Політична економія – Ніколенко Ю. В. – Неолібералізм
Одночасно з кейнсіанством формується неолібералізм (з лат. ИЬвтаНз – Вільний), методологічною основою якого стають ідеї традиційного лібералізму, нової історичної школи та неокласики. Неоліберали оцінювали процеси господарчого розвитку з макроекономічних позицій. В методологічному інструментарії неолібералізму маржиналізм вважається, як поширений в західних концепціях теоретичний метод, але не використовується ними як самостійний інструмент дослідження. На відміну від авторів неокласичних теорій зростання, які досліджували кількісні аспекти капіталістичного відтворення, неоліберали розглядали, насамперед, якісні, інституціональні проблеми. Вирішення таких проблем вони вважали достатньою передумовою для знищення фундаментальних кількісних диспропорцій процесу відтворення. З традиційним лібералізмом неолібералізм поєднує, насамперед, ідея індивідуальної свободи та вільної конкуренції. Сучасний неолібералізм визначає функціями держави коригування ринкового ладу та забезпечення соціальної стабільності суспільства.
Провідні центри неолібералізму були сформовані у Великобританії – лондонська школа неолібералізму (Л. Робінс), Австрії – віденська або неоавстрійська (Л. Мізес, Ф. Хайєк, М. Ротбард), Франції – паризька школа (Ж. Рюєф, М. Алле), Німеччині (В. Ойкен, А. Мюллер-Армак, Л. Ерхард), США – чикагзька (монетарна) школа (Ф. Найт, М. Фрідмен), Італії (Д. Ейнауді).
Засновник теорій неоавстрійської школи Л. фон Мізес (18811973 рр) досліджує організацію економічних систем, поєднує критику соціалізму з обгрунтуванням свободи приватного підприємництва.
Продовження ідей лібералізму стає вчення Ф. Хайєка (18991992 рр.) Про спонтанний ринковий порядок, який є необхідним для досягнення сукупності різноманітних цілей індивідуумів. Ринок є інформаційним механізмом, який забезпечує отримання систематичного знання про економіку, як умови ефективної господарчої діяльності. Як пояснює Ф. Хайєк, спонтанний та еволюційний характер ринкового порядку означає, що будь-яке втручання в економіку може зруйнувати механізм ринку і паралізувати господарську систему загалом. У програмній праці “Шлях до рабства”, 1944 р., вчений визначає будь-яку форму державного втручання в економіку тоталітаризмом.
Після другої світової війни неолібералізм було оголошено офіційною доктриною Західної Німеччина (ФРН). В. Ойкен та його однодумці Ф. Бьом, Х. Гроссман-Дерт, Ф. Лутц, Ф. Майєр у Фрай-бурзькому університеті видають щорічник “Ордо” (з лат. ордо – лад), який відіграв роль теоретичної трибуни та надав назву західнонімецькому неолібералізму – Ордолібералізм. За визначенням В. Ойкена (1891-1950 рр.), економічний лад є сукупністю господарчих форм, в яких відбувається щоденний господарчий процес. Вчений виділив два основних типи економічного ладу (ідеального господарства): центрально-кероване та вільне ринкове господарство, останнє є основою економічного порядку, оскільки забезпечує підприємницьку ініціативу, розвиток економіки та становлення рівноваги завдяки дії конкурентних сил.
Німецькі неоліберали формулюють засади “теорії соціального ринкового господарства”, як економічного порядку, за якого конкурентна ринкова економіка доповнюється соціально спрямованим втручанням сильної держави. За твердженням неолібералів, “соціальне ринкове господарство”, або так званий “третій шлях”, – це синтез вільного і соціально-обов’язкового суспільних устроїв. Державі відводиться роль “арбітра”, який не бере участі у грі, запобігає “катастрофі”, проявами якої є безробіття, економічні кризи, революції. Складовими соціального ринкового господарства, згідно з А. Мюллер-Армаком (“Управління економікою і ринкове господарство”, 1947 р.), є конкурентна ринкова економіка та держава, що за допомогою економічних механізмів перерозподіляє національний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості. Високі темпи економічного розвитку Німеччини 50-х. рр. ХХ ст. були оголошені “економічним дивом”, а його творцями – німецькі неолібе-рали на чолі з впливовим політиком Л. Ерхардом (1897-1977рр.). Надалі доктрина “соціального ринкового господарства” модифікується у теорію “сформованого суспільства”, основою якого є “загальний добробут”.
Неолібералізм зберіг свою роль у сучасній економічній думці Німеччини. Переважна частина громадян вважає, що соціальному ринковому господарству немає альтернативи ні в сучасному, ні в майбутньому. Але наголос зроблено більше на ринковому, ніж на соціальному характері економіки країни.
