Педагогіка – Пальчевський С. С. – 4.6. Соціально-педагогічна діяльність у сучасних загальноосвітніх навчальних закладах
Місце та роль соціально-педагогічної діяльності у роботі сучасного загальноосвітнього закладу.
Однозначного трактування соціальної педагогіки як науки сьогодні немає. Наприклад, В. М. Галузинський розглядає її як одну з галузей загальної педагогіки, що займається проблемами педагогічного впливу суспільства на процес виховання. В. М. Галузинський та М. Б. Євтух розуміють її як “окрему галузь теорії виховання, яка охоплює виховну діяльність позашкільних установ: роботу школи і педагогів із батьками за місцем проживання дітей і підлітків у мікрорайонах шкіл; працю в інспекціях РВВС з неповнолітніми; культурно-освітню педагогічну діяльність у клубах і бібліотеках, їхніх дитячих секторах і, нарешті, особливості навчально-виховного процесу в інтернатних установах, дитячих будинках, групах продовженого дня” (Галузинський В. М., Євтух М. Б. Педагогіка: теорія та історія. – К, 1995. – С. 129). Інші автори розглядають соціальну педагогіку як “теорію і практику навчання та виховання окремих особистостей чи груп людей, інколи об’єднаних соціальними негараздами, що вимагає допомоги в реабілітації або вихованні (Ю. В. Василькова, Т. А. Василькова). Прийнято також визначати її як галузь педагогіки, що “розглядає соціальне виховання всіх вікових груп і соціальних категорій людей в організаціях, спеціально для цього створених” (А. В. Мудрик).
Зважаючи на те, що на процес соціалізації особистості, який відбувається упродовж усього її життя, мають вплив як зовнішні, так і внутрішні чинники, як цілеспрямовано організовані форми соціалізації, так і стихійні, ми схильні розглядати соціальну педагогіку як науку, яка вивчає можливості надання допомоги у становленні, розвитку та самореалізації особистості на основі синергетичного поєднання як зовнішніх, так і внутрішніх чинників, цілеспрямовано організованих форм соціального впливу та стихійних.
Соціальні педагоги сьогодні започатковують свою діяльність у загальноосвітніх навчальних закладах. Відповідного досвіду достатнім чином ще не напрацьовано, тому ці фахівці потребують методичної допомоги. Організаційною основою їхньої діяльності слугують Закон України “Про освіту” (1996), в якому визначено статус провідного фахівця із соціального виховання – соціального педагога – у загальноосвітньому навчальному закладі (ст. 22), Концепція виховання у національній системі освіти, відповідні методичні рекомендації, які викладені у збірнику “Орієнтовний зміст виховання у національній школі” (К., 1996), кваліфікаційні характеристики соціального педагога, опубліковані в газеті “Освіта” за 12 січня 1994 року та ін.
На базі первинного досвіду соціально-педагогічної діяльності сучасних середньоосвітніх закладів освіти пропонуємо вихідні основи цієї діяльності.
Модель соціально-педагогічної діяльності у сучасному загальноосвітньому навчальному закладі.
Вона ще перебуває у стадії формування. Але вже сьогодні доволі чітко починають проступати її основні риси. Вона складається з двох взаємозумовлених частин: внутрішньої і зовнішньої. До основних напрямів першої відносять діагностування, здійснення соціального виховання, загальне керівництво соціально-виховною діяльністю, захист та охорону прав дитини. Зовнішня соціально-педагогічна діяльність створює можливості для застосування набутих у школі знань, умінь та навичок, досвіду емоційно-чуттєвого ставлення до світу та творчої діяльності у реальному житті в активній просоціальній діяльності. Крім цього, спрямовується на педагогізацію соціального середовища, яке оточує школярів, що покликане гармонізувати вплив різноманітних чинників соціалізації на процес цілісного становлення особистості дитини.
Провідним завданням у соціально-педагогічній діяльності школи визнається формування громадянськості як інтегруючої ціннісної орієнтації, яка визначає ставлення до рідного народу, регіону проживання, з яким єднає спільна історія, до всієї планети – спільної колиски людства. Таким чином, виникає проблема одночасного процесу виховання не тільки громадянина країни проживання, а й певної регіональної спільності (наприклад, громадянина Європи) та громадянина світу. Така інтегрованість пояснюється необхідністю, з одного боку, засвоєння духовних та інтелектуальних цінностей не тільки сусідніх народів, а й усього світу, а з іншого, необхідністю творення власних національних цінностей у рамках рідної культури, оскільки орієнтація лише на запозичення чужого призводить до втрати власного творчого потенціалу.
Незважаючи на своєрідність змісту та самого процесу формування громадянина кожної європейської держави, експерти Ради Європи дійшли висновку, що у змісті і формах цих процесів багато спільного. Це створює умови для формування європейської громадянськості. Насамперед, така спільність стосується знань, цінностей та практичних навичок. До знань, необхідних для життя в єдиній Європі, віднесені відомості про функціонування демократії та її інститутів, політичні, юридичні, фінансові аспекти життя держави, регіону, громадянські права, свободи та обов’язки у визначенні державних і міжнародних документів, розуміння поняття “демократичне громадянство” у суспільстві, в якому живуть громадяни; європейський (міжнародний) контекст демократичного громадянства. Найважливішими спільними цінностями громадянського виховання, що визначені філософією прав людини, стали рівноцінність кожного людського життя, повага до себе та інших, свобода, солідарність, етнічна, расова, політична, культурна та релігійна толерантність, взаємопорозуміння, громадянська мужність. Кожному громадянину Європи необхідно формувати навички для того, щоб розв’язувати конфлікти в неагресивній манері, аргументувати та захищати власну точку зору, інтерпретувати аргументи іншого, розуміти та сприймати відмінні погляди, робити вибір і піддавати моральному аналізу альтернативні позиції, нести спільну відповідальність, розвивати конструктивні стосунки з іншими людьми, вміти критично осмислювати і порівнювати позиції та істини.
