Політична історія України – Танцюра В. І. – Окупаційний режим в Україні. ОУН і нацистське керівництво
Напад фашистської Німеччини на СРСР. Утворення антигітлерівської коаліції
На світанку 22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз, мотивуючи це необхідністю завдати “превентивний” удар. За багатьма критеріями СРСР виявився неготовим до відсічі гітлерівцям. В результаті Червона армія і радянський народ зазнали в перші місяці війни колосальних втрат: 1200 літаків, до 1 млн солдат, з них 724 тис. полоненими. Німцям дісталися і значні трофеї: 6,5 тис. танків, 7 тис. гармат і мінометів, величезні запаси пального і боєприпасів.
Війну СРСР оголосили уряди Італії, Румунії, Словаччини, Хорватії, Фінляндії, Угорщини. В першому стратегічному ешелоні фашистського угруповання нараховувалося 5,5 млн військовослужбовців, до 4,3 тис. танків, штурмових гармат та мінометів, приблизно 5 тис. літаків, до 190 кораблів. Наступ німецьких військ і їх союзників відбувався трьома напрямами: Північним (Балтія, Ленінград); Центральним (Білорусь, Москва); Південним (Україна).
На території України німці здобули значні перемоги, в основному, через некомпетентність Й. Сталіна і його найближчого оточення в управлінні військами: “Уманський казан” (серпень 1941 p.), де були оточені 6-та і 12-та армії Південного фронту; заборона Верховного головнокомандувача вивести війська з Київського виступу й подальше оточення 650-тисячного війська Південно-західного фронту; невдалий наступ радянських військ з Барвенківського плацдарму під Харковом (травень 1942 p.). що спричинило оточення і захоплення в полон більшої частини військ; розгром угруповання радянських військ під Керчю (травень 1942 p.). Лише в цих операціях радянські війська втратили 12 армій; 1,2 мли бійців і командирів потрапили в полон.
Німецько-фашистські війська швидко просувалися углиб країни. До грудня 1941 р. вони контролювали територію з населенням до 80 млн осіб (42% населення СРСР), захопили 3,8 млн військовополонених, з них 1,3 млн. українців, і окупували майже всю Україну.
Радянський уряд зумів сконцентрувати значні зусилля для розгрому військ гітлерівського блоку. До січня
1942 p. утворилася антигітлерівська коаліція держав. Декларацію, вироблену нею в січні 1942 p., підписали 26 країн, зокрема Англія, США, Польща, Чехо-Словаччина, Канада, СРСР та інші. Мільйони людей взялися за зброю. Тільки українців воювало 4,5 млн осіб.
Окупаційний режим в Україні. ОУН і нацистське керівництво
Передчуваючи наближення війни, українські політичні сили сподівалися використати зіткнення воюючих сторін для здобуття української державності. Знаючи про це, німецьке командування не проти було мати їх на деякий час своїми союзниками. Ще до війни німецька пропаганда поширила фальшивку щодо своїх намірів створити “Велику Україну”, до якої могли б увійти всі етнічні українські землі. Ця пропагандистська операція виявилася досить ефективною, бо навіть найрадикальніші українські політичні сили схилялися до думки про можливість співробітництва з німцями. Очевидно, тому вже 23 травня в меморандумі ОУН-Б до німецького уряду німецько-радянська війна була розцінена як умова звільнення України від більшовизму та побудови Української держави. Однак німці зовсім не були зацікавлені в розширенні політичних можливостей українців. Навпаки, їх справжньою метою було розчленування території України, що підтвердилося на практиці: Закарпаття Опинилося під угорською окупацією, Буковина – під Румунією; Львівська, Тернопільська, Станіславська, Дрогобицька області були об’єднані в “дистрикт Галичина” й підпорядковані польському генерал-губернатору; з інших земель був утворений “Рейхскомісаріат “Україна”.
Вперше їм довелося розкрити свої наміри після проголошення 30 червня 1941 р. у Львові Національними зборами Акта про відновлення української державності. У заяві ОУН-Б з цього приводу йшлося, що на західноукраїнських землях формується українська влада, підпорядкована українському уряду, який буде створено в Києві. Прем’єр-міністром був обраний Ярослав Стецько. Цю акцію підтримав митрополит А. Шептицький. .