У 70-х рр. XX ст. на хвилі критики кейнсіанської концепції державного регулювання, обумовленої кризовими явищами в економіці країн Заходу, формується неоконсерватизм як загальна світоглядна платформа сучасної неокласики. Найбільш впливовими школами даного напряму є монетаризм, економічна теорія пропозиції та Школа раціональних очікувань (нова класична теорія).
Засновник чикагзькоїшколи монетаризму М. Фрідмен (1912 р. н.) на основі дослідження кризових явищ в економіці США (“Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960”, у співавторстві з А. Шварц, 1963 р.), робить висновок, що циклічність економічного розвитку має грошову природу, саме зростання грошової маси в обігу провокує інфляцію. Тому грошова сфера, пропозиція грошей мають бути основними об’єктами державного контролю. Проблема інфляції стає для монетаристів вихідним пунктом критичного перегляду кейнсіанської доктрини. М. Фрідмен виступає з різкою критикою політики дефіцитного бюджетного фінансування, визначаючи ії постійним фактором інфляції. Грошова політика повинна бути спрямована на досягнення відповідності між попитом на гроші та їх пропозицією. М. Фрідмен пропонує “грошове правило”: стабільний приріст кількості грошей щорічно, який збігається із щорічним темпом зростання реального ВНП в довготривалій перспективі, і визначає цей показник – 4-5% на рік. Такий підхід забезпечуватиме стабільну грошову кон’юнктуру.
М. Фрідмен наголошує на вирішальному значенні свободи у ринковій економіці. Спроба за допомогою державного регулювання, у тому числі за допомогою інфляції, зменшити рівень безробіття, на думку М. Фрідмена, тільки посилює економічну нестабільність. Пропонуючи максимальне скорочення бюджетних асигнувань на соціальну сферу, на підтримку державного сектора господарства, неоконсерватори впливали на економічну політику правих, консервативних урядів – у Чилі, за правління диктатора А. Піночета, “тет-чиризму” у Великобританії, “рейганоміки” у США.
Школа раціональних очікувань (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Вол-лес, Е. Прескотт, Р. Барроу) виникла на основі застосування принципів мікроекономічного аналізу до сфери макроекономіки. “Раціональна” поведінка учасників економічної діяльності, на основі ефективного використання усієї наявної інформації про економіку, здатна передбачати і нейтралізувати економічну політику уряду.
Теоретики економіки пропозиції (supply-side economics) А. Лаф-фер, М. Фелдстайн, Р. Мандель, М. Боскін, Р. Ріган обгрунтовують необхідність довгострокового державного впливу на пропозицію, стимулювання приватної ініціативи та підприємництва. Руйнуючими механізм ринку силами було визначено кейнсіанське антици-клічне регулювання, бюджетний перерозподіл доходів. Заходи реалізації державної політики у межах теорії економіки пропонування були спрямовані на скорочення податків з метою стимулювання інвестицій, приватизацію державних підприємств, розмежування бюджетної та грошової політики, скорочення соціальних програм. Рекомендації та висновки теорії пропонування отримали практичне втілення в економіці США 80-х рр. ХХ ст.
Інституціоналізм (з лат. institutio – спосіб дій та близького до нього – “інститут” зовнішнє втілення інституцій, закріплення їх у вигляді правових, соціальних норм) виник на початку ХХ ст. в США як альтернатива неокласичному напряму. Як і інші економісти реформістського напряму, інституціоналісти пов’язували з державним регулюванням економіки надії на створення стабільної та ефективної системи, в якій поєднуються приватні та суспільні інтереси, наголошували на необхідності суспільного контролю над бізнесом. Ідейно-теоретичними витоками інституціоналізму стала філософія американського прагматизму Дж. Дьюї, ліберальна політекономія Дж. С. Мілля, німецька історична школа та соціальний дарвінізм. Методологія інституціоналізму основувалася на принципах історизму та еволюціонізму, використання емпірико-статистичних методів обумовило практичну спрямованість інституціоналізму. Інституціоналізм розширює межі економічної теорії, звертається до галузі права, політології, соціології, психології тощо.
Період 20-30-х рр. ХХ ст. отримав назву Американської Або Старої школи інституціоналізму. Досліджувалися питання, пов’язані із процесами монополізації економіки, конфлікти інтересів у сфері економіки. Американська школа розвивається за трьома напрямами: соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена (18571929 рр.); соціально-правовий Дж. Коммонса (1862-1945рр.); емпіричний (кон’юнктурно-статистичний) В. Мітчелла (1874-1948 рр.).