На основі цінностей радою культурного співробітництва Ради Європи розроблено Кодекс виховних цінностей, схвалений як рекомендації в умовах мультикультурного суспільства. Кодекс визначає основні ціннісні аспекти громадянського виховання, які стосуються ставлення до себе, взаємин з іншими людьми, ставлення до суспільства, до навколишнього середовища. У ставленні до себе кодекс визнає цінність кожної особистості як унікальну сутність, яка є важливою для людства сама по собі й має потенціал духовного, морального, інтелектуального та фізичного розвитку. На основі цієї цінності визначаються такі принципи дії особистості: прагнути пізнати власний характер, його сильні та слабкі сторони; розвивати почуття самоцінності; прагнути зрозуміти сенс життя, своє призначення, замислюватися, як його прожити; прагнути жити згідно із загальноприйнятими моральними нормами; з відповідальністю використовувати свої права і привілеї; набувати знань і мудрості через життя; нести відповідальність за своє життя в рамках своїх можливостей.
У взаєминах з іншими людьми цінністю визначається ставлення до них як таких, які вони є, а не як таких, які можуть щось зробити для нас. Такі стосунки мають важливе значення як для особистісного розвитку, так і для блага всього суспільства. Керуючись цими цінностями у наших взаєминах, ми повинні: поважати гідність усіх людей; давати зрозуміти іншим, що їх цінують; заслуговувати лояльність, довіру, щирість; співпрацювати з іншими; підтримувати інших; поважати довіру, життя, приватність, власність інших; намагатися розв’язати проблеми мирним шляхом.
У ставленні до суспільства цінується: правда, права людини, закон, справедливість і колективні зусилля для спільного блага, сім’я як джерело любові й підтримки для всіх її членів, як основа суспільства, в якому люди турбуються одне про одного. Зважаючи на ці цінності особистості, необхідно розуміти свої громадянські обов’язки, бути готовими протистояти цінностям чи діям, що можуть зашкодити для окремих осіб чи всього суспільства; підтримувати сім’ю у вихованні дітей; допомагати людям у розумінні закону та його дії; підкорятися закону і сприяти виконанню його іншими; приймати різноманітність і поважати право інших людей на релігійну і культурну своєрідність; підтримувати людей, які самостійно не можуть вести гідний спосіб життя; сприяти демократії; робити правду та єдність пріоритетами громадського життя.
У ставленні до навколишнього середовища основні цінності: світ природи як вмістилище дива і джерело натхнення; визнання за обов’язок збереження навколишнього середовища у належному стані для прийдешніх поколінь. Згідно з цими цінностями визначено такі принципи дії: зберігати скрізь, де можливо, збалансованість і різноманіття в природі; виправдовувати розвиток лише за умови збереження навколишнього середовища; відновлювати природне середовище, зруйноване людиною; зберігати, де можливо, красу природи; усвідомлювати місце людини у світі.
Україні, яка мріє увійти повноправним членом у сім’ю європейських народів, соціалізуючий вплив освітніх закладів уже зараз доцільно спрямовувати в русло вимог розробленого радою культурного співробітництва Ради Європи Кодексу виховних цінностей.
Зважаючи на ці положення, вітчизняна дослідниця А. Малько конкретизує їх у пропонованій моделі соціально-педагогічної діяльності освітнього закладу. У випадку незначних змін чи доповнень, викликаних специфікою діяльності певного загальноосвітнього навчального закладу, її можна використати як вихідну основу для створення власної. Вона складається з внутрішньої та зовнішньої частин соціально-виховної діяльності закладу, які взаємодоповнюють одна одну. Внутрішньошкільна соціально-педагогічна діяльність полягає в діагностуванні об’єктів соціального виховання, управлінні соціально-виховною діяльністю. На основі діагностування (соціологічного, психічного, педагогічного, соціально-педагогічного) рівня сформованості соціального досвіду, соціальної вихованості, потреб та інтересів дітей, плануються заходи соціального працівника з охорони та захисту прав дитини. Поряд із цим проектується здійснення соціального виховання за трьома напрямами: організація життєдіяльності з метою формування людяності; соціально-педагогічна корекція позицій та поведінки дитини, відхиленої від допустимих норм; соціально-педагогічна реабілітація. Реалізація цих частин соціального виховання відбувається у процесі створення та функціонування культурно-виховного простору школи. Він складається з таких взаємопов’язаних виховних сфер: традицій школи (історія, свята, гімн, герб, прапор, норми одягу, вітання тощо), виробництва (навчальний процес, догляд за приміщенням школи, присадибними ділянками, третій трудовий семестр), інформаційної системи (бібліотечно-інформаційний центр, газета, телебачення, комп’ютерна мережа, архів), мистецтво та дозвілля (гуртки, секції, клуби, театри, музеї, художня і музична школи), економіки (грошова одиниця, стипендії, гранти) тощо.
“Культурно-виховний простір школи,- небезпідставно вважає А. Малько, – в умовах демократизації суспільства має будуватися на принципі самоуправління, тому провідна роль в оновленні соціального виховання належить таким виховним сферам: самоуправління (парламент, рада, шкільний кооператив, загальні збори), право і політика (писані закони школи, суд, боротьба за досягнення бажаних змін шкільної життєдіяльності законними і моральними засобами), громадська думка (моральні закони, соціальні цінності школи), соціальна робота (самозахист та самодопомога дітей)” (Малько А. Соціальна педагогіка в школі: культурологічний аспект //Рідна школа. – 2001. -№3. – С. 39).
(2 votes, average: 3,50 out of 5)