Педагогіка – Пальчевський С. С. – Виховання громадянської культури
Без громадянського бачення світу людина не здатна відбутися як особистість. “Чим яскравіше виявляє себе індивідуальність, – писав у свій час індійський поет Рабіндранат Тагор, – тим більше спрямовується вона до об’єднання зі всім сущим”. Таким чином, автентичність людини поза межами громадянського суспільства немислима. Громадянське виховання – це процес формування такої інтегрованої якості особистості, яка, з одного боку, викликає в людини відчуття моральної, соціальної, політичної та юридичної захищеності й дієздатності, а з іншого – налаштовує на захист загальнолюдських демократичних цінностей у межах своєї держави, викликає бажання бачити в ній уособлення загальнолюдських ідеалів певним чином завдяки власній співучасті в цьому
В основі громадянського виховання розвинених країн світу лежать правовий та політичний аспекти. Характерною ж особливістю вітчизняної системи громадянського виховання сьогодні є відсутність достатньої правової, юридичної бази або ж її недієздатність, вона основана головним чином на морально-етичних засадах (Ю. Завалевський).
Прийнято вважати, що визначальними рисами громадянської культури є патріотизм, правосвідомість, моральність, політична освіченість, трудова активність.
Патріотизм.
Насамперед передбачає глибинне почуття прив’язаності й любові до того місця, де людина народилася і провела своє дитинство.
Однак ця любов покликана стати діяльною. За умов виховання громадянської культури вона не обмежується тим, що до кінця свого життя людина лише носить у глибині своєї душі “мініатюрний портретик” свого народу. Вона формує почуття відповідальності за ту землю, де народилася, перед усім світом, а головне, перед самим собою.,,Людина не може відмовитися від участі в людському діянні, яке здійснюється біля неї, – писав О. І. Герцен, – вона повинна діяти у своєму місці, у своєму часі – у цьому її всесвітнє покликання”.
Розрізняють два поняття патріотизму – конституційний та етнонаціональний. Конституційний пов’язаний із дотриманням конституційних вимог держави. Етнонаціональний базується на бажанні утвердити власну самоцінність як представника держави.
Правосвідомість – сукупність правових поглядів підростаючої особистості, що пов’язані з усвідомленням власних прав, свобод, обов’язків, ставлення до законів та інститутів державної влади. У процесі виховання громадянської культури важливо, щоб учні правильно зрозуміли співвідношення між свободою і “онтологічною першоосновою людського життя”. Але її природа така, що особистість не може користуватися нею для власного неконтрольованого життя. Свобода виступає як передумова прав і обов’язків людини. “Справжня свобода накладає й обов’язки, – писав Г. Ващенко, – і чим більша перша, тим більші й другі” (Ващенко Г. Загальні методи навчання. – К., 1997. – С. 407).
Виховання правосвідомості учнів пов’язане із засвоєнням системи знань з питань держави й права, зокрема, із таких його складових, як: державне, адміністративне, трудове, громадянське, сімейне, кримінальне право та ін. Орієнтувальною основою для формування правової свідомості слугує низка державних та міжнародних документів. Серед них найважливіші: Конституція України як Основний Закон Держави і суспільства, Закон України ” Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” (1998), Закон України “Про загальну середню освіту ” (і 999), “Конвенція про права дитини прийнята Асоціацією ООН у 1989 році й ратифікована Верховною Радою України в 1991 році, “Резолюція з прав людини” (1989), рекомендації ЮНЕСКО “Про виховання в дусі миру ” (1974) та ін.
Держава, спираючись на формування високої правосвідомості підростаючих громадян, створює умови для соціального становлення та розвитку молоді, які грунтуються на визначених Законом України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні” принципах:
1) поваги до загальнолюдських цінностей, прав людини і народів, історичних, культурних, національних особливостей України, її природи;
2) безпосередньої участі молоді (громадян віком від 15 до 28 років) у формуванні й реалізації політики та програм, що стосуються суспільства взагалі та молоді зокрема;
3) врахування потреб молоді, співвіднесення їхньої реалізації з економічними можливостями держави;
4) доступності для кожного молодого громадянина соціальних послуг і рівності правових гарантій;
5) відповідальності держави за створення умов щодо саморозвитку і самореалізації молоді;
(1 votes, average: 5,00 out of 5)