Засновник соціально-психологічного інституціоналізму Т. Веб-лен (“Теорія бездіяльного класу”, 1899 р.) вивчає економічні явища як традиції, які, з’явившись, набувають інерції та авторитету. Поведінка людей, спонукальні мотиви, закріпившись у вигляді інститутів, визначають надалі економічні відносини і соціально-економічний розвиток суспільства. Економічні явища Т. Веблен виводить із суспільної психології, пропонує відмовитися від класичної концепції “homo economicus” на користь “homo sociologiicus” (людини соціологічної). Розвиток техніки вчений вважає визначальним, детермінуючим увесь соціально-економічний розвиток. Т. Веблен виступає за реформування капіталізму, який у нього зводиться до “революції інженерії”, встановлення влади технократії, інтереси якої збігаються з інтересами суспільства. Дж. Коммонс розробляє правові аспекти раннього інституціоналізму. Згідно з концепцією Дж. Коммонса внутрішні суперечності капіталізму можуть бути усунені шляхом інституціоналізації – утвердженням державою юридичних норм. Лідер емпірико-прогностичної течії В. Мітчелл досліджує циклічні коливання, обгрунтовує концепцію “безкризового циклу”. Засобом пом’якшення циклічних коливань і досягнення сприятливої економічної кон’юнктури було визначено державне планування.
У другій половині ХХ ст. в умовах “глобальної промислової революції” інституціоналізм відновлюється у вигляді теорій, які відображають трансформацію економічних і соціальних структур. Ви никає Соціально-інституціональний напрям. У центрі дослідження – промислові корпорації, менеджмент, розвиток людини і суспільства. Методологія соціально-інституціонального напряму враховувала і еволюцію інститутів, яка змінює умови господарчого життя, і вплив економіки на інститути. Серед нових концепцій найбільш суттєвими були теорії системної трансформації капіталізму – теорії народного капіталізму, демократизації власності, революції менеджерів (А. Берлі, Г. Мінз, Дж. М. Кларк, П. Друкер);
Технократичні теорії (Дж. Гелбрейт); інституціонально-соціологіч-ні дослідження (Ф. Перру, Р. Арон); футурологічні теорії (Г. Кан, А. Тоффлер). Розробка проблем інноваційної економіки П. Друкером отримала обгрунтування у сучасних теоріях “підприємницької економіки”, “суспільства найманих власників”, “суспільства знання”, “інформаційного суспільства”.
В останні десятиріччя у межах неокласичної теорії виникає новітня течія світової економічної думки – неоінституціоналізм. Предметом вивчення стає інституціональне середовище, тобто фундаментальні політичні, соціальні і юридичні правила, в межах яких відбуваються процеси виробництва та обміну. Насамперед, учені прагнули з’ясувати внутрішню суть таких важливих суб’єктів ринку, як фірма, домогосподарство (сім’я), держава. Неоінституці-оналісти застосують методи економічного аналізу для дослідження як ринкових, так і неринкових явищ. Поширення порівняльного аналізу граничних витрат та переваг до проблем, які є предметом аналізу інших суспільних дисциплін отримало назву “економічного імперіалізму” (Г. Беккер). Вже наприкінці минулого століття нео-інституціоналізм отримав загальне визнання та увійшов у якості складової частини в основне ядро (мейнстрім) економічної теорії Заходу.
Основними теоріями школи є: транзакційна теорія (Р. Коуз, О. Вільямсон); теорія прав власності (Р. Коуз, А. Алчіан, Г. Демсетц, Р. Познер); теорія суспільного вибору (Дж. Б’юкенен, Г. Таллок, М. Олсон); нова економічна історія (Д. Норт, Р. Фогель).
Транзакційна теорія Має фундаментальне значення у неоінсти-туціоналізмі. Р. Коуз вводить в економічну теорію принципово нову категорію – новий клас витрат, які отримали назву транзакційних або “витрат використання ринкового механізму”. У програмній статті “Природа фірми”, 1937 р., вчений відповідає на запитання: чому існує фірма, якщо існує ринок? Згідно з Р. Коузом фірма існує для того, щоб економити на витратах, пов’язаних із укладанням ринкових угод. Зв’язок між правами власності та транзакційними витратами був сформульований Р. Коузом у статті “Проблема соціальних витрат”, 1960 р., та отримав назву “теореми Коуза”.
В ост. трет. ХХ ст. послідовники Р. Коуза американські економісти А. Алчіан, Г. Демсетц, Ч. Меклінг, інші дослідники Теорії прав власності Публікують праці, присвячені структурі фірми, де обгрунтовують так званий “контрактний підхід”: фірма досліджується як система міжособистих контрактів, укладання яких не потребує транзакційних витрат. Такий підхід до дослідження фірми дозволив проаналізувати права власності, їх поєднання та пов’язані з цим різноманітні форми фірми – від приватної, до акціонерної та державної.
