Політичні системи світу – Кириченко В. М. – 3.4. Форма політичного режиму
Політичний режим є одним із базисних понять у сучасній політології. Його застосовують щодо характеристики способів, форм, засобів і методів реалізації політичної влади, оцінювання сутності держави, оскільки в межах однієї форми правління на різних етапах її розвитку політичне життя може суттєво відрізнятися за змістом, характером відносин між собою, суспільством і державою, динамікою структурних змін. Все це відображається у політичному режимі.
Будь-який політичний режим визначається трьома основними чинниками:
1) процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсненням влади;
2) стилем ухвалення суспільно-політичних рішень;
3) відносинами між політичною владою та громадянами.
Політичний режим – це сукупність методів і засобів здійснення політичної влади у країні, яка відображує характер взаємовідносин державно-владних структур і населення.
Політичний режим залежить від співвідношення політичних сил у суспільстві, особистості політичного лідера та особливостей правлячої еліти; історичних і соціокультурних традицій; політичної культури населення. Він формується спонтанно, внаслідок спільних зусиль багатьох суб’єктів політичного процесу.
У політичній науці існує багато класифікацій політичних режимів, але будь-яка з них є умовною, оскільки у “чистому вигляді” і завершених політичних режимів у політичній практиці не існує.
Для аналізу сучасних політичних систем прийнята класифікація політичних режимів за ознакою демократизму на наступні види: демократичні й недемократичні.
Демократичний політичний режим – це форма організації та функціонування політичної системи, за якої державна влада здійснюється на основі рівної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, утворенні і діяльності державних органів, а всі члени суспільства мають рівні можливості реалізації своїх прав і свобод.
У реальному політичному житті кожна демократична політична система має свої особливі, специфічні риси. Але, незважаючи на розбіжності, можна виділити такі загальні ознаки, які насамперед знаходять своє відображення у конституції певної країни:
– безпосередня участь народу в здійсненні державної влади. Наприклад, у ч. 2 ст. 5 Конституції України 1996 р. зазначено, що “. єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування”;
– виборність вищих органів державної влади, існування інститутів безпосередньої та представницької демократії. Наприклад, у ч. 1 ст. 15 Конституції Японії 1946 р. передбачено, що “народ має невід’ємне право обирати публічних посадових осіб і відстороняти їх від посади. Усі публічні посадові особи є слугами всього суспільства, а не якої-небудь однієї його частини”;
– плюралізм у політичній, економічній, ідеологічній та духовній сферах життєдіяльності людей. Наприклад, у ч. 1 ст. 15 Конституції України 1996 р. зазначено, що “суспільне життя в Україні грунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності”;
– рівність усіх громадян перед законом, гарантування з боку держави здійснення ними своїх прав та виконання обов’язків. Наприклад, у ч. 1 ст. 3 Основного Закону ФРН 1949 р. та у ч. 1 ст. 14 Конституції Японії 1946 р. проголошено, що “усі люди рівні перед законом.”, у ст.
14 Конституції Королівства Іспанія 1978 р. – “усі іспанці рівні перед законом…”, а у ч. 1 ст. 24 Конституції України 1996 р. зазначено, що “громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом”;
– демократизм правосуддя, забезпечення верховенства права. Наприклад, у ч. 1 ст. 8 Конституції України 1996 р. зазначено, що “в Україні визнається і діє принцип верховенства права”;
– поєднання правління більшості та захисту прав меншості. Наприклад, у ст. 11 Конституції України 1996 р. передбачено, що “держава сприяє. розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України”;
– визнання людини найвищою цінністю держави, взаємна відповідальність держави перед людиною і людини перед державою. Наприклад, у ч. 2 ст. 3 Конституції України 1996 р. зазначено, що “держава відповідає перед людиною за свою діяльність”;
– можливість створення і вільного функціонування політичних партій та інших громадських об’єднань, їх юридична рівність. Наприклад, у ч. 3 ст. 15 Конституції України 1996 р. проголошено, що “. держава гарантує свободу політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами України”, у ст. 9 Конституції Федеративної Демократичної Республіки Ефіопії 1994 р. зазначено, що “громадяни, органи держави, політичні партії, інші об’єднання і посадові особи пов’язані Конституцією.”, у ст. 49 Конституції Італійської Республіки 1947 р. зафіксовано, що “усі громадяни мають право вільно об’єднуватися в партії…”;
– незалежність засобів масової інформації. Наприклад, у п. 6 ст. 38 Конституції Португальської Республіки 1976 р. зазначено, що “структура та принципи функціонування державних засобів масової інформації повинні забезпечувати їх незалежність від Уряду, державних адміністрацій та інших органів публічної влади.”.
