Політична історія України – Танцюра В. І. – Підпільно-партизанська боротьба ОУН-УПА з тоталітарним режимом

Активний політичний та воєнний спротив сталінському режиму чинила ОУН-УПА. У програмних документах організації зазначалося, що вона веде боротьбу за самостійну соборну Українську державу, за справедливий лад у державі без панів, поміщиків і більшовицьких комісарів, за справедливий міжнародний устрій на основі поважання прав кожного народу на самостійний розвиток.

Навесні 1945 р., за даними органів держбезпеки УРСР, загальна чисельність ОУН-УПА становила 90 тис. осіб. При цьому, за словами головнокомандуючого УПА Р. Шухевича, члени ОУН становили 50 % усього складу повстанців, 80% вояків УПА були вихідцями з селян. Керівний склад, включаючи і Р. Шухевича, сформувався переважно з різночинної інтелігенції.

Армію очолював головнокомандуючий і його штаб, у складі якого було кілька відділів: оперативний, політичний, бойової підготовки, зв’язку, санітарний і господарський. При головному командуванні діяв відділ служби безпеки (СБ), завданням якої було не допускати проникнення ворожої агентури в УПА, знешкодження її, проведення розвідки у ворожому стані. СБ функціонувала також у структурах територіальних органів (проводах) ОУН.

До складу УПА входило чотири групи: Північна, або Поліська (Волинь та Західне Полісся), Південна (Правобережжя), Західна (Галичина, Північна Буковина, Закарпаття і Закерзоння), Східна (північ Житомирської, Київської, частково Чернігівської областей). Групи УПА складалися з військових округ, що мали по кілька відтинків. Відтинок об’єднував від 3 до 5 куренів. На початку 1944 р. УПА мала 50 куренів. Кожен курінь складався з сотень, сотні з чот, а ті з – роїв. Командирів підрозділів УПА, починаючи від сотні й вище, призначала крайова екзекутива (виконавчий комітет) ОУН. При Головному командуванні функціонувала старшинська школа з 4-місячним терміном навчання.

На весну 1944 р. організаційну структуру ОУН утворювали: Бюро Центрального проводу ОУН на рідних землях, краєві (обласні) проводи, окружні, надрайонні, районні, кущові (підрайонні). Первинною організацією, з якої починалося підпілля ОУН, була станична (сільська) організація.

Найуживанішими тактичними прийомами УПА були: несподівані напади на противника, як правило, із засідки, наскоки на адміністративні центри; нищення комунікацій; диверсії; замахи на представників партійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів тощо.

У післявоєнний період чітко виділяються два етапи збройної боротьби ОУН-УПА: 1944-1946 pp. та 1947 перша половина 50-х років. На першому етапі характерним було намагання ОУН-УПА утримувати під своїм контролем великі території, вести бої великими силами із застосуванням мінометів та артилерії. Однак у важких боях 1944-1946 pp. УПА втратила до половини особового складу. На другому етапі Головне командування УПА змінило тактику збройної боротьби. В 1947 р. воно розчленувало свої відділи на оперативні самостійні підвідділи (10-50 осіб), а частину бійців УПА приєднало до самооборонних кущових відділів ОУН. Відтоді бойові дії вели лише дрібні загони партизанськими методами. До 10 тис. повстанців під проводом керівника СБ ОУН М. Лебедя 1947-1948 pp. з боями через територію Чехословаччини прорвались у Західну Німеччину. Там вони отримали статус “Закордонних частин ОУН”.

У цій боротьбі жорстокість допускали обидві сторони. Спалені й збезлюднені хутори та села на західноукраїнській землі – це часто справа рук не бандерівців” хоч як би не переконувала у протилежному радянська пропаганда, а тих, хто з ними боровся. Без селян бандерівці не змогли б так довго протистояти державній військовій машині, їм ні на кого й ні на що було опертися, нізвідки було черпати ресурси для боротьби.

Постійні облави, блокади цілих районів призводили до розгрому погано озброєних загонів УПА. Відчутним ударом для них стала загибель 5 березня 1950 р. головнокомандуючого УПА, керівника підпілля ОУН на західноукраїнських землях, голови УГВР Р. Шухевича. Його замінив В. Коваль (Крук), який у 1954 р. був схоплений органами держбезпеки. У збройній боротьбі загинуло не менше півмільйона патріотів. Та ідею самостійної України підхопили інші покоління борців.

Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток УРСР в повоєнні роки був складним і неоднозначним. Україна вийшла на міжнародну арену, в її кордонах було об’єднано більшість етнічних земель, відбулося врегулювання територіальних питань з Польщею та іншими сусідніми державами, відбудоване народне господарство. Однак УРСР була позбавлена можливості самостійно вести зовнішню політику, перебуваючи у фарватері зовнішньої політики СРСР.

Після війни марними виявилися сподівання на лібералізацію сталінського режиму. В Україні були повністю поновлені структури тоталітарної системи, тривали репресії, особливо проти інтелігенції. Під забороною опинилася греко-католицька церква, на західноукраїнських землях відбулася насильницька колективізація. Збройний опір ОУН-УПА був зламаний.

Тоталітарний режим поновив довоєнну модель розвитку економіки країни з її жорсткими плановими показниками та абсолютним приматом важкої промисловості. Особливо складне становище склалося у сільському господарстві, яке залишалося відсталим, малорентабельним і не забезпечувало потреб населення у продуктах харчування, а промисловість у сировині. Матеріальний рівень життя населення залишався низьким, бракувало житла, одягу, взуття, продовольства.

Морально-психологічний клімат у радянському суспільстві, перманентні репресії, гнітюча суспільно-політична атмосфера в країні свідчили про необхідність соціально-економічних і суспільно-політичних змін.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5,00 out of 5)

Політична історія України – Танцюра В. І. – Підпільно-партизанська боротьба ОУН-УПА з тоталітарним режимом