Підприємництво – Гой І. В. – РОЗДІЛ 6. МЕНЕДЖМЕНТ У ПІДПРИЄМНИЦТВІ
6.1 Сутність менеджменту. Система підприємницького управління
Підприємницький успіх залежить не лише від економічних можливостей фірми чи обсягу виконаних операцій, а й від мистецтва згуртування всього колективу підприємства для досягнення поставлених цілей, від уміння організувати реалізацію товарів, ефективного управління фінансами, виробничими потужностями. Забезпечити це покликаний особливий вид діяльності, котрий називається Менеджментом. У сучасній економіці поняття “менеджмент” широко вживається поряд із поняттям “управління”. Менеджмент здійснюється через послідовне виконання управлінських рішень керівника-менеджера [102].
Організація менеджменту підприємства залежить від форми організації господарської діяльності, розмірів фірми, особливостей сфери бізнесу. Наприклад, якщо в малих і в частині середніх підприємств управління здебільшого здійснює власник, то в корпораціях це робить менеджер-професіонал.
Особливостями підприємницького управління є короткочасність і неповторюваність управлінських рішень. Постійні зміни ринкового середовища, структурні зрушення у попиті викликають необхідність відповідних дій у менеджменті.
Для забезпечення дієздатності системи управління потрібно вибрати відповідно до масштабів та специфіки діяльності фірми організаційну структуру управління. Саме вона зумовлює узгодженість дій управлінців, визначає їх права та обов’язки, відповідальність за прийняті рішення. Організація структури управління має суттєві відмінності у кожній з фірм. Вона може бути побудована за вертикальним або за горизонтальним принципами. В окремих випадках зустрічається одночасне використання обох принципів організації структури управління.
У великих компаніях використовують вертикальний принцип побудови структури організації, який передбачає виділення рівнів управління, на кожному з котрих управлінці мають певні повноваження. Вищий рівень управління вирішує питання стратегічного менеджменту (управління фінансами, вибору ринків збуту, розвитку підприємства). Середній рівень управління вирішує питання поточного управління відповідно до функцій менеджменту. Менеджери нижчого рівня управління безпосередньо контактують з працівниками-виконавнями, вирішують конкретні оперативні питання. Вища керівна ланка може бути представлена генеральним директором, його заступниками. Керівники середньої ланки – це керівники окремих підрозділів, служб, відділів підприємства. До управлінців нижнього рівня відносяться виробничі майстри, бригадири, керівники груп у відділах. Це вузькоспеціалізовані професійні менеджери, котрі виконують чітко регламентовані обов’язки з виробництва, збуту, маркетингу, управління матеріальним постачанням тощо. Така побудова організаційної структури забезпечує чіткість управління, використовує переваги вузької, поглибленої спеціалізації менеджерів. Проте водночас вона ускладнює визначення внеску кожного менеджера в загальний результат підприємництва, його відповідальності за прийняті рішення.
На малих та середніх підприємствах управління менеджери більшою мірою стикаються з проблемами нестабільного зовнішнього середовища, з непередбачуваними результатами діяльності. Тому в малому та середньому бізнесі припускається виконання менеджерами одночасно декількох функцій управління, взаємозамінність окремих керівників. Від підприємницьких здібностей менеджерів, їхнього вміння працювати як одна злагоджена команда залежить ефективність управління. Тому організаційна структура управління в малому та середньому підприємництві формується за горизонтальним принципом. Характерною рисою горизонтальної структури управління є зосередження зусиль усіх без винятку менеджерів на вирішені конкретної задачі, тому може не існувати суворого розмежування між управлінцями за рівнем їх повноважень та відповідальності. В окремих групах управлінців, які несуть відповідальність за певні напрямки діяльності, особистий успіх визначається вмінням працювати із фахівцями різних профілів. Таким чином, підприємницьке управління має міжфункціональний характер. Завдяки цьому стає можливим досягнення зменшення витрат на управління та підвищення ступеня реагування на вимоги споживачів. Побудова організаційної структури управління в цій групі підприємств також залежить від організаційно-правової форми підприємницької діяльності.
Враховуючи національні особливості, розрізняють три основні моделі менеджменту: американську, західноєвропейську та японську. Визначимо характерні риси кожної з цих моделей:
– американська спрямована на особистий успіх у досягненні результатів підприємницької діяльності, схильна до ризику, практицизму;
– у західноєвропейській цінується вміння використовувати інституційні основи побудови системи управління, присутній індивідуалізм, обмежений певними структурними ланками.
