Педагогіка – Мойсеюк Н. Є. – 3. Педагог демократичної школи
Рівень здійснення педагогічної діяльності, педагогічного спілкування, досягнення високих результатів у навчанні і вихованні школярів залежать передусім від того, як педагог формує цілі своєї професійної діяльності, що вважає пріоритетним у своїй професії, який він сам як особистість, як суб’єкт педагогічної діяльності.
Професійно обумовлені вимоги до вчителя в педагогіці виражаються термінами “професійна придатність” і “професійна готовність”.
Під Професійною придатністю Розуміють сукупність психічних і психофізіологічних особливостей людини, які необхідні для досягнення успіху в обраній професії. Під Професійною готовністю – психологічну, психофізіологічну, фізичну готовність (тобто професійну придатність) та науково-теоретичну і практичну підготовку педагога.
Ідеалізовані особистісні і професійні якості, що складають поняття професійної готовності педагога, представлені у вигляді професіограми, Професіограма є своєрідним паспортом, який містить сукупність особистісних якостей, педагогічних і спеціальних знань і умінь, необхідних для вчителя.
Провідне місце в професіограмі вчителя посідає спрямованість його особистості. Спрямованість особистості Педагога – це мотиваційна зумовленість його дій, вчинків, усієї поведінки конкретними життєвими цілями, джерелом яких є потреби, суспільні вимоги і под. Н. В. Кузьміна виділяє три основні типи спрямованості, які визначають характер педагогічної діяльності вчителя: дійсно педагогічну, формально педагогічну і удавано педагогічну. Учитель може бути зорієнтований на професійне самоствердження, на засоби педагогічного впливу, на учня, на учнівський колектив, на цілі педагогічної діяльності. Дійсно педагогічна спрямованість особистості – це стійка мотивація формування особистості учня, її всебічного гармонійного розвитку. Саме ця спрямованість вважається гуманістичною.
3.1. Гуманістична спрямованість особистості вчителя
Гуманістична Спрямованість особистості вчителя означає ставлення до дитини як до найвищої цінності, визнання її права на свободу і щастя, вільний розвиток і прояв своїх здібностей. Вільно реалізувати свої творчі можливості задля себе і оточення людина може лише за наявності віри у саму себе. Остання зміцнюється тоді, коли сприймаються і оцінюються не тільки її позитивні якості, а вся особистість у цілому, тобто коли ЇЇ люблять, поважають її’ гідність, виявляють гуманність.
Водночас гуманізм не є абсолютизованим усепрощенням і покірністю стосовно недосконалості людини. Педагог повинен ставити перед вихованцем посильні і розумно сформульовані вимоги з метою його подальшого розвитку, тобто здійснювати педагогічний вплив гуманістичного, а не авторитарного характеру.
Гуманістичний смисл педагогічної діяльності властивий багатьом видатним учителям усіх часів і народів.
Ще у XVII столітті чеський педагог-гуманіст Ян Амос Ко-менський мріяв дати своєму народові зібрану воєдино мудрість світу. Він порівнював учителя із садівником, який з любов’ю вирощує рослини в саду, з архітектором, який дбайливо забудовує знаннями всі куточки людської істоти, зі скульптором, який старанно обтесує і шліфує уми й душі людей, з полководцем, який енергійно веде наступ проти варварства і неуцтва.
Визначний український філософ і просвітитель Г. С. Сковорода вважав, що одним з найголовніших обов’язків педагога є виявлення і розвиток природних можливостей вихованця: “Учитель и врач – нєсть врач и учитель, а только служитель природы, единственныя и истинныя и врачебницы, и учительницы”. Тільки щиро люблячи своїх вихованців, гуманно ставлячись до них, педагог може успішно формувати їхнє моральне обличчя, збуджувати й утверджувати в них любов до людей, “… помічати або розуміти; а чим більше хто помічає, тим більше плекає надії, а чим більше плекає надії, тим полум’яніше любить, з радістю творить добро, безмежно і безмірно, наскільки це можливо”.
Відомий німецький педагог і діяч у галузі народної освіта середини XIX століття Адольф Дістервег, якого називали учителем німецьких учителів, висував загальнолюдську мету виховання: служіння істині, добру, красі. “У кожному індивіді, в кожній нації повинен бути вихований образ думок, який називається гуманністю, – це прагнення до благородних загальнолюдських цілей”.
Видатний вітчизняний педагог К. Д. Ушинський заклав теоретичні основи національної гуманної педагогіки. Ідеальний учитель, на його думку, тонко відчуває душевний стан своїх учнів, убачає в них особистості, які гідні такої самої поваги та визнання своїх прав, як і дорослі люди. Такий педагог прагне створювати взаємини, за яких виникає можливість особистісного впливу вчителя, його розуму, моральності, волі, характеру на особистість вихованця.
Проголошуючи повагу до особистості дитини, визначний російський педагог-просвітитель другої половини ХЇХ – початку XX століття П. Ф. Каптерєв вважав за необхідне визнання свободи, самостійності і водночас відповідальності вихованця за свої дії. Він писав: “Діти не осли, нав’ючені вантажем обов’язків, а особистості, у яких, як і у дорослих особистостей, обов’язки йдуть поряд з правами. Тому до дітей, навіть до найменших, треба ставитись з обачністю, обережно, поважати в них людську особистість і не порушувати їхні права”.
Виховання заради щастя дитини – такий гуманістичний смисл педагогічної діяльності В. О. Сухомлинського. Першо-рядне завдання учителя, вважав він, полягає в тому, щоб відкрити в кожній людині творця, поставити її на шлях самобутньо-творчої, інтелектуально-повнокровної праці. “Розпізнати, виявити, розкрити, випестити, викохати в кожному учневі його неповторно-індивідуальний талант – значить підняти особистість на високий рівень розквіту людської гідності”.
У новому тисячолітті гуманізм стає узагальненою системою поглядів, переконань, ідеалів учителя XXI століття. Зміст його практичної діяльності, її засоби, методи і способи реалізують:
– ідею особистісно орієнтованого підходу в навчанні і вихованні;
– підпорядкування дій педагога реальним інтересам вихованця;
– надання допомоги учневі у використанні засвоєних знань, умінь, навичок та способів діяльності у повсякденному житті для розв’язання реальних проблем – побутових, виробничих, соціальних;
– забезпечення гармонійного і творчого розвитку кожного учня з наданням йому можливості прояву суб’єктності і самобутності;
– якомога ширше використання педагогічних вимог в опосередкованій формі (порада, прохання, довір’я, схвалення тощо, педагогічної підтримки);
– поступовий перехід від групових форм взаємодії до індивідуальної;
– емоційне забарвлення ділових відносин з учнями;
– постійний контроль у процесі ділової комунікативної діяльності;
– подолання різних проявів авторитаризму, домінування, садизму, відриву навчання і виховання від життя суспільства.
Ствердження гуманістичного мислення передбачає розуміння педагогом суспільно-економічних і політичних змін, що відбуваються; чутливість до зрушень в особистості вихованців, їх позицій, цінностей, потреб, мотивів; невпинне переосмислення своїх дій, удосконалення педагогічного процесу.
Виявляючи в діалозі, співпраці, партнерстві повагу до учня, толерантність і справедливість, учитель тим самим захищає свободу особистості, продовжує культурну спадщину, творить нові цінності, виступає співучасником зміцнення демократичного ладу.
(2 votes, average: 4,00 out of 5)