатній рівень фінансування судів, який не дає змоги забезпечити конституційні гарантії незалежності судової влади; чотирирівнева організаційна структура, при якій можливий повторний касаційний перегляд судових справ, що не відповідає міжнародним стандартам організації судової влади; відсутність процесуального законодавства, яке б визначало компетенцію як судів апеляційної і касаційної інстанцій, так і спеціалізованих судів, судів присяжних (ця компетенція не визначена законодавством); збереження елементів радянської тоталітарної практики, яка проявляється у праві судів відправляти справу на повторне розслідування; відсутність інституту мирових судів (на них можуть поширюватися прямі вибори), що дало б можливість розглядати незначні кримінальні та цивільні справи поза судами першої інстанції; недосконалий механізм реалізації судових рішень, а також юридична відповідальність судів за порушення матеріальних та процесуальних норм законодавства; недостатній механізм санкцій за неповагу до суду; збереження часткової юридичної залежності від судів президентської влади в силу призначення всіх голів судів за винятком Верховного суду главою держави; недосконалий механізм призначення судів, який не передбачає публічного конкурсу із використанням спеціалізованого комп’ютерного тестування.
У системі судової влади діє також Вища рада юстиції України, до відання якої належить: 1) внесення подання на призначення і звільнення суддів; 2) прийняття рішення щодо порушення суддями принципу несумісності; 3) накладання дисциплінарного стягнення на суддів Верховного суду і суддів вищих спеціалізованих судів; 4) розгляд скарг апеляційних, місцевих суддів і прокурорів про притягнення їх до дисциплінарної відповідальності. Вища рада юстиції складається з 20 членів, по три члени якої призначають Президент, Верховна Рада, з’їзд суддів, з’їзд адвокатів, з’їзд вищих представників вищих навчальних закладів та наукових установ, двох членів – Всеукраїнська конференція працівників прокуратури і три (Голова Верховного суду, Міністр юстиції і Генеральний прокурор) входять за посадою.
Прокуратура в правовій системі України є самостійним централізованим органом з підпорядкування прокурорів нижчого рівня прокурорам вищого рівня. Згідно з Конституцією України прокуратура виконує функції: підтримки державного обвинувачення в суді; представництва інтересів громадянина або держави в суд у випадках, передбачених законом; нагляду за дотриманням законності органами, які здійснюють дізнання, оперативно-розшукову діяльність, досудове слідство; нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших примусових заходів, пов’язаних із обмеженням свободи громадян; нагляд за додержанням прав і свобод громадян органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, їх посадовими особами.
На нинішньому етапі назріла необхідність у зміні статусу і функцій цього органу. Це, зокрема, стосується позбавлення прокуратури слідчих функцій та нагляду у сфері дотримання законності щодо прав і свобод громадян. Крім цього необхідно змінити порядок призначення Генерального прокурора та прокурорів нижчих рівнів, а також децетралізувати прокуратуру, щоб її органи функціонували на рівні відповідних судових інстанцій (наприклад, Генеральний прокурор на рівні Верховного Суду).
До регіональних структур влади в Україні можна віднести кримську автономію – Автономну Республіку Крим (АРК), обласні та районні ради. Кримська автономія має власну конституцію – представницький орган – Верховну Раду АРК, уряд – Раду Міністрів АРК. Юридичний статус кримської автономії, межі її компетенції визначені в Конституції України та Конституції АРК.
Однак кримська автономія має істотні державні обмеження, які полягають у тому, що: 1) Конституція АРК затверджується українським парламентом; 2) нормативно-правові акти Верховної Ради АРК можуть бути зупинені Президентом України з одночасним зверненням до Конституційного суду, а акти Ради Міністрів – скасовані главою держави; 3) повноваження Верховної Ради АРК достроково можуть бути зупинені українським парламентом за наявності висновків Конституційного суду України; 4) кандидатури до уряду АРК узгоджуються з Президентом України; 5) нормативно-правові акти АРК не повинні суперечити Конституції і законам України; 6) правосуддя в АРК здійснюється судами, що належать до єдиної системи судів України; 7) діє інститут представника Президента України, який забезпечує втілення в життя конституції і законів України, координує діяльність державних органів автономії та має право брати участь (із правом дорадчого голосу) у засіданнях уряду автономії.
Районні та обласні ради є органами регіонального самоврядування, що представляють суспільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст. Голови обласної та районної Рад обираються Радами і очолюють виконавчі комітети. Обласні та районні Ради затверджують бюджети та програми соціально-економічного і культурного розвитку регіонів, а також здійснюють контроль за їх виконанням, можуть двома третинами голосів висловити недовіру головам районної і обласної держадміністрацій, що тягне за собою їхню відставку Президентом України.
На регіональному рівні діють також структури державної влади – районні й обласні держадміністрації.
