Педагогіка – Максимюк С. П. – 3. Історичний екскурс до вчень великих дидактиків
Дидактика охоплює всю навчальну діяльність вчителя й учнів, їхню співпрацю, співтворчість. Найбільш важливими поняттями дидактики є: процес навчання, освіта, закономірності і принципи навчання, зміст освіти, методи і форми навчання, засоби навчання, знання, вміння, навички, мотиви.
Процес навчання – цілеспрямована взаємодія вчителя і учнів, у ході якої здійснюється освіта, виховання, розвиток.
Принципи навчання – це система важливих дидактичних вимог, які забезпечують ефективність навчального процесу (науковість, наочність та ін.).
Зміст освіти – це система знань, умінь і навичок, які закладають основи для розвитку і формування особистості. Зміст освіти – не сукупність наук, а певна “критична маса”, яка постійно дає імпульс саморуху, самоосвіті, саморозвитку. Перед педагогічною наукою, практикою постійно постають питання: для чого вчити? Чого вчити? Як учити? У процесі навчання учителю потрібно вирішити такі завдання:
1. Озброїти учнів системою знань.
2. Сприяти розвитку творчих сил і здібностей учнів шляхом правильної організації пізнавальної діяльності.
3. Сформувати інтерес до знань, до предметів.
4. Навчити учнів учитися.
5. Виховати, сформувати світогляд, активну життєву позицію.
Загальну середню освіту учні отримують у середніх загальноосвітніх навчально-виховних закладах, середніх профтехучилищах, середніх спеціальних навчальних закладах і шляхом самоосвіти. Учні здобувають наукові знання, уміння, навички, розвивають інтуїцію, творчі здібності, виробляють позитивні мотиви навчання.
Знання – це продукт пізнання (уявлення, поняття) людиною предметів і явищ, діяльності, законів природи і суспільства.
Уміння – це свідома дія, спрямована на застосування знань, це знання в дії. Уміння без навичок не працюють. Уміння складніше від навички. Уміння переростає в навичку.
Навичка – автоматична практична дія, вона економить думку, бо коли є навички, то свідомість відступає на другий план.
Інтуїція – це досвід, відкладений у свідомості.
Мотиви – рушій, внутрішній збудник навчальної діяльності. Навчальна діяльність завжди мотивована. Існують соціальні, пізнавальні, моральні мотиви, мотиви спілкування, самовиховання, професійної спрямованості і мотиви небезпечні, корисливі (учусь, щоб похвалили). Провідними мотивами повинні бути пізнавальні – учусь тому, що цікаво пізнавати світ, науки, професію.
Метод навчання – це підхід, спосіб передачі вчителем знань, засвоєння учнем знань, умінь, навичок. Існують методи розповіді, пояснення, бесіди та інші, їх слід відрізняти від прийомів навчання.
Методичний прийом – це частина методу, він вужчий від методу (запис на дошці).
Засоби навчання – це весь арсенал, який застосовує вчитель, щоб досягти на уроці мети. Існують предмети, практичні, інтелектуальні, емоційні засоби навчання. Існують тисячі методів, методичних прийомів і засобів навчання. Універсального методу навчання немає. Кожен метод має переваги і недоліки порівняно з іншим. Кожен метод проявляється в різних формах навчання.
Форми організації навчання – це особливі об’єднання учнів для занять, навчально-пізнавальної діяльності; це зовнішнє вираження взаємодії вчителя й учнів з метою навчання, виховання і розвитку. Найбільш поширена форма навчання в наших школах – урок, існують позаурочні форми навчання. В останні роки дидактика збагатилася сотнями нестандартних форм навчання (урок -“КВК”, урок -“Поле чудес”, урок -“Що? Де? Коли?” тощо).
3. Історичний екскурс до вчень великих дидактиків
Дидактика – найстабільніший розділ у педагогіці, проте вона теж змінюється, іде в ногу з часом, убирає в себе світові науково-технічні досягнення (наприклад, кібернетизація, диференціація, інтегративність). Як уже зазначалось, засновником дидактики є Ян Амос Коменський – великий чеський гуманіст і педагог. Його визначним твором є “Велика дидактика” (1633). Коменському належить обгрунтування існуючої класно-урочної системи: поділ учнів на класи, навчального часу – на навчальні роки з чвертями і канікулами між ними, 45-хвилинний урок, 10-20-хвилинні перерви, предметна система викладання за певними навчальними планами, програмами і підручниками, екзамени наприкінці року з переведенням до наступного класу або залишенням на другий рік. Низку своїх праць Я. А. Коменський присвятив професіоналізму вчителів, засобам активізації учнів, їх свідомому ставленню до навчання, законам добре організованої школи.
В історію дидактики зробили свій внесок філософи-просвітителі та педагоги XVIII століття. На початку XIX ст. склались дві теорії освіти – матеріальна і формальна. Прихильники теорії формальної освіти вважали головним завданням школи розвиток розумових здібностей дитини, гімнастику розуму. Автором цієї теорії був німецький філософ і педагог Й. Ф. Гербарт (1776-1841). Теорія формальної освіти запроваджувала класичну освіту, її було покладено в основу гімназійної освіти в Росії і зорієнтовано на підготовку інтелігенції, чиновництва, правлячої еліти.