Проголошення Української держави було важливим актом української політики, оскільки змусило німців розкрити свої плани щодо політичного майбутнього України, сприяло виробленню подальшої політичної тактики українських сил. ОУН розраховувала, що німці швидше погодяться на проголошення Української держави, ніж підуть на загострення відносин з українцями. Проте через кілька днів гітлерівці заявили: “Ми не союзники, а завойовники”. Гестапо зажадало від Бандери офіційно анулювати відновлення державності. Після відмови Бандери це зробити, він і його найближчі соратники (в тому числі Я. Стецько) були заарештовані. З фронту були відкликані обидва батальйони “Легіону українських націоналістів” – “Роланд” і “Нахтігаль”.
У руслі своєї стратегії – поставити німців перед фактом – обидві фракції ОУН планували організувати контроль місцевої адміністрації на окупованих українських землях. З цією метою вони, зібравши до 2 тис. своїх прихильників, розділили їх на похідні групи й відправили вслід за наступаючими німецькими військами вглиб території України. У процесі створення ними в населених пунктах місцевих адміністрацій вкотре загострилися суперечності між фракціями ОУН.
Непростою була ситуація в церковному житті. Православна церква на Волині розкололася на автокефальну й автономну. Перша виступала за відродження традиції УАПЦ (Української автокефальної православної церкви) 20-х років, за незалежність українського православ’я, друга – за церковну автономію України при збереженні зв’язків з московським патріархатом.
На той час в Україні виходило до 100 не комуністичних газет, виникали літературні, наукові та громадські об’єднання. У жовтні 1941 р. прихильники Мельника виступили з ініціативою створення (в основному зі східних українців) Української національної ради, розраховуючи перетворити її згодом на урядовий орган. Жевріла надія, що німці дозволять створити Українську самостійну державу, але ті мали інші плани. У вересні 1941 р. підрозділи СС заарештували та знищили більшість членів похідних груп ОУН-Б. 20 листопада 1941 р. була заборонена діяльність Унради. У грудні було заарештовано й розстріляно працівників редакції газети “Українське слово”. Арешти проводилися у Києві, Харкові, Дніпропетровську, Полтаві, Чернігові, Рівному та інших містах України. Було знищено понад 40 керівних діячів ОУН-М, звільнено з органів управління і поліції їх прихильників.
ОУНівців допускали тільки до нижчих ланок управління, тимчасових посад і охоронних функцій. Ставало ясно, що ніякого самостійного державного утворення в Україні німці не допустять. Це змусило керівництво ОУН переглянути свою політику, змінити тактику, форми і методи діяльності. Відповідно постало питання: проти кого боротися – сталінської системи, яка вже принесла багато страждань українцям через масову колективізацію, голодомор, проти нацистського “нового порядку” з його жорстокістю, чи розпочати боротьбу, явно безвиграшну, проти гітлеризму і сталінізму одночасно. Більшість обрала останній варіант. 14-15 серпня 1942 р. в Києві відбувся з’їзд українських самостійників, який прийняв рішення про те, “що настав час… нищити німецьку систему… протистояти німецькій силі”.
Між тим становище в Україні ускладнювалося. Вже ні в кого не було сумнівів, що вона стала одним з перших об’єктів німецької колоніальної експансії. У серпні 1941 р. німці створили Рейхскомісаріат України, до якого входили Волинь, Полісся, Правобережжя, частина Полтавської області, а з 1942 р. – вся Полтавщина та Запоріжжя. Ця територія охоплювала 340 тис. кв. км з населенням 17 млн осіб. Управляв нею Еріх Кох, відомий своєю жорстокістю та особливою ненавистю до слов’янських народів. Рейхскомісаріат формально підкорявся міністерству східних окупованих територій (Розенберг). Він ділився на “генеральбецирки” на чолі з генерал-комісарами, а ті – на “крайзи”, очолювані гебітскомісарами. Місцевою адміністрацією були районні міські управи та сільські староства. Українська поліція підкорялася німецькій цивільній владі. Столицею Рейхскомісаріату стало м. Рівне. Галичина була передана Генеральному губернаторству Польщі; Буковина і частина Південно-Східної України, у тому числі Одеса, – Румунії, отримавши назву Трансністрія. Загалом під румунською окупацією опинилося 10% української території (за німецько-румунським договором від 19 серпня 1941 p.). Харків та інші території України перейшли в безпосереднє підпорядкування німецької армії. На цій підставі німецьке керівництво заявило, що України не існує, це лише географічне поняття.