Теорію суспільного вибору також називають новою політичною економією, оскільки вона вивчає політичний механізм прийняття макроекономічних рішень. Автор теорії Дж. Б’юкенен аналізує взаємовідносини всередині державного апарату; застосовує критерії корисності оцінки до державної влади. Держава, згідно з Дж. Б’юкененом, є особливим ринком, який включає виборців, депутатів та чиновників. Сфера політичної діяльності є сферою обміну голосів та політичних обіцянок. Державні чиновники, насамперед, прагнуть до максимізації власного добробуту, а не добробуту суспільства. Дж. Б’юкенен надає наукову інтерпретацію багатьом, не дослідженим раніше явищам: “пошуку політичної ренти, економіки бюрократії, проваллям держави (уряду).
Нова економічна історія Виникла внаслідок використання теорії транзакційних витрат та теорії прав власності для аналізу змін, що відбувалися в економіці різних країн у тривалому історичному періоді. Д. Норт та Р. Фогель широко застосовують економіко-статистичне моделювання та гіпотетичні побудови за допомогою ЕОМ для дослідження альтернативного історико-економічного розвитку. Наприклад, досліджували варіанти, за якими у США др. пол. ХІХ ст. або не було громадянської війни, або не було скасоване рабство, або не було масштабного будівництва залізниць. Згідно з отриманим висновком, рабовласницька економіка була більш ефективною, ніж вважали раніше, а будівництво залізниць відіграло важливу, але не вирішальну роль в економічному розвитку країни.
Оцінкою найвищих досягнень учених у галузі теорії та практики економіки, відповідно і історії сучасної економічної думки, є присудження Нобелівських премій. Нобелівськими преміями економісти нагороджуються з 1969 р., за цей час лауреатами стали 61 дослідник (станом на кін. 2007 р.). Історія присудження Нобелівських премій з економіки свідчить, що центром розробки теоретико-економічних інновацій є США, 41 нобеліант має американське громадянство. Інші країни представлені громадянами Великобританії, Норвегії,
Швеції, Ізраїлю, Нідерландів, Австрії, Росії, Франції та Індії. Насамперед, важливим фактором домінування США була інтелектуальна еміграція. У 20-х рр. XX ст. у США у пошуках кращих умов життя та праці переїжджають С. Кузнець (народився у Білорусії, навчався у Xарківському університеті) та В. Леонтьев (Росія); перед Другою світовою війною, рятуючись від загрози нацизму, італієць Ф. Модільяні, голландець Т. Купманс, мешканець Франції Д. Канеман. Українське коріння мав М. Фрідмен (нар. у США) – батьки емігрували із Західної України. В останні десятиріччя серед лауреатів переважають “природні” громадяни США, що обумовлено підвищеною увагою до економічної освіти та науки з боку держави та суспільства.
Істотним фактором є і належність лауреатів до провідних напрямів економічної теорії Заходу, але, по-перше, практика присудження премій відображає еволюцію економічної теорії із певним запізненням, а по-друге, опосередковано, через рішення Нобелівського комітету. У перші роки серед нобеліантів переважали сучасні кейнсіанці П. Самуельсон (премія 1970 р.), ДжЖкс (1972 р.), так як і у період 1980-1985 рр. (період антикейнсіанства в економічній літературі та в економічній політиці Заходу), – Л. Клейн, Дж. Тобін Р. Стоун, Ф. Модільяні – представники неокласичного синтезу.
Початок “неоліберального наступу” було відзначено премією лідеру неоавстрійців Файєку (1974 р.). Надалі визнанням сучасної неокласики було присудження премій у сфері макротеорії: монетаристам М. Фрідмену (1976 р.), Р. Манделлу (1999 р.), Е. Фелпсу (2006 р.) та представникам школи раціональних очікувань Р. Лукасу (1985 р.), Ф. Кідланду та Е. Прескотту (2004р.); у сфері мікротеорії: авторам теорії добробуту та загальної ринкової рівноваги – К. Ерроу (1972 р.), Ж. Дебре (1983 р.), М. Алле (1988 р.) та теорії зростання – Дж. Міду (1977 р.), Р. Солоу (1987 р.).
Кінець XX ст. позначений посиленням інтересу всесвітнього наукового співтовариства до неоінституціоналізму: у 1986 р. премія присуджується розробнику теорії суспільного вибору Дж. Б’юкенену, у 1991-1993 рр. – Р. Коузу, Г. Беккеру, Д. Норту та Р. Фогелю. Необхідно враховувати, що творча спадщина більшості економістів-теоретиків не може однозначно бути віднесена до єдиного напряму. Так, Т. Мюрдаль (1974 р.) починав як провідний теоретик Стокгольмської школи – предтечі кейнсіанства, а надалі еволюціонував у бік інституціоналізму. Характерною тенденцією є присудження премій економетристам (економістам-математикам), починаючи з першої – Я. Тінбергу, Р. Фрішу та завершуючи останніми – Р. Ауманну та Т. Шеллінгу (2005 р.); Л. Гурвічу, Е. Маскіну, Р. Майєрсону (2007 р.).
(1 votes, average: 5,00 out of 5)