Прибічники матеріальної освіти головним завданням навчання вважали засвоєння учнями певної суми реальних знань, а розвиток пізнавальних можливостей учнів вважали наслідком діяльності щодо засвоєння навчального матеріалу. Ця теорія належить англійському філософу Г. Спенсеру (1820-1903), вона була зорієнтована на підготовку практичного прошарку – бізнесменів, торговців, ремісників, кваліфікованих техніків і робітників. Г. Спенсер вважав, що школа повинна готувати молодь до п’яти видів людської діяльності – самозбереження, здобування засобів для життя, виховання потомства, виконання соціальних функцій і дозвілля. Він виступав проти розумового перенапруження дитини, пропагував вузько утилітарну освіту, нехтував теоретичними знаннями і тим самим принижував значення розвиваючого навчання.
Проти однобокості кожної із зазначених теорій виступав К. Д. Ушинський. Він захищав необхідність об’єднання обох завдань (засвоєння суми знань і розвиток здібностей), указував, що розум розвивається лише через знання, і кожна наука розвиває людину саме своїм змістом.
У другій половині XIX ст. в Європі значний внесок у дидактику зробив німецький педагог А. Дістервег (1790-1866). Він виступав за народну школу, розробив передові принципи виховання – природо-відповідність, кульгу рові дію бідність, самодіяльність.
В Україні у XIX ст. помітною постаттю серед педагогів-дидактиків є О. В. Духнович (1803-1865), який у Закарпатті, що тоді належало Австро-Угорській імперії, створював підручники для народних шкіл, брав участь у широкій освіті, допоміг відкрити в Закарпатті понад 79 початкових шкіл. Автором низки підручників був Б. Д. Грінченко (1863-1910). Він викладав у школах українською мовою, видав “Словник української мови” у чотирьох томах, а також “Українську граматику до науки читання й писання”.
У першій половині XX ст. особливо популярною була дидактична теорія американського філософа Дж. Дьюї (1859-1952), який заснував педагогічну течію – педоцентризм, а також діяльнісний підхід до навчання, пропагував навчання “шляхом дій”, які з’являються з особистого досвіду дитини. Педоцентризм – це керування практичним досвідом дитини, навчання без програм, широка дитяча і вчительська самодіяльність.
У 30-х роках у російській дидактиці посилилась увага до якості загальноосвітньої підготовки учнів, радянська школа досягла певних успіхів, але було допущено помилку щодо недооцінення ролі трудового, політехнічного навчання, ліквідовано навчальні майстерні і ручну працю в школах (1937), взято курс на академічний розвиток школи, що призвело до переваги словесних методів навчання і виховання.
До числа видатних дидактиків-практиків 50-60-х років належить В. О. Сухомлинський (1918-1970), який подав зразки дидактичних підходів до розумового розвитку дітей у ході їх навчання та практичної діяльності.
Відомі теоретики-дидакти М. М. Скаткін, М. О. Данилов, Ю. К. Бабанський, М. М. Поташник, В. А. Онищук обгрунтували ідеї оптимізації, визначили критерії оптимальності навчання і способи їх досягнення. Значний внесок у дидактику зробили Б. П. Єсипов (1894-1970), який опрацював теорію навчального процесу, Л. В. Занков (1901-1970), який розробляв теорію розвиваючого навчання та інші проблеми дидактики.
Наприкінці 70-х – на початку 80-х рр. почався новий етап досліджень у дидактиці – підвищення ефективності та якості навчального процесу шляхом посилення його виховної і розвиваючої функції, зв’язку з життям, з громадсько-корисною працею учнів, поєднання загальноосвітньої підготовки з трудовим вихованням.
У 80-ті рр. у зв’язку з реалізацією реформи школи досліджувались такі проблеми дидактики, як міжпредметні зв’язки, профорієнтаційна робота в школі, всебічний розвиток учнів у процесі навчання та позакласної роботи. І. Я. Лернер, В. О. Онищук, Н. Ф. Тализіна зробили внесок в обгрунтування теорії поетапного розвитку розумових дій дитини, управління пізнавальною діяльністю школяра. У розв’язання актуальних проблем демократизації дидактики вагомий внесок зробили вчителі-новатори М. М. Палтишев, В. Ф. Шаталов, Є. М. Ільїн, С. М. Лисенкова, О. А. Захаренко, а також педагогічні колективи багатьох шкіл.
Сучасна дидактика, виходячи на світові позиції, відкриває нові явища в навчальному процесі – його кібернетизацію, потребу диференціації і гнучких технологій у старших класах, інтегративність у змісті освіти, модульне навчання, стандартизацію освіти, індивідуалізацію та особистісну зорієнтованість.
(1 votes, average: 5,00 out of 5)