Німецьке керівництво створило в Україні 50 єврейських гетто й понад 180 концентраційних таборів. За кілька місяців окупації було знищено 850 тис. євреїв. За роки війни в Україні загинуло 1,3 млн військовополонених.
Україна під час окупації була нагло пограбована: 85% надходження продуктів з окупованих територій до рейху було з України. У зв’язку з цим навіть не були розпущені колгоспи, оскільки вони полегшували пограбування села. Робочу силу (остарбайтерів) для себе Німеччина брала теж в основному з України (2,3 млн осіб).
На території України у роки війни діяло чотири політичні сили: німецька окупаційна влада, радянський підпільний і партизанський рухи, самостійницький підпільний та партизанський рухи, які боролися не тільки проти фашистів, а й між собою. Час від часу зверталися із заявами до німецького уряду, української громадянськості уряд Української Народної Республіки в екзилі, гетьманський рух П. Скоропадського, але відчутного впливу на політичні процеси їх діяльність не мала. Єдиним легальним представницьким органом була Українська національна рада, яка намагалася обстоювати інтереси українців, але німецька влада не мала наміру рахуватися з нею. Частіше вона зважала на дії Українського центрального комітету, який очолював В. Кубійович (Краків), у складі якого діяв Український земельний комітет. У липні 1944 р. представники всіх частин України створили Українську Головну Визвольну Раду (УГВР) – перший уряд самостійницького підпілля, який об’єднав політичні сили, що сповідували суверенність Української держави. УГВР проголосила себе “єдиним керівним органом українського народу, аж до створення уряду Української Самостійної Соборної Держави”. Головою Генерального секретаріату УГВР був Роман Шухевич.
Шухевич Роман (псевдоніми – Тарас Чупринка, Тур; 1907- 1950) – військовий діяч, член УВО-ОУН з 1925 р. В’язень польських тюрем і концтабору (1934-1937). Після політичних змін у Чехо-Словаччині в 1938 р. нелегально перейшов на Карпатську Україну та спів-діяв при творенні “Карпатської Січі”. Після розколу ОУН приєднався до бандерівської фракції, увійшов до проводу ОУН-Б. У1941 р. фактично командував батальйоном – Нахтігаль”, потім служив у 201-му батальйоні в Білорусі. Взяв активну участь у підготовці НІ Надзвичайного Збору ОУН. На Зборі обраний головою тричленного Бюро Проводу ОУН, восени 1943 р. став Головним командиром УПА. В липні 1944 р. обраний головою Генерального Секретаріату й головним секретарем військових справ УГВР. Після вступу в західні області України Червоної армії ще кілька років керував партизанською боротьбою УПА проти радянського режиму. Загинув у бою піді Львовом.
Навесні 1943 p., після поразки під Сталінградом, нацистські власті прийняли рішення набрати в свою армію ненімецьких жителів західних українських областей. Губернатор Галичини О. Вехтер звернувся в УЦК з пропозицією сформувати українську дивізію в складі німецької армії. Після узгодження з ОУН-Б, В. Кубійович погодився з пропозицією, маючи надію на те, що це, з одного боку, поліпшить ставлення німців до українців, а з іншого, вважаючи неминучою поразку німців, – підготує кістяк майбутньої армії у разі проголошення державності України. Все вище командування дивізією мало бути німецьким – такою була установка Гиммлера, а сама дивізія не повинна називатися українською, а галицькою. Коли в червні 1943 р. УЦК оголосив набір добровольців, то їх виявилося до 82 тис. осіб, 13 тис. стали солдатами дивізії СС “Галичина”. Крім бійців галицької дивізії, в німецькій армії служили й інші українці. Були вони і в румунській, угорській, а також польській, американській та канадській арміях. Приблизно 2 млн українців воювало на радянському боці. Такою у роки Другої світової війни виявилася доля багатостраждального українського народу.