Місцеве самоврядування базового рівня здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо (тобто через проведення референдумів, загальних зборів громадян, місцевих ініціатив, громадських слухань тощо), так і через органи місцевого самоврядування (сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи). Представницькі органи громад обираються громадами шляхом мажоритарної системи відносної більшості строком на чотири роки. Так само обираються голови громад, які відповідно іменуються як сільський, селищний та міський голови. Голови самоврядування базового рівня поєднують у собі дві функції: керівника виконавчої влади і спікера ради, а також реалізують державні повноваження.
Закон про місцеве самоврядування передбачає компетенції як Рад, так і їхніх виконавчих комітетів. До компетенції Рад належать такі повноваження: затвердження місцевих програм та бюджетів і контроль за їх виконанням; встановлення місцевих податків і зборів та розмірів їхніх ставок у межах закону; утворення позабюджетних коштів; прийняття рішень щодо випуску позик або отримання кредитів; прийняття рішення щодо відчуження майна комунальної власності; затвердження програм приватизації, а також визначення об’єктів комунальної власності, які не підлягають приватизації; регулювання земельних відносин, використання природних ресурсів.
До компетенції виконавчих органів належать такі повноваження: планування та облік; підготовка та виконання бюджету, управління комунальною власністю, житлово-комунальним господарством, побутовим, торговельним обслуговуванням, транспортом, зв’язком, освітою, охороною здоров’я, фізкультурою та спортом, зовнішньоекономічною діяльністю; забезпечення громадського порядку. Статус органів місцевого самоврядування міст Києва і Севастополя регулюється спеціальними законами.
Оскільки Україна є членом Ради Європи, вона повинна поступово розвинути своє законодавство до рівня європейських та світових правових вимог. У цьому аспекті важливими є питання: розширення фінансових та адміністративних повноважень місцевого самоврядування; ліквідація районних держадміністрацій; зміна структури та функцій обласних держадміністрацій відповідно до повноважень префекта чи комісара у країнах ЄС; створення виконавчих органів на рівні обласних та районних рад; розмежування об’єктів державної, регіональної та місцевої власності; зміна статусу міських голів Києва та Севастополя, які сьогодні виконують функції голів самоврядування та державної адміністрації; визначення єдиної системи нормативів державних трансфертів органам місцевого самоврядування, враховуючи вартість соціальних послуг на одного мешканця; запровадження ефективного державного і громадського контролю над органами місцевого самоврядування.
Партійна система в Україні поступово еволюціонує від атомізованої до системи обмеженого плюралізму. Однак, партії зберігають ще слабкий вплив як на формування владних структур, так і на різні сфери розвитку суспільства. Для неї характерні такі ознаки: 1) ідеологічна невизначеність й еклектизм, подвійні стандарти щодо використання ідеологічних пріоритетів (один – для замовників, інший – для електорату); 2) примітивна організаційна структура – напівзакрита і напівтіньова, що не сприяє конкурентній боротьбі всередині партії; 3) слабка взаємодія партій із соціальними групами, відсутність стратегії формування власного електорату; 4) розрив між партійними керівниками, апаратом та партійними масами; 5) партійні рішення приймаються вузьким колом осіб (лідером, його найближчим оточенням і представниками великого бізнесу, які фінансують партію).
Слабкість українських партій обумовлена такими обставинами: довготривала відсутність партійного механізму формування уряду, а також регіональної і місцевої влади, які б давали змогу партіям безпосередньо формувати владу, а не “торгуватися” зі структурами виконавчої влади (передусім президентської) з приводу просування своїх кадрів; виборча система слабо стимулює партійну конкуренцію, виборці обирають тільки партійний список, не маючи права обирати окремих кандидатів у списку; слаборозвинутий середній клас, представники якого, поповнюючи лави партій, могли б забезпечити їх фінансову самостійність, незалежність від олігархо-кланових джерел фінансування; відсутність партійних лідерів – архітекторів сучасних конкурентоспроможних партій, які не встигли сформуватися в умовах нерозвинутого політичного ринку.
Політичні партії України за ідеологічними орієнтаціями умовно можна поділити за такими напрямами: комуністичний (лівий) – Комуністична партія України (КПУ), Соціалістична партія України(СПУ), Прогресивна соціалістична партія України (ПСПУ); соціально-ліберальний (лівоцентристський та центристський) – Партія регіонів (ПР), Соціал-демократична партія України (об’єднана) (СДПУ(о)), Народна партія України (НПУ), ліберально-неоконсервативний (правоцентристський) – Партія “Реформи і порядок” (ПРП), Народний рух України (НРУ), Народний союз “Наша Україна” (НСНУ), ГО “Батьківщина”; націоналістичний (праворадикальний) – Українська національна асамблея та Українська національна с
(1 votes, average: 5,00 out of 5)