– японська спирається на успіх, що базується на колективних зусиллях, постійних нововведеннях.
Менеджмент у підприємництві має багатоплановий характер, пов’язаний із виконанням окремими менеджерами певних обов’язків з управління. Визначені напрямки зосередження зусиль менеджерів називаються функціями управління. Функціями менеджменту виступають планування, організація, мотивація та контроль [102].
Планування полягає у розробленні планів та забезпеченні їх реалізації. Воно визначає основні показники розвитку виробництва і способи їх досягнення, а також прийняття рішень, спрямованих на виконання запланованого. Планування роботи зазвичай розраховане на певний період (місяць, сезон, рік), після чого проводять аналіз його ефективності, визначаються переваги н недоліки, які враховуються у подальшому плануванні. Документ фірми, в якому викладено основні напрями подальшої діяльності підприємства, мета і очікувані результати, називається бізнес-планом.
Організація – складова частина діяльності менеджера, суть якої полягає в координації дій окремих структурних підрозділів. Організація передбачає також створення чи поліпшення структури підприємства. Практикують створення різних організаційних структур, у яких підрозділи відрізняються варіантами підпорядкування і зв’язків між собою.
Мотивація є процесом формування у людей зацікавленого ставлення до праці та її результатів. Стимули, які може використовувати менеджер, різноманітні: позитивні – поліпшення умов та змістовності праці, подяка, премія, підвищення по службі – або негативні – догана, штраф, зниження робочого статусу.
Суть контролю полягає у перевірці відповідності наявного стану на підприємстві запланованому. Для коригування діяльності підприємства за планом використовується поточний контроль, а при оцінюванні отриманих результатів – підсумковий контроль, на основі якого роблять висновки про ефективність роботи.
На підприємстві створюють певні структури, в яких управлінська діяльність зосереджується за функціональною ознакою, тобто за ознакою виконання однотипних видів діяльності. Розглянуті функції підприємницького управління пов’язані між собою, взаємодоповнюють одна одну. У своїй взаємодії вони утворюють цілісну систему управління.
Характерною ознакою розвитку менеджменту в сучасних умовах стає посилення демократизації управління, передавання дедалі більшої кількості поточних питань на нижчі рівні управління. Це дає змогу вищому керівництву зосередитися на питаннях стратегічного управління підприємницькою діяльністю.
У підприємницьких структурах України відчувається брак глибоких знань із сучасного менеджменту, слабка соціальна відповідальність за стан справ в окремій фірмі та у суспільстві в цілому.
Мистецтво управління в підприємництві знаходить свій прояв у творчому ставленні до справи, здатності менеджера до аналізу, оцінки, прийняття ефективних рішень. Слід звернути увагу на відмінність між менеджером і підприємцем. Якщо підприємець бере на себе ризик, пов’язаний з організацією нової справи або розробкою нової ідеї, то менеджер передусім вирішує, чи буде досягнуто запланований результат, який шлях є найбільш оптимальним для реалізації підприємницької ідеї.
Діяльність менеджера має два основних рівні – стратегічний і оперативний.
На стратегічному рівні визначаються мета і завдання організації менеджменту на тривалий період, засоби й методи досягнення поставленої мети, плануються основні напрями діяльності підприємства, визначаються види продукції, яка буде випускатись, та ринки, на яких вона продаватиметься. На оперативному рівні з’ясовуються дії працівників протягом конкретного періоду.
Менеджер повинен мати певні якості, які дають йому змогу спрямовувати діяльність колективу на досягнення мети з максимальною ефективністю [166]:
– вміння реалізувати індивідуальний підхід до працівників;
– комунікабельність, здатність переконувати, шукати компроміси, згладжувати суперечності;
– уміння всебічно аналізувати інформацію, встановлювати причин-но-наслідкові зв’язки;
– вимогливість;
– здатність до виваженого ризику.
Конкретною формою виконання менеджером своїх функцій є прийняття управлінських рішень. Етапи прийняття управлінського рішення можна згрупувати у три основні стадії: розробка рішення, його прийняття та реалізація.
Перша стадія включає збирання достовірної інформації, виявлення проблеми та її наслідків, визначення окремих варіантів розв’язання проблеми, їх оцінку їх. На другій стадії визначається та ухвалюється найкращий варіант рішення. На стадії реалізації рішення визначаються виконавці, строки виконання, методи та засоби реалізації рішення, проводиться контроль результатів та при необхідності коригування рішення. Прийняття управлінських рішень повинне грунтуватися на знанні економічних законів, чинного законодавства, психології людини тощо.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)