На сьогодні у сучасному світі не існує моделі ідеальної демократії. В окремих країнах спостерігається відсутність тих чи інших перерахованих вище ознак демократичного режиму чи відхилення від них, що призводить до звуження цього режиму.
Демократичний політичний режим існує у наступних формах:
1) ліберально-демократичний, Що заснований на системі гуманістичних принципів здійснення державної влади, обмеження міри втручання держави в суспільні і, особливо, економічні відносини, визнанні прав і свобод людини, забезпеченні рівності всіх перед законом;
2) консервативно-демократичний, Що спирається переважно не на конституцію, а на демократичні традиції державного правління, що склалися історично та є характерними саме для цієї держави, яка не бажає переходити до нових форм і методів державного правління;
3) радикально-демократичний, Що здійснюється шляхом постійного введення нових форм реалізації державної влади, використання рішучих заходів щодо підвищення ефективності державного правління.
Демократичний політичний режим найповніше виявляється за парламентарної та парламентарно-президентської форм державного правління. За президентської і змішаної президентсько-парламентарної форм державного правління демократичний політичний режим можливий за наявності, крім усього іншого, досконалої системи стримувань і противаг у системі поділу державної влади, яка б унеможливлювала фактичне зосередження всієї влади в руках глави держави і встановлення тим самим авторитарного режиму.
Недемократичний політичний режим – це форма організації та функціонування політичної системи, за якої державна влада зосереджується в руках неконтрольованої народом групи осіб або в руках однієї особи і здійснюється більш жорсткими методами шляхом порушення прав і свобод людини та усуненням можливостей для вільного волевиявлення інтересів різних груп населення.
Основними формами сучасних недемократичних політичних режимів є тоталітаризм і авторитаризм.
Тоталітаризм – це різновид недемократичного політичного режиму, що характеризується всебічним (тотальним) контролем держави над усіма сферами суспільного та приватного життя громадян із систематичним використанням насильства.
Термін “тоталітаризм” ввів у політичну практику на початку 20-х рр. ХХ ст. лідер італійських фашистів Б. Муссоліні, який намагався створити тоталітарну державу.
Як типу політичного режиму тоталітаризму властиві наступні основні ознаки:
– наявність загальнообов’язкової, єдиної офіційної ідеології, яка пронизує всі сфери життя суспільства;
– однопартійність, тобто основною ланкою у політичній структурі суспільства є єдина, добре організована та побудована за ієрархічним принципом масова політична партія на чолі, як правило, з лідером-вождем, і яка зрощується з державою;
– застосування всеохоплюючого репресивного примусу громадян до виконання владної волі, цілковитого державного контролю за діяльністю громадян, їхніх об’єднань, соціальних груп та інститутів;
– державна монополія на всі засоби масової інформації, що дозволяє маніпулювати суспільною свідомістю та творити її;
– встановлення монопольного контролю з боку партії і бюрократії над збройними силами та всіма правоохоронними органами;
– централізоване керівництво економікою країни за допомогою адміністративно-командної системи управління;
– відсутність реальних насамперед політичних прав і свобод громадян, вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп і верств населення.
Залежно від пануючої ідеології, яка впливає на зміст політичної діяльності, тоталітаризм у ХХ ст. існував у наступних формах:
1) тоталітаризм, заснований на комуністичній ідеології
Існував у колишньому СРСР насамперед за часів правління И. Сталіна, у КНР в епоху Великої пролетарської культурної революції Мао Цзедуна, у Демократичної Кампучії Пол Пота та багатьох країнах Латинської Америки, Африки та Азії після розпаду колоніальної системи. Метою діяльності комуністичного тоталітаризму була побудова комуністичного суспільства, але на практиці це являло собою укріплення диктатури правлячої партії, її центральних органів і персонально – вождів, повне знищення приватної власності, надання абсолютної влади держави, ідеологізація політичного життя, посилення насильства проти суспільства;
2) тоталітаризм, заснований на фашистській ідеології
Вперше був встановлений в Італії у 1922 р. Італійський фашизм ставив за мету своєї діяльності не побудову “нового суспільства, а відродження величі італійської нації і Римської імперії”. З моменту створення Великої фашистської ради, яка була оголошена вищим органом фашистської партії і держави і, яка підкорялася її лідеру Б. Муссоліні, вся державна влада була сконцентрована в руках фашистів. Необхідно зазначити, що в Італії межі фашистського тоталітаризму встановлювалися позицією впливових у державі кіл – короля, аристократії, офіцерського корпусу, церкви;
3) тоталітаризм, заснований на націонал-соціалістичної ідеології
Базувався на расовій зверхності одного із народів. Як реальний політичний і суспільний устрій він виник у Німеччині в 1933 р. Націський режим на чолі з А. Гітлером здійснив процес повного зрощування націонал-соціалістичної партії та держави, утвердження однопартійної системи, заборони діяльності своїх політичних опонентів (часто через їх фізичне знищення), ліквідації земельних парламентів тощо. Метою діяльності націонал-соціалістів Німеччини було встановлення світового панування арійської раси.
Отже, за тоталітаризму державне свавілля не знає обмежень, оскільки держава не контролюється громадянами і не зважає на світову громадську думку. Проте політичний досвід ХХ ст. свідчить, що тоталітаризм виступає як глухий кут еволюційної спіралі світового розвитку, тому що він виявляє свою неефективність, недоцільність та взагалі невідповідність людській природі, що рано чи пізно приводить до його загибелі.
Авторитаризм – це різновид недемократичного політичного режиму, що характеризується зосередженням політичної влади в руках однієї особи чи групи осіб та здійсненням її за мінімальної участі народу, можливістю застосування насильства.
Довгий час авторитарний режим розглядався як особливий різновид тоталітаризму, його доповнення. Але в 60-х рр. ХХ ст. він був визнаний перехідним режимом, що виникає у результаті переходу суспільства від тоталітаризму до демократії, і з цього часу став сприйматися як самостійний вид недемократичного політичного режиму.
Авторитаризму на відміну від тоталітаризму властиві певні елементи демократизму: формальний поділ влади, багатопартійність, відмова від тотального контролю над суспільством, єдиної загальнообов’язкової ідеології тощо.
Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії людства видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного політичного режиму є:
– концентрація державної влади в руках глави держави, уряду чи військових, відчуження народу від процесу прийняття рішень;
– монополізація державною владою політичної сфери, недопущення опозиції і політичної конкуренції, обмеження діяльності політичних партій і груп інтересів та зведення їх до мінімуму;
– опора на силові структури (армія, поліція, служба безпеки тощо), пріоритет силових методів над іншими у політичному управлінні;
– відсутність прямого втручання держави у приватний сектор економіки;
– не підконтрольність влади суспільству, народ не визнається джерелом влади;
– скасування або значне звуження політичних прав і свобод громадян;
– відсутність обов’язкової для всіх громадян ідеології;
– пристосування виборчої системи до рішень виконавчої влади, правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення;
– відсутність місцевого самоврядування або жорсткий контроль держави за його функціонуванням.
Найвідомішими формами авторитарного політичного режиму є:
1) військовий режим, Який виникає, як правило, внаслідок насильницького захоплення влади диктатором або військовим угрупуванням (хунтою) шляхом державного перевороту та здійснює своє правління методами терору. (Наприклад, диктатура “чорних полковників” у Греції у 1967-1975 рр., хунта генерала Піночета в Чилі у 1973-1989 рр., військовий переворот у Панамі в 1968 р. та ін.);
2) монархічний режим Набув найбільшого поширення у державах з абсолютною формою монархічного правління, для яких характерна відсутність органів представницької влади, зосередження в руках глави держави всієї повноти влади, легітимність якої носить традиційний характер. До таких режимів відносять політичні системи країн арабського Сходу – Бахрейн, Бруней, Катар, Кувейт, Об’єднані Арабські Емірати, Оман, Саудівську Аравію;
3) персоніфікований режим, Тобто режим особистого правління, в якому влада належить диктатору і спирається не на політичні інститути, а на репресивно-поліцейський апарат. (Наприклад, режим Дювальє на Гаїті, Аміна в Уганді, Сомоса в Нікарагуа, Хусейна в Іраку та ін.).
Отже, зазначені та інші форми авторитаризму в своєму розвитку, з одного боку, можуть трансформуватися у жорстку диктатуру і навіть у тоталітарний режим, а з іншого – трансформуватися у демократичний режим (наприклад, Іспанія, Південна Корея, Китай, держави Східної Європи).
У сучасному світі, при будь-якому політичному режимі завжди проявляється поєднання рис авторитаризму та демократизму, з переваженням ознак того чи іншого